Заголовок

Притуляюсь до шиби чолом, доторк холодного скла приносить насолоду. На серці ‒ туга і водночас полегшення. Сонце от-от закотиться за нерівний обрій багатоповерхівок, білий сніг вже не ріже очі, його взагалі майже непомітно, не те що ще годину тому. Тільки останній прощальний промінь торує доріжку вулицею, заливаючи її кривавим світлом.
І гасне. Сьогодні я прощаюсь із душевним болем: пора жити далі. Тато каже, що складно тільки вперше і не розуміє чому я образився ще й на нього.
Але завтра буде краще. До кінця зими зовсім трохи, неповний тиждень. Я забуду ці сумні місяці, я зроблю все, що відкладав з осені, провідаю всіх друзів та передивлюся всі фільми. Завтра!

* * *

Я стою та дивлюся у вікно. Я завжди стояв та дивився у вікно. 
На велетенське сонце, що низько висить над обрієм та заливає місто рожево-золотими променями.
На блакитно-рожево-фіолетове небо, по якому вітер розмазує хмари, як ото малюк кашу в тарілці.
На безмежні, перерізані вулицями та парками квартали міста, що тягнуться доки сягає око.
На машини, які нещільним, але неперервним потоком мчать автострадами. Людей на вулицях немає. Ну або я їх не бачу. 
Я шукаю в цій картині якусь неправильність, вона тут мусить бути.
І не знаходжу.
Я тут стояв завжди, скільки себе пам’ятаю.
Насправді це не зовсім правда, якщо напружити пам’ять я ще можу пригадати як підходив до вікна. Отаке от моє “завжди”.
Кулаками спираюсь на гладеньке підвіконня. Воно трішки прохолодне: камінь. А, може, пластик. Скло нереально прозоре, але, напевне, звукоізолююче. Тобто я не чую нічого крім власного серцебиття. Клацаю пальцями, як от Танос у фільмі. Звук чути, тобто я не оглух.
Ага, розумію в чім неправильність пейзажу за вікном: це не вечір, це майже полудень. З-за будинку визирає друге сонце, невелике, але яскраве і пекуче. Воно майже в зеніті, але, якщо придивитись, то тіні можна помітити. Їх, як і має бути, дві. Все в порядку.
Чи ні? Навіщо я вдивляюся в скло, щоб дізнатись, як я виглядаю? Чому у мене відчуття, наче я щось забув? І, зрештою, чим я займався до того, як підійшов до вікна?
Хто я?
Так, Олеже, зосередься. Не може бути, щоб ти геть нічого не пам’ятав. Що… Ну, раз я назвав себе Олегом, то, певне, ним і є. Пам’ять працює, тільки якось дивно.
Мабуть, треба відійти від вікна. Страшно.
Повертаюся. Кімната ‒ як кімната. Меблі функціональні. Ліжко, шафа. В шафі ‒ білизна та одяг. Все функціональне, безлике. Про всяк випадок пошукав бирки ‒ не знайшов. Кімната, за нею ‒ невеликий передпокій та велика ванна кімната. Звідкись я маю із чим порівнювати: велике ‒ невелике. Кухні немає. Отже, я вважаю, що повинна бути. Одразу виникає питання їжі.
Двері без ручок та дверних шпарин. Як відчиняються? Припускаю, що мусять відчинитись, бо навряд чи я тут замурований без продуктів. Вода, в усякому разі, є.
Роздягаюсь, про всяк випадок перевіряю свої речі ‒ теж без бирок, чисті, але, мабуть, не сьогоднішні.
Приймаю душ, чищу зуби. Вода вмикається і вимикається доторками до сенсорних  панелей, світло ‒ автоматично. Зубна щітка ‒ теж автоматично, щойно взяв в руки. Здається і біля вхідних дверей треба пошукати сенсори!
Вражений здогадом мало не біжу його перевіряти, тільки останньої миті здогадуюсь, що відчиняти двері голяка ‒ не надто розумна ідея. І, знову ж, звідкілясь же я це знаю?
Миюсь, вдягаюсь в чисте, брудне складаю в нішу. Мабуть, пора йти на розвідку. Або на полювання ‒ в животі вже відчутно бурчить.
Окидаю поглядом житло: раптом розумію, що тут бракує індивідуальності. Відсутні дрібнички, все уніфіковане, наче готель. Може насправді я не тутешній?
Визираю у вікно. Мале сонце, те, що яскравіше, швидко біжить небом, велике, червоне, висить непорушно. В животі бурчить.
Тільки опинившись за дверима розумію, що іще те питання: знайти дорогу назад. Десь би хоч тут поверх писало, чи що? Треба перевірити, що буде, якщо я помилюся дверима. Сенсорна панель налаштована на мене, чи як? Торкаюсь першої-ліпшої на поверсі ‒ не відбувається нічого, вона навіть не підсвічується при доторку. Та й взагалі якась темна, темніша за ту, що на моїх дверях. А через одну ‒ така сама. Торкаюсь ‒ двері відчиняються. Всередині ‒ все те саме, аж до рушників та зубних щіток у ванній. Гм. 
