Заголовок

Крізь високі зарості трав швидко й напористо ішов чоловік. Шорсткі стебла чіплялися за куртку, штани, плуталися під черевиками та затуляли огляд. Часом рослини скидали зі своїх верхівок білі парашутики з насінням, що здіймалися легким вітром угору. До потрібного місця не вела жодна стежка, жоден швидкий шлях. Карім подбав про захист і чекав тільки одного  –  коли зарості нарешті закінчаться.

І скоро море трав справді скінчилось, а за ним відкрився кам’янистий краєвид. Дрібні бур’яни пробивалися плямками поміж невиразного каміння, в якому Карім одразу впізнав бетон. Він дістав з кишені табличку з картою, звірився з нею  –  все правильно. Тоді зняв заплічника, вийняв звідти плід, схожий на помаранчеве яблуко. Кілька доторків до скупчень темніших плям на  фрукті –  і сфера надулася, швидко піднялася в повітря та зависла, утримувана тросом. На сфері зблиснули фіолетові вогники, яскраві, як іскри від зварювального апарата. У відповідь в далині зблиснули такі ж вогники. На табличці, що здавалася картонною, з’явилися літери, котрі нагадували плями темного грибка.

МІСЯЦЬ. 15 ПІВНІЧ. 20 ХВИЛИН.

Не гаючи більше ні миті, Карім вийняв важкий пристрій, схожий на невеликий, але напрочуд важкий двигун. Під кришкою його корпуса ховався поцяткований листок. Карім набрав на ньому, як на клавішах піаніно, код. Усередині щось зарухалось, з механізму пішов жар. Людська фігурка щодуху помчала до тільки їй відомої точки. Над обрієм з’явився Місяць. Він швидко рухався, ділячи небо навпіл невидимою колією свого польоту. Карім гнався кріз траву, що вже приховала лишений ним слід, і хмари парашутиків злітали й злітали, вказуючи, як швидко він біжить. Таймер на табличці невпинно щось відраховував, а Місяць вже завис майже в центрі неба.

 –  Давай-давай, пів хвилини!  –  бородатий чоловік вже виглядав Каріма, подивляючись раз-по-раз у небо.

Карім упав чи то зумисне заліг у довгий рівчак. Бородань ліг поруч, обличчям до землі.

 –  Чого так довго?

 –  По тій траві добре бігти? Сам подумай.

На Місяці набирав силу спалах, яскравий промінь спустився до землі, кілька секунд стояв сліпуче яскравою колоною, а потім голосний тріск заглушив вітер, сюрчання коників і мову. Хвиля жару покотилася навколо, земля, каміння та жмутки трави пролетіли над рівчаком. Земля двигтіла, а коли заспокоїлася, Карім з колегою підвелися. На місці моря трави лишилася потемніла земля, а в центрі  –  круглий кратер з оплавленим дном.

Декілька людей з’явилися з невидимих сховків поруч. Вони стояли, кожен спершись на одне коліно, та ледь схиливши голову, але не зводили очей з Місяця, що плив собі далі, а потім вирушили до кратера з інструментами.

 –  Отут!  –  жінка в помаранчевій жилетці показала на прозору оскліле дно кратера.

Робітники вирушили туди, почали розбивати оплавлений ґрунт ломами. Скоро з-під нього прорвався фонтан підземних вод. Місце удару повільно перетворювалося на озеро.

 –  Ну, коли креветки?  –  поцікавився Карім у молодого робітника, що тягнув назад лом.

 –  До вечора не буде,  –  пожартував той.

Озеро ще навіть не наповнилось і Карім прекрасно знав, скільки ще треба з ним зробити, бо виконував свою роботу не вперше. Але за минулі два роки круглих озер, звідки ловили смачних креветок і смачні волокнисті водорості, побільшало.

 –  Сідаємо, сідаємо,  –  кликала водійка до старого автобуса без коліс, поставленого на спину величезного лускатого змія. Той заворушився і спершу повільно, а потім швидше і швидше зарухався по траві.

Автобус хитало, дехто проте почали їсти якісь взяті в дорогу харчі, інші теревенили. Шлях додому тривав довго. Рідне містечко здалеку зустріло своїми старими одно-двоповерховими будинками, оброслими товстим гіллям чи корінням, яке тримало їх, мовби не давало розпастися на частини. Під вечір, усе ще розминаючи занімілі плечі, Карім зайшов до кімнати отримати платню.

Старший чоловік висипав на стіл різнобарвні стручки, розкрив їх. Повипадало насіння, схоже на квасолини. Кінчиком ножа чоловік відрахував декілька сірих, трохи червоних і фіолетових, а ще білих, звіряючись із написаною від руки таблицею.

 –  За ризик надбавка вже менша,  –  зауважив він.

 –  Тільки три?  –  розчаровано поглянув Карім на білі квасолини.

 –  Я собі в кишеню їх не кладу. Сказали по три давати. Бо озер вже багато, нових тут не треба. Ти молодий, то ще можеш на заході підзаробити, там якраз пустелю освоюють. Але зажди.

Карім, який вже збирався йти, поклав руки на стіл.

 –  Що “зажди”?

 –  Є підробіток. Недалеко, біля Тарілок. Там співдружність, як вона там називається, розбирає руїни, то їм треба робітників. Кажуть, ми поближче і нам, розумієш, можна менше платити. Але це нормальна плата. Дивись,  –  чоловік простягнув біло-синю рекламку, надруковану на тонкому папері.

 –  Я подумаю,  –  відказав Карім і швидко пішов.

На розкопки приїхало небагато людей, але таки й не зовсім мало. Коли вантажний змій приповз до вказаного в рекламі місця, там відпочивав іще один, ліниво слідкуючи жовтими очима за людьми. Поруч стояли кілька масивних автомобілів з великими товстими шинами. Люди в світло-жовтому одязі трималися остронь зміїв, очевидно маючи зараз перерву.

Серед ледь горбистої місцевості, де ріденький ліс переходив у степ, біліли кілька споруд. Форма їх була старомодна, без гострих кутів, але найбільше привертали увагу декілька кістяків антен-тарілок. Шари плюща в деяких місцях робили стіни дуже схожими на ті, що вдома. Та місце стояло занедбане багато років, і ось нещодавно тут прокопали дивні короткі траншеї, поставили великі полотняні намети й огорожі.

 –  Добрий день,  –  привітав прибулих високий чоловік. –  Я чув, вас недавно атакував Місяць. Ви можете спитати чи не вистрілить він сюди? Обіцяю вам, що не вистрілить, бо ніяких високих технологій тут нема. Все вкрадено до нас.

Серед робітників почувся стриманий сміх.

 –  Так,  –  продовжив інструктор,  –  нічого цінного тут не лишилось. Але це колишній центр зв’язку. В ньому є стіни, підземні сховища, і все це треба розчистити. Тут буде центр торгівлі між нашою Коломорською співдружністю та вашим Зеленим вічем. А це значить наші технології в обмін на ваші зерно, фрукти, паливо і все інше. Часу до кінця тижня.

 –  Чого там спішно?  –  почулося з шеренги робітників.

 –  План не я складав. Завдання вам зрозуміле? Тоді до роботи.

Справи рухались непогано, в покинутих кімнатах стояли нещодавно привезені меблі та ліжка, і для всіх вийшло вважай по окремих апартаментах. Щоправда, замість дверей штори і решта зручностей на іншому кінці комплексу, та вони принаймні були. Розчищати належало не стільки завали, скільки пісок, який засипав деякі приміщення чи не повністю. Карім орудувати лопатою не збирався і подав про себе дані як “програміста древоформ”. Той самий дядько, що був інструктором, почухав підборіддя, щось позначив на своєму записнику з єдиною електронною сторінкою. Поруч сиділи на старих розкладних стільцях іще двоє.

