Заголовок

Зорі пропливали неспішно згори до низу, а слідом за ними спогади останніх днів. Для того аби розслабитися я намагався уявити, що пливу поверхнею безмежного океану, на м’якому надувному човні, а навколо первісний штиль. В якомусь сенсі це було правдою.

Якби моєму зору не заважало скло, а рухи не були обмежені незручним скафандром, фантазія була б реальнішою. А так кожен видих нагадував, наскільки я ближче до зірок, ніж романтики Землі. А ще про те, що кисню вистачить лише на кілька годин. Хоча цього й достатньо аби пригадати події останніх днів.

Червоний корсет недбало звисає зі стільця. Пом’ята жіноча сорочка на підлозі ближче до ліжка, а прикраси обережно складені біля лампи. Я сиджу на краю ложа, схопившись за голову й намагаюся ні про що не думати.

Млявий рух позаду.

— Ти грав?

Я не повертаю голову. Навіть не змінюю пози.

— Ні, я виснажений.

— Але не зруйнований. — знову рух позаду. Жіноче тіло притискається до спини й обпікає вранішнім теплом. Руки обвивають тулуб та замикають у міцні та палкі обійми.

Вона мене любить — це відчувається навіть в дотику.

Я встаю, розриваючи гордіїв вузол, одягаю сорочку, не озираючись чи залишив ще щось.

— У мене немає чим заплатити. — кидаю на ходу. Водночас відчуваю рух позаду і майже бачу як вона опускає голову.

Коли виходжу за двері чую тихе схлипування.

Верхні рівні космічної станції — елітна нерухомість. Принаймні відносно станції вона точно нерухома. Охорона з підозрою дивиться услід, а вишукані дівчата пускають бісиків. Ще б пак — окрім розтріпаної білої сорочки та затертих панталон не маю нічого.

Шлях униз. Не зовсім у нетрі, а до найнижчого рівня з пристойними квартирами.

Дорогою заскочую до колишнього житла. Ні, в мене там нічого не лишилося окрім спогадів. Навіть якби я щось й забув, нові власники навряд би мені те повернули, тому коли бачу рідні двері, зупиняюся лише на хвилину, аби ностальгія встигла ненадовго вирватися з глибин та потішитися штучним освітленням. Моя мета за дві двері. Комутатор як й більшість тут, але я вже досконало вивчив тріщинки та заглибинки на його щитку.

— Це хто? — доноситься чоловічий голос. Не бачу хто, але підозрюю, що Петер — старий буржуа і власник квартири. Мені потрібен не він.

— Мені потрібна Мартина. — contra spem сподіваюся я.

— А це ти, Якоп, — голос стає роздратованим — йди звідси, казав що викличу охоронців.

Каже завжди, але й цього разу не викликає. Охорона на рівні, де живуть буржуа не така пильна як на верхніх. Все одно розвертаюся й продовжую занурення.

Можна було скористатися ліфтом, але я не на стільки поспішаю. Крім того, дорогою можна багато чого розгледіти. Люди, техніка, патрулі. Принаймні буде за що повечеряти.

Спуск зазвичай займає кілька годин, але грають не кожен день, тож прискорюю крок. Доки спускаюся, вирішую чим зайнятись після гри. Час минає швидко. Особливо на нижчих рівнях — тут цікавого мало та й вартові швидше допоможуть поцупити, ніж заарештують.

Моя кімнатка на найнижчому рівні, перед тим, що називають «нетрями». Студіо двадцять квадратів, завжди неприбрана та слабко освітлена. Зазираю лише аби згадати, що холодильник порожній. Навіть вимкнутий. Напиваюся водою та залишаю її з відчуттям непоборної архаїчності.

Двері можна не зачиняти. Гарантія безпеки — повна відсутність чогось цінного. Тут ще зустрінеш охоронців, однак й вони не дуже відрізняються від мешканців «нетрів». Навіть зовні.