Нарешті помічаю відчинене приміщення в кінці коридору. Ага, зрозуміло. Кухня. На панелі вибираєш їжу… незнайома. Орієнтуюсь по картинці, вибираю… замовляю. Що далі?
Дзинь ‒ відчиняються дверцята. Їжа готова. 
Гм. Мабуть, до цього можна звикнути. Їстівно, й добре.
Придумав!
Вниз піду пішки, просто порахую поверхи. Здається, будинок не такий вже й високий. Однаково ‒ йти вниз.
На всяк випадок рахую навіть сходинки.
Вулиця. Подвір’я тоне в тіні від меншого сонця і непогано освітлюється великим. Що далі? Куди йти? Втім, особливо поспішати немає куди: житло та їжа наявні. Тож: обережно… Стоп. А чому я вважаю, що мені щось загрожує? Що заважає просто підійти і попросити допомоги?
Прислухаюсь до своїх відчуттів. Якби мене попросили ‒ я б допоміг. Або хоча б порадив що та як. 
Тепер треба знайти когось. Краще ‒ дівчину. Чому? Справді. Будь-кого.
Іду вздовж будинку, пробую оцінити архітектуру. Намагаюся… та немає чого тут оцінювати, голий функціонал. І ще звертаю увагу, що будинки повторюються. Не заблукати би.
На вулицях порожньо і це трохи моторошно. Але не небезпечно, здається. Та ні, точно не небезпечно.
‒ Ти пам’ять втратив, чи що?
Здригаюсь. Біля мене зупинилось авто, голос з відкритого вікна. Жіночий. Що відповісти?
‒ Так. Ну, певною мірою.
‒ Ні, серйозно? ‒ у голосі здивування. ‒ Ти справді безпам’ятний?
‒ Е… Що ви маєте на увазі?..Дверцята відчиняються, дівчина дивиться на мене зацікавлено.
‒ Ти не відповідаєш, ‒ починає перечисляти. ‒ Ти йдеш пішки і роздивляєшся порожні будівлі. Ти взагалі пам’ятаєш хто ти?
‒ Е…‒ Вирішую сказати правду. ‒ Не дуже.
‒ Безпам’ятний, ‒ констатує. ‒ Я Лаура. 
‒ Олег. Здається.
‒ Ох, як все запущено… Вона наче вагається. Сідай, відвезу в реабілітаційний центр, там допоможуть. А, ти ж двері не сам відчиниш. От тепер сідай.

* * *
‒ Сідай! Та сідай, кажу! 
Голос жіночий.
Двері “крузака” широко розчинились. Вагаюсь, страшно.
‒ Скільки візьмете?
Попередній “бомбила” хотів п’ять тисяч. Після перших вибухів подзвонив тато і сказав, щоб я не чекав його. Я тоді вигріб всі гроші з хати, але скільки там тієї готівки? А до банкоматів черги з квартал. Ще було мамине золото, але побоявся пропонувати. Серцем чув, що забере все. І от тепер?
‒ Та які гроші, сідай же! 
Бачу в глибині машини двох дівчаток на кілька років молодших. І велику собаку.
‒ Дякую…
Кидаю наплічник під ноги. Двигун мурчить і кидає машину вперед. Сонце світить в спину і на обрії майже не видно стовпів чорного диму, а наростаючий шум двигуна заглушує наростаючий свист…

* * *

Я в машині, тут. Не у видінні… Тут ‒ безпечно. Я що, відключився?
Дивлюся у вікно та розумію, що тепер точно не знайду шляху назад.
‒ Ти в порядку?
Авто їде саме, Лаура спостерігає за мною. 
‒ Що?
‒ Ти щось пам’ятаєш? Давно отямився, питаю? Ну, я не знаю, як воно у вас, але ти наче адекватний. Хоча таким як ти попервах буває важко, так що ти ще нормально тримаєшся.
‒ Ранком, ‒ шукаю поглядом сонце. Які тут взагалі годинники? ‒ Таким як я?
‒ Ну, ти не перший, хто вирішив все почати з початку, тож… Як воно взагалі? Ну, варте того?
В її голосі щира цікавість. Отже, почати з початку. Це було моє рішення? Знову ж, центр реабілітації, я не один такий… 
‒ Не знаю. Нема з чим порівняти. А ми… куди їдемо?
‒ Кажу ж ‒ в реабілітаційний центр. Там тобою займуться, розкажуть що та до чого, допоможуть соціалізуватися, відновлять особистість… Я б супроводила тебе, але пробач, проєкт маю.
‒ І… що зі мною буде?
Вона розсміялась.
‒ Там затримають?
‒ Та ну! Поговорять, розкажуть що до чого та відпустять. А ти що чекав?
