Заголовок

Антиутопія – жанр рідкісний і складний навіть сам по собі; антиутопічне новаторство ще складніше.
Антиутопія може з’явитись лише як відповідь на утопію, її рефлексія та істеризація. Утопія розповідає про досконалий світ, у якому немає місця для винятків. Антиутопія розповідає про виняток із досконалого світу, який перестає бути досконалим не сам по собі, а тільки через наявність винятків. Антиутопія – це утопія очима суб’єкта. Це навіть не критика утопії, принаймні не пряма. Антиутопія рідко критично цікавиться питаннями соціальної стратифікації, майнового поділу чи зовнішньої політики. Тому що утопія рідко зважає на подібні практичні речі, а фокус утопій і антиутопій однаковий. Відрізняється лише суб’єкт, котрий може оприявнити індивідуальний конфлікт із системою, замість того, щоби вдаватися в теоретичну дискусію про політичні бачення. Суть утопії – зобразити світ без Іншого. Суть антиутопії – розглянути утопію з відчуженої позиції, з позиції відкинутого Іншого.
Підліткові дистопії саме дистопії, тому що вони ніяк не пов’язані з утопічною літературою. Винятки можна перелічити на пальцях однієї руки. Світ підліткових дистопій ніколи й не задумувався як утопічний. Він підкреслено стратифікований, він підкреслено паскудний, нам складно уявити людину, яка глянула б на Панем чи будь-який інший дистопічний світ і сказала “Знаєте, а це було б ідеальне суспільство, якби не Кітніс”. Натомість і в Орвелла, і в Замятіна, і в Гакслі, і в Ренд світи збудовані таким чином, що ми принаймні знаємо навколо себе людей, котрим такий підхід імпонує. Для людей, котрі населяють антиутопію, їхній світ досконалий. Для людей, котрі населяють дистопію – ні.
Бо, як нескладно помітити, дистопічні книжки описують не проєкти утопій, які пішли страхітливо не за планом. Вони описують соціальні страхи і тривоги підлітків, котрі бачать на обрії потребу знаходити своє місце у світі, сповненому власних правил. І мораль цих дистопій, як і повторювана унікальність головних героїв, як і підкреслена відразність світу, в якому вони живуть – це необов’язково авторські лінощі, та навіть не зовсім вимога жанру.
Це природний наслідок того, що антиутопія за своєю природою опирається на реалістичні прийоми. Це соціальна історія про соціальне життя випадкового суб’єкта. А от підліткова дистопія – це псевдосоціальна історія про психологічне становлення дорослого індивіда. “Обраність” у підліткових дистопіях – це не гріх жанру, а просто дзеркало для читача.