Заголовок

Вірка-вампірка з 6-Б
Повернутися до конкурсу: ЗА ЛАШТУНКАМИ РЕАЛЬНОСТІ
Вірка сама ще ніколи і нікуди так далеко не подорожувала. Тому дуже хвилювалася, боялася сісти не на той потяг і взагалі зробити щось не те. Здавалося всі нечисленні відвідувачі вокзалу зглядалися на неї, дивуючись, що робить ця самотня підлітка на пероні? От-от хтось підійде і запитає чому вона сама, куди прямує і чи не втекла вона часом з дому. На цей випадок вона заготувала легенду, буцімто їде до хворої тітки. Можливо не найкраще виправдання, але нічого кращого з переляку не вигадала. На щастя ніхто нічого так у неї і не запитав, а ввічлива провідниця люб’язно вказала потрібний вагон. Вірка з цікавістю розглядала плацкартні купе та пасажирів, намагаючись знайти місце оддалік інших людей, щоб зосередитися на промацуванні сіл  та міст, які вони проїжджатимуть. Вона призупинилася, обираючи між бабусею, яка куняла біля стіни і поважним чоловіком в діловому костюмі, який працював з ноутбуком. Як раптом помітила ще одну особу, яка здавалося так само, як і вона, намагалася заховатися десь подалі від людей. Катастрофан?! Що він тут робить?

Його очі злякано зупинилися на Вірці, перескочили на інших пасажирів, і він глибше натягнув на голову каптур і зробив вигляд, що дрімає. Але Вірка вже його помітила. Їй раптом здалося, що хоч одна знайома душа поруч допоможе відчути себе впевненіше, Тому сіла біля нього. Так вони посиділи трохи, поки поїзд не рушив.

Тоді Катастрофан підняв голову, з-під каптура непривітно зиркнули його темні очі, і невдоволено сказав:

– Чого тут всілася? Глянь, скільки вільних місць. Сядь деінде.

Вірка проігнорувала його слова і запитала:

– А що ти тут робиш?

– А ти?

– А я перша запитала.

Хлопець глянув на неї як на якусь надокучливу комаху і відповів:

– Їду.

– Куди? – не вгавала Вірка.

– Чо* пристала? Куди подалі їду. Туди, де мене всі не вважатимуть чудовиськом, – зі злістю прошипів хлопець.

Від його тону шкіра дівчини вкрилася сиротами, захотілося залишити цього нахабного хлопчиська наодинці з його жахливою натурою. Вона згадала, як мама завжди говорила, що людина чи нелюдина часто проявляє свої найгірші сторони через те, що її внутрішній біль  такий сильний, що проривається назовні та жалить оточуючих. Мерзлякувато повела плечами, відганяючи поривання, голосно зітхнула.

–  Не всі тебе вважають чудовиськом, – заперечила вона.

– Справді? – запитав він якось скривлено. – Що і ти теж?

– І я.

Ярик зверхньо пирхнув.

– Не намагайся показати мені, що ти гірший, ніж є насправді. Я знаю, що в тебе світла і добра душа.

Хлопець потупив очі:

– Просто, коли ніхто не очікує від тебе нічого доброго, зовсім не хочеться нікого переконувати, що це так. Навпаки, хочеться всім сказати і показати, що я ще жахливіший, ніж вони собі гадають, – Ярик стиснув кулаки, зціпив зуби і різко додав. – Не знаю, навіщо я це тобі кажу. Ти така ж сама як вони!

Його обличчя знову перекосила гримаса злості.

– Ні! – гарячково заперечила Вірка. Від несправедливого звинувачення горло здавили сльози і вона більше нічого не змогла сказати. А Катастрофан тим часом продовжив говорити, хльоскаючи словами мов жалючими лозинами.

– Хіба? Хіба ти не називала мене Катастрофаном як і всі? Не сахалася як від проклятого?
Вірка присоромлено потупилася. Згадала як вони з Ориською перед важливою контрольною спеціально пробиралися до гімназії через вікно, щоб бува не зустрітися з цим хлопцем. Прикро було визнавати, та він мав рацію – Вірка – така ж сама як і інші. Раптово стало дуже соромно. За т, що спостерігала, як над ним насміхалися і не вступилася, а сама посміювалася разом із всіма. Як разом з усіма звинувачувала його в своїх невдачах і будувала плани помсти. Як бажала йому зникнути, щоб ніколи більше його не зустрічати. Від своїх думок, слів і дій стало дуже гидко.

– Вибач, – зі всією щирістю, на яку була здатна сказала Вірка. – Мені шкода, що я поводилася як… як… як дурепа.

– Облиш, – він знову насунув каптур на голову і заховався.