 –  То ви всі, кажете, програмісти?  –  з ноткою недовіри спитав інструктор. Ті закивали.  –  І документи у вас є?

Усі троє стали шукати в кишенях, сумках білі картки з чорно-білими фото й написами.

 –  Вас покличуть. Сьогодні ще гуляйте. Завтра-післязавтра вам треба буде акуратно розбити пару стін. Знаю, вам це раз плюнути. Але базу не покидати. На перший виклик щоб були. Поки вільні.

Здивовані, троє спеціалістів вийшли з намету.

 –  І звідки ви?  –  поцікавився один, більш круглолиций.  –  Я Саюр, з Крабового Бору.

 –  З Колоддя, Карім. А ви?

 –  Сад, з Садівця. Дуже легко запам’ятати,  –  представився інший.

 –  О, далеченько,  –  оцінив Саюр.  –  Ну то як, тільки прийшли працювати, а вже вихідний?

Десяток товаришів з лопатами робили зникнення дюн тільки питанням часу і саме активно над цим працювали.

 –  Якось незручно,  –  сказав Карім.  – Там працюють, а ми…

 –  Ой, велике діло,  –  відмахнувся Саюр.  –  Я п’ять років вчився, щоб робити свою роботу за хвилину. Місце нове, треба звикнутись.

Не бажаючи кудись ще йти, Саюр підкинув у повітря білу квасолину та спіймав її. Тоді злущив з неї оболонку, кинув на піщаний ґрунт і посипав червоним піском, припасеним у прозорій пляшці. Квасолина з тихим тріском стала швидко рости і утворила подобу блідого гриба з широкою парасолькою та кривою ніжкою. Саюр присів у його тіні.

 –  Це мій винахід,  –  похвалився він.  –  Не тільки тінь, а ще й вітер. Підніміть руки.

Карім і Сад майже торкнулися пружних пластинок знизу парасольки. Від них лилася приємна прохолода.

 –  Хороша штука, та я піду хоч спитаю як справи,  –  Карім зібрався йти.

 –  Я теж,  –  сказав за компанію Сад.

 –  Ну як знаєте. Я тут коли що.

Вже другого дня прибула команда розкопала вхід до засипаної кімнати. Карім відклав кошик із піском і з цікавістю зазирнув усередину. Налобний ліхтарик освітив приміщення, що насправді було коридором. Старе авто, що втратило колір, свідчило  –  це стоянка. Але її розтинала, як лезо гільйотини, масивна бетонна плита, зовсім тут недоречна. На плиті колись давно лишили малюнок червоною фарбою, квадрат і стрілку, що показувала на нього згори.

 –  Розійтись, розійтись!  –  начальник всієї цієї справи поспішав до знахідки, щойно йому доповіли.  –  Треба її пробити. Де там ваше насіння? Програмісти!

 –  Я тут,  –  озвався Карім.

 –  Га? Ви вже? Діставайте свої штуковини, вас для цього покликали.

Карім вийняв з кишені коричневу квасолину, зняв оболонку, поклав насінину впритул до плити. Тоді зачерпнув червоного піску з землі й посипав насінину. В світлі ліхтариків квасолина за лічені секунди набухла, тріснула і розкинула майже білі стебла. Пісок розчинявся, рослина всотувала його і більшала. Стебла залізли під плиту і скоро нею поширилися тріщини. Декілька малих шматків бетону відвалилися, потім більші, тріщини росли, поки з них не пробилися безліч гілочок. За кілька хвилин вони всохли, стоншали

 –  Добре,  –  приховуючи здивування похвалив начальник,  –  далі ми самі. Ви на сьогодні вільні.

 –  Вже все?  –  Саюр тільки-но прибіг, почувши звістку про черговий закінчений етап.

 –  Так, вже. Розходимось.

Несподіваний відбій застав робітників зненацька. Ще майже пів дня, а зайнятись нічим.

 –  Так можна працювати,  –  сказав жартома Сад.  –  В нас вдома якось воно складніше.

 –  Я й не проти. Але дивись, що вони роблять?  –  показав Карім на те, що відбувалося метрів за сто.

З виявленого сьогодні приміщення котили кілька візків з металевими контейнерами. Ті були різного розміру, але однакового вигляду, блискучі, з округлими кутами.

 –  Здається мені, вони знали, що тут,  –  запідозрив Карім.

 –  І що?

 –  Не знаю. Але ніби домісячні штуковини. Мутне діло.

Саюр ввечері розважав людей зі співдружності своїми фокусами. Квасолин він мав багато і показував як може виростити з них хоч стільчик, хоч свою дерев’яну скульптуру. Глядачі плескали та вигукували свої ідеї. На віддалі від цієї комедії, за старим парканом, зупинилася вантажівка. Вона вимкнула фари та постоявши, стала скидатися на просто темну безформну пляму серед пагорбів під зоряним небом.

Копачі та Карім полягали раніше. Карім заснув не одразу, та коли стемніло, почув як хтось наближається. Повільними кроками невідомі двоє чи більше осіб підійшли до сусідньої кімнати. Тихе “пш”  –  і за трохи щось важке потягли назовні. Карім підвівся з ліжка, нечутно встав у куток. До його тимчасового житла хтось зайшов. Хтось у окулярах нічного бачення, наскільки дозволяло розрізнити світло ясної місячної ночі. Незнайомець побачив порожнє ліжко й одразу зрозумів де Карім. Він різко спрямував щось у куток і тихе “пш” закінчилося уколом у бік. Карім захрипів і спустився вздовж стіни. Сон швидко здолав його.

Після тривалої темряви повік торкнулося світло. Карім не розплющував одразу очі. Якщо їх закрили пов’язкою, то бачити він не повинен був, щоб там не було навколо. Але зараз її зняли і за трохи він розтулив повіки. Карім сидів у кімнаті з бетонними стінами, яка вочевидь не призначалася бути в’язницею, але зараз це була вона. Він сидів на ящиках, яких тут було чимало, а попереду стояв, тримаючи в руках пов’язку, високий чоловік з короткою білою бородою, вистриженою у дивній кутастій формі. Біле товсте пальто свідчило, що це ніяк не інший в’язень, але й не вартовий.

 –  Ну що, привіт,  –  привітався незнайомець і сів на ящик.  –  Наша розмова може бути коротка, а може й довга. Це залежить від твоїх відповідей. Якщо говоритимеш довго, то краще представся.

 –  Карім,  –  відповів в’яло  в’язень, тіло погано слухалось і язик затерп. Руки щось тримало за спиною.

 –  Карім. Чудово. Мене називають Око, цього поки досить. Чим, Каріме, ти тут займаєшся?

 –  Я… я на заробітках. Всі ми.

Око багатозначно розвів долонями.

 –  Це офіційно. Але кілька років тому ми помітили, що вашу територію дивно часто обстрілює Місяць. Хоча всі знають, що ви фермери і високих технологій не маєте. Та всі також знають, що Місяць тригерять саме вони. Можливо, ти розкажеш, що у вас відбувається.

Тут Карім зрозумів, що про суть його роботи вдома краще мовчати. Адже це він ставив приманки для Місяця.

 –  Я просто землемір. Це всі підтвердять, – сказав Карім, відводячи погляд.

 –  Інші теж дають свідчення,  –  відповів Око не конкретизуючи.  –  Оцей ваш веселун і другий, серйозний такий. Але якщо вони скажуть інше, це може погано скінчитись для вас усіх. Я чекаю повних відповідей, що привело тебе сюди і що ти знаєш про решту.

Карім надув щоки і зі свистом випустив повітря.

