Заголовок

Правдива історія про котів та мишей
Повернутися до конкурсу: СОЮЗИ І СОЮЗНИКИ
В давнину люди не володіли магією — справжніми чаклунами вважалися коти.

Отак, приміром, подружжя хоче мати дитину, роки летять, але нічого в них не виходить. Тож іде жінка до Воркота, котрий головний над усіма котами-магами, підсовує йому ласощі й розповідає про свою печаль. А Ворткіт слухає, примружившись, і вусом не ворухне — як і не чує нічого. Й лише коли жінка замовкає, він муркне щось помічникові й той веде просительку до хати, де мешкають коти-чаклуни. А вже там декілька чотирилапих чарівників обступають жінку, щось винюхують. І якщо починають тертися об її ноги, то справу, вважай, залагоджено: уночі від хати просительки долинатимуть такі співи, що всі собаки в окрузі заливатимуться від заздрощів.

Жителям села навіть на думку не спаде розігнати той хор, аби не накликати біди на свої голови. Вони натомість заганятимуть собак у буди й мовчки дослуховуватимуть магічну виставу. А через декілька тижнів усміхнена жінка-прохачка понесе котам ласощі-подяку — бо таки увійшла в тяж.

Або, скажімо, комусь зле зробиться, що й сил піднятися немає, то й посилає він когось до магів. І приходять коти-чаклуни додому до хворого, обнюхають його й потім, вимуркуючи, або витоптують болячку, або обсядуть, обліплять немічного, що того аж в піт кидає, й залишають в спокої вже коли жар спаде.

Як працює котяча магія, ніхто не знав. Але люди йшли до Воркота, і майже на всі питання він щось намуркував помічникові. Та якщо кіт мовчки відвертався від прохача й прикривав носа хвостом, усі знали, що в цьому питанні маги безсилі.

Отак велося довго: люди просили, коти чаклували — всі були задоволені й годі кращого було бажати. Та потім Воркіт помітив, що потік просителів зменшився. А там до головного кота-мага й чутки дійшли, що неподалік з’явилася людина-чаклун, яка на противагу котам розмовляла з прохачами, розпитувала їх, перед тим як почати чаклування.

І Воркіт чи не вперше в житті захвилювався: як же тепер вони житимуть без звичних уже ласощів? І зібрав він раду, і довго маги муркотіли-міркували. Хтось запропонував почаклувати, аби повернути втрачених замовників. Але Воркіт на цю пораду за звичкою заплющив очі й прикрив носа хвостом.

Зрештою вирішили шукати допомогу деінде — самі коти з цим питанням справитися не могли. Після довгих суперечок про ймовірних союзників хвостаті чаклуни зупинили свій вибір на мишах, котрі на ту пору жили переважно в лісі. З котами ті миші не ворогували, але й не товаришували: при зустрічі якщо привітаються один з одним, то й добре, а якщо ні — дулю навздогін не крутять.

Отож, після тієї ради вирушила до лісу зграя котів-переговорників. Очолював її попелястий кіт Васько — маг ніби й не дуже, зате муркотун ще той, — послухати його казки приходили навіть здалеку, наскільки вправним він був оповідачем.

Миші, звісно, здивувалися незвичному посольству. Їхній цар Мишко ХІ навіть запросив чужинців до столу, чого раніше ніколи не робив.

— Якщо вже маги в гості завітали, то гріх не вислухати, — сказав.

Кіт Васько за столом найперше розпитав про здоров’я царя, потім поцікавився здоров’ям його дружини, дітей, онуків. Затим згадав, що повинні бути й плем’янники — про них також перепитав.

— У мене сім’я велика, — посміхнувся на це цар Мишко. — Всі наче живі-здорові, тому не тягніть — кажіть, чого прийшли?

— Та тут, знаєте, ваша поміч потрібна, — кіт Васько дивився цареві в очі.

У мишачого володаря аж брови хаткою випнулися — відколи це маги стали просити про допомогу? Але промовчав цар — нехай посол продовжує, вирішив.

— Ви, мабуть, чули про появу людей-чаклунів? — перепитав кіт Васько після недовгого мовчання. — Воно наче й добре: чим більше магів, тим більше гарних справ буде зроблено. Та це якби люди чаклували щось інше, нам непідвладне. Бо так виходить, що ми без ковбас та сметани залишимося. Тому й прийшли, щоб ви пострахали людей, аби вони знов до нас почали звертатися.

Мишко ХІ засміявся:

— І як ви це уявляєте? Порівняйте для початку розмір: їхній і наш.

— Нами все продумано, — кіт Васько аж підвівся. — Ми вже навіюємо людям думку про вашу кровожерливість, про гострі зуби, від яких немає порятунку — крім, звісно, нашого чаклування. Тож ніщо не стоятиме на заваді: прийдете, погопцюєте в людських оселях, погризете щось для залякування та й усе. А як подамо знак, то тихенько підете в ліс.

