Заголовок

Вона не витримала. Розридалася, негарно схлипуючи, мнучи в пальцях скатертину.

– Мамо!
Старша кинулася до неї, рвучко обійняла. Світлі кучері переплелися із рудим волоссям Рі. Вперше за стільки років родина зібралася за одним столом. Лиш війна змусила вперту Ліссу повернутися до столиці, а рудого, в матір, курсанта Рейна припинити уникати батька. Лісса, Рейн, маленька Мія, яка ще нічого не розуміла, але теж рюмсала…

Зараз Рі виглядала сестрою старшої доньки. На відміну від нього, вона не гребувала відновлювальними клініками. Дурненька. Так боялася, що якась юна панянка відніме в неї чоловіка. А прийшла інша. Древня і потворна.

– Ліссо, вклади Мію, будь ласка.

Він дочекався, поки кроки дівчат затихнуть нагорі. Повернувся до Рейна. Сірі, трохи примружені очі, як у нього самого сто двадцять років тому. Високі вилиці, трохи загострий ніс, обвітрена на полігоні шкіра.

Шість років тому в цій вітальні було сказано забагато слів, про які вони жалкували. Обидва тоді були надто горді для вибачень. А тепер, коли спливали останні години, що сказати? “Пробач, я був хріновим батьком”?!

Він мовчки підвівся. Обійшов стіл, подивився на підхопившогося “струнко” курсанта. Паршивець. Ховається за протоколом. Не пробачив.
Коли він обійняв сина, Рейн завмер, напружившись усім тілом. На мить здалося: відштовхне. Та руки в темно-синьому мундирі зімкнулися на його спині.

– Бережи дівчат. – Всього два слова обпекли горло. Рейн почув усе правильно. Востаннє стиснув обійми, різко відсторонився і вийшов, високо тримаючи голову.

Без дітей вітальня здавалася неспівмірно, безглуздо великою. Ніби вони з Рі були у павільйоні кіностудії і зараз буде помах і вигук “знято!”. Він тільки зараз зрозумів, що заповняв порожнечу навколо весь цей час, від доповіді розвідки, до приїзду дітей. Наказав робослугам принести квіти з зимового саду, повісити важкі штори. Ніби це могло щось змінити.

Він опустився на коліна на пухнастий килим. Взяв її тонкі, холодні долоні в свої і почав ритмічно дихати на пальці.
– Відмовся, Алексе… – тихий, уривчастий шепіт.

– Тоді вони принесуть сюди свої закони. Подумай про Мію, маленька. Держава сплатила за генну терапію. У них Мія провела б життя в інтернаті.

– Це ти подумай про Мію! – Рі рвучко висмикнула руки. Стрималася, переплітаючи пальці до болю. – Ти можеш не повернутися…
Президент підхопив дружину на руки і почав ходити вітальнею, заколисуючи, шепочучи нісенітниці про те, що все буде добре, у Лісси восени диплом, а в Рейна за рік присяга…

Навіть зараз він не мав права не бути президентом, чоловіком, батьком, головнокомандуючим. Час для болю буде завтра, дорогою від будинку, за бронесклом службової автівки.

***

Вчора на пляжах солоного мілкого океану не було пустого місця. Сьогодні ж хвилі злизували осиротілі піщані замки. Все населення країни прилипло до екранів. Люди, як їхні предки, виходили на площі, дивитися звернення там.

Проєктор кліпнув і понад натовпом з’явилася фігура сивіючого ставного чоловіка. За традицією Алексіс відслужив у військово-повітряних силах, але сьогодні він вперше знімався у сірому комбінезоні – анахронізмі в час безпілотників. На грудях президента, поряд з нашивкою Головнокомандувача, блищали медалі. Ескадрилья Алексіса двічі проводила евакуацію під час стихійних лих, і обидва рази наймолодша з врятованих приколювала йому на груди зірку в срібних долонях.
– Шість сторіч ніхто не смів кидати виклик Тарції. Сьогодні миру настав кінець. Це… – Алексіс зробив паузу. – Це важкий іспит для нас. Я тимчасово передаю владу віце-президентці Сетоні. Я зроблю усе, що від мене залежить, щоби захистити Тарцію. Я прошу вас лише про одне: бути вірними своїй країні.