Дев’ятий Світ не завжди був такий. Багато років тому тут пролягали дороги, стояли міста з високими білими будівлями, схожими на сплетені стрічки. Але одного дня, чи в інших місцях  –  ночі, у небі з’явилася біла сфера. Її назвали словом, яке не мало сенсу  –  “Місяць”. Місяці бували в інших планет, але цей не тільки виник раптово, а ще й атакував яскравим променем найбільші міста, щойно вийшов на орбіту. Коли народився Карім, ходили різні пояснення. Що Місяць покарав людей за якийсь злочин, що він охороняє якийсь скарб усередині, що це прибульці з космосу чи таємна зброя, що вийшла з-під контролю. Але поведінка Місяця не піддавалася жодній логіці. Він нищив і міста, і маленькі села, і окремі споруди, сховані серед лісів чи скель. Він минав одних і вбивав інших, які нічим не відрізнялися. І нічого не хотів взамін. Але в міру того, як зникали з ужитку авто, комп’ютери, навушники чи торгові автомати, Місяць нападав дедалі рідше. Атаки ставались, а кожна смерть додавала свої слова у список табу.

Не можна дивитись на Місяць стоячи. Не можна ходити по стародавніх коліях. Не можна брати свіжий червоний пісок. Не можна відкривати круглі скриньки з дротами. Не можна торкатися залізних вишок на дахах старих будинків. Не можна, не можна, не можна. Але що не заборонено, те також дозволено. Ніхто не забороняв приборкувати степових зміїв, або їсти ягоди, кущі яких заполонили розбиті руїни. Ніхто не давав заборони розводити лісових кальмарів, які дивним чином формували з ужалених ними кущів свої кубла. Колись нікому на думку не спадало носити висушені шкірки пурхавок, а зараз це робили всі. І ніхто не казав, що Місяць не можна змусити стрельнути в певні викопані з землі речі. Просто треба вміти їх для цього підготувати.

 –  Отже,  –  підсумував Око,  –  ти просто бачив здалеку як Місяць стріляє по вашому Віче.

 –  Так, бачив,  –  підтвердив Карім.

 –  Ти запускав ті живі аеростати, які передають світло і попереджають про атаку Місяця

 –  Угу,  –  Карім не розповів, що це була лише половина його роботи.

 –  Достатньо. Я розумію, що ви всі виконавці і в деталі не посвячені. Та все ж от яка справа. Ви сорок років як розвиваєте свої біотехнології. Складних машин ви не маєте, бо вважаєте їх шкідливими. У вас кажуть, це вони розгнівали Місяць.

 –  Дехто так кажуть,  –  уточнив Карім.

 –  Нехай дехто. Але уявімо, що хтось знайшов домісячне радіо. Приносить його до міста Коломорської співдружності чи вашого Віче. Вмикає його, і Місяць у свій черговий обліт стріляє. Сотні й тисячі загиблих, знищені будинки, заводи, порти. Колосальний удар для держави. Все, чого я хочу, це захистити людей. Своїх, чужих, які ще нам незнайомі. Серед них і багато хороших, я так думаю. Зараз за сорок років населення нарешті збільшується. Ми навчились обходитися без того, що тригерить Місяць. І тут якісь фермери, які їздять на зміях і мають оці живі дисплеї з бактерій чи вулики з самонавідними бджолами, чимось привертають його увагу. Я хочу, щоб ти сказав просту річ, яка особисто тобі нічим не загрожує. Що був свідком як ваше Віче використовує заборонені технології. Вас, фахівців, послали сюди. Знаючи, що тут сховані домісячні технології, ви погодилися дістати їх. Ви не знали, що саме тут сховано. І ці технології ви повинні були таємно забрати з собою. Я сказав повну вигадку, чи в цьому є частина правди?

Це була хитра пастка. Якщо Карім визнає, що все було “десь так”, то це можна буде дуже широко трактувати так, як захоче Око. Але сказавши “ні”, Карім збреше. А замість його брехні Око наплете чого завгодно.

 –  Мені треба згадати,  –  викрутився Карім,  –  ваш дротик сильно дає на голову.

 –  Гаразд,  –  Око встав, зібрався йти до виходу,  –  я повернусь пізніше.

Карім знову лишився в темряві. Якийсь час він чи то дрімав, чи то просто сидів із заплющеними очима, але кімнату знову хтось відвідав.

 –  Сюди, на вихід!

Його, Сада і Саюра повели до авто. Не того, що їздить на спині змія, а вантажівки з кутастим закритим кузовом, яка стояла осторонь бази.

 –  Я забираю їх до Восьмого міста,  –  пояснив Око начальнику розкопок.

 –  Але… вони ж не закінчили,  –  розгубився той.

 –  Напишете заяву, хай пришлють наших. Ці  –  підозрювані в зберіганні,  –  Око щось шепнув начальнику, який змінився на обличчі, як чогось злякався.  –  Все, ось документи, завтра зв’яжетесь із бюро.

Вантажівка поїхала шляхом, який лиш віддалено нагадував дорогу. Він тягнувся ранковим степом між невисоких пагорбів, верхівки яких подекуди увінчували стовпи, залишки стін і безформні уламки. Зненацька авто повернуло вбік, набрало швидкість і в’їхало до лісу по зарослому бур’янами шосе. На узбіччі стола така ж вантажівка, лише порожня. Ця обманка мала своє призначення, а справжня стрімко зникла в тунелі та виїхала з іншого боку за кільканадцять хвилин. Тут була затока, блакитна вода, де чекав дивацький апарат домісячних часів. Схожий на великий широкий літак, але його розпростерті крила занурювалися в воду, а шість турбін стояли на спині. Транспорт прийняв у своє відкрите черево вантажівку, турбіни загули і поштовхали апарат далеко в море. Ледь піднятий над водою, він летів із шаленою швидкістю, лишаючи позаду клин хвиль.

За декілька годин він став гальмувати і причалив до порту. Тут був інший пейзаж, дюни червоного піску, що поглинули давнє місто. Майже недоторкане, воно стояло білими скелетами без єдиної плямки зелені.

В’язнів виволокли кілька озброєних людей і перед ними постав Око.

 –  Ну що, орли,  –  сказав він завзято, чи то з насмішкою, чи то з похвалою.  –  Вважайте, я вас урятував. Тепер введу в суть справи,  –  він почав ходити туди-сюди, заклавши руки за спину,  – офіційно ви втекли при перевезенні. Зуміли вибратись, скрутили водіїв і сховались. Якщо ви йдете зараз зі мною, то вас чекає світова слава, багатство і повернення додому. Якщо ні  –  в кращому випадку лишитесь тут довічно. В кращому,  –  наголосив він.

 –  Що тут робиться? Нащо ми комусь?  –  подав голос Саюр.

 –  Ви, як спеціалісти з біотехнологій, потрібні для створення однієї речі,  –  твердо пояснив Око. – Скільки це триватиме, залежить від вас. Справитесь сьогодні, і завтра вже можете бути вільні. Як вам?

 –  То на одних працюй, то на інших,  –  підсумував Сад.

 –  Можна не працювати і я поверну вас туди, де ви повинні бути. На суді, де вас засудять за Пактом про тригерні технології. Бо “Створення чи використання радіо, групової роботототехніки, засобів бездротової передачі електрики, електромагнітних прискорювачів, технологій надпровідності, квантового зв’язку та інших у цій категорії, караються Верховною комісією Протимісячних заходів фізичним знищенням або довічним ув’язненням,  –  процитував із пам’яті Око.  –  А я, як голова комісії, маю тут вирішальне слово.

Троє доставлених людей не мали чим заперечити. Принаймні, їх доставили до місця, якого ніхто з них в житті не бачили. Серед мертвих червоних дюн, між бастіонів покинутих будівель, ховався оазис. Старий круглий стадіон наповнювали дерева і з трьох білих веж навколо відкривався вид на цей зелений острів у морі піску.