Справді, чого я чекав?
‒ Не знаю.
‒ Ну, звісно. Я знайду тебе потім. Може, ‒ вона засміялась. ‒ Як отямишся. Виходь, приїхали. А, чекай, двері відчиню. Йди он туди, там розберешся. Ну, щасти! 
‒ Дякую… Лауро.
Стою перед будівлею, це, мабуть, той центр реабілітації… кого? Таких, як я?  Ну, в усякому разі, вона інакша від інших будинків. Сенсорна пластина, торкаюсь. Овва ‒ напис. Щось типу анкети. Відповідаю. Так, дезорієнтований, так прогалини в пам’яті. Ага, інструкція куди йти. Мабуть, варто послухатись.
Двері. Сенсорна панель… торкнутися страшно. Чи, може треба постукати?
Чомусь здається, що ще не пізно піти. Але все ж…
Торкаюсь сенсора. Заходжу.
І відчуваю себе йолопом в майже порожній кімнаті.
‒ Вітаю!
Звідки він вигулькнув?
‒ Добридень.
Здається, треба подати руку. Чи ні?
‒ Проблеми з пам’яттю?
Вирішую зізнатись.
‒ Я взагалі нічого не розумію. 
Він дивиться з цікавістю.
‒ Не пам’ятаєте зовсім нічого?
Як би це пояснити… 
‒ Не те, щоб зовсім нічого, скоріше воно неактуальне. Ну от, наприклад на небі не повинно бути два сонця. І годин в добі двадцять чотири мало б бути. І діти на вулицях… Лікарю…
Він трохи здивовано дивиться на мене.
‒ Он воно як… Ні, я не лікар. Я волонтер, допоможу вам розібратись в світі, відновити аккаунт, таке інше.
‒ Не лікар?
‒ Стирання пам’яті ‒ річ виключно добровільна, тут нічого лікувати. Це ваш вибір. Ну того вас, який був раніше. Я тільки допомагаю, якщо щось пішло не так. Як от у вашому випадку. 
‒ А мої спогади?
Він знизує плечима.
‒ Зазвичай люди не стирають все життя. Може ви припустились помилки і пірнули глибше, ніж планували? На нашій планеті в добі десять годин ‒ по сонцю. Так що навряд чи ваші спогади актуальні саме тут. Розкажіть мені, як ви отямились.
Розповідаю йому про те, як отямився біля вікна. Потім, трішки повагавшись, про ті невиразні уривки спогадів, що знайшов у себе в голові.
‒ Зрозуміло… та ви сідайте. Зараз, зараз…
Дивний він.
‒ Сідати, пробачте, куди?
‒ Ах, справді, вибачте. Ось сюди.
Крісло з’явилось саме позаду мене, не помітив як. Обережно сідаю. Зручно.
‒ Що далі?
‒ Шукаю ваш акаунт, зараз все відновимо… Гм. Незрозуміло. Ще раз, подивіться… Ах, пробачте.
В повітрі передо мною з’являється зображення.
‒ Спершу встановимо вашу особистість. Не кліпайте… все. Сітківка просканована. Подивіться на себе.
Справді, в повітрі ‒ я. І великий напис: “Інформацію видалено по запиту користувача”.
‒ Бачите? Інфосфері про вас невідомо абсолютно нічого.
‒ І що це означає?
‒ Я можу припустити, що ви  вирішили прожити життя заново. Тільки підійшли… ну дещо радикально. Зазвичай чинять не так. І з якихось причин ви не залишили собі у спадок геть нічого. Цікавий випадок, справді. Пригадайте, ви не знаходили ніякого знаку, може рукописної записки чи ще чогось такого? Ну, що б ви передали собі, якби знали, що залишитесь без пам’яті.
Пригадую. 
‒ Ні.
‒ Значить так і буде. Що ж, вітаю з народженням. Як назветесь?
‒ Я пригадав ім’я, Олег.
‒ Значить Олег, ‒ на екрані появилось ім’я та індекс. ‒ Індекс потім заміните, як  забажаєте. Так, обліковий запис створено. Активуйте.
‒ Пробачте, як?
‒ Для початку виберіть дію. Наприклад…
‒ Двічі клацнути пальцями, можна?
‒ Нехай так. Виконуйте.
Клац-клац. 
Перед обличчям появляється напівпрозорий екран. Кімната теж змінюється: в ній наявні великі вікна і за кожним ‒ інший пейзаж.
‒ Ви зараз в центрі, ‒ пояснює волонтер, ‒  отже скін оточення задається примусово. А так самі можете обрати як бачити довкілля.
‒ То он чому все таке одноманітне…
‒ Так, голий функціонал. Всі візуальні ефекти тільки такі, як ви бачите. Тепер перенесіть меню в куток поля зору. Просто візьміть рукою і перетягніть. Згодом навчитеся робити це подумки. Подивіться на мене. Бачите іконку? Там інформація, яку я вам хочу повідомити. Чекайте, ще щось… аби не забув. Ага. Запити ‒ позначка в лівому верхньому куті поля зору. Або просто зверніться до Помічника, він зрозуміє.
