Заголовок
Чудернацький агрегат переді мною видав серію різких пострілоподібних звуків і почав гудіти. Чорний пластик запітнів, заклекотіла вода, і гаряча темна рідина краплина за краплиною наповнила тріснуту чашку. Машина щось проверещала, блимнула діодами та спресувала використаний напівфабрикат у брикет. Я підніс чашку до губ і відсьорбнув.
Перший ковток кави — мій незмінний ранковий ритуал понад десятиліття. У відповідь на мої вмовляння працівники музею знайшли, мабуть, єдину на всю планету кавомашину, що ще працює. Кава щоразу трохи різна: не завжди смачна, далека від ідеалу. Але саме в цій недосконалості — смак минулого. Смак реального. Сьогодні відчувався ледь помітний вапняний присмак.
Я відійшов від шафи з апаратом і пройшов через невеликий кабінет до платформи-тераси. Меблі й речі навколо відтворювали XXI століття — пластикові копії, звісно, мого утримання не вистачало на справжнє дерево. Та мушу визнати: сучасний друк відтворює фактуру майже бездоганно. Двері розсунулися автоматично та беззвучно, і до мене долинув тихий весняний шелест велетенського саду, на який перетворилась ця частина музею. На платформі очікувало сучасне крісло, що повторювало форму тіла. Я повільно сів, передчуваючи звичний початок свого ранку на Землі.
Під платформою буяли ряди зелених насаджень, стовбури, уквітчані листям та квітами, тягнулися десь за обрій. Над деревами кружляли аеродрони, що імітували бджіл. Сто років тривають спроби повернути екосистему до самопідтримуваного стану, але досі безуспішно. Та тут — тихо, порожньо. Ідеально для кави.
Раптом платформа завібрувала, і почувся гул двигунів, що швидко обірвався. Швидше за все, пілот шатлу, уникаючи астрономічних штрафів, увімкнув антиграви. У мене залишалося ще кілька хвилин тиші.
Трохи згодом я підвівся та попрямував до шафи, щоб змінити невагомий «нічний» комбінезон на парадний комплект. Біла сорочка, яку не треба прасувати, чорний офіційний костюм, блискучі черевики. Для сучасників я виглядав ще одним музейним експонатом. Але справжня кава вимагала відповідного вигляду.
На терасу піднялась висока дівчина в темно-синьому костюмі, тканина жакета та брюк грала ледь помітними фіолетовими переливами. Волосся — бездоганно укладене, контактні лінзи з веселкою (остання корпоративна мода), в руках — брендований планшет з написом «Еталон М-корп». Вона виглядала як офіційне звернення в людській подобі. Я підійшов до крісла і зробив рукою запрошувальний жест. Візитерка трохи сіпнулась, коли дрони з музейними знаками притягли ще одне крісло та невеликий столик.
— Доброго ранку. Вітаю вас на Землі. Будете каву? — я дозволив собі трохи помилуватись її збентеженістю. Крісло заохочувало прийняти розслаблену позу, а це, ймовірно, суперечило обраному стилю ведення спілкування. Вона мимоволі кілька разів ковзнула поглядом по столу, кріслам, другій чашці, що приніс дрон. Брови ледь-ледь поповзли вгору.
— Вітаю, пане Корецький. Перепрошую, мене трохи… збентежило ваше оточення. Мене звуть Лія Верен, я представляю тут Раду директорів корпорації «Еталон». Я… не очікувала повної відсутності у вас сучасних девів ДР*. Інформація про мій приліт та нашу зустріч мала чекати у вас на пошті, але, вочевидь, ні.
Дев — від «device», розмовна назва приладів для доповненої реальності (скорочується до ДР чи AR). На час подій оповідання вже є офіційним терміном.
— Трохи дезорієнтує, так? Жодного тегу на предметах, на кілометри навколо лише вільний простір і нефільтроване повітря, — я підійшов до столика та взяв свою каву. — Пропоную вам поки що відкласти планшет і взяти до рук чашку. Відчути її тепло. Спробувати. Смак може вам не сподобатись, але ми не дізнаємось, поки не скуштуємо, правда? Насолоджуйтесь моментом. Вимкніть лінзи ненадовго, тут вони не дуже вам знадобляться.
