Заголовок

Звісно, рада Консорціуму вже знала про провал моєї місії. Але тепер вони чекали подробиць, яких я не міг їм дати. Вони, вочевидь, думали, що я вмовляв верховного Примара, можливо, торгувався з ним чи погрожував. Я ж не зробив нічого з того. Навіть прохання наше не озвучив, бо його за мене промовив лідер далекої Еонії. Зробив милість.
— Я знаю, що рішення еонійців не втішне для нас, — почав перший радник. — Але ви маєте повернутися на Еонію для другого раунду перемовин.
Мене пересмикнуло, коли я уявив, як густі води Безберегу знову торкаються шкіри.
— Боюсь, що це не має сенсу. Відповідь… була цілком однозначною.
— Так, я розумію. Але ви повернетесь не з порожніми руками. Тепер нам є, що запропонувати еонійцям. Проєкт, над яким ми працювали, має успіх. Ми змогли розробити технологію подовження життя до ста двадцяти років, і готові віддати її еонійцям.
— Але… якщо їх це не зацікавить?
— Ви бачили карту Еонії? Вони живуть всього на 0,3 відсотках території! Уявляєте? Ми б могли ніколи не побачити одне одного, навіть перебуваючи на одній планеті! Якщо вони прагнуть дистанціюватися від людства, у них цілком є така можливість. Ми готові підписати будь-які угоди, документи, що завгодно, що гарантуватиме нашу лояльність до місцевого населення.
Лояльність до місцевого населення?
Саме це я мав передати Примару, дивлячись у його прозорі очі?
— Я… я не певен, що людство здатно існувати будь-де тихо, не лишаючи слідів.
— Це не вам вирішувати. Для нас головне потрапити на планету, переселити туди якомога більше потенційно здорового населення. Поки ще є така можливість. Ви краще за інших розумієте, що вона тане з кожним днем.
Раптом мене осяяло.
— Як ви переправите таку кількість людей? Мова йшла про десятьох тисяч для початку. Для місій на Еонію ви шукали емпатів, таких, як я, тренували їх, готували… Як зможуть здійснити занурення непідготовані люди?
Радник ледь помітно усміхнувся кутиками губ.
— Я б міг сказати, що вас це не стосується, але ж… ви своя людина, правильно? І в разі успіху одним з перших переселитеся на Еонію. Задля цього і працюєте. Річ у тім, що ми вже проводили необхідні досліди. Звичайна людина, навіть дитина, цілком здатна здійснити перехід. Реабілітація буде важчою та довшою, ніж в емпата, але відсоток вдалих занурень все одно склав більше дев’яноста. Головне, щоби солі було достатньо. Чим більше солі поглинає Безберег, тим… не знаю, чи доречно таке формулювання, але тим добрішим він стає. А ще… коли людина знає, що чекає її на тій стороні, вона стає набагато більш витривалою. Стійкішою в рази, бо насправді мета вирішує все. Тому ви маєте повернутися на Еонію та окреслити нашу пропозицію, розумієте мене?
— Розумію, — в роті стало сухо. — Але… чи немає іншого емпата для цієї місії? Мені… важко дається занурення.
— Вас готували до цього. Ви знали, що занурення — це… непросто. Часу на пошук та підготовку іншого емпата немає. Не раджу відмовлятися. Бо в мене є інформація, що дехто вже надміру зацікавився вашими частими візитами у Замістя.
У мене запаморочилось в голові. Стало дивно, невагомо, наче я перенісся у Безберег та перестав існувати у світі.
— Вам має бути відомо, що я сам зі Замістя. Народився та виріс там.
— Нам це відомо. Як і те, що ви жили там разом з матір’ю усамітнено і не мали іншої рідні. Щось змінилося? Жінка?
Я мовчав. Не мав змоги й рота розкрити. Занімів, остовпів, закляк.
— Є набагато більш… безпечніші варіанти, ніж дівка зі Замістя, — перший радник наблизився до мене так, що я розрізнив сиві волосинки в його коротко стрижених вусах. — Не забувайте, що ви важлива, дуже важлива для Консорціума людина, і маєте чимало привілеїв.
Радник розвернувся на підборах і швидко рушив до виходу, кидаючи наостанок.
— Наступне занурення має відбутися за десять днів, у вас буде достатньо часу, щоби підготуватися до нього та провести необхідні консультації з нашими спеціалістами. Ви маєте бути переконливим. Дуже переконливим.
Я не той, хто вам потрібен… геть не той.