‒ Вголос?
‒ Спочатку так, пізніше навчитесь формулювати їх подумки. Просто ставите запитання, ‒ і отримаєте відповідь. Потренуйтесь при нагоді. Що ще… ага. В рамках свого індексу агресії ви маєте повний пакет, поза його межами він скорочується. Ну, ви це помітите. Наче все.
‒ А жити де? Ну, пробачте, я не певен, що зможу повернутись додому.
‒ Ви ж розповідали, що прокинулись в стандартному боксі? Ну, він на те й стандартний, щоб бути всюди однаковим. От вам перше завдання: знайти дорогу до вільного боксу.
Питаю. Ага, схема, маршрут. Наче зрозуміло. Що він там казав про індекс агресії?
‒ Пробачте, що ви там казали про індекс агресії?
‒ Гм? А, так, це простіше показати. Я ввімкнув режим імітації. Вдарте мене.
‒ Прошу?
‒ Ну, спробуйте. Це справді простіше раз відчути.
Здається, я зможу. Замахуюсь. І… Повітря навколо неначе густішає, в’язну в киселі так, що майже не можу рухатись.  В полі зору змінюються цифри в бік зменшення… зникають.
‒ Кінець імітації. Зрозуміли? Отже, таке траплятиметься при будь-якій вашій спробі проявити агресію, що не відповідає зоні, в якій ви знаходитесь. Якщо захочете влаштувати мордобій ‒ перемістіться туди, ще живуть ті, хто вважає таку поведінку прийнятною. 
Думаю. Щось тут не так просто.
‒ А інший бік шкали?
‒ Вірне питання. Слова, навіть погляди теж десь можуть вважатися агресією. Рано чи пізно вас виштовхне туди, де ваша поведінка прийнятна. Ну, наче все. Можете йти, живіть собі.
‒ Чекайте, а що ж мені робити далі?
‒ А що хочете. Щасливо!
Іду. Тоненька нитка все ще вказує шлях до найближчого вільного житла, автоматично йду за нею. Візуально будівля змінилась, хоч і не так сильно, як можна було б чекати. Просто стала затишнішою, чи що. І саме тому я виявився  не готовим до того, що побачив на вулиці.

* * *

Яскраві парасольки кидають на бруківку різноколірні тіні. Осіннє сонце навіть в зеніті не пече, хоч гріє. Вітер ‒ прохолодний. Натовп гуде, люди метушаться, гомонять, поспішають, снують туди-сюди. В руці ‒ чиясь рука, тонка та тендітна, з гематитовим кільцем на великому пальці.
‒ Скоріше, невдовзі почнеться!
‒ Там скуучно… ‒ в голосі роздратування. ‒ Ну що ти в цьому знайшоов!
‒ Ми ж домовлялися! 
‒ Ти казав, що можна буде потусуватися, а це…
Різноколірні браслети на руках, сяючі очі, запах та шурхотіння паперу…
‒ Ну навіщо це тобі? Зайнявся б чимось толковим! Наприклад ‒ мною!
Він озирається. Гостродахі будівлі всі різні, вичурні, наче застигла в камені музика.
‒ Бо я хочу робити те, що цікаво, як ти не розумієш?
Осінь лише починається, місто яскраве, парасольки над вулицею… 
Життя ‒ попереду.

* * *

Місто ожило. Замість майже однаковісіньких будівель ‒ повне різномаїття та буяння фантазії. Окремі будинки живими деревами тягнуться вгору, ген за хмари. Інші неначе побудовані з невидимого скла ‒ і всередині живуть невидані істоти. Живе місто посічене густими хащами, в які й годі лізти. Під ногами ‒ дивні живі рослини, що тікають, тільки-но намагаєшся їх торкнутися. Хоча тікають не всі, деякі.
“Помічник, як змінити скін?”
Перед очима розгортається робочий об’єм і гід демонструє підказки. 
Зміна ‒ і живе місто перетворюється на щось нереально-футуристичне, де дивні капсули левітують над дорогами, а вгору тягнуться шпилі будівель ‒ з’єднуючись із такими самими, що наче бурульки опускаються з неба. 
Зміна ‒ і я опиняюсь в якомусь середньовіччі на брукованих вулицях серед складених з грубо обтесаних брил будівель.
Зміна, зміна, зміна…
Вимикаю скіни. Чомусь мене вабить саме це безлике неонове місто, що наче водночас втілює тугу за минулим та сподівання майбутнього. Воно ніяке, воно ніхто ‒ як зараз і я. 
Куди далі? Якийсь інстинкт в голові підказує, що треба поселитись. Знову викликаю дороговказ до вільного боксу, йду за ним.