Нетрі — все, що лежить нижче. «Двір Див», «Рукері», «Бронкс» та інші «кримінальні гетто». Мабуть, як і у всій галактиці, на «Авліді» це особливе місце у соціумі. Скоріше окремий соціум, антисоціум, парасоціум. Як не називай. Кримінал, анархісти, культи, секти, табу різного штибу. Все, що ви осудили б нагорі, тут отримати легко швидко, а іноді навіть недорого.

Моя слабкість — картярські ігри. Можливо друга після жінок, а може й найперша. Принаймні жінки іноді дістаються безкоштовно. Якби не було, обидві можна було б задовольнити й у більш вишуканій компанії, але лише тут будь-що можна зробити у борг.

Тож пройшовши кількома коридорами, де нав’язливо пропонують дешеві випивку, забуття та кохання, знаходжу потрібні двері та тисну на комутатор.

Двері відчиняються і я не дивлячись, поспішаю протиснутися. У ніздрі б’є знайомий запах випаленого табаку та наркотичних прянощів, приміщення забито гравцями, а звук кинутих на стіл карт зливається з ритмом серця. Раптом натикаюся на тверду та впевнену перепону.

Підвожу очі. Бачу здоровилу завширшки два з половиною метри з перекошеним ротом та запливлими очима. Останні дивляться на мене з такої висоти, що доводиться повністю вигнути шию.

— Тобі тут не місце, — голос виявляється мерзеннішим за обличчя. — Хіба прийшов з грошима.

От тобі й розваги у борг. Невже так швидко змінилися правила? Відчайдушно озираюся. Гральні столи та шелест роздач нелюдськи манить, тому вперед, за масивну фігуру вибивала, намагаюся не заглядати. Можливо через це не помічаю як звідти хтось підходить.

— Якопе, друже! — з-за потворної гори мускул з’являється Нік, розпорядник закладу і я трохи розслабляюся.

— Не стовбич, — говорить він охоронцю — віткапч скрипота*.

Мнусь на місці. Планував з ним поговорити, однак не таким чином.

— Пнай з маньком**. — Нік виглядає доброзичливим і, розвернувшись, кличе жестом.

Вибивала дає пройти і я слідую за керівничим закладом. Поки йдемо через залу, спрагло озираюсь на всі боки. Покер, блекджек, брідж, бакара, преф — вся картярська класика протікає повз. Відвертаю очі, намагаючись дивитися лише на строкатий халат та блискучу лисину розпорядника.

Так доходимо до тісної комірки, де стоять лише два стільці та, завалений гросбухами, стіл. Нік сідає, але сісти мені не пропонує — показує хто тут господар.

— Ну, Яке, — навмисно фамільярно звертається він. — чого угледів, доки спускався з небес?

Попри те, що гральний бізнес прибутковий, інформація дає мешканцям нетрів не тільки гроші, а й вплив.

— Вартує мого картярського боргу? — намагаюся торгуватися я — Хоча б частини?

— Ні, друже, борг — це гроші, а ось твоє пильне око — це вже інша справа. На жаль кредит закрито. Відкрию тільки коли виплатиш повністю цей.

Кілька хвилин торгуємось і я маю не тільки вечерю, сніданок, а ще й трохи залишку. Після чого він прослідковує аби я якнайшвидше залишив заклад.

Оскільки в нетрях робити більше нічого, перемикаюсь на третю пристрасть. Вона на кілька рівнів вище мого житла, головним чином аби кредиторам було важче до неї дістатись.

Дорогою мене гукають:

— Жак! — дзвінкий гучний голос чутно раніше, ніж кроки. — Жак, друзяко!

Алекс. Тільки він зве мене так. Кожного разу хочеться думати, що через досвідченість, а не тільки на свій манір. Не зупиняюся. Знаю, що його енергії вистачить гнатися на найвищій рівень станції.

Кілька секунд й він не тільки наздоганяє, а й перестріває дорогу.

— Привіт, Жаку, — хлопець важко дихає, але навіть не чекає доки дихання повернеться до норми. — Чув. Чув, що тебе не пустили до гри.