 –  Ваша форма,  –  байдуже доповіли Каріму після того, як, на його здивування, його відвели в апартаменти біля стадіону.

Білий одяг із вертикальними сірими смугами виявився м’яким і зручним. Карім потрусив руками й ногами, покрутив шиєю. У вітальні лишили на столі всі його речі, включно з квасолинами та планшетом-кальмаром. Ще поклали щось на зразок візитівки з зазначенням рухатися за зеленою лінією на підлозі. В будівлях були кілька ліній і кожна вела до іншого відділу. Зелена привела до однієї з веж. Порожній стіл і папір з переліком завдань уже чекали. Жодних додаткових пояснень не пропонувалось, і така втаємниченість відчувалася в усьому: від суті роботи до розташування самого міста. Просто світ у світі, про який, схоже, і в самій Коломорській співдружності не здогадуються.

Ближче до опівдня двері, що досі були заченені ззовні, відчинились.

 –  Ви з нової команди,  –  зауважила працівниця, що тримала чималий планшет. Її костюм нагадував той, що в Каріма, але трохи темніше обличчя і зачіска з двох пучків видавали людину геть нетутешню.

 –  Я тут не зовсім добровільно,  –  відповів Карім недоброзичливо, поки торкався плям на власному планшеті.

Різнобарвні смуги на екрані нагадували якусь складну настільну гру і Карім повинен був тискати їх у певному порядку, а вони у відповідь змінювались у найнесподіваніших місцях. Тонкі щупальця тягнулися з планшета до білої квасолини.

 –  Це програмована древоформа,  –  впізнала новопризначена колега,  –  так?

Карім кивнув.

 –  Вам буде простіше, коли зробити так,  –  колега показала на власному планшеті тривимірну модель дечого, схожого на дерево з багатьма отворами у стовбурі.

 –  Емм, дякую,  –  Карім з інтересом придивився до моделі.  –  Але що це? Не бачу сенсу.

 –  Це частина більшої… машини. Мабуть, це не зовсім правильно назвати машиною.

 –  Це й не буде машина,  –  втрутився інший колега з тутешніх. Його біле, зачесане набік волосся було такого ж кольору, як місцеві будинки.  –  Це швидше симбіоз наших і ваших технологій. Я Пимон,  –  простягнув він руку,  –  а це Віла.

 –  Вибачте, я не представилась,  –  розсміялася Віла,  –  ми всі тут трохи в секретних справах і справжніми іменами рідко ділимось.

 –  Прекрасно, але хтось пояснить, що я роблю? Нащо ці параметри?  –  Карім показав на свою “гру” на планшеті.

 –  Очевидно, металізована древоформа,  –  швидко зрозумів Пимон.  –  Ми намагалися створити власні, але вони дуже повільно проростали. Навіть при тому, скільки тут червоного піску.

 –  Ви брали їх пінцетами чи що?  –  запідозрив Карім.

 –  Так, а щось не те?

Карім закотив очі. Тільки ці “механісти” могли не допетрати таку просту річ.

 –  Піт каталізує ріст. Це як… не знаю… як стартер чи що. Уявіть  –  пхати авто самим і завести його.

Пимон і Віла перезирнулись, намагаючись не видати свого здивування. Віла щось записала в планшет.

Насінина була запрограмована до обіду і її поклали за стінами стадіону, на пласку платформу. Навколо розсипали червоний пісок і кілька видів поживних порошків. Карім зняв з квасолини тонку оболонку, торкнувся насінини. Вона стала швидко поширювати коріння, що вбирало речовини. Коріння, піддаючись закладеному інстинкту, вигиналося в різні боки, спліталося й дерев’яніло. Поглинені метали поступово надавали йому сталевого відтінку й коли ріст завершився, менші корінці відмерли. Лишилося дещо, подібне на порожнистий дірявий стовбур. Платформа, що стояла весь час на коліях, рушила з місця.

 –  То це деталь якоїсь штуки,  –  припустив Карім.

 –  Корпус, це нагадує корпус,  –  уточнила Віла.  –  І нам треба зробити ще.

Праця тривала. Древоформи набували вигляду сфер, труб, конусів. Карім намагався уявити як це все виглядатиме вкупі, але це ніяк не складалося. Зовсім незбагненна конструкція, яку затіяв цей аферист Око. На кілька днів роботи поменшало. Схоже, тепер свою частину робили інші. Карім помітив, що в місті є десятки працівників, якщо не пару сотень. Він же мав нагоду прогулятися парком усередині колишнього стадіону. З його стіни відкривався краєвид на місто, що потопало в дюнах і лише деінде могло б називатися розчищеним. Неймовірно як воно вціліло, коли Місяць знищував і менші. Але його не просто розкопували. Між будинками висіли гірлянди оптоволоконних кабелів, а на найвищих будівлях іноді блимали вишки безкабельного зв’язку, передавали закодовані дані в межах видимості.

 –  Привіт чи що,  –  Саюр стояв позаду вже якийсь час.

 –  О, теж тут,  –  Карім обернувся, радий бачити колегу, хоч і знайомий з ним був недовго.  –  А Сад?

 –  Він там,  –  показав кудись пальцем Саюр,  –  у медпункті. Розпереживався. А ти що?

 –  Якусь дурницю дали робити. Ніхто не може пояснити що до чого. Де ми взагалі?

 –  Ну, це неважко. Он, бачиш ті зірки? Якщо вдень видно зірки, то ми в Північній півкулі. Десь південніше від дому. Думаю, Орида.

 –  Орида, кажеш? Тут мусить бути дуже волого, а ми в пустелі.

 –  Може за сорок років усе висохло. А місто нагадує… знаєш, тут є мозаїка. Думаю, тобі краще побачити.

В вестибюлі однієї будівлі, схожої на закопану в землю сферу, справді була барвиста мозаїка, зроблена з таких дрібних шматочків, які ледь вдавалося розрізнити вже з пари метрів. Саюр показав на центральну композицію: біле місто на узбережжі, з-за якого піднімалися в небо шпилі чи голки. Над ними були зорі, але Місяць іще не світив.

 – Я чув цю назву, мис Равенел,  –  почав Саюр.  –  Звідси запускали ракети в космос. Типу тих, що пускають на Новий рік, тільки більші і складніші.

 –  Еманація,  –  пригадав Карім.  –  Ми були в Еманації.

Колись Дев’ятий Світ належав до Еманації  –  великої держави, що займала багато планет. Записи, переписані з заборонених пристроїв на папір, свідчили, що були апарати, які долали космічну прірву й могли навіть переносити людей. Але це тепер нагадувало перебрехану багато разів легенду. Ну які міжзоряні польоти, коли автомобіль бачиш раз на пів року?

 –  Око хоче запустити ракету,  –  впевнено сказав Саюр.  –  Але не таку, як колись. Іншу, без тригерних компонентів. Таку ракету, яка не розгніває Місяць.

Карім втягнув повітря ніздрями, наповнюючи легені.

 –  Це найвідбитіше, чим я займався. Але тоді я хочу це побачити.

Тепер усе почало трохи складатися докупи. Якщо Саюрова здогадка правдива, то місто працює над ракетою. Але мета усього задуму все одно неясна. У їдальні Карім присів до Пимона.

 –  Що там, як справи?  –  поцікавився він, вмощуючись на стільчик.

 –  Все звичайно,  –  відповів Пимон, стукаючи паличками по тарілці.  –  Віла казала… а ось вона. Сідай сюди.

Віла присіла зі своєю тацею, глянула на хлопців.