— Це обов’язково? Наша розмова…
— Вважайте, це моєю примхою. Інакше розмова не відбудеться взагалі. Я вам для чогось знадобився. Це настільки важливо, що міжпланетного дзвінка виявилось недостатньо. І настільки конфіденційно, що вимагає присутності корпоративного представника рівня Ради директорів однієї з найбільших М-корп*. Вам доведеться погодитись.
М-корп — міжпланетні корпорації, корпоративні утворення, що надають послуги за межами однієї планети (у нашому випадку — колоній у межах Сонячної системи).
Лія спробувала сісти повільно й з гідністю, але крісло під нею м’яко просіло, і вона мало не пролила каву. Дрон поряд спритно підхопив чашку маніпулятором, тож з другої спроби їй таки вдалося вмоститися. Візитерка вимкнула лінзи: веселкові очі зникли, натомість з’явилися звичайні сіро-блакитні. Вона зробила ковток. Я повернувся на своє місце, спостерігаючи, як Лія намагається зберегти контроль над образом. Можливо, вона демонструвала більшу збентеженість, ніж насправді відчувала, бо кава цього разу вийшла справді непоганою.
— Тепер можна продовжувати, — я вдивлявся у сонце над нескінченним зеленим морем. Лія на кілька секунд увімкнула доповнений зір, але знову вимкнула. — До якої колонії ми летимо?
— Як ви…?!
— Ваш шатл не відбув. Пілот чекає. Ви тут особисто — отже, хочете переконати мене вирушити з вами. «Еталон» не веде діяльності на Землі, це не ваша спеціалізація. Відбулось щось, що виходить за межі загальної логіки, інакше ваші АШІ* впоралися б самостійно. Ви потребуєте моєї особистої присутності та експертизи, а я на пенсії довше, ніж вам реальних років… Думаю, якесь дуже значне фіаско. Хтось помер?
АШІ — асистуючий штучний інтелект. Поширена у часи оповідання технологія ШІ, що допомагає аналізувати великі обсяги даних. Не моделює особистість.
— Пане Корецький… — вона занервувала. Звичайна реакція, коли хтось руйнує задуманий сценарій. Віддаю належне її професійності — досі вона трималась відмінно. — Добре. Ви праві. Ми маємо смерть за дуже загадкових обставин на «Аріадні». І я хочу запросити вас долучитись до розслідування як експерта.
— Коли М-корпи відправили мене на пенсію як «останнього поліцейського» й закрили відділок на Церері, я не просто так обрав Землю. Я не хотів бачити, як справу мого життя спрощують до алгоритмів. Я відмовився від сучасних девів, від корпоративного пакету відновлення. Навіть новини читаю через старий браслет. Хотів дожити вік серед таких самих музейних експонатів, як і я сам. То чому я маю летіти зараз?
— Я… — веселкові переливи пробігли крізь її зіниці. — Визнаю, була трохи самовпевненою. Звикла, що логотип корпорації на одязі сам по собі достатньо заохочує до співпраці. Виправляюсь.
— Ви прочитали моє досьє. Там є пункт, що я ціную відвертість.
— Так. Але не лише тому. АШІ не змогли розкрити злочин. Вперше за історію колоній та їх застосування. Є тіло. Є всі дані. Але система вважає це… неможливим. У вас є шанс довести, що М-корпи помилялись, коли відправляли вас на пенсію.
— Померлий — реальна людина?
— Найреальніша. Дуже холодна.
— І ви маєте в цьому особистий інтерес. Можливо, цілите на посаду асистентки директора чи навіть крісло. Більшість Ради від вас відмахнулась, визнавати помилки вони не вміють і не хочуть. Та й помилка в межах статистики… Але ви готові ризикувати.
— То як? — вона подалась уперед, сіро-блакитний погляд майже вперся в мене.
— Згода. Сподіваюсь, ваш статус дозволить мені не зважати на бюрократичні формальності, — я підняв свою чашку. — Але спершу доп’ємо каву.