Голограма розчинилася, ніби її здмухнув важкий одноголосий видих натовпу. Над головами закричав птах, розбиваючи тишу. Дитячий голос прошепотів: “Мамо, а чому…” і знічено замовк.

***

Темноока і темнокоса. Це все, що він запам’ятав. Представниця супротивника… ні. Ворогиня. Треба звикнути.
– Ви обираєте простір і час, – нагадала вона. Старша за Ліссу, молодша за Рі. Хитра. Розумна. Небезпечна. – Ваша рука несе попіл і пустку. Я присягаюся власним життям захистити від вас цей народ.
– Ваша рука несе попіл і пустку. Я присягаюся власним життям… – Алексіс на хвилину затнувся. На середину амфітеатру як раз винесли дві капсули-мушлі. – …захистити від вас цей народ.
Жінка ввічливо посміхнулася.
На арені з’явилися ще двоє, у білому, з древньою пороховою зброєю. Алексіс сподівався, що це андроїди. Він би нікому не побажав такого обов’язку: обірвати життя того, хто програє.
Поки на них кріпили датчики, Алексіс думав. Півтора тисячоліття війни велися так: двобій волі і знань у симуляції. Війни, лиха та кризи, обрані нейромережею. Сторона, що доведе своє вміння впоратися з ними, отримує все. Інша… для цього були гвардійці у білому.
Єдине право захисників було – обрати простір і час.

Ворогиня, певно, вивчила історію Тарції і знала власну. Їхня розвідка мала б досліджувати його: книги, що Алексіс брав у шкільній бібліотеці, ігри, що любив студентом… Ґлізе-прайм? Надто очевидно… Тенебрія? Ні…

Раптова думка майнула в голові. Цього не передбачили би жодні аналітики. Алексіс і сам не знав про цю країну нічого, крім пари спотворених слів, історії власного прізвища і зотлілого прапора корабля предків-колоністів. Він зіграє з ворогинею в темну. На теренах невідомої обом землі загиблої Метрополії.
– Простір і час? – запитав безликий голос в голові, коли Алексіс ліг у капсулу.
Він назвав, затнувшись на дивному звуці: не “і”, не “й”, а щось середнє.
– Прийнято.
Світ затягло білим.

***

– Гори-ить! – Заполошний крик зліва. Стріла з просмоленим клоччям вп’ялася між колодами. Молодий воїн, що намагався її затушити, захлинувся кров’ю і криком, розкинув руки, ніби хотів обійняти світ, і полетів зі стіни.
– Княже..? – Сивий воїн у шоломі запитливо глянув на нього. Алексіс завмер на мить, роздумуючи.
– Хай цивільні тікають у верхнє місто, тут ми програли. Вони кіннотники. Нав’яжемо їм вуличний бій.
Воїн на мить завмер, поки нейромережа обробляла слово “цивільні”, і несхвально схилив голову. – Багато людей поляже.
– Якщо будемо сидіти тут, поляжемо всі. – Відрубав Алексіс. Над містом плив тяжкий запах крові. Десь в іншому Всесвіті темнокоса приймала рішення… якщо воно збереже більше життів, цей хід буде за нею.

***

Довгий стіл був завалений паперами до краю. Писар поклав на купу ще один, щойно пересипаний піском.

– Що накажете відповісти послу Османської імперії, пане гетьмане?
Чоловік навпроти шанобливо схилив голову, та все ж нетерпляче поглядав на Алексіса з-під густих брів.
Президент поклав пальці на скроні, задумавшись. Сусіди рвали новонароджену державу з усіх боків, союзи утворювалися і розпадалися. Не в його положенні було ставити умови, і все ж…
– Що на цей раз мені потрібні гарантії.