 –  В нас, бачу, дружній колектив,  –  похвалила вона.

 –  Там теж,  –  Карім показав на стіл, за яким сидів Сад і теж двоє людей. Костюми всіх трьох були такі ж, як на Карімі, Пимоні та Вілі, з лініями тих же форм.

 –  Три команди з однаковим складом,  –  зрозуміла Віла.  –  Але робимо різне.

 –  Ідеї?  –  нагнувся вперед Пимон.  –  Може, про це треба говорити тихіше?

 –  Здається, я в знаю, що від нас хоче Око,  –  Карім нагнувся також.  –  Це ракета.

 –  Щоб збити Місяць?  –  з азартом спитала Віла.

Хлопці перезирнулись. Якщо так, то бути до цього причетними викликало дрібненькі дрижаки. Як припустив Пимон, ракета лише частина проєкту. Він накреслив на серветці як усе приблизно повинно бути. Схожа на гострий паросток ракета мусила стояти вістрям догори, а на ній, як звірятко на стовбурі, містився схожий на птаха чи то літак апарат. Ракета лише виводила літак за межі атмосфери Світу, а далі він долетів би до Місяця, виконав свою загадкову місію та повернувся на Світ. Конструкція дозволяла сісти хоч на якусь із старовинних доріг, хоч на воду. Але Пимон сказав, що фінал залежить від подій на Місяці. Якщо головним здобутком буде якась забрана річ або дані, то повернутися треба в конкретне місце. Якщо ж мета  –  диверсія проти Місяця, то місце повернення не має значення. В усякому разі, позаяк радіо заборонене, хтось мусить повернутись і особисто розповісти як усе пройшло.

Каріма викликали до кабінету Ока несподівано і без усякої видимої причини. Великий начальник сидів у кріслі старого зразка з столом того елегантного дизайну, який траплявся лише зрідка в руїнах.

 –  День добрий,  –  привітався він перекручено, –  сідайте. Я знаю, що ваша робота дещо загадкова і для всіляких припущень дуже сприятлива. Але я викликав вас не тому, що ви розказуєте небилиці. Врешті, частка правди в них є. Мене цікавить ваше заняття вдома. Скажіть цього разу чесно, чим ви займалися?

 –  Запускав кулі, програмував повідомлення з них.

 –  А щодо органічних акумуляторів для старих радіопередатчиків?  –  Око підморгнув.

 –  Я… я ставив приманки для Місяця. Мені давали завдання… Щоб зробити озера для креветок.

 –  Ось,  –  Око підняв палець догори.  –  Це мені і потрібно. Приманки. І в цьому буде суть вашої роботи наступного тижня. Бо вже на початку атак ми помітили, що Місяць має боєзапас. Він робить близько десяти пострілів, а потім мусить зарядити зброю. Це триває майже годину. Отже, можна змусити Місяць обстріляти фальшиві цілі, щоб відволікти від справжньої.

 –  Про яку ціль ви кажете?

 –  Ту, якої ще не існує. Та яка чарівним чином з’явиться, коли скласти все докупи.  –  Око показав руками, ніби зліплює різні шматочки.  –  Якщо вдасться  –  ми всі звільнимось від Місяця. Назавжди.

 –  А як ні?

 –  Буде ще одна заборона. Але я прошу вас створити батареї якнайшвидше. Передатчиків ми маємо вдосталь, справа за вами.

Вирощувати акумулятори насправді було найважче. Древоформа може бути велика, та вона проста. Акумулятор натомість містить безліч дрібних деталей, схожих на органи електричного вугра. Запрограмувати насінину на їх створення марудна робота. Карім знав, що зробити все за шаблоном не вийде. Все залежить від конструкції пристрою, порожнин, якими повинні пролягати провідні стебла, вологі всередині та вкриті природним ізолятором. Кілька разів Пимон і Віла зазирали до кімнати і щоразу приманок ставало більше. Та більшало і невдалих акумуляторів, які лишалося виносити в компостувальний бак.

Але за чотири дні п’ятнадцять приманок були готові. Карім уперше за час перебування тут їхав за межі міста, закласти приманки. Поки  –  лише для випробування. Авто хиталось, грузло в червоному піску. Та випробування мусило відбутись далеко звідти, значно далі, ніж навіть коли-небудь Карім від’їжджав із власної волі.

Пимон оглядав безлюдний краєвид із вікна, іноді роблячи фото на незграбний фотоапарат, який виводив картинку одразу на квадратну гнучку пластинку. Зненацька він спрямував об’єктив на Каріма з Вілою.

 –  Ай!  –  колега затулилась долонею. На готовому знімку зафіксувались зовсім не готові до фотосесії обличчя.

 –  Ще раз,  –  наполіг Пимон.

 –  Не трать плівку,  –  сказала серйозно Віла,  –  не вистачить для звіту.

 –  Звіту? По одному на приманку і досить. Ось ще…

Пимон побачив крізь видошукач щось і різко натиснув кнопку. Лише тоді відірвав погляд. У далині їхали кілька машин, але зовсім не схожих на ті, що траплялися в місті чи будь-де досі.

 –  Це танки!  –  вигукнув Пимон.

 –  Танки?  –  обернувся водій, що досі мовчав усю дорогу.  –  Невже співдружність пронюхала?

Водій розвернув авто і на повній швидкості поїхав назад. Справді, бронетехніка наближалась.

Місто серед червоних дюн стало інакше. На вулицях і в будівлях блимали помаранчеві лампи, персонал швидко носив різні речі. Щойно група повернулася, їх зустрів Око з широкого настінного екрана.

 –  Прекрасно, що ви повернулись. Нас виявили. Тому проєкт мусить бути запущений негайно. Чекаю вас у шістнадцятому секторі.

 –  То він був не зовсім законний?  –  здогадався Пимон, хутко рухаючись коридорами.

 –  Жодна заборонена технологія не використана,  –  промовив з інших екранів Око. – Та не всі у співдружності думають, як я. Шістнадцятий сектор!

У шістнадцятий сектор досі не доводилось заходити. Але охоронці розступились, пропускаючи трійцю. Черговий екран з Оком чекав у залі, звідки відкривався вид на залізничний вузол. Там було порожньо, та кілька масивних ангарів щось ховали зовсім поруч. Око не зникав ніде.

 –  Мусимо спішити, але я поясню. Ми готуємо політ на Місяць. Треба троє добровольців для польоту туди і назад. Наша місія  –  заблокувати головну зброю спеціальною заглушкою. Для місії розроблено ракету та шатл “Щитоносець”. В них жодного компонента, які тригерять Місяць. Завдяки вам, із Зеленого віча, ми завершили корпус і навіть вдосконалили вашу зброю, рійшницю. Та до цього дійде справа. Зараз доведеться змусити Місяць атакувати місто. Ви тепер  –  саперна команда і повинні закласти приманки на шляху ворога. Знищимо їх і роззброїмо Місяць.

 –  А може самі це і зробите?  –  обурився Карім.  –  Я ось не знаю чи не здати б краще вас під суд з усіма вашими секретами.

 –  Не краще,  –  відповів той різко.  –  Я даю всім шанс жити по-новому. Без страху дивитись в небо. І нагадую, що віче провокувало Місяць. А це найважчий злочин.

 –  Тоді…  –  Карім подивився в інше вікно.  –  Я зроблю це. Але я не збираюсь нікого вбивати. Просто зробіть смугу вирв і хай їх заповнить вода. Буде оборонний рів. Якби я був вашим ворогом і побачив, що Місяць на вашому боці, я б двічі подумав чи їхати далі.

 –  Гаразд,  –  визнав неохоче Око,  –  запрограмуй їх на ввімкнення через пів години. А команді місії пройти до шахти.