Відповідаю не одразу, даю йому трохи віддихатися.

— Нік закрив кредит, тож тепер я без однієї з розваг.

— Тож зараз до киврійок? — не перепочиває він — Чи нагору до Марти?

Від Марти тільки повернувся, але йому нічого про це знати.

— Каврон на сьогодні досить. — дивлюсь на нього, намагаючись зрозуміти чи він хоче скласти компанію, чи просто заздрить.

Алекс — молодий хлопчина не позбавлений краси. Балакучий до біса, й мав би подобатися більшості з них, але вивчити жіночу писихологію досі не наважився. Все займається дрібними справами, хоча гроші в нього й не закінчуються.

— Хочеш скласти кумпанію?

Хлопець всміхається і я вже лякаюсь, що погодиться.

— Та я не проти, але до тебе з іншим питанням. — він зашарівся, але навіть не запнувся. — Кажуть сюраєш*** у дверних блоках?

— Щось конкретне?

— Пнай з маньком й поговирдаємо****.

— Не цікаво. — відповідаю я після короткої паузи, а собі відзначаю, що варто розпитати Алекса докладніше. Пізніше.

— То знайдеш мене. — кидає він услід. Знає, що я вже погодився.

На Рівні Ремісників мене чекають. Стариган. Одразу стає цікаво чи він завжди так ходить. Мішковина, яка колись була брунатною, тепер має відразливо-зелений відтінок. З-під вицвілої білої пов’язки на голові, жмутами стирчить посивіле волосся, а борода, що покриває значну частину грудей (і бог знає скільки бруду), має лише кілька чорнявих волосин.

— Всевишній нехай допомагає. — низьким голосом вітається він.

— Якщо ви за пожертвою, то точно не за адресою. — одразу відрізав я. — в моїй халупі повісилась остання блоха.

Змірює запливлими очима та усміхається.

— Багатство не в металі.

— А в його кількості? — підколюю я.

— В безсмертній душі.

Якби він не затулив собою двері, в які я збираюся ввійти, то навіть не брав би участь у цьому диспуті.

— Поясните що то таке?

Вже планую як обійти його, коли нестандартна фраза з його вуст дещо порушує внутрішню рівновагу.

— Щось, чого декому не вистачає.

Кілька секунд дивлюся в його обличчя, а тоді все одно прослизаю між перепоною та стіною. У худих є свої переваги. Двері зачиняються і я опиняюся на самоті.

Кімната, менша за мою квартиру, вщент заставлена приладами. Детектор часток, універсальний аналізатор та безліч іншого. Все, що придбав після смерті батька, на місці. Навіть дещо зайве. Сідаю за робочий стіл та придивляюся. Пікова сімка. На сорочці короткий напис «Борг».

Дісталися й сюди.

Викидую карту у смітник. Той розкладає її на атоми та відправляє отримане геть.

Хто з моїх кредиторів міг навідатись? Байдуже. Це вже не має значення.

Вмикаю інтерфейс та перевіряю свіжі данні досліджень.

Остання думка перед тим як засинаю: «Треба повечеряти».

Сняться роки, коли життя було інакшим.

Спочатку Мартина з якою ми годинами мандруємо станцією.

Потім — моє старе житло. Трикімнатне приміщення де завжди хтось є. Мати, батько чи вони обидвоє. Батько часто працює вдома. Має окрему кімнату й не заперечує, коли я заходжу до нього. Навіть під час відеонарад.

Якесь свято, на якому вся рідня та близькі друзі. В тому числі й Петер, батько Мартини.

Навчання з віртуальним викладачем.

Смерть матері.

Далі лише темна порожнеча.

Будить не дзвінок у двері, а відчуття, що у кімнаті ще хтось є. Навіть голодні волання шлунку приходять пізніше.

Руки, на яких заснув, затерпли, очі ледь відкриваються, однак розвертаюся та бачу його. Той самий зачуханий монах, що так переймався моєю душею.

