Заголовок

ВЕЛИКІ ГАРБУЗИ
“Ну і коли ж то мені садити ті городи? Я дівка молода. Не заміжня. Тільки університета
скінчила. Приїхала в цю глушину з самого міста, а тут тобі якісь городи! А я ж по між
іншим бібліотекарка! Інтелігентна особа!” – так розмірковувала собі Клава вся червона
і розпашіла після чергової сутички з сусідкою Валькою.
Валька, жінка під тридцять і мати трьох сопливих погодків, мала мужа-комбайнера
чорноокого Степана.
Тож коли навесні в порожню сусідську хату, де жила бабця Оксаніта, та що вмерла
перед самим новим роком, та ледве вдовбали для неї яму в замерзлій землі, Голова
заселив цю фарбовану білявку з накладними віями, Валька відразу зметикувала, що
треба з цим щось робити. “Бо дітям батько треба!”- сказала їй свекруха, тітка Вірка,
коли вперше вгледіла її нову сусідку.
Хатинка бабці Оксаніти була хоч і невеличка, та справна. Доглянута і тепла. Фарбована
яскраво-голубим та підведена смолою. Ще й тарілка на даху від бабці у спадок
лишилася. Не цуралася стара переваг цивілізації. Жила вона сама, дітей не мала, тож
все майно відійшло в користування селищній раді.
А Клаву занесло в цей курний закуток під назвою Великі Гарбузи, бо голова впровадив
реформи – хотів молодь в село принадити. А щоб молодим тут “медом помазати”,
пообіцяв надати їм усілякі пільги. В тому числі і житло на три роки безоплатне. Тож
Клава, що зростала як та бліда квіточка в напівпідвальній двокімнатній квартирці
разом з двома сестрами та мамкою з татком запійними двірниками, з радістю спакувала
валізу і відправилася на свіже повітря вести здоровий спосіб життя.
Так вона своїм коліжанкам і сказала тримаючи наманікюреними пальчиками
цигарку: « Остання. Я тепер в зав’язці. ЗСЖ – моє все. Їду на село. Свіже молочко і
шпинат з грядочки. І йогою займуся!»
Пішов вже другий місяць Клавиного ЗСЖ. І та пляшечка Mozart Vanilla Cream, що
презентував їй на прощання Ігор Віталійович, її безнадійно одружений коханець,
майже скінчилася. А що ви хотіли? З розваг у Гарбузах базар у суботу, та посиденьки
за чарочкою в підозрілому закладі під гордою назвою “Бар”, що тримають місцеві
підприємці Харчуни. Правда ще збиралися “на хаті” у Райки, що була завклубом і
частенько забігала до Клави в бібліотеку перекинутися слівцем та випити чаю.
За місяць Клава зрозуміла, що вихідні на селі для того, щоб робити. А на роботу тут
люди зазвичай ходять відпочивати. А в суботу та неділю – городи. З ранньої весни до
пізньої осені триває цей божевільний марафон на виживання “в кого ж найкращий?”
“А бур’яни он бач які поперли! – дивилася Клава на свій город, – щоб то так женихи до
мене в двері перли!”
Та де там тут ті женихи! Як не одружений, то нероба небритий. А з одруженими Клава
мати справу заріклася. Одне діло Ігор Віталійович у місті. І зовсім інше сусід Степан!
Валька така клята, що не лише патли повидирає, а й хату підпалить.

Стояла Клава з сапкою посеред городу і думала: “Нащо тій бабці такий здоровенний
город був треба?” А тут і Голова їде. А щоб його! Кожен день своєю бордовою Нивою
туди-сюди і сюди-туди.
– О! Клаво! – зупинився, кричить, – на город вийшла? Це добре. До травня щоб як
лялечка був! Газанув і лише курява за ним.
Так Клава ще не пітніла в своєму житті. А ні в спортзалі, а ні в ліжку. Хоч який був її
Ігоряша спритний до імпровізацій, та й він так Клаву не ганяв, як та клята сапка.
Перед сном хильнула Моцарта, все що лишалося, і заснула ще дорогою до подушки.
А вночі сниться їй, що хтось ходить по хаті. Зі свічкою і в довгій білій сорочці.
-Ще мені привидів не вистачало! – крізь сон думає Клава, – а! так це бабця Оксаніта
мабуть також про свій город переймається, що й не лежиться їй в домовині. Через той
город тепер й уві сні спокою не маю! Все село як скажене кричить мені “город
посади!” замість “добридень”.