Цікаво, якщо я, наприклад, захочу жити інакше ‒ що буде?
“Вхідне повідомлення”.
“Привіт, це Лаура, вранішня знайома. Якщо ти вже впорався, то можемо зустрітись. Якщо, звісно, тобі цікаво”.
Саме вчасно. Що це: запрошення на побачення? Чи на розмову?
Втім, вона єдина, кого я знаю. І, певне, налаштована позитивно. Вибираю режим відповіді й надиктовую повідомлення де коротко описую новини. Що далі?
Майже одразу ‒ вхідний виклик.
‒ Привіт. Ти віриш у збіги?
‒  Несподіваний початок. Знаєш, я не знаю, насправді не знаю. 
‒ Ха-ха. А що ти знаєш?
‒ Ну от, тебе. І, мабуть, все.
Дівчина серйознішає:
‒ Тоді зустрінемось. Можу до себе запросити, але краще в тебе.
М… 
‒ Чому?
‒ Для психологічного комфорту. 
‒ Ні, я маю на увазі, для чого це  тобі?
‒ Цікаво, ‒ дуже серйозно відповіла вона. ‒ Ти не уявляєш як мало справді цікавого відбувається. Тобто, якщо в тебе порожня пам’ять, тобі цікаво все, але мені… у мене давно не так. До деякої міри я навіть заздрю тобі. То як? Чекатимеш? Чи наважишся прийти?
‒ Довірюсь тобі. Приходь. Як… ну не знаю. Вказати адресу, чи що…
Або хоч її дізнатись.
‒ Ха-ха, адреса… як же ж давно я не чула цього слова… Я знайду. Чекай! 
“Кінець зв’язку”.
Ну от, є плани на вечір і вже добре. 
Час до зустрічі витрачаю на знайомство зі світом. Розпочинаю з тутешнього інтернету, який зветься інфосферою. І насправді є трохи іншим, ніж я про те думав. Тут реал переходить у віртуальність і навпаки, вони переплітаються, створюючи химерні та малозрозумілі конструкції, нашаровуючись одне на одне та взаємопроникаючи.
Деякий час безсистемно збираю дані, аж поки не усвідомлюю, що для того, щоб отримувати правильні відповіді треба задавати правильні запитання. А мені це заважає робити попередній багаж знань, та пам’ять, що проростає в моїй свідомості іншим, незнайомим світом.
“У вас гість”.
“Впусти”.
Звертаю увагу, що спілкуватись з інфосферою можна навіть нечітко сформульованими словами. Це теж здається незвичним. І, знову, те саме питання: якщо це ‒ незвичне, то що ж звичне?
У вікно зазирає велетенське червоне сонце, що все ще висить над містом. Певен, що вікно можна якось затемнити, але не хочеться. Цей вічний захід притягує.
‒ Рада тебе бачити.
Її голос впевнений та спокійний. Голос досвідченої жінки, не юної дівчини, якою вона виглядає. Втім, тут всі виглядають юними.
‒ І я. ‒ Не повертаюсь до неї. Мені здається, от-от щось пригадаю. І чомусь здається, що це важливо.
‒ Скільки тобі… ні, скільки мені років?
‒ Он які ти запитання ставиш, ‒ Лаура сіла на зручний стілець, що виріс та сформувався просто з підлоги. ‒ А яку відповідь ти хочеш почути?
‒ Я ‒ не знаю.
‒ А чому ти вважаєш, що знаю я?
Гарне питання. Пробую вловити хвіст думки.
‒ Бо не вірю у випадкові зустрічі. Мене запевнили, що в інфосфері про мене нічого немає, що я, колишній я, вирішив прожити життя начисто. Що таке рідко трапляється, але трапляється. Але лист не чистий… Я… Я на початку думав, що ти розповіси мені про цей світ.
‒ А мені було цікаво провести з тобою час. Проте ти не змінюєшся, ти все ще шукаєш щось. Може справді в цьому ти. Так, ти правий, ми знайомі… були. І ти, колишній ти, просив наглянути за тобою.
‒ І як?
Вона нахиляє голову та піднімає брову.
‒ От, наглядаю. Розповісти тобі про цей світ?
‒ Може все ж скажеш скільки мені років? Ну, просто цікаво.
Повертаюсь, дивлюсь їй у очі. Чомусь мені здається, що я старший за неї.
‒ Я не знаю, ‒ дуже серйозно відповідає вона. ‒ І не думаю, що хтось знає. Ти найстарший з усіх, про кого мені відомо.
Навіть так?
‒ Давай покроково. Десять? Сто? Тисячу?
І ще треба вияснити скільки тут триває рік.
‒ Може десять тисяч об’єктивного часу, може сто. Може й пів мільйона. Справді, Олеже, я не знаю.
‒ Об’єктивного часу… отже, я мандрував між зірок. Або був заморожений… ‒ Знову дивлюся у вікно, тепер на небі обидва сонця. ‒ А суб’єктивного?