***
Покидаючи свою «комірчину почесної відставки» на Землі, я все ж таки спромігся викопати в завалах ностальгічного мотлоху (друковані фото, папки зі справами на фізичному пласпері, численні носії даних усіх форм, розмірів та ємностей) майже антикварні ДР-окуляри. Лія, коли їх побачила, попросила подивитись зблизька й щиро дивувалась, що вони взагалі працюють. А вони не тільки працювали, а ще й дозволяли багато налаштувань, яких у більш сучасних девах просто не передбачили («для зручності користувача»). З ними я міг бачити ДР-шар оточення і не «проходити крізь стіни», але так само міг просто опустити погляд і повернутися в сіру Реальність.
У нашому випадку — дійсно сіру, навіть у бізнес-класі М-корабля*. Я був немов занурений у два світи одночасно. Один — яскравий, мерехтливий, наповнений простором цифрового Всесвіту, де подорожують, сидячи у кріслах, пасажири. Просто парк розваг, ще й з індивідуальними налаштуваннями, коли можна замкнутися у віртуальну «кімнату» аж до посадки. Другий — повний металу, пластику, кабелів усіх кольорів, важких переборок між відсіками, завжди знервованих стюардів, запахів озону та чистячих засобів.
*М-корабель: космічний корабель, що здійснює міжпланетні перельоти. Не сідає на поверхні планет. Для подолання відстаней використовує двигун, що згортає простір. Ця технологія дозволила збудувати станції навколо інших планет.
Преміум-клієнтам «Скайвей М-корп» на період подорожі надавали вставки в ніс, навушники й власну модель ДР-окулярів, щоб пасажири не нудьгували. Пасажирам загального відсіку щастило менше, та й їхні ДР-дева були гіршої якості. Економ-клас обходився навіть без цього. Але бізнес-клас давав ще й можливість замовити снеки та напої, чим я й скористався, щоб згадати смак бренді.
Подорож не мала тривати довше чотирьох годин. Якщо все проходить вдало, поштовхів відчувається лише під час стиковки на орбіті. Люди навколо занурилися у марення цифрових світів, я ж намагався триматись за єдиний доступний мені шматок реального — у псевдоскляному келиху. Лія явно вивчала якісь дані, веселкові лінзи спалахували так, що це було видно крізь напівзаплющені повіки.
Те, що ми наближаємося до точки стрибка, я зрозумів, коли до мене підійшов стюард і максимально ввічливо поцікавився, чи не хочу я зосередитись на ДР і віддати йому склянку. Біомонітори корабля, мовляв, фіксують моє дихання та серцебиття, і вони відрізняються від показників інших пасажирів. Тому, щоб запобігти можливим негативним наслідкам… Довелось віддати.
Після стрибка я зачинився у вбиральні та якийсь час вивчав власне обличчя у невеликому дзеркалі. Трохи запалі темні очі, широка щелепа, поголена майже стерильно. Сітки зморшок, які можуть прибрати в будь-якому медзакладі. Життя не балувало мене, але й вік не надто поспішав брати своє. Я живу в світі, де мене можуть бачити в усіх деталях таким, як я хочу показати. Інколи навіть бачити те, чого я показувати не хочу. Тому я, навпаки, буду символізувати невідворотність Реальності…
Щось бренді, схоже, виявилося зайвим. Уже коли ми прямували на вихід, Лія спитала, чому я не налаштовую зовнішній вигляд для інших ДР-девів навколо, але поринати в трохи депресивну філософію остаточно розхотілося. Я нічого не відповів.
***
Станція «Аріадна» зустріла нас привітно. Прозорий ліфт — ліфтова платформа-кліть — виніс нас одразу до представництва, цілої секції «Еталону». Біло-мармурові (тобто сіро-металеві) стіни з золотими та багряними візерунками (яскраво-помаранчевими й чорними обмежувальними знаками та номерами секцій станції) у теплому освітленні (читай — біло-синьому та приглушеному) вели до приймальні та кабінету, який облаштувала собі тут Лія.
Спартанське оточення космічної станції обернулося чорно-синім «хайтеком» з блакитними світильниками, безліччю серверних станцій (взаємодія з якими через ДР дійсно давала доступ до інформації) та панорамним «вікном» з видом на Венеру (з зовнішньої камери у реальному часі). Крісла й невеликий диван вишневого кольору «під шкіру», робочий стіл. І, як не дивно, у не-доповненій реальності все виглядало так само, тільки Венера була на телестіні.