П’ятнадцять автівок стрімко роз’їхалися за околиці міста. Робітники, що доставили приманки, бігли в укриття і зачаїлись. Місяць з’явився на обрієм вечірнього міста. Сьогодні він рухався майже над краєм неба, але його траєкторія вигнулась, Місяць збільшувався і сліпуче світло його поверхні вже могло змагатися з сонячним. Карім, пам’ятаючи про заборону, став про всяк випадок на одне коліно. Не можна дивитися на Місяць стоячи! Білий промінь уразив дюни, піднявся високий стовп пилу, що важко упав на розжарену спалахом пустелю. Сухий тріск раз за разом пронизував повітря і в дюнах спалахували білі бульбашки, що розривалися новими стовпами пилу. Хвилі піднятих хмар заливали вулиці та згладжували червоні дюни, лишаючи рівнину. Серія великих круглих вирв заповнювалася морською водою.

 –  Ворог припинив просування,  –  повідомив Око.  –  Та вони поїдуть в обхід. Ми виграли кілька годин, не більше. Приготувати збір.

Із ангарів виїхали платформи, кожна з іншим компонентом чогось поки безформного. Та коли платформи зблизилися на залізничній розв’язці, частини деталей точно підійшла одна до іншої.

 –  Саюр!  –  впізнав Карім.  –  Що він робить?

Той керував останньою древоформою, що вкрила деталі ракети гіллям і міцно з’єднала їх воєдино. Вона точно заповнила всі заглиблення, і корпус ракети зробився гладкий, лише поплямований то білим, то сріблястим і зеленим. Ракета посунулася до шахти, що повільно відкривалась. Не гаючи часу, ракета ставала сторч і почала опускатися в шахту, як снаряд у старовинну гармату.

 –  Місяць беззбройний,  –  оголосив Око.  – Команді…

 –  А що нам?  –  розвів руками Карім?

 –  Якщо здаватись, то зробимо це спокійно і тихо,  –  вирішив Пимон та сів на найближчу лавку.

 –  Спокійно?  –  підвищила голос Віла.  – Сюди їдуть танки.

 –  Нас хоча б визволять,  –  відповів Пимон байдуже.  –  Хоча б шанси є.

Різкий удар здригнув землю, ліхтарі, і над дахами піднявся дим. Бббух!  –  пролунало знову.

Віла присіла, затуливши голову руками, тоді переповзла за колишній квітник. Екран над ним засвітився і в ньому знову з’явилось обличчя Ока.

 –  Ось укриття,  –  сказав він сухо та вивів мапу міста з маршрутом.

 –  А може пішов ти!  –  крикнув йому Пимон.

 –  Так, сам ти де?

 –  Десь в бункері?

 –  Добре, пішли,  –  оговтався Карім і троє, пригнувшись, перебігли до сусідньої вулиці, засипаної червоним піском.

Екрани вели все вглиб міста, до коридора, що переходив у інші коридори й кімнати. Всі двері були відчинені, але голосно зачинялись за спинами. І якщо удари якийсь час ще лунали, то скоро стихли.

 –  Сад!  –  Карім упізнав його.

Сад ішов, шкутильгаючи. Біля нього стояли ще двоє. Усі в білих скафандрах. Карім підбіг до нього.

 –  Що сталось? Ти як?

 –  Боюсь… щось зламано,  –  через силу промовив Сад.  –  Нас готували… для доставки…

 –  У тебе кров,  –  Карім торкнувся його голови.  –  І у вас,  –  він допоміг тим двом сісти на підлогу.

 –  Ідіть, він все розкаже,  –  махнув у напрямку шахти Сад.  –  Треба трьох.

 –  Побий тебе Місяць!  –  вигукнув Карім.  –  Око!

 –  Зажди,  –  Сад притримав Каріма.  –  Візьми це.  –  Він простягнув коробочку з насінням, що плавало в розчині червоного піску.  – Воно ростиме без повітря.

 –  Дякую,  –  коротко відповів Карім.  –  Я скористаюсь, обов’язково.

Він, Пимон і Віла забігли до кімнати, де чекали декілька людей у респіраторах і захисних костюмах. Вони готували три скафандра. Око знову з’явився на дисплеї.

 –  Радий, що ви тут. Наша місія мусить спішити, стартуємо за десять хвилин. Керуватиму польотом я. Може, вам і не знадобиться нічого роботи, та фахівці повинні бути про запас..

Карім тільки чув, що скафандри не одягають, а в них входять. І справді, спина відкривалася, як двері холодильника, і руки ноги й голову лишалося вставити в відповідні отвори. Команда перевальцем поспішила до пускової шахти.

Карім опинився в тісному кріслі, майже впритул до Пимона ліворуч і Віли праворуч. Око сидів у єдиному кріслі попереду, спиною до них.

 –  Команда набрана з чотирьох людей, зі мною включно,  –  пояснив Око. – Нам треба програміст древоформ, інженер і спеціаліст із комунікації з ШІ. Ви тут не випадково. Я розбив колектив на групи саме з таких спеціалістів, щоб зібрати екіпаж будь-коли. Команда з Садом лишиться тут, щоб запустити нас. Тому до справи.

Ракету огорнула пара, на екранах з’явилися позначки про рух. Двигуни запрацювали, помаранчеве світло заповнило шахту знизу й почало виштовхувати апарат. Команду стало втискати в сидіння, потім сила змістилася, коли ракета почала відхилятись від вертикалі. Коли полегшало, Око перемкнув тумблер, що відкрило ілюмінатори. Вигнутий горизонт розпливався в блакитній атмосфері. Вони летіли високо над жовто-зеленим краєм континента, пощербленим зеленими кружальцями  –  зарослими за роки місцями ударів, між якими траплялися червоні прожилки піску. Світліші лінії доріг ділили території на кутасті шматки, подекуди сховані лісами. Шатл відділився від ракети, вона лишилася позаду, випускаючи хмарки прозорого газу з отворів.

 –  Тепер,  –  Око ввімкнув екран, що показував його обличчя,  –  нам летіти шість годин, є час побалакати. Те, що ти, Каріме, шукав з іншими на базі  –  це записи про перші дні атаки. Їх збирав мій батько і розумів, що час скористатись ними прийде нескоро. Він закрив їх під землею, щоб дістати дані змогли тільки ті, хто в силі ними скористатись. Він, мабуть, очікував якихось бурів, але головне результат.

 –  І що там цінного?  –  поцікавився Карім.

 –  Там записи про те, чого нам робити не треба. Ми й не будемо. Летимо спокійно. А ще в нас є секрет.

Око поплескав по білій сфері з синіми смугами, що перетинали її в кількох місцях. Смуги засвітилися веселковими барвами.

 –  Вітаю, Воррене Око,  –  пролунало в навушниках.

 –  Невже це ШІ?  –  з недовірою спитала Віла.

 –  Оптичний ШІ, якщо бути точним,  –  додала сфера. – Я не створюю радіохвиль і практично невидимий для Місяця.

 –  Його сховав мій батько,  –  пояснив Око. – Робочих зразків всього кілька на планету. Так що наш політ в усякому разі коштує пару трильйонів.

 –  До речі,  –  не вгавав ШІ,  –  попри шанси на успіх місії, повинен представитись. Я  –  Люкс.

 –  Люксе, поясни, що ти дізнався,  –  попросив Око.

Люкс вивів на екран відео. Дати вказували, що це сталося за кілька років до появи Місяця. Це були знімки кількох планет. З них надходили передачі, але раптом їх меншало і вони затихали. Океани за декілька тижнів почервоніли та обміліли. Хмари забарвилися в іржаві відтінки і зелені плями зробилися жовто-коричневими. Тоді картинка змінилася на інші планети. Біля них за кілька років з’явилися білі цятки, Місяці. Передачі з них теж затихли, але червона пошесть не поглинула їх.