Просто стоїть та мовчки дивиться.

Кліпаю очима, але теж мовчу. Потім не витримую перший.

— Запропонував би присісти та маю лише одного стільця.

Він продовжує мовчати. В голові з’являється думка встати та перевірити чи це не привід. Байки про станційних привидів так давно популярні серед мешканців «Авліди», що встигли перетворитися на жарти.

— Може вам зле та покликати на допомогу? — друга спроба провалюється так само.

Проповідник стоїть непорушно, вп’явши пронизливий погляд в мене. Стає дійсно моторошно.

Наступна спроба. Підводжуся та показую на свій стілець:

— Можу запропонувати лише своє місце.

Те саме мовчання. Лише очі невідривно повернулися услід за мною. Тим часом я панічно перебираю в думках всі способи розговорити співрозмовника. Навіть дивні. Найчастіше в голову чомусь приходить анекдот про священника та капітана сміттєвоза.

Тим часом стається диво. Бовван оживає і його увага перемикається на мої пристрої. Спочатку він лише переводить погляд з одної панелі на іншу, оглядаючи кожен прилад по черзі. Потім повільно роздивляється навкруги, а згодом навіть неспішно ходить приміщенням.

Моя лабораторія — невеличка кімнатка майже ідеальної квадратної форми, заставлена так, що пересуватися нею можна лише з метою дістатися того чи іншого інструменту. Проте гість примудряється легко оминати кути та перешкоди не вимушено, на вигляд, озираючись.

Раптом зупиняється коло біореактора, нахиляється та дістає дрібку з капсули з біоматеріалом. Якась зелена травинка. Бур’ян, зібраний в теплицях. Підносить, уважно розглядаючи, наче має дуже поганий зір, нюхає, а тоді повертається до мене та кидає лише одне слово:

— Кирдимні*****.

Не можу зрозуміти що більше шокує — об’єкт його цікавості чи те, що він розмовляє мовою нетрів.

— Кирдимні — повторює він, показуючи на свою знахідку, а потім обводить решту кімнати — Халі******.

Кілька секунд не реагую, але все ж вирішую розвинути контакт.

— За такою логікою вся станція халі.

— Іноді смерть — це не стан, а мета. — в його голосі звучить легка нотка повчання. — Щось йде до смерті, а щось веде до неї. Чи само йде?

Шаріюся.

— Навіщо все це? — описує коло вільною рукою, не відриваючись від розглядання.

Відповідаю не вагаючись.

— Зрозуміти життя

— Людство всю свою історію намагається зрозуміти життя, а прагне смерті.

— Зрозуміти Всесвіт?

— Зрозуміти Всесвіт, все одно, що зрозуміти Бога. — заперечує він — Чи можна зрозуміти Бога за допомогою цього?

— А за допомогою чого? — не заспокоююся я — Хіба релігія не зазнала поразки, намагаючись пояснити Бога мешканцям космічних станцій чи колонізованих планет? Чи Богів? Чи не намагалася релігія створити гримучу синкретичну суміш, зберігаючи свої позиції?

— Весь час існування. — перебиває він — Але не заради себе. Заради того аби донести істину.

— Хіба не намагалася наука століттями розкрити істину?

— І це вдалося? — посміхається він, вперше озирнувшись на мене. — Чи те що треба вона досліджувала? Чи не шукала вона Бога, доки мала шукати душу?

При цьому демонстративно двічі махає зеленими травинками з контейнеру. Хочу швидко щось відповісти, але розумію, що не маю чим.

Монах щиро посміхається, помітивши сум’яття на моєму обличчі.

— Кирдимні. — ще раз вимовляє він, піднявши біоматеріал, а потім підняв руку, вказавши пальцем на мене — Халі.

А далі, підморгнувши, розвертається та виходить у коридор, лишаючи мене стояти з розкритим ротом, що так й не зміг вимовити жодного аргументу у відповідь.

Знову вниз. Не встигаю до сходів, зустрічаю її. Чорне волосся по плечі, легенький одяг та чарівна посмішка.

— Привіт. — вітаюся першим.

Повертається. Посмішка на мить стає ширшою. Очі розширюються.

— Привіт, Якопе. — її голос дзвенить наче музика.

Ледь не шаріюся.

— Я заходив.

Мені трохи ніяково. Зазвичай я впевнений з жінками. Але це не той випадок.

— Ааа, — вона розширює посмішку та ледь помітно кліпає очима. — татко казав щось таке.

Роблю паузі більше, ніж слід.

— Було б непогано якось зустрітись. — недоречна пауза — Згадати минулі часи…

Синій камзол поволі розширюється та звужується разом з її диханням. Нагадуючи спочатку безконечно прискорений Всесвіт, а потім — помираючу зірку.

— Заходь, завжди буду рада.

Дарує чергову посмішку, в якій з’являється щось фальшиве і розвертається. Плащ, накинутий на камзол, шурхотить, як засохле листя, а мене з ніг до голови обдає холодним вітром.

Далі у нетрі. Раптом на нижньому рівні він. Борода така ж брудна, а очі пронизливі. Точнісінько як раніше в лабораторії.

Стоїть. Мовчить. Дивиться.

Підхожу та зупиняюся. Він й далі уважно дивиться на мене. Свердлить поглядом.

Нічого не каже.

Йду далі, доки не пропік в мені дірку.

Ми утрьох. Рудий коротун Карл, який за головного, викладає план. Поруч з ним Алекс. Постійно перериває запитаннями. Іноді доречними.

Я мовчу. У тісній коморі немає на чому зупинити погляд. Ледь уміщуємося за імпровізованим столом. Три стакани з дешевою випивкою. Стільниця вимащена засохлим пійлом, кров’ю та ще бог зна чим.

Таких куточків сотні у нетрях. Таких, як ми, тисячі.

Слухаю в пів-вуха.

Мова про вантаж у контейнері й покинутий шлюз. Інше розпитує товариш.

В думках Мартина, чомусь одягнена у червоний корсет та яскраві прикраси, а Петер стоїть у дверей та вимагає гроші.

Ловлю себе на думці, що розглядаю комашку, що безнадійно намагається дістатися стелі. Невідомо скільки разів. Долає максимум дві третини шляху й зісковзує вниз. Проте зі сізіфовою впертістю продовжує спроби. Уявляю себе на її місці.

— Жак? Жаааак ?!?!?! — перериває мою медитацію Алекс.

Виявляється вже кілька хвилин у комірці тиша й обоє спільники очікуючи дивляться на мене.

— Що? — врешті відгукуюсь.

Обидвоє сміються.

— Ми тут про дещо тебе питаємо. — Алекс продовжує сміятися.

— А ти мабуть думками десь у небокраї. — Карл підтримує

— Точно. — додає товариш, — У Марти.

Обидвоє регочуть. Злюся.

Червоний корсет, пом’ята жіноча сорочка, прикраси, що виблискують у світлі нічної лампи. Скільки такого було за останні дні? Місяці? За ці три роки після смерті батька? Скільки каврон? Ківрійок? Ночей за гральним столом? Вечорів у лабораторії? Шурхотіння карт та сплячих тіл за спиною?

Завжди головний біль та спроби нічого не думати. Завжди марні. Підіймаюся з ложа та мовчки йду геть.

Марта плаче. Або спить. Вона не Мартина й ніколи не буде нею.

А ким буду я?

Темрява. Клацання металу об підлогу. Рухи стіснені. Просуваємося повільно.

Карл попереду. Зупиняємось. Він заглядає за ріг. Вслухається. Командує.

— Маньком.

Рушаємо далі.

Зупинка перед кожним поворотом або перехрестям. Технічні коридори зазвичай порожні, але від випадковостей ніхто не застрахований. Тим більше під час такої справи.