Одразу по прибутті до кабінету прослизнув технік із символікою «Еталону» та передав мені планшет. Я занурився в справу, сівши в одне з крісел, Лія розмістилась за своїм столом, більше вивчаючи мене.
— Отже… Коул Дайсон, двадцять три роки, інженер електричних систем, службовець М-корп «Вєнус Проксіміті», аватари ДР, соціальні мережі… Знайдений мертвим у секції №… зі слідами ураження електричним струмом. АШІ відділку Сектору правопорядку станції «Аріадна» дійшли висновку, що стався нещасний випадок, — я автоматично простяг руку в повітря на рівні свого звичного столику.
Лія блимнула лінзами. Від стіни відділився дрон із маніпулятором, у якому тримав склянку. Мабуть, у стіні сховано холодильник чи кухонну систему. Склянку він доніс до моєї руки — рідина виявилася синтет-кавою. Приторною, як цукровий сироп. Та що поробиш.
— Перевірка медичної картки, обстеження «МедіКомОмні»… Причина смерті — травма. Уражено внутрішні органи. Його тричі вдарили чимось гострим… Додаткова перевірка відділку — помилка рапорту, відсутні дані, що підтверджують версію медичного АШІ.
— Я запросила уповноваженого з Сектору правопорядку… але там практикант, щойно заступив. Робота вважається простою…
— Сподіваюсь, з лікарями ситуація не аналогічна. Я так розумію, ми вже маємо взаємні позови від ВП та МКО щодо роботи їхніх АШІ, але ніхто не хоче визнавати свою неправоту. Хоча фізичний огляд підтверджує медичні висновки. Чому ви хочете замовчати інцидент?
— Ем… — Лія запнулась. — Більшість даних базується на положенні ДР-деву Дайсона, включно з пересуванням та медичними показниками. І виходить, що система запобігання нещасним випадкам мала б його попередити чи навіть викликати медиків… Але вона не спрацювала.
— Дякую, Ліє, ви вчитеся говорити прямо. Але не звикайте, у вашому світі це непрактично, — ковток приторного напою. — Сенсори ДР не спрацювали, бо він насправді був в іншому місці. Це поки припущення, та давайте переглянемо відео з камер…
Через дві години вдивляння у падіння до шахти з оголеними силовими кабелями з різних ракурсів у двері кабінету протиснувся службовець правопорядку. Я ледь утримався, щоб не залити кавою покриття підлоги.
— Уповноважений Сектору правопорядку… — голос бадьорий, як у старшого підлітка. Власне, брунатне волосся в різні боки, величезні очі та майже дитяча посмішка хлопця теж вказували на вік, сповнений ентузіазму. Я пошкодував, що не можу відправити Лії повідомлення без свідків. — Лазарус Сол.
Я піднявся з крісла та, перш ніж Лія встигла відповісти передбачену формальність, підійшов до «поліцейського».
— Лазарусе, я дуже радий познайомитись. Марк Корецький, наразі… консультант у особливих справах корпорації «Еталон». Ми працюємо над випадком смерті на станції. Це дуже прикро, що так трапилось у твою зміну, але нам доведеться попрацювати разом, — я потис йому руку своїми та трохи нахилився.
І тут зрозумів, що він виглядає й сприймається оточуючими зовсім інакше. Мої окуляри показували його ж, але наче перенесеного у власне майбутнє — високого, статного та готового дійсно уособлювати закон. Аватар, на який «Вєнус Проксіміті» не пошкодувала коштів.
— Ви дійсно Марк Корецький? Старший детектив Корецький? Останній поліцейський? — Лазарус неочікувано широко посміхнувся й щиро зрадів. — Я передивився всі ТриДі* про вас, та всі клаптики, навіть найкоротші й найрідкісніші. Знаєте… Я хотів бути схожим на вас. Тому і подав заявку на цю роботу, та ВП затвердили її серед багатьох кандидатів. Я впевнений, що ми тепер точно впораємось із цим інцидентом якнайкраще.
*ТриДі: формат тривимірного кіно. Розмовне.