— Хм! — посміхнувся мишачий цар. — І що ми за це матимемо?

— Якщо спрацює — десятину з підносин протягом місяця, — спокійно відповів кіт Васько.

— Та за таку плату і з дому виходити не варто, — обурився Мишко ХІ. — Щонайменше половину вимагатимемо!

— То який нам сенс винаймати вас, якщо вже маємо вдвічі менші подяки від людей? На чвертку ще могли б погодитися — не більше, — торгувався кіт.

— За чверть нам до села ще можна дійти, а далі — зась. Якщо дасте … — тут радник зашепотів щось цареві на вухо і той, прокашлявшись, зрештою продовжив. — Ми згодні на чверть підношень і додаткову послугу: ви начаклуєте нам крила. Хочеться, знаєте, небом пурхати, як пташки.

— Ого! — вибалушив очі Васько. — Таке я не уповноважений обіцяти. Але, гадаю, щось придумаємо. То як — домовилися?

— Гаразд, чекайте завтра увечері в гості, — і мишачий цар на знак згоди простягнув котові лапу…

Вдома кіт Васько найперше переповів ту розмову Воркоту.

— Як цікаво! — примружився головний маг. — То й нехай, начаклуємо. Але зробимо так, що летючі миші боятимуться денного світла, — і Воркіт захихотів.

Як тільки стемніло, біля села зібралася мишача ватага. Коти вже намірилися розвести сіроманців по людських хатах, але МишкоХІ вийшов наперед:

— Ша! — сказав. — Не так швидко: спочатку крила — як домовлялися.

— Нема питань! — озвався Воркіт. — Але як ви збираєтеся з крильми поміж людей бігати, га? Вони ж, коли побачать вас, повмирають: або зі страху, або зі сміху. І про які тоді підносини мова? Так не годиться! Тому наразі ми можемо зачаклувати частину з вас. А решту, якщо не передумаєте, після завершення справи.

Мишачий цар визнав зауваження Воркота слушними й викликав уперед підлеглих, охочих стати літунами. Коти-маги, настовбурчивши хвости, завели навколо добровольців мовчазний танок — не хотіли, мабуть, будити сільських собак. Темрява над майбутніми летючими мишами завертілася, погустішала й коли стала чорніша, ніж сажа, вибухнула хмарою чудернацьких створінь, які притьмом розлетілися в різні боки.

— І-і що це? — кліпав очима цар Мишко.

— Кажани — як і замовляли, — Воркіт вказав на маленьку тваринку, яка не злетіла з усіма: шкандибала травою, спираючись на руки-крила. — Це ж один з ваших підданих, так?

— Т-так, — визнав мишачий цар, упізнавши свого одноплемінця.

— То що, приступаймо до справи? — Воркіт потирав лапи. — І чекайте нашого сигналу, щоб повернутися в ліс…

Тієї ночі в людських помешканнях неодноразово чулася крикнява, вереск. А на ранок Воркіт зауважив, що до людини-чаклуна майнула переважна частина мешканців села.

Були й такі, хто за давньою звичкою прибігли до котів-магів:

— Допоможіть! — просили.

Воркіт, хоч і не прикривав хвостом носа, але крутив ним і кивав убік хати людини-мага, мовляв, у вас же є свій чаклун-балакун.

Та той чарівник, схоже, на мишах знався гірше, ніж на чаклуванні — вереск у селі не стихав і наступної ночі. А вранці біля хатинки котів-магів зібралася юрба людей: з ковбасами, сметаною і різними іншими смаколиками. Воркіт на це ледь усміхнувся, муркнув щось помічникові й той повів прохачів до котів-магів.

І хвостаті чарівники відразу стали тертися об ноги людей. І мешканці села зітхнули з полегшенням: «Мишача навала буде здолана», — подумали.

Люди розійшлися по домівках, а Воркіт розіслав слідом за ними посильних — попередити мишей, що їм час повертатися до лісу. Дехто з гризунів так і вчинив. Але більшість  вирішила, що поряд з людьми краще: і в теплі, і поїсти є що, і ворогів, крім самих людей, немає.

Обурився на це Воркіт:

— А як же ваше слово! — закричав мишачому цареві.

— А що з ним не так? — посміхнувся Мишко ХІ, догризаючи шматок вкраденого у людей сиру. — Ми його власники: як дали, так і забрали. І не треба нам ваші подачки. Та й крила не потрібні — в комору й пішки пройти можна.

— Ах так! — гнівно запихтів головний котячий маг. — Тепер ви наші вороги — начувайтеся!

І тут кіт Васько зашепотів на вухо Воркоