Заголовок

Вона посадила їх спеціально. Щоб всі бачили. Великі і жовті. Багато хто вважає, що жовті квіти то зло і розлука.
Звідки-то таке можна знати? Бо пісня така є?, Чи сумнівна легенда?
Уля любила жовтий колір. Це сонце. Це радість.
А розлучаються люди не через квіти.

Через брехню.

Через зраду.

Через страх.

Через невиправдані очікування.

Через нудьгу і лінь.

Стосунки – це робота. Можливо найважча в світі. Без заробітньої плати, вихідних і лікарняних.
Просто люди розучилися любити. Так легше.
А квіти інші.
Люди шукають для всього причину, а квіти просто цвітуть.       Вони не беруть за то плату. Квіти дарують посмішку, п’янять ароматом, додають блиск в очах і тепло в думках.
Це ї є справжня любов: вміти дарувати радість.
Крім того, бабуся Галина їй казала, що квіти можуть оживляти. Вони віддають свою силу і відразу в’януть.

В таку легенду Уля вірила більше.
Дівчина обережно висаджувала тюльпани під вікнами бабусеної хати. Вона наспівувала дитячу пісеньку поки готувала місце в грунті, а коли вже виклала цибулинки, то погладила їх і попросила гарно прийнятися. Подивилася, чи буде їм зручно, чи не дуже близько один від одного і лишень тоді акуратно руками загорнула землю, ніби накрила ковдрою.
– Ростіть, дорогенькі мої, може й ви кого врятуєте, – приказувала їм Уляна.
Вона завжди говорила з квітами. Та й взагалі з рослинами. Ділилася своїми думками і мріями. А інколи так треба, щоб тебе хтось просто послухав!
Уляна жила в місті. Дім пустував відколи померла бабуня Галина, та дівчина регулярно приїздила і підтримувала рідне гніздо. Уля обожнювала ці поїздки: вона ходила босоніж по зеленій траві, дихала свіжим повітрям, слухала тишу, інколи їй навіть здавалося, що дерева та квіти з нею говорили. Вона розсаджувала зільник, білила стіни рідної хати, поралася на подвір’ї, просушувала речі зі скрині. Це було її місце сили.
Бувало, приїде до хати, полишить речі під порогом і гайда на Луку через ліс. Там дерева-велети хитали своїми верхівками, вели бесіду між собою, і дарували прохолоду й тінь випадковому прохожому. Уля бігла стежиною, віталася з лісом. Могла зупинитися біля якого дерева та й обійняти його. Провести долонею по корі чи постукати, мовляв: «Добридень!»     Лука – сільська глибока річка з прозорою водою та великим лататтям. Вона мала дві греблі: Челенкову й Нову. Челенкову всі минали, казали, там щось недобре водиться. Вночі голоси чуються й тупіт копит… От вона й заростала кущами. Хоча насип був дійсно хороший: ніколи водою не розмивався. А з Новою доводилося морочитися щовесни: місцеві чоловіки укріплювали греблю. Бо більше користувалися саме нею.
На розкинутих пологих луках випасали худобу, прали і сушили білизну. Біля річки завжди було гамірно.
Уля знала затишне місце біля Челенкової греблі. Між вербами був пологий спуск до річки. Там завжди була не закаламучена вода і тиша. Вона прямувала саме туди. Вважала, що люди завжди обмовляють все, що їх оточує як не один одного, то греблю чи квіти. Дивні, еге?
Прохолода води огорнула її молоде тіло. Дівчина пропливла і вийшла на берег. Вона відчула прилив сил, та треба було поспішати: вдома чекала робота.