Услід за Карлом Алекс. Штовхає поперед себе вантажну платформу, вона парить у кількох сантиметрах над поверхнею.

Я теж. Але йду останнім.

Іноді озираюся. Постійно вдивляюся у бічні коридори. Налобний ліхтар розрізає темряву. Іноді від світла тікають щурі. Частіше — комахи.

— Не хотів би я тут жити. — Алексу важко мовчати.

— Тихше, — свариться Карл — нагадую ще раз. Доки всередині, намагаємось зберігати тишу.

Далі йдемо мовчки. Відносно. Коли хлопець повертається до мене, помітно як його розпирає щось бовкнути.

Повороти й перехрестя. Сам би давно б тут загубився. Хіба хтось би підкинув рятівну нитку.

Однак ми на «Алвіді», а не Кноссі.

Все одноманітно, як й в лабіринті Міноса. Раптом ліхтар вихоплює постать.

Знайома вицвіла ряса та брудна борода.

Кліпаю очима. Нікуди не зникає.

Обтираю рукавом обличчя та змигую очима. Нічого не міняється. Стоїть у метрах п’ятдесяти та дивиться на мене.

— Жак, що там? — Алекс помітив, що зупинився. Повертається.

Стою витріщивши очі. Починаю їм не довіряти.

— Бачиш його? — не відриваю погляду від проповідника.

Звук кроків. Алекс підходить та повертає голову туди, куди й я.

— Кого? — питання звучить здивовано.

На мить відриваюся. Маю переконатися, що хлопець дивиться в правильну сторону.

— Його. — повертаюся назад й не бачу нічого окрім порожнього коридору.

Конфужусь.

— Ви чого там? — Карл злиться. — Маньком. І мовчки.

Алекс лише плескає по плечу й продовжую шлях. Кліпаю очима. Дуже повільно.

— Якоп… — Карл злиться сильніше.

Кліпаю очима. Слідую за ними. Все ще сконфужений.

— Жак, мургом*******. — Алекс стоїть позаду. Карл теж нетерпляче чекає, визираючи з-за його спини.

Відкрити шлюзові двері простіше простого. Коробка знімається легко, а блокування знеструмлюється легким рухом. Складніше зробити це тихо та обережно.

Вовтужуся довше, ніж зазвичай. Нервую. Скафандр заважає лише трохи.

Виходимо швидко. Внутрішні двері та зовнішні.

Далі працюємо разом.

— Он він. — Карл вказує в напрямку, причепленого до зовнішньої стіни станції, контейнеру.

До нього метрів сімсот. Чіпляємо трос у правильному місці. На магнітних замках контейнер далеко не проїде, тож доведеться штовхати всю відстань через невагомість. До цього підготувалися.

До вантажу дістаємося без пригод та фіксуємося.

Далі трохи тонкої, але чорнової роботи. Працюємо всі — навіть я не звільнений від неї.

Коли магнітні замки на корпусі станції відкріплені, синхронно вмикаємо джет-паки. Я ліворуч — ближче до зірок. Алекс праворуч, Карл — позаду.

Перші кількадесят метрів просуваємося поволі, але спокійно. Зірки мовчазно вітають нас заворожуючим миготінням, проте ми не звертаємо на них уваги, наче на дешеву рекламу.

Раптом лайка у комутаторі. Голос Алекса.

— Хлопці, мене відірвало. — говорить він вже спокійніше, проте я вже сам бачу, як він вдаряється об контейнер і прямує вбік «Алвіди».

Карабін, що фіксував його на контейнері, розірваний, а хлопця несе в бік станції. Джети вимкнені, але вже отриманої інерції достатньо аби віднесити вбік. Якщо пощастить, то він просто ушнюпиться в борт станції й підведеться, а якщо ні, то відскочить як м’ячик та полетить у безмежний космос.

Як тільки скоригував збиту інцидентом траєкторію вантажу, вимикаю свої прискорювачі, бо контейнер розверне за ним услід. Кілька митей думаю що робити й відчіпляю власну фіксацію. Намагаюся націлитися на Алекса та ненадовго вмикаю власний джет.