— Лазарусе, де ви навчались?
— ВП започаткувала розширений курс з обробки даних правоохоронними АШІ, я сам пройшов понад десять додаткових. Також інженерні курси, щоб краще розуміти, як працюють системи станції. Вони дуже цікаві…
— Добре… Які твої інструкції у випадку, наприклад, численних насильницьких злочинів?
— Це просто! Я маю активувати «протокол другий червоний», дати дозвіл на застосування правоохоронних дронів другого рівня та заблокувати секції, де вчиняються такі злочини. Чекати повідомлення від АШІ, що правопорушення припинено. Але це дуже рідкісна настанова, вона ще жодного разу не…
— Не застосовувалась. І я сподіваюсь, що й не буде застосовуватися. Просто згадалося… — я нарешті опанував себе та відпустив руку «колеги». — Тепер мені треба якомога чіткіше та детальніше з’ясувати щодо інциденту наступне…
Налаштування моїх архаїчних ДР-окулярів потребувало голосового введення, а цього я дозволити собі не міг. Довелось довго «мучити» браслет, поки вдалося запустити потрібні системи.
«Ліє, це лінія зв’язку голос–текст. Ларинго-акустичний модуль. Мене все одно не чути, в усіх у вухах вкладки. Іноді треба буде ось такий сеанс зв’язку. Інакше я у цьому гібриді цирку та дитячого садка не витримаю».
«Ви невеликої думки про офіцера Сола, як я подивлюсь. Але він дійсно мав найвищі показники у тестах, найвищий показник психологічної стабільності, хоча й проходив по нижній віковій межі. Вже має кілька винагород…»
«Я бачив таких двадцятирічних на початку моєї службової кар’єри… А потім їхню кремацію».
Лія не відповіла.
— Лазарусе, я зараз дивлюсь звіти від Сектору правопорядку та від медиків. У них щось не збігається. Які б висновки зробив ти?
— Так… Там дійсно якась помилка. Я не зміг отримати оновлений звіт від АШІ, бо медичні дані ніяк не могли бути вірними при наведених обставинах. Також я мав припис від ВП зробити ці дані… закритими. Тоді як ви їх отримали?
— За службовим доступом… — я погано орієнтувався в корпоративних зв’язках тут, на «Аріадні». Чий голос тут буде вирішальним — добувної корпорації чи корпорації інтер-зв’язку, на чиїх серверах крутяться всі дані? Помилитись не можна.
— …що наданий представником Ради директорів корпорації «Еталон», — завершила Лія. — Ми, як зберігачі інформації, маємо запобігати злочинам та сприяти їх розкриттю.
«Дякую, Ліє».
«Це спрацює ненадовго. Десь на сорок вісім годин. А там… переможців не судитимуть».
— От. Тому… нам треба оглянути місце смерті бідолашного інженера Дайсона.
— Нема питань… Надсилаю посекундне моделювання оточення від АШІ…
— Ні, Сол. Ми йдемо на місце події.
***
Щоб дістатися потрібної шахти, нам довелося скористатися десь десятком ліфтових платформ та транспортерів. Навіть пару секцій пройти Основним Кільцем, але я наполіг, щоб ми покинули його якнайшвидше. Простір цього коридору був заповнений людьми, які кудись йшли у своєму темпі, сиділи, спілкувалися. У їхньому спільному сприйнятті коридор виглядав як широка дорога, наповнена рекламою, кав’ярнями, численними магазинами. У всі боки простягалися зелені газони з впорядкованими насадженнями дерев, кущів та квітів. Було чути, як десь цвірінькають птахи, зверху пропливало щось схоже на хмари. І десь уже на межі зору велетенської зали восьмикутні вікна давали панораму навколишнього космосу та велетенської кулі Венери.
Мої окуляри дозволяли бачити все, як є. Юрбу в однакових комбезах персоналу станції, що рухається по розміченому тунелі з приглушеним освітленням. «Магазини» та кав’ярні ставали нішами у стінах. Замість зелені — сіро-блакитна стіна. Замість простору — люки в інші секції. Колись упровадження девів врятувало колоністів від психозів та клаустрофобії. Міра була вимушеною, але спрацювала.
Я дозволив собі трохи посміхнутися, побачивши реакцію подиву (дехто навіть відсахнувся від мене) в оточуючих. Вони бачили не унікалізований аватар високої якості, а стандартну «заглушку», яку створювали мої окуляри. Манекен, ще й примітивної деталізації. На налаштування чогось більш пристойного пішов би так необхідний нам час. Водночас неспівпадіння доповненої реальності могло викликати й погані наслідки для психіки. Тому перебування у натовпі я намагався скоротити до хвилин. Героєм чатів “після вечірньої вахти” я і так уже став.
Останні десятки метрів довелося майже проповзти через частину технічної магістралі. АШІ, що спостерігав за цією частиною станції, вимикав струм та відкривав люки, щойно ми з’являлися. Подорож завершилась над вертикальною круглою шахтою, повною кабелів. Униз вела міцна драбина, а навколо тягнулися надійні перила.
— Лазарусе, передай мені, будь ласка, тривимірну схему цього місця. Ні, не інтерактивну. Познач, де знайшли тіло. Ось тут ми й почнемо, — я почав спускатися. Місця вистачало тільки для одного. Лія залишилася зверху.
Сліди (мабуть що крові) я знайшов одразу під драбиною. А там, де колись лежав Дайсон, не було навіть пилу. Оглянувши круглу платформу з безліччю силових кабелів, я повернувся до інших. Уже піднімаючись, помітив кілька клаптів синтетичної тканини, що застрягла у верхній частині драбини.
— Спустити тіло можна було тільки тут. Але його сюди принесли не тією шахтою, якою прийшли ми. Сюди ведуть ще дві. Думаю, ось цією, «нульовою»*.
*Маркування напрямків на станції відбувається з використанням кутів відносно Кільця (замкненого тонелю, де створюється штучна гравітація обертанням станції). Відповідно, “нульовий” напрямок тут – це градус, відовідає умовній Півночі на Землі.
Сол спробував відкрити люк, на який я вказав, але його доступу виявилося замало.
— Тут треба дозвіл головного інженера «Аріадни», Марку. Не так швидко.
Я підійшов ближче, вивчаючи люк. Те, що мені треба, має бути в цієї моделі знизу і трохи правіше… Є. Я зняв панель розміром з долоню, яка прикривала пучок дротів, але, що важливіше, — секцію аварійного відкривання.
— Лазарусе, сподіваюся, ти не пропускав тренувань. Коли я натисну ось цей зелений вимикач — хапаєш ручку та крутиш. Йде важко, я сам не впораюсь.
— Що це? І звідки ви знали, що воно там має бути?! — уповноважений дивився на мої маніпуляції, як на диво.
— Колись мені знадобилося втікати такими переходами. На майбутнє запам’ятай: своє оточення ти маєш знати якомога досконаліше, а не тільки те, що задають вивчати на курсах. Тут усе просто — такі системи однотипні для багатьох станцій. Навіть ставити їх міг один і той самий підрядник, коли монтували «Аріадну» та «Цереру». І завжди мають фізичний спосіб аварійного відкриття, якщо струму не буде. Як зараз, коли далі все вимкнуто.
Я ввімкнув підсвічування в окулярах та освітив шахту одразу за люком. Це місце виглядало запиленим і закинутим. Лінзи Лії змінили колір, окуляри Лазаруса блимнули червоним. Шахта виглядала занедбаною: десь попереду в темряві хлюпав конденсат, наші рухи здіймали хмари пилу. Мене цікавили бурі сліди на «підлозі». Швидше за все, я не помилявся й цього разу.
— Лазарусе, зараз я тобі покажу зони, де треба зібрати матеріал. Дуже важливо — все, що знайдеться. Не покладайся на поради АШІ, маєш зібрати максимум, навіть, здавалось би, неважливе. Всі сліди, особливо — біологічні. Направиш у лабораторію.
«Маємо дозволи від головного інженера. Також він би хотів пояснень».
«Це треба відтермінувати. Чи інакше можна не сподіватися на його співпрацю?»
«Я непогано знаю пана Моралєса. Але Адам іноді занадто прямий. Нам треба буде його допомога».
«Як виберемось звідси — поговоримо».