***

– Вони відмовляються продавати нам вакцину?! – На цей раз Алексіс забув, що знаходиться в симуляції, і грюкнув по столу так, що фуражка на ньому підстрибнула.
– Так точно, пане головний отамане, – Похмуро підтвердив полковник.
– Значить, ми добудемо її інакше.
Він важко зітхнув. Це рішення снитиметься йому ночами, але іншого президент не бачив.
– Знайдіть “поважних людей” з Одеси, що тримають порт. Обіцяйте їм що завгодно: амністію, місто, чорта лисого. Але вакцина має бути у нас за два тижні.

***

Перед очима розвиднілося. Штучний інтелект завантажував новий іспит. Останній.

Усе до цього було перевіркою гостроти їхнього розуму, знання політики та економіки. Але нейромережа, мов міцелій гриба, вросла у планшети, голоканали і соцмережі двох країн, шукаючи відповідь на головне питання.
Алексіс озирнувся. З трибун на нього дивився натовп, зливаючись у єдине, чуже, темнооке лице.

Гвардієць біля капсули ворогині вклонився, віддаючи останню шану, клацнув зброєю…
Камінь, кинутий з трибуни, влучив у шолом. За ним полетів другий, третій… Хтось зістрибнув просто на пісок, ледь не зламавши ноги. Людський потік вихлюпнувся, мов вода через греблю. Гвардієць скрикнув – все ж не андроїд! – і щез у цьому морі, поки десятки рук обережно, як новонароджену, очищали ворогиню від решток розбитої капсули, від’єднували датчики і передавали по руках.

Алексісу потемніло в очах. Він не знав, чи це підводить змодельована картинка, чи сто сорок років невчасно нагадали про себе.

Вперше за всю війну він замружився, повторююючи: доктрина щастя, соціальна допомога, гарантований мінімальний дохід. Усі роки на посту він змушував людей забувати про страждання, голод і біль. Зараз він захищав не межі держави, а її ідеали. І все ж, він боявся розплющити очі.

Всю площу амфітеатру покривали голокамери. Акуратно розставлені, пронумеровані і підписані. Десь нагорі миготів екран, але глядачами було лиш кілька морських птахів. Один з них скрикнув, вдарився об силове поле і, ображено заквиливши, повернув до океану.

Трибуни були пусті. Громадяни напружено вдивлялися в екрани у своїх домівках. Чуйна техніка слідкувала за гормонами стресу, і в “червоній” зоні, зображення плавно затемнювалося. Народ Тарції дивився війну, завмираючи від жаху.

– Ні! Ти брешеш, хрінова машина!

Він забився у мушлі, потилицею відчуваючи, як гвардієць вклонився йому наостанок…

– Батьку!

Вологий хрускіт, брязкіт розбитого композиту. Сірі, шалені очі. Обвітрені руки… ні, одна, у другій закривавлена церемоніальна шабля. Синя форма, залита…
– Це твоя?!
– Ні. Батьку, нас двоє…

Рейн допоміг йому вибратися і тицьнув в руку такий самий недоладний шматок металу. 

Настрій і готовність громадян були проаналізовані, зважені і перекладені машиною у співвідношення сил. Двоє проти усіх.
– Це все..? – Рейн тремтів. Він щойно вбив людину. Для нього це було по-справжньому.
– Так. Знову. – Алексіс не знав, чому “знову”, якщо вперше. Але десь у іншому просторі-часі ще палало розграбоване місто, метал ламався об метал, а загін дітей готувався прийняти смерть на древніх коліях. Він, апологет безумовного щастя, ще вмів битися до кінця. – Прориваємось до неї.

Він пам’ятав усього кілька слів тією мовою, крім імені зниклої країни, але цього було досить. Коли Алексіс вдарив шаблею першого, навідліг, над ареною пролунав останній клич:
– Слава…!