 –  Не розумію, що це?  –  придивився Пимон.

 –  Це ми й повинні дізнатись,  –  пояснив Люкс.  –  Наскільки ми розуміємо, наш Місяць один з багатьох Місяців. І це вкрай погано. Не можу уявити, що вас там чекає.

Біле світило наближалося, летячи низько над планетою. В усякому разі нижче, ніж будь-який природний супутник. Та попри свої скромні розміри  –  на екрані була інформація про 10 кілометрів у діаметрі, поступово Місяць затуляв увесь огляд. Незліченні круглі кратери та щербини вкривали його сліпучо білу поверхню, прорізану, як корпус Люкса, лініями.

 –  Це сліди атак у перші тижні,  –  пояснив Око. – Оболонка Місяця товста, проте повинні бути сервісні входи.

Люкс показав на екрані схему Місяця. Його біла сфера мала сопла маневрових двигунів з різних боків та основні двигуни, як це вдалося з’ясувати на початку вторгнення. А ще отвір основної зброї, до якої сходилися всі лінії.

 –  Місяць не стріляє,  –  зауважив Карім.

 –  Бо не сприймає нас за загрозу,  –  здогадалася Віла. – Ми не схожі ні на що йому знайоме. Але він напевне має захист від метеоритів. Так що наближатись треба повільно.

Польотом керував Люкс, Око лише переглядав інформацію і щось коригував. Шатл наближався до Місяця і вже вдавалося розгледіти його поверхню в деталях.

 – Тепер обережно,  –  застеріг Око,  –  на записах з підземелля видно, що Місяць має якусь зброю ближньої дії. Наше завдання сісти точно на головну гармату і закрити її тарілкою. Знайшли в одній з експедицій, це частина анігіляційного реактора. Місяць не знищив його, бо будівництво не завершили.

Шатл випустив фонтанчики газу попереду й почав гальмувати. Кілька разів він облетів навколо Місяця, проте достатньо далеко, щоб не тривожити це зле світило. На останньому витку він летів усього за кількадесят метрів. Схоже, Місяць і справді не сприймав “Щитоносця” за загрозу.

 –  Фіксую активність,  –  повідомив Люкс.

На місці перетину кількох ліній на Місяці відкрився круглий отвір. З нього вилетів ряд таких же білих дисків.

 –  Дрони,  –  вчепився в крісло попереду Пимон.  – Ви ж узяли мою систему?

 –  Звісно. Випускаю кулещити,  –  відрапортував Люкс.

З-під крил шатла вилетіли помаранчеві кульки. Швидко надувшись стисненим газом, вони стали завісою на шляху охоронців Місяця. Декілька луснули і шмаття їхньої оболонки полетіли в усі боки. На місці маленьких вибухів зостались білі хмарки дрібного снігу.

 –  Це затримає їх,  –  запевнив Пимон.

Шатл наближався до заглиблення, викладеного синіми лінзами. Розмір його був невеликий, трохи менший за тарілку, прикріплену до низу шатла. Око натиснув кілька кнопок, спрямував апарат до лінз і не долетівши трохи, відпустив тарілку. Вона опустилася точно на заглиблення, піднявши пил з країв.

 –  Місію виконано,  –  похвалив Око.

 –  Що, все?  –  здивувались троє позаду.

 –  Тепер перевірка. Облітаємо ще раз.

 –  Передчасні радощі,  –  без оптимізму видав Люкс.

Місяць зосереджував свою руйнівну силу. Пил на поверхні затрусився, під тарілкою яскравішало світло, пробивалося з-під країв, але згасло. Місяць зрозумів, що його обеззброїли. З кількох люків одразу вилетіло більше дисків, що стали таранитись об тарілку. Друзки заповнили простір навколо, підлітаючи високо вгору. Деякі прямували далі, просто до Дев’ятого Світу, інші огинали Місяць і падали вже на іншому боці. “Щитоносець” завершував обліт і команда здалеку помітила як Місяць зводить нанівець їхні зусилля.

 –  Я так і знав,  –  промовив Око.  –  Тепер робота для рійшниці.

 –  Стоп,  –  втрутився Карім,  – рійшниця  –  це насвітня зброя. Як вона тут поможе?

 –  Ваш живий вулик неважко пристосувати. Треба просто одягнути шершнів у, ну, скафандри. І це моя розробка,  –  похвалився Пимон.

 –  Оце в вас фантазія,  –  вже не дивуючись сказала Віла.  –  Я хочу подивитись.

Довгий модуль на дні відкрився попереду і звідти вилетіли дрібні літачки з прозорими кабінами. У кожному сиділа комаха, затиснута з усіх боків. Летячи як їй звично, істота скеровувала літачок до підсвіченої на склі цілі. І кожен порух жала випускав з маленької гармати тонкі голки, що вдаряли по ворожих дисках. Одна чи дві лише сповільнювали захист Місяця, але більше збивали їх і диски відлітали в чорний космос чи валились на землю.

 –  Ха!  –  зрадів Око.  –  Коси їх!

Проліт над місцем битви дозволив оцінити шкоду. Тарілка була пошкоджена, пробита в багатьох місцях. Місяць знову готував постріл. Цього разу світло проникло у пробоїни, розбиті краї стали плавитися.

 –  Кілька пострілів і він знищить затичку,  –  припустив Око. – Беремо план “Б”.

 –  Боюсь спитати, що це,  –  прокоментував Люкс.

 –  Пошкодити двигуни Місяця. Цим ми його не знищимо, але змусимо літати однією орбітою.

 –  І він стрілятиме по одній смузі,  –  зрозуміла Віла.

 –  Спершу це треба зробити.

Шатл знижувався і, випустивши широкі опори з дна, спустився на протилежному боці Місяця, ніколи не видному зі Світу.

 –  Виходимо,  –  скомандував Око.  – Треба встановити заряди.

Четверо вибралися з Шатла. Ступаючи дуже легко, вони несли ящики. Карім озирнувся. Вони крокували по сфері, що мала вкрай вигнутий горизонт. Через те люди почувалися велетнями, що за один крок перетинають цілі кілометри. Декілька лінії сходилися в круг, трохи заглиблений, порівняно з рештою поверхні. Пил на ньому ледь підскочив і круг став опускатися, відкриваючи в стіні трикутні отвори.

 –  Ти запрошуєш нас?  –  спитав Око і Люкс у його руці заблимав у такт мови.

Лінії на стінах заблимали у відповідь. Люкс переклав.

 –  Так. Я чекав на гостей,  –  пролунало в навушниках. – Щоправда, не зовсім вас.

Місяць підсвітив тунель, який спускався глибше і глибше, перетинався іноді з іншими тунелями  –  ширшими і зовсім тонкими, в які годі було просунути й руку.

 –  Дивна гостинність від того, хто по нас стріляє,  –  зазначив Люкс.

 –  Гадаю, нам все одного всередину,  –  показав у ширший тунель Пимон.

Нечутними кроками четверо людей пройшли вглиб. Карім нервово дивився вбоки. Дрібні тунелі нагадували йому незліченні нори, з яких зараз полізуть якісь бридкі істоти. Шлях привів до кімнати, де світилася на круглому постаменті сфера, схожа на Люкса.

 –  Дуже дивно бачити тут людей,  –  промовила вона світлом і Люкс одразу озвучив.

 –  Чому ти впустив нас?  –  запитала Віла.

 –  Бо ваша поява непередбачена в моїй місії.

 –  Для чого ти обстрілюєш Світ?  –  прямо сказав Око.

 –  Я знищую небезпечні технології.