Вірка і собі занурилася у думки. Ніби наяву бачила докірливий вираз маминого обличчя і здивований батьковий погляд. Хіба вони цьому її навчали? І головне – Вірка і сама не помітила, як стала недоброю. Можливо це саме тоді й почалося. Спершу насмішки над Катастрофаном, зневага до Золі, а тоді… крадіжка. Перо у кишені пекло вогнем шкіру крізь тканину. Отак і звертають на хибну доріжку…

Щоб відволіктися, дівчина зосередилася на розгляданні оточуючих людей і територій. Спершу вона уважно  придивилася до присутніх у їхньому вагоні людей та нелюдей. Темних іскорок не було помітно. Кілька бабусь із блідими іскорками, яскраві іскорки дітей. Навіть іскорка Катастрофана не була оповита серпанком і сяяла рівним блідим, але світлом. В містах, селах і селищах, які вони проїжджали їй траплялися різні іскорки, але, на жаль, жодного натяку на ті знайомі, які їй були потрібні, ніде не було.

У Вірки забурчало в животі, захотілося їсти. Вона зазирнула в рюкзак і знайшла вчорашню булочку з вишневою начинкою. Глипнула на Катастрофана, який досі ховався в каптурі. Переламала випічку навпіл і простягнула йому шматок.

– Візьми, поїж.

Хлопець глянув на неї невдоволено, ковтнув слину, але похитав головою.

– Та бери, не викобенюйся, як моя бабця каже! – скопіювала сварливі бабусині інтонації дівчина. Безвідмовний тон подіяв.

– Дякую, – Катастрофан пробурмотів якось скомкано і вчепився зубам в пиріжок. Жували мовчки.

– Як тебе звуть? – запитала, злизавши з пальців залишки вишневого соку і зібравши зі спідниці крихти пиріжка. Все-таки продовжувати називати його Катастрофаном було неправильно.

– Ярик, – відповів він.

– А я – Вірка.

– Я знаю.

– Звідки? – вона була несподівано вражена, тим, що восьмикласнику, імені якого вона не знала, було відомо про неї.

– Знаю і все, – сказав, зніяковівши, і додав: – Ти з Ориською дружиш, – а тоді поквапом перевів тему: – Ти так і не сказала куди прямуєш.

– Я, – Вірка зам’ялася. І як йому пояснити.

– Ну, не хочеш – не кажи. Я ж розумію. Ще зіпсую весь твій задум…

Ярик знітився, скулився і став схожий на настовбурченого горобця.

Вірка глянула на нього і помітила, що його іскорка почала тьмяніти. Згадала нелюдей з темними іскрами, які зустріла нещодавно і які ледь не вколошкали стару Сварожиху. Мама тоді сказала, що темними не народжуються, а стають від страждань і душевного болю. Не хотілося, що Ярик також став темним.

– Та годі вже! – сказала рішуче. – Ми їдемо кілька годин і за цей час нічого погано не трапилося. В мене є теорія, що твоя сила у тому, що ти якимось чином здійснюєш очікування інших.  Розумієш? Вони самі придумали, що ти притягуєш нещастя, коли тебе бачать починають думати про невдачу і вона з ними трапляється. Ти не винен. Вони завжди отримують те, про що думають. І, якщо хтось інший переконий у перемозі, то й отримує її. Ти не катастрофан, ти цей… як його? О, каталізатор! Сестра розказувала щось таке з хімії про речовини, завдяки яким запускається або прискорюється хімічна реакція, – Вірка спробувала дослівно згадати, що розповідала сестра, але не була впевнена, що відтворила точно.

– Я знаю, що це, – Ярик мав ошелешений вигляд.

– Отож, це не ти винен у їхніх нещастях, а їхнє негативне мислення.

– Це теж сестра казала?

– Ні, це вже мама. Як би ти дійсно притягував нещастя то нашу школу, а той весь район чи місто, давно вже б якесь стихійне лихо зруйнувало. А ще подумай – скільки в нас відмінників у школі? Багато! Хіба міг би хтось гарно вчитися чи перемагати у конкурсах, якби поруч була людина, яка притягує нещастя? Згадай, завжди, коли хтось, буцімто через тебе, зазнавав невдачі, в той же час хтось інший поряд перемагав. Просто люди схильні шукати причини своїх невдач у комусь чи чомусь іншому, а перемоги приписувати лише своїм заслугам.

– Не скажи, не скажи, – недовірливо похитав головою Катастрофан.

Вірці здалося, що на його обличчі на мить промайнула тінь надії. Але швидко станула.

– Нумо, проведемо експеримент! – загорілася Вірка. – Зараз тут, у цьому потязі ніхто про тебе нічого не знає. І я переконана, що з нами нічого не трапиться лихого. Ми успішно дістанемося пункту призначення. Бо не може бути так, щоб це ти притягував невдачі та нещастя.

– Впевнена? – звичним рухом Катастрофан почав натягувати на голову каптур, та зупинився на півдорозі.

– Так!

– Не боїшся? – запитав із викликом.

– Саме тому розповім тобі, куди їду. Пам’ятаєш новеньких двійнят, які з’явилися в нашому класі?

Він кивнув:

– Так. Руда дівчина на інвалідному візку…

– Правильно казати на кріслі колісному, – автоматично зауважила Вірка.

– … на кріслі колісному, – засоромлено виправився Ярик, – і її білобрисий брат-громило, який у перший же день Бугая побив. Ото мені від Бугая тоді дісталося.

– От і я кажу, що переконана, що не в тобі справа, а в тому, що люди очікують і чого бояться. Отож, двійнята нещодавно зникли, поїхали геть. І я маю їх відшукати.

– З чого б це тобі їх шукати? Якщо вони переїхали, то це їхнє право, а якщо зникли – то справа спецслужб. Чому б тобі звичайній школярці, робити це? Чи може закохалася?

Вірка пирхнула.

– Ще чого! Справа у тому, що вони зникли, а у мене залишилася одна їхня річ. Дуже важлива  і цінна для них. І яку я маю обов’язково повернути. Мені здається, якщо я цього не зроблю, то станеться щось жахливе.

Хлопець знітився.

– Дарма ти до мене підсіла, якщо хочеш, щоб справа успіхом увінчалася. Мені дуже хочеться повірити в твою теорію, але ти можеш і помилятися. Тоді вся твоя затія провалиться.

– От і перевіримо. Оскільки я твердо переконана, що зможу їх відшукати і повернути втрачену річ, то дуже добре, що я зустріла тебе. Тепер мої шанси значно підвищаться.

– Якби ж то… – пробурмотів Ярик собі під ніс.

– От побачиш! – сердито сказала дівчина. Ну як можна бути таким твердолобим?

Вірка все ще була голодна. Чомусь, збираючись у подорож, вона зовсім не подумала про харчі. Сягнула рукою до наплічника у пошуках гаманця, щоб перевірити заощадження і на дні наткнулася на щось округле і гладеньке. Ніяк не могла згадати, щоб це могло бути. Схопила і витягла. Яблуко. Маленьке, з червоним, трохи смугастим бочком. Із яблуні шкільного саду. Ага, тієї самої, що здійснює бажання.
Згадала, як нещодавно, коли вона бігла через двір, воно їй прямо до ніг скотилося. Роззирнувшись, і переконавшись, що ніхто не бачить, не хотілося видатися дурепою, яка у шкільні легенди вірить, Вірка все ж підняла його.

“А раптом..!” – подумалося їй тоді.

Раптом це дійсно те саме чарівне яблучко, яке може виконати бажання. Вірка хотіла лише одного – отримати талант і перестати бути бездарною. Та шкода марнувати бажання на рандомний дар. Вона хотіла загадати щось конкретне і дуже корисне. Тільки от ніяк не могла визначитися, який саме талант хоче мати: читати думки людей і нелюдей, розуміти мову тварин чи передбачати майбутнє. Кожен передрікав хорошу професію, бо такі рідкісні таланти на вагу золота, чи, як мінімум, забезпечене і надійне життя, бо ти завжди знатимеш, що на тебе чекає, що про тебе думають оточуючі й що планують зробити. Їй на думку один з поперед одного спадали  різні таланти і вона ніяк не могла визначитися. Тож нечепане яблучко так і залишилося в наплічнику чекати слушного моменту. Можливо Вірка вже б і вибрала, тим більше, не факт, що саме це яблучко чарівне. Та дуже вже боялася помилитися. Раптом попросить собі який талант, а потім пошкодує. То ж вирішила до цього підійти відповідально.

– Знаєш що це?

Ярик запитально витріщився на яблуко в неї в долоні. А Вірка загадково посміхнулася і сказала:

– Це яблуко зі столітньої яблуні, що росте у дворі нашої гімназії. Тієї самої, на якій щороку зростає чарівний плід, який здійснює бажання. Мені здається це саме він.

– Чому?
Ярик недовірливо косився на непрезентабельне яблучко і Вірка його розуміла, та не збиралася відступатись.

– Мабуть тому, що плоди давно уже закінчилися на дереві, і я щось не спостерігала, щоб у когось із нашої школи здійснилося бажання. Знаєш, що цікаво.  Це яблучко саме скотилося мені до ніг, ніби яблуня хотіла щоб саме я його підняла. І знаєш, що ще цікаво?

– Що?

– Я хочу віддати його тобі! – Вірка вклала яблуко йому у долоню.

Очі Ярика розширилися від здивування.

– Мені? Чому?

– Можливо тому, що я його отримала не для себе? – скоріше  ствердила, ніж запитала дівчина.

– Не хочу! Залиш собі.

Ярик спробував повернути їй плід, та вона сховала руки за спину і рішуче похитала головою.

– Вірко, тобі ж воно потрібніше! У тебе он взагалі ніякого дару немає. Хоча знаєш, як я тобі заздрю?  Іноді мені здається, що краще б я народився зовсім без дару, чим з таким.

– Ну скільки тобі вже повторювати, що талант не може бути поганим. Саме тому я віддаю це яблуко тобі, – Вірка рішуче, поки не передумала, бо дуже хотілося,  відсторонила руку Ярика.  – З’їж його і загадай, щоб у тебе нарешті розплющилися очі і ти побачив істинну природу свого дару!

Вірка різко встала з місця і попрямувала в туалет, щоб не дати Ярикові повернути фрукт і самій не передумати. Коли вона повернулася, хлопець дрімав чи прикидався сплячим знову заховавшись у каптур, яблука ніде не було видно.

Вірка всілася і продовжила вивчати міста і села, які вони проїжджали. Кілька разів помічала людей із дуже тьмяними, чи, навіть, темними іскорками. Але ніде не помічала яскравої Золиної іскри. Що робитиме, коли знайде, вона ще не думала.

На одній із зупинок Ярик вийшов, і коли вже Вірка розпереживалася що залишиться сама, він повернувся, несучи в руках пакунки з пиріжками, дві пляшки води і пакет вафельних цукерок.

– Пригощайся, – зніяковіло промовив  він. Вірка не стала відмовлятися.

Відтоді між ними запанувало ніби перемир’я.

Потяг продовжував свій рух, нічого погано не сталося. Ну не вважати ж поганим кілька невеличких халепок. З кожною хвилиною Вірка все більше утверджувалася у своїй теорії про Яриків дар і дуже сподівалася, що хлопець поїде з нею. Адже її віра в те, що вона зможе знайти у великій країні двох підлітків з мамою була дуже великою. А з його даром шанси були максимальні. Ярик поступово переставав бути хмурим, настороженим і колючим. Він раптом немов і сам повірив, що насправді не притягує нещастя та невдачі. Може скористався чарівним яблучком, а може сам переконався нарешті у Вірчиній правоті.

Він був цікавим співбесідником. Виявилося, що він дуже любить читати і знає багато цікавих історій. Вірка із задоволенням слухала його, краєм ока оглядаючи іскорки на скільки сягало її можливостей. Люди і нелюди були зовсім різні. Ще вона помітила одну особливість, що іскорки могли змінювати свій колір. Вперше вона це помітила на Ярикові. Коли з кожним днем їхньої дороги його іскорка втрачала темну муть і світлішала, а згодом почала світити яскравіше. Але вона не надала цьому значення. Іншого разу її увагу привернула іскорка однієї жінки, яка їхала в сусідньому купе. Вона щасливо посміхалася і її іскорка сяяла дуже яскраво і була світлою. Та після однієї розмови по телефону, жінка спохмурніла і довго сиділа втупившись у вікно. Її іскру окутала темна хмара, вона потускніла. Тобто іскорки можуть змінюватися, можливо від емоцій людини. Вірці дуже хотілося запитати цю жінку що сталося, що їй сказали по телефону, але це видавалося нечемним і вона так і не насмілилася.

Одного разу їх із Яриком ледь не впіймали. У вагон зайшла провідниця з контролером. Вони довго дивилися на білети дітей. Вірка аж дихати перестала, і, здавалося, тряслася, й з усіх сил старалася не думати про провал. У конкретній ситуації це виявилося набагато складнішим, ніж видавалося в її теорії. А от Ярик мав впевнений вигляд. І взяв на себе удар відповідати на запитання. А вона тільки кивала. Так. вони їдуть до хворої тітки  в гості. Мама працює ще. Їй потрібно завершити робочі справи і вона приїде пізніше. Так вони брат із сестрою. Чи не бачили самотньої дівчинки приблизно їхнього віку? Ні, не бачили.

Контролер і провідниця пішли про щось сперечаючись.

– От бачиш, якби ти справді притягував невдачу, нас би вже розсекретили.

– Може ти і правду говориш, – невпевнено показав він. – Але я не думаю, що нам вдалося їх повністю переконати.

– Жодних сумнівів! – закомандувала Вірка зі сміхом. – Все вдалося. Навіть не сумнівайся.

Оце “жодних сумнівів” вона не втомлювалася повторювати йому щодня.  Так, ніби вчепившись у цю фразу, як у чарівне заклинання, і сама стала вірити у це безсумнівно.  І бачила, що її віра передалася і Ярику.