І точно. Стала Оксаніта перед ліжком і кличе Клаву:
– Вставай, дівуля! Город садити треба! Де мої гарбузи, питаю?!
Сіла Клава на ліжку, очі тре і не збагне, чи то воно з перевтоми таке видиться, чи то
сон такий?
А бабця бігає по хаті крізь стіни, крізь меблі і все гарбузи шукає.
– Знайшла, – кричить і тицяє Клаві в обличчя торбу з гарбузовим насінням.
– Ось, – каже, – ці гарбузи посади рівно 263 ямки. А як прийдуть просити відсипати їм
моїх гарбузів, не давай! Бо як дасиш кому, то прийду й з того світу і задушу тебе,
лежибоку! І дивись мені, щоб жоден не пропав! Я буду навідуватися, перевіряти.
І щезла бабця, як і не було.
Налякана Клава весь день у своїй бібліотеці вивчала інформацію про те, як гарбузи
вирощувати.
З того дня зайнялася вона городом не на жарт. Ґрунт перекопала. Органіку випросила
по сусідах, удобрила. Мінеральні з інтернету доставку замовила. А люди привітними
стали. Вітаються. В гості звуть. Навіть сусідка Валька мовчить. Бо ж немає  тепер коли
Клавці очі жонатим хлопам зривати! Вона тепер ділом зайнята.
А Клаві, як «пороблено»! З городу не сходить. Температуру заміряє, вологість заміряє.
Розпушує. Підрівнює. Прийшов травень. Відсвяткувала Перше. Бо в селі так: як свято-
то свято, ніхто не працює. Та й давай зранку другого гарбузи садити.
Всеньке літо ходила за ними, як за дітьми. Оксаніта лишень раз з’являлася.
Посміхалася, задоволена була.
Приходили до Клави баби, просили всипати Оксанітиного насіння, бо ж “таких добрих
гарбузів як у неї по всьому кутку не знайдеш!”

Та дівка добре запам’ятала застороги бабці – нікому не відсипала ні за які гроші, ні за
які вмовляння.
Дивно, що люди, ніби ще й задоволені від того були, як отримували відмову.
Почали їй за “просто так” то сметанки, то сирчику приносити. Пирогами пригощати.
Так і літо майже минуло. За поливами Клава ні про йогу, ні про женихів вже й не
мріяла. Город її повністю задовольняв. Сама окріпла, талію наїла. Бо ж хіба з тонкою
наносишся води відрами? А як стали гарбузи масу набирати, то й ціле відро на кущ
виходило.
Наприкінці серпня ні з того, ні з сього, зав’яв один гарбуз. Клава запанікувала.
Перелопатила весь інтернет і книги в бібліотеці, щоб причину знайти. Не знайшла
своєї провини. Але ж Оксаніту боялася так, що коли покликали провести старого діда
Мишка в останню путь, то Клава плакала як за рідним. Люди думали: “яка ж все таки
співчутлива людина, наша Клава!”. А Клава ридала, бо спати тепер боялася.
Вночі, як все таки не втрималася і задрімала, баба Оксаніта тут як тут. Зажурена, та не
скандальна. Сумно так каже їй:
– Не знадобиться вже гарбуз Мишкові. А ти не рюмсай, за іншими дивись. Он вже
Райкин дозрівати став.
Дивне щось таке сказала Оксаніта вночі. Клава все розмірковувала, щоб то значило. Та
ні, не докумекувала. На початку вересня помітила, що на одному кущі, де було 5
плодів, один з них почав в’янути, марніти. А потім побачила сусідку Вальку, зажурену,
аж потемнілу. 2Що трапилося?” – питає. А Валька в сльози: “Захворів наш
молодшенький! Лікарі не знають, що то за неміч така”. Знайшла Клава в інтернеті, що
то за біда з гарбузиком. Полікувала. Гниль біла пройшла. Гарбузик скруглів,
зарум’янився. Сусідського малого з лікарні виписали. Бігає вже, сміється.
А з часом як задощило. А після, дивиться Клава, а по гарбузах білі плями пішли.
В’янути почали рослини. Ще й усі разом. І люди на селі сумні, невеселі ходять. Не
вітаються. Занепокоїлася Клава. Стала сама просить перед сном, щоб Оксаніта
прийшла. Допросилася. Прийшла баба. І каже Клавці: ” Це все від того, що ти співати
їм не даєш”.- Кому?- питає дівчина. – Гарбузам моїм, – відповіла баба і зникла.