— Ти куди? — чую голос Карла в комутаторі. — Маньком. Покинь його, ти мені потрібен.

За великим рахунком потрібні всі троє, але якщо повернути контейнер, то можна коригувати рух і вдвох. А от для одного це дуже складне завдання.

Але мене це зараз не хвилює. Пересування у космосі — дуже делікатна річ. Тут можна легко переміщувати значні вантажі, але якщо не розрахуєш імпульс від джета, можеш відлетіти далеко і дуже швидко, а якщо не правильно пригальмуєш, то проскочиш далеко від цілі.

Якщо хлопець отримав завеликий імпульс, то «Алвіда» не погасить всю інерцію і той продовжить свій рух до далеких зірок. Саме тому я обережно пустився за ним слідом. Швидкість трохи більша, ніж хотілося б, але доводиться доганяти. Ризикую тим, що самого винесе у космос, але інакше не допомогти.

— Друже, джети працюють? — питаю в Алекса.

— Здається ні. — з натугою відповідає він. — Напевне пошкодив ударом о контейнер.

Гучно лаюся.

Потім чую як лається Карл. Він, мабуть, досі намагається дати ладу контейнеру, однак я навіть не озираюся. Миттєва розслабленість і все може піти шкереберть.

Здається, що у космосі все повільне. Наш політ нагадує перегони черепах, хоча за напруженням не поступається рясній блискавиці.

Ми дві сповільнені блискавки, що ось-ось вдарять о корпус космічної станції.

Намагаюся дістатися до хлопця до контакту з металом.

Чотири метри. Три. Два. Один…

Хапаю Алекса за що виходить та намагаюся притиснути до стіни. Чую клацання магнітних підошв, але не своїх…

Стукіт скафандрів об метал, рух, інерція. Знайоме відчуття, коли внутрішні органи одночасно намагаються знайти собі нове місце всередині, тоді як саме тіло поволі віддаляється від твердої опори.

У відчаї викидую ноги, аби зафіксуватися на ній, але спізнююся. Кінцівки розсікають порожнечу.

Роблю кілька не швидких кульбітів. Окрім чудернацьких сузірь, встигаю роздивитися як Алекс зафіксував ноги та намагається підвестися. Карл вже завершив вовтузитися з вантажем й спостерігає за тим, як ми боремося з невагомістю.

Панорама крутиться доки я не зупиняю обертання, випростувавшись у весь зріст. Намагаюся витягнутися струнко, навіть витягнути пальці рук та ніг.

Проте інерційний рух не зупиняється і стає трохи лячно від перспективи самому опинитися у відкритому космосі.

— Хало********. — виривається в мене, коли розумію, що мої джети теж не працюють.

— Що сталося? — перевожу погляд на Карла, чуючи його голос у динаміку.

— У мене теж джети. — і роблю жест, наче намагаюся відрізати щось долонею.

Бачу як він совається, намагаючись відстебнутись від контейнера.

— Ти що задумав? — питаю у нього. — Стрибнеш за мною й разом згинемо.

— Дзуски, — відповідає коротун нарешті відстібнувшись від контейнера. — без тебе ми навіть додому не потрапимо.

Наступної миті розумію, що він задумав. Страхувальний трос все ще плентається за мною космічним простором наче хвіст. Але досить довгий. Не розумію чому Алекс не додумався схопити ще коли той був у межах його досяжності.

Можливо все ще приходив до тями. Однак тепер Карлу доведеться зробити ризикований стрибок. Це не те що стрибати за мною, однак менш ризиковано.

Як і будь-який рух у невагомості, він має бути майже ідеально розрахований інакше решту свого (не дуже короткого) життя ми з коротуном будемо насолоджуватися неймовірними пейзажами та власними думками.

Доки встиг перебрати всі причини смерті у відкритому космосі, Карл увімкнув джет-паки й рушив навздогін.