 –  Що в них небезпечного? Ми сорок років намагались зрозуміти твої мотиви. У пострілах не було логіки. Ні щільність населення, ні будь-що інше для тебе не критичні.

 –  Розвиток одних технологій тягне за собою інші. Моє завдання  –  не допускати існування радіо чи технологій, які можуть призвести до його створення.

 –  Ти хочеш, щоб ми не поширювали сигнали?  –  поцікавилася Віла.

 –  Так,  –  коротко відповів Місяць.

 –  Чому? Наші сигнали, відправлені раніше, вже поширились далеко.

 –  Мене цікавлять сигнали на вашій планеті. Я стримую зараження вашого світу. Він вже заражений, як і всі інші в цьому регіоні. Червоний пісок вже потрапив на планету, коли я прилетів. Я мусив діяти швидко. Еманація слала попередження, та ви не прислухались. Ваші представники обіцяли позбутися джерел радіохвиль. Але якби й хотіли, не встигли б зробити це. Без мого втручання шкода від піску зробила б Дев’ятий Світ непридатним для життя.

 –  Ти кажеш пісок? Я знаю про що ти,  –  зрозумів Карім. – Пісок поглинає воду. Але він безпечний.

 –  Поки не опиниться під дією електромагнітних хвиль певного діапазону. Тоді пісок починає розмножуватись. Ваш стартовий комплекс вцілів саме тому, що пісок поглинув його ще до мого прибуття. Все загинуло, і технології з вашого міста вже не становили загрози, коли вийшли з ладу.

–  Я нічого не розумію. Як пісок може розмножуватись?  –  спитала Віла.

–  Це мінерал, але схожий на вірус. Він поглинає воду й повітря, щоб створювати свої копії. Кожна планета, що перебувала на рівні принаймні XX століття, була б спустошена за лічені місяці. Еманація знайшла спосіб врятувати людей – не допускати рівня розвитку технологій, за якого використання радіохвиль можливе. За цей час у незаражених регіонах повинні розробити спосіб нейтралізації червоного піску.

 –  Але звідки він взявся?

 –  Планети цього регіону потрапили в туманність, де червоний пісок просто був. Мої творці вважають, пісок з’явився на якійсь планеті, що розпалася багато років тому. Туманність велика і пісок загрожуватиме їм ще десятки років. Наша місія  –  зберігати людське життя до часу, поки не буде знайдене рішення нейтралізувати зараження. Навіть коли планети пролетять крізь туманність, пісок залишиться. Ви ніколи не зможете самі відновити цивілізацію.

– Чекай-но,  –  зробив крок уперед Карім,  –  але ми знайшли рішення. Ми маємо рослини, вони розкладають пісок.

– Такий варіант не передбачений моєю програмою,  –  сказав сухо Місяць.  –  Я присланий перешкоджати поширенню піску через знищення технологій.

 –  Але ми знайшли інший шлях. Ми навчились обходитися без радіо. Поглянь, ти спілкуєшся з Люксом без нього. Є різні способи. Ми можемо мати цивілізацію не гіршу, може, за колишню. Але іншу.

 –  Він не може не стріляти,  –  зробив висновок Око.  – Нам доведеться втрутитись.

 –  Ви ж не збираєтесь підірвати Місяць?  –  підвищила голос Віла.  –  Дивіться, ми прилетіли сюди без старих технологій. Ми можемо жити інакше. Зелене віче нам допоможе.

 –  Гаразд,  –  погодився Око,  –  але нам треба, щоб це знали всі. Тепер ти маєш час. Пошли якийсь сигнал усім людям.

 –  Це не було передбачено моєю місією.

 –  Сформулюй свою місію,  –  попросила Віла.

Місяць вивів на поверхню сфери білі літери:

НЕ ДОПУСКАТИ ІСНУВАННЯ ДЖЕРЕЛ РАДІОХВИЛЬ ТИХ ЧАСТОТ, ЯКІ СТВОРЮЮТЬ УМОВИ ДЛЯ РОСТУ ЧЕРВОНОГО ПІСКУ. ВИКОРИСТОВУВАТИ СВОЄ ОСНАЩЕННЯ ДЛЯ ПРИПИНЕННЯ БУДЬ-ЯКИХ ДІЙ, ЯКІ МОЖУТЬ СПРИЯТИ СТВОРЕННЮ ТАКИХ ТЕХНОЛОГІЙ. ЧЕКАТИ НА ІНСТРУКЦІЇ ВІД ЕМАНАЦІЇ ЧИ ЇЇ НАСТУПНИКІВ.

 –  Але ж ти можеш використати своє оснащення й не так, як у тебе закладено. Пошли повідомлення світлом, пошли його іншим планетам.

 –  Ні,  –  перебив Карім,  –  пошли наші рослини. Хай вони розкладуть пісок.

Місяць обробляв інформацію і смуги на стінах пульсували в різною частотою. Але минуло небагато часу і він заговорив знову.

 –  Конструктивна пропозиція,  –  підсумував він.  –  Ваше рішення може підвищити ефективність моєї місії.

 –  Тоді тримай,  –  Карім простягнув контейнер з насінинами.  –  Вони зможуть вирости багато де. Якщо треба більше, ми доставимо.

 –  Гаразд,  –  прийняв пропозицію Місяць,  –  я спробую. Та я продовжу знищувати джерела радіохвиль. Але якщо ваші слова правдиві, я спершу попереджатиму, куди стрілятиму.

З тунелю вилетів диск і випустив четверо клешень, якими схопив контейнер з насінням.

 –  Тепер, для збільшення шансів вашої місії, я пропоную вам свій шатл. Люкс сумісний з його системами. Шатл чекатиме на поверхні. Якщо дозволите, ваш шатл я дослідив би. Бо мене не так просто здивувати.

Біля виходу справді чекав чорно-білий апарат, зовсім незвичної форми, але все ж впізнаваного призначення. Око, Карім, Віла й Пимон зайшли до відкритого люка та сіли на крісла, розташовані так само, як у їхньому шатлі, лише вільніше. Око вклав Люкса у належне місце.

 –  Це було неочікувано,  –  сказав Люкс.  – Найцікавіша пригода з часу мого виробництва.

 –  Нашого теж,  –  видихнув з полегшенням Око,  –  нашого теж.

Шатл летів полого над блакитним морем, кілька разів торкнувся животом води і став гальмувати. Ще трохи і він зупинився на березі, піднявши перед носом вал піску. Око спрямував його не до свого міста, а на далекі околиці, бо не знав, чого чекати вдома.

Всі четверо, хитаючись, ступили на берег. Пимон примружився, підняв долоню. Решта одночасно плеснули по ній. Місяць змінився, на ньому блимали декілька цяток, схожих на літери, що передавали повідомлення. Команда вдивлялася в небо, намагаючись прочитати, що там пише Місяць.

 –  Щось про те, що він шкодує і просить дотримуватись правил безпеки,  –  зрозуміла Віла.  –   Але Місяць таки може ще стріляти.

 –  Може,  –  погодився Карім.  – Якщо це для пари нових озер, то хай стріляє.

 –  Точно за розкладом,  –  показав у далину Око.

 –  Та це ж… це наші!  –  помітив Пимон.

З моря наближався білий екраноплан. Незабаром він спинився біля берега і звідти помахали рукою кілька людей.

 –  Вони відступили,  –  доповіли Оку.  –  Обидві команди цілі, чекають у Равенелі. Поки ви летіли, Місяць зробив послання, він все розповів і зараз повторює. Не знаю, що ви зробили, та вся Коломорська співдружність гуде про це вже годину. І… на чому це ви прилетіли?

 –  Ми все розповімо,  –  пообіцяв зраділий Карім. – Ховати свої справи від сьогодні не в моді. Чи не так?