Ходить Клава по городі і примовляє: “Ну чого ви? Ну,співайте! Співайте!” Про себе
думає: “Геть з глузду з’їхала! З гарбузами розмовляю, ще й хочу щоб співали!”
Мовчать гарбузи. День мовчать, два, неділю. Люди вже злі поставали. Клава вже й
сама змарніна від тих нервів. Вночі спати не може. Взяла ліхтарик та й пішла гарбузи
провідати. Стала посеред городу і затягнула : “Ой, у полі нивка, кругом материнка!”
Мовчать кляті гарбузи. Ні звуку. Завела  “Думи мої, думи мої”, мовчать. Співала пісень
аж до світання. А як прокричав Валькин півень раптом згадала!
– Ходить гарбуз по городу,
Питається свого роду:
– Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі гарбузові?
І чує Клава, так стиха, неначе хор акапельно десь гуде.
Зраділа дівчина! А тут вже й сонця промені перші. Все стихло. Бо ж виховані чемні
гарбузи днями мовчать, людей не лякають.
З того часу один за одним почали гарбузи колір та форму набирати.
Співають гарбузи. Клава вночі час від часу ходить послухати їхній спів. Таких пісень
дивних знають. Одного разу Клава навіть чула якісь мексиканські мотиви. Мабуть що
деяке насіння Оксаніта звідти замовляла. З Батьківщини, так мовити.
А діло йде до жовтня. Вже селяни при нагоді запитують: « А коли за гарбузами
приходити?»
А Клава й не зна. Ні, вона то собі думала: “що ж я з такою кількість гарбузів великих і
малих, червоних, жовтих, сивих, робитиму?»
Перед сном свічечку знов запалила і попросила бабцю Оксаніту у гості.
Прийшла Оксаніта, та й каже: “Гарбузи роздавай так: плоди з одного куща на одну
родину. По одному на особу.Скоро свято гарбузове, що в америці хеловіном звуть, то
пильнуй, щоб дурні дітлахи шкоди гарбузам не завдали.”
Клава пильнувала дуже. Та все таки не вгледіла. Капосні хлопчаки викрали три
гарбузи. Натоптали землі. Понівечили гарбузиння. На пухкому ґрунті виднілися
полоси, як котили вони ті гарбузи. Ще ж і вибрали великі! А потім несли через дорогу.
А один здоровенний не донесли, та й впустили на асфальт. Репнув гарбуз, насіння з
нього, як кишки з черева вивернулося. Зранку Клава знайшла те видовище. А згодом
прийшла звістка, що брат Голови до міста їхав і в аварію втрапив. Не врятували. Горює
Голова. Горює село. Клава горює, що гарбузи свої не вгледіла. А ті два інших, знайшли
у Харчунів на подвір’ї біля бару. Хлопаки на них зуби поривізували та свічки вставили.
Перелякалася Клава: “Чого тепер ждати?”
Та вже нічого не вдієш. Відлетіли у вирій стара сімейна пара Максим та Одарка. Піч
натопили, бо вже й перші жовтневі приморозки. А сажу не трусили, то й вчаділи.
Зайшла Райка до Клави в бібліотеку та й бідкається: «оце в нас так завжди, перед
зимою всі біди трапляються!»
Клава усі гарбузи перерахувала. Таблички з кількістю плодів біля кожного куща
встромила. Чекає на 26 жовтня. Вночі прийшла баба Оксаніта. Зажурена.
Каже: “Прощатися прийшла я. Час вже. Піду. Мої гарбузи в надійних руках. Дивись,
насіння зі свого гарбуза збери і добре піклуйся. Наступного року посадиш.”
З самого ранку до Клави черга стоїть. Гарбузи розбирають. Всім роздала. Всі
задоволені. От лишень дядьку Остапу не дісталося. Перерахувала двічі. Передивилася. Не помилилася. Жив той дядько бобилем разом з сім’єю сестриною. Усім там по гарбузу стало. А йому
не стало. Пішов похнюпившись. Тітка Вірка, мати Степана, каже: “Не жилець він. Ще
до Різдва помре. Хоч не старий ще, та хворіє давно.”

Стомилася Клава, лишився один кущ. ЇЇ власний. Глянула вона. І як раніше не
вгледіла? Замість одного, там цілих три гарбузики симпатичні видніються!
-Нащо мені цілих три? – хотіла спитати, та вже ні в кого. Так і не знала. А перед Новим
роком приїхав до села молодий агроном. Йому також усяких гараздів наобіцяв Голова.
Та й на весну посватався агроном до Клави. А вона йому…гарбуза! Однак весілля все
одно зіграли.