Секунди тягнуться немов години. За кілька хвилин, що ми втрьох вже перебуваємо за межами станції, я, мабуть, встиг втратити кілька кілограмів без того худого тіла. Піт заливає скафандр і система відведення скоро має вийти з ладу.

Звісно затяжний стрибок виглядає красивіше, коли спостерігаєш збоку. Ніяким ефектом слоумо не відтворити красу, коли інерція, звільнена від гніту гравітації, робить зі звичайної людини героя драми.

Проте доки мій спільник «летить», я відверто нервую.

Хвилина, дві. Метр, пів метра, сантиметри, міліметри. Все це сприймається наче життя на горизонті подій.

Ось Карл повільно наближається, сконцентровано вдивляючись в блискучий трос, як у вушко голки. Ось випростовує руку, намагаючись його упіймати. Промахується. Намагається зробити це ще раз. Знову невдало.

Останній шанс. Трос вже майже позаду, коли він врешті хапає його рукавицями й міцно стискає.

Слідом другою рукою. Ледь підтягує і я відчуваю як змінюється траєкторія мого польоту. Потім смикає сильніше і я рухаюся вже у протилежному напрямку.

Коротун лається. Я не слухаю. Має право.

Червоний корсет недбало звисає зі стільця. Пом’ята жіноча сорочка на підлозі так само біля ліжка. Я сиджу, схопившись за голову. Можливо так само, а може й ні. Точно так само намагаюся ні про що не думати.

— Ти можеш нічого мені не платити. — лунає з-за спини.

— Я знаю. — відповідаю, не відриваючи погляд від обережно складених коштовностей.

— Про що?

Якійсь час тиша.

— Про тебе?

— Що про мене? — різкий рух позаду, ліжко скреготить.

— Я теж.

Жіноче тіло притискається до спини та обпікає вранішнім теплом. Руки обвивають тулуб та замикають у міцні та палкі обійми.

Вона мене любить — це відчувається навіть в обіймах, але цей раз я не відсахуюся й не вириваюся.

Сиджу так довго. Не знаю як довго. Можливо вічність.

— Ти виснажений? — нарешті лунає з-за спини.

— Я розбитий. — відповідаю не одразу.

Пауза.

— Не роби цього.

Я мовчу й подумки проводжаю миттєвості того, що не можна ні продати, ні придбати. Воно повільно витікає через неї, через мене, через корсет, сорочку, прикраси та всю станцію. Витікає через небожителів та нетрі. Через вкрадене та зароблене, охоронців та злодіїв, втрачене та здобуте.

— Візьми мої коштовності, або давай я краще сама продам їх, візьми гроші — її голос чутно не тільки вухами, він резонує по всьому тілу, адже вона притискається чолом — візьми їх і роби що хочеш. Віддай борги, грай, розкошуй, купляй жінок. Що забажаєш.

Вона плаче.

Я хочу, але не можу піти. Щось протікає крізь нас, об’єднує та розділяє. Підносить та занурює у безодню. Збирає та розриває на шматки. Щось не менш величне, ніж час.

І тепер, пливучи під зорями, наче у безмежному океані, я розумію чому пізніше, коли минуло дуже багато вічностей, лишаючи її, хотів сказати: «Що ти робиш тут? Чому займаєш моє місце?». І розумію чому не сказав.

Поцяткована ковдра вкриває голову. Така ж холодна, як і світло зірок. Що ще не згадав? Як пішов, доки Марта спала? Як роздобув скафандр і відчинив люк? Як пірнув у безодню? Чи чому так зробив?

Варто згадати. Тільки кліпну очима…

Чому сузір’я так змінилися? Можливо занадто задумався. Треба кліпнути ще раз…

Знову те саме.

Мабуть, очі втомилися. Треба дати їм трохи відпочити. На кілька секунд…

* Відкрий двері

** Ходи за мною

*** Знаєш, розбираєшся

**** Поговоримо

***** Життя

******Смерть, мертве

******* Швидко, швидше

******** Кал, лайно