Заголовок

   Сліпий сонарник кинув у вогнище щедру жменю морської солі й криво посміхнувся:
          — То що, малеча, хочете байку?
          Дітлашня біля ватри загуділа й заплескала, втомлені дорослі схвально закивали головами. Байку, звісно, хотіли всі, най і стару, як безкраїй Тетис.
          Сонарник кинув ще одну жменю солі у вогнище. Вогонь у ньому тихенько затріщав, сторожко пустив іскри у синє-чорне небо й одразу ж сором’язливо схилився від солоного вітру.
          — Спочатку, — почав старий, — спочатку не було нічого.
          Він замовк й обвів натовп своїми білявими, порожніми очима, які вже давним-давно нічого не бачили. Сліпий сонарник… Він був одним із тих, хто віддав свій зір глибині, і натомість не отримав нічого.
          Ідаш сидів біля вогнища набагато ближче, ніж дозволяв собі зазвичай й ловив кожне його слово. Не тому, що не знав її, ні. Просто цього разу ця історія відгукувалася по особливому.
          — Нічого, отже, не було, так, — продовжив сонарник, — ні води, ні островів. Порожнеча тільки сама. Темна й холодна. Слизька, як протухла рибина, й густа, як риб’ячий жир.
          Хтось у натовпі тихенько, по доброму реготнув. Голос старого рокотливо шелестів собі хвилею далі:
          — Було лишень мовчання й тиша.
          Навколо ватри збиралося все більше і більше людей. Рибалки, збирачі коралів, механіки з навігаційного острова, що сусідив з сонарним. Всі вони слухали сліпого, що сидів навпроти Ідаша і ніби сканував хлопчика своїми білими очима.
          — А потім з’явився звук, — сонарник підняв з піску конх й дмухнув у нього.
          Глухий, тягучий гул рознісся островом, вдарив вібрацією по натовпу. Ідаш відчув, як щось у нього всередині стислося. Він не знав чому, але саме цей момент у всій розповіді був найважливішим.
          Сліпий посміхнувся:
          — Не такий звук. То було як…, — на секунду він замовк, а потім вдарив себе кулаком у груди, — було як імпульс. Як перше бажання існувати. Так зародилося серце Океану. Воно билося, і разом з тим стукотом у порожнечу прибувала і прибувала вода, аж поки Океан не заповнив її всю, і він не залишився сам на сам з чорнотою.
          Він притулив конх до вуха і прислухався. Чоло його вкрилося зморшками. Старий нахмурив сиві кудлаті брови, ніби почув те, чого інші почути ніяк не могли, і частково це було правдою.
          — Але, — продовжив сонарник, — Океану було сумно самому. У тій суцільній порожнечі, розбавленій лише стукотом його гарячого серця, він, Океан, співав. Співав чорноті, аж поки та не відізвалася і не заспівала у відповідь. І тоді Океан відчув, як десь на глибині, у ньому зароджується щось могутнє. То була не течія і не хвиля, то зароджувалося життя.
          Старий провів рукою по мушлі.
          — Істота всередині Океану росла довго. Довше, ніж існує кохання. Навіть довше, ніж існує страх. І коли вона вперше розплющила очі – з’явилося світло…Так народився Аллансі, — тихо промовив сонарник, — перший і останній з великих китів. Він був білий, як морська піна, як вимита солоною водою кістка. Він світився золотим сяйвом у темряві глибини, і там, де він пропливав, народжувався день.
          Сліпий підняв голову, ніби хотів подивитися кудись далеко за межі вогнища.
          — Океан полюбив його, — продовжив він, — бо вперше у своєму довгому житті почув не глухе відлуння безодні, а спів, адже Аллансі співав так, як вміють співати тільки кити. Було у тому співі те, чого не знав навіть сам старий та мудрий Океан – прагнення бути не тільки безмежним, а й… близьким.