‒ Мандрував. Ми з тобою знайомі трохи більше як три сотні років. Стандартних років.
Звіряюся з інфосферою. Так, тут у добі десять годин, не двадцять чотири. Але швидкість світла ‒ триста тисяч кілометрів на секунду і, візуально, метр тієї ж довжини, що я і пам’ятаю. 
Від великих чисел паморочиться в голові, сідаю на канапу. Лаура співчутливо дивиться на мене.
‒ І це нормально? Такий стан, як у мене?
‒ Загалом нормально. Люди втомлюються жити, надто багато накопичують багажу і надто багато хочуть забути. Хочуть почати з початку, прожити життя ще раз, заново. Часто з підготовлених позицій. Розумієш, вічне життя ‒ воно набридає. 
Пробую посміхнутись.
‒ Не дуже розумію. Але…
‒ Що але?
‒ У твоїх словах прозвучало “але”. 
‒ Все то ти підмічаєш, ‒ жінка кривиться. ‒ Так, але це не твій випадок. Взагалі, пам’ять “під нуль” стирають рідко, це такий собі вишуканий спосіб самогубства. Частіше життя розпочинають заново із певним багажем. Психологічно молодим. Власне, це моя професія ‒ розбиратися в людях, допомагати розпочинати їм життя. Це… це цікаво.  Це цікаво навіть через півтори тисячі років, люди безмежні, як Всесвіт.
‒ То в чім моя причина? Щоб аж так? “під нуль”?
‒ Ну…‒ вона якусь мить вагається. ‒ Мені не варто про це розповідати. Поки ти сам не розберешся. Але, якщо не заперечуєш, проведемо разом час. Дізнаєшся про цей світ. І про мене.
Здається, вона мене трохи зваблює.
‒ Ти мене зваблюєш?
‒ Ну, ‒ вона всміхається, ‒ я ж не можу втратити такої нагоди? Але, спершу, я розкажу тобі про наш світ. Повір, він прекрасний!
І вона розповідає. Стає зрозумілим ось це велетенське сонце, що висить над обрієм, складний метасвіт, де переплутані реальність та віртуал, система рейтингування та доступів до фабрик наномашин. Про зонування допустимої агресії я чув й раніше, про дитячі поселення ‒ здогадувався. Справді, це логічно: в суспільстві безсмертних діти народжуватимуться вкрай рідко, а зростати не спілкуючись з однолітками ‒ непедагогічно.
Лаура розповідала про міжзоряні подорожі: ніякого гіпердвигуна чи підпростору, згадки про які підкидала моя пам’ять, так і не винайшли. Але зовсім необов’язково стискати чи проколювати простір: якщо ти безсмертний, то можеш дозволити собі не поспішати і витратити на переліт кількасот років.
І чим більше я її слухав, тим більше розумів, що хотів би у цьому світі жити. Але…
‒ Лауро… ‒ Я не дуже зрозумів коли розмова стала довірливою та інтимною, а ми опинились близько, мало не в обіймах одне одного. ‒ Я хотів би жити в цьому світі, але… Я ж чомусь стер свою пам’ять? Може все не так просто?
Чомусь я певен, що поставив правильне питання. Чим я тут насправді займався?
‒ Все завжди непросто, ‒ Лаура сміється. ‒ Ти це знав раніше, ти це розумієш і тепер. А, взагалі, хочеш таємницю? Тільки повірити доведеться на слово.
‒ А що мені залишається? І чому таємниця?
Відчуваю її дихання та ледь чутний і дуже приємний запах. Чомусь мені здається, що ми колись були коханцями.
‒ Таємниця, бо ти не хотів, щоб про це знали інші. Тобто записів… ну не те, що немає, просто треба вміти шукати і знати що саме. Але це точно не стосується причин, по яких ти вирішив розпочати все з початку, так що… Одним словом ‒ ти не уродженець нашого світу. І, я не певна, але мені здається, що це не перша твоя планета. Розумієш? Ти дуже багато де був і дуже багато що зробив.
‒ Гм. Тобто я просто втомився? Ну, типу зробив, що хотів і…
Думаю, я міг би так зробити. Хоча ні, для цього я б залишив собі пам’ять про те, що хотів. Здається, Лаура вгадує мої думки.
‒ Розповісти, як це взагалі працює? Стирання? Це не мій фах, але ти мені колись пояснював, тож… ну як? Хоча якщо хочеш точності, то деталі краще пошукати в інфосфері.
Киваю.
‒ Теоретично людська пам’ять може вмістити безмежну кількість інформації. Точно так само, як на одну голографічну платівку можна записати безмежну кількість голограм: і кожна з них буде відтворюватись при своєму опорному пучку. Якщо є бодай частка зображення одного із записаних на платівці об’єктів ‒ інтерференція хвиль відтворить зображення всього об’єкту. Це, звісно, дуже примітивне порівняння, але воно дає уявлення чому інколи досить зачепитися думкою за щось чи побачити щось бодай трохи схоже ‒ і пам’ять із глибин витягне всю колись навіть мимобіжно бачену картину. Це ти мені так колись розповідав, не смійся.
‒  Я пам’ятаю. І проблема в пам’яті та сама: чим більше записаного, тим менш контрастним буде відгук. І те, що записане найдавніше ‒ його стає вже майже неможливо добути. І… ‒ Здогад пронизує наче блискавиця. ‒ Я щось дуже хотів згадати?
Вона сумно дивиться.
‒ Так, це ‒ теж. Гірше того, я підозрюю, що колись ти дуже намагався те забути. Оті твої розповіді… я навіть не знаю на скількох планетах ти жив, але не здивуюся, якщо ти народився ще на Праматері. До того, як люди стали безсмертними.
Спогад виринає з глибини пам’яті.
‒ На Землі. Ту планету називали “Земля”. 
Вимогливо дивлюсь на Лауру, майже благаю подумки щоб вона дала ще хоч якусь зачіпку.
‒ Коли ти працював зі мною… над своїми проблемами, то ми пробували занурити тебе в гіпнотичний стан. Але… аж так глибоко ти пірнути не зміг. Можемо спробувати зараз. Власне, ти просив підвести тебе до цього. Тільки…
‒ Що?
‒ Ти маєш мені вірити. До кінця. Інакше нічого не вийде. А спогадів про мене ти собі не залишив.
Розумію, що це не зовсім так. Мені знайомі її інтонації, її запах, її пластика. Це не у свідомості, це десь глибше. Цікаво, “той” я це теж врахував?
Я їй вірю
‒ Я тобі вірю.
Лаура пильно дивиться мені в очі і палко цілує. Так, що в голові починає крутитися. Потім пам’ятаю тільки якісь миготливі вогники навколо та її очі, які заповнюють весь світ. 
А потім зникають і вони.

* * *

‒ Лікарю…
‒ Звертайтесь до мене просто Олексій.
Він старший і в нього професійно-добрі втомлені очі за товстими скельцями окулярів. Мабуть, так він хоче, щоб я відчув себе дорослим. Мовляв, дитинство закінчилось. Дарма я йому розповів усе…
‒ Олексію… Розумієте, у мене враження, що те все – реальність. Розумієте? Що  справжнє ‒ там. Що скажете?
Поболює рука. Таким неприємним, ниючим болем. Я вже випив чергову пару таблеток ібупрофену, але не схоже, що стало легше.
‒ Що сказати, ‒ усміхнувся. Тією особливою усмішкою психолога, що має вселяти впевненість. ‒ Розкажіть мені більше. Як ви себе там відчували?
‒ Я… важко сказати. Я нікому нічого не був винен. Розумієте? Не переживав про майбутнє. Не… Таке незвичне почуття. Не повинен був звільняти місце пенсіонерам, не повинен був терпіти дитячий галас. Не повинен був турбуватися про хліб насущний.
‒ Тобто там не було ані дітей, ані старих, ані хворих?
‒ Про хворих не знаю. Думаю, що не було…
‒ І там все однакове, так? Всі рівні…
‒ Не знаю, лікарю. Здається, так.
Чомусь не хочеться називати його на ім’я. 
‒ І ви у безпеці. І всі щасливі. І немає насилля. Скажіть, будь ласка, як ви уявляєте собі рай?
‒ Ну, хмари там, арфи-ангели…На що це ви натякаєте?
‒ А, може, як місто, де ви вільні та щасливі?
‒ Ви вважаєте, що то ‒ рай?
‒ Знаєте, ‒ він м’яко і якось щиріше усміхається. ‒ Це поза моєю компетенцією ‒ дискутувати про реальність та вигляд раю. Чи пекла, якщо хочете. В будь-якому разі мені не треба вас переконувати, що цей ваш сон нереальний, так? І ось це: безпека. Абсолютне відчуття безпеки.
‒ Я розумію, на що ви натякаєте.
‒  Я прямо кажу: ваша підсвідомість шукає прихисток. Прислухайтесь до неї: вам слід відпочити. Це все не тільки вам, всім нелегко далося. Але лютий, закінчився, розумієте? Нарешті лютий закінчився. Треба жити далі. Відбудовувати зруйноване, лікувати рани, будувати майбутнє… не ховатися від нього.
‒ Лікарю, я повинен був щось робити… 
‒ Ви й робили ‒ що могли. Всі ми робили. Тепер спробуйте позбутись почуття провини. Ви не можете змінити минуле, але ви можете скласти те, що вже сталося в коробочку і покласти на найдальшу полицю найтемнішого кутка на горищі. І будувати. Може саме ви зможете побудувати світ, де ніхто нікому не заподіє лиха. 
‒ Я спробую, лікарю!
‒ От і чудово. Вам доведеться навчитись жити в новій реальності, тому не нехтуйте терапією, молодий чоловіче.
‒ Ви про що, лікарю?
Він нахиляється через великий дерев’яний стіл і торкається мого рукава. Аж тепер розумію, що той ‒ порожній.

* * *

‒ Ти пригадав?
‒ Майже. Уривки, наче це було дуже-дуже давно.
Обіймаю її, притискаюсь чолом до чола. 
‒ Я народився на Землі незадовго до третього демографічного переходу. Незадовго до безсмертя. А ще була війна. Це…
‒ Я знаю, що таке війна.
Замовкаю. Що там говорити? Що взагалі тут можна сказати?
‒ Не думала, що вийде, ‒ шепоче Лаура. ‒ Але ти ж такий передбачливий… На.
В її голосі відчувається щось дивне. Може, навіть, розчарування. Вона мені простягає невеликий плаский прямокутник. Наче листівку зі світу моєї пам’яті.
Беру, кручу в руках.
‒ Почекай трохи, вона тебе розпізнає.
Справді, через кілька секунд на поверхні проступає зображення, чути голос.
Звісно ‒ це я. Трохи дивно таке бачити, особливо розуміючи, що цей “я” насправді не зовсім я. Трохи інший погляд, трохи інша міміка, трохи інші інтонації. Різниця невловима, але вона точно є. Здається, я зараз щось зрозумію.
‒ Привіт, ‒ він (я?) відкашлявся. Зображення пласке, а от звук наче утворюється десь в повітрі за листівкою. Тамую бажання розібратись, як це працює. Встигну ще. Краще послухаю. ‒ Така справа. Якщо Лаура віддала тобі цей запис, то ти пригадав достатньо щоб опинитись на тому ж перепутті, що і я. Знаєш, я пройшов одним із цих шляхів досить далеко, тож вирішив спробувати другий. Але вирішувати, звісно, тобі. Лауро, ти слухаєш? Не коментуй, будь ласка”.
‒ І не думала, ‒ дівчина надула губки. 
“Отже, війна… певен, ти пригадав її краще, ніж я. Почуття провини… теж пригадав, так? Почуття у мене збереглося, а його причини ‒ ні”.
‒ Над цим ми й працювали, ‒ відповіла Лаура на моє німе запитання.
Усвідомлюю, що вона цього не розуміє. І не може зрозуміти: провина того, хто вижив перед тими, хто ні. Адже тут такого немає.
“Я переробив багато справ. Бо мусив, бо не було кому іще. І було безліч, безліч причин, щоб я займався тим, чим повинен. Здавалось би, якщо ти безсмертний, то часу вистачить на все? Повір, це не так”.
Повірити важко.
“Але я дуже постарався. Чесно. І закінчив все, що намітив у житті. Не питай в скільки на це знадобилось часу, Лаура тобі не скаже і навряд чи ти відшукаєш когось, хто б це зміг встановити. Вважатимемо, що це не суттєво. Власне, свої справи я закінчив, а коли вирішив взятись за свої мрії ‒ ті, потаємні, що відкладав на потім, ‒ я зрозумів, що не пам’ятаю їх. 
Я пригадую коли саме їх забув ‒ 24 лютого.
Певен, вони є десь там, під нашаруваннями нової пам’яті і нового досвіду. І паросткам не пробитися через цю товщу.
Що ж, я зніму ці всі нашарування. Просто пам’ятай, що все, що ти був повинен зробити ‒ ти вже зробив. Тепер можеш робити те, що хочеш”.
Він помовчав, мені навіть здалось, що запис закінчився. Та я помилився.
“Знаєш, я мав би заздрити тобі. Але ні. Просто прорости цю квітку”.
Екран погас, мить ‒ і пластинка в моїй руці перетворилась на дрібний пил. З-за плеча почулось тихе схлипування: Лаура плакала.
‒ Пробач, я не думала, що все… що все так. Поганий із мене психолог і друг…
‒ Хороший, ‒ обіймаю її. І нічого, що зараз вона від мене старша на тисячу років. ‒ Ти хороший друг. Знаєш, я пригадав про що мріяв. І навіть знаю з чого почати. Скажи мені… 
Якусь мить підбираю слова.  Лаура мовчить.
‒ Скажи мені, я ж не просто нетутешній, я якимось чином причетний до заселення цієї планети? До ось цього всього? ‒ показую на вікно, місто, помережене хмарами небо та велике червоне сонце, що нависло над цим всім.
‒ От хоч це він… ти… він… ‒ вона заплуталась у визначеннях. ‒ Це міг би залишити. Цей спогад. Це цілковито твій концепт. Колись ти сміявся, що можеш величатись батьком-засновником. 
‒ Чому я не дивуюсь? Перше, про що я мріяв ‒ це сидіти біля вікна і дивитись на захід сонця. Ходи сюди, з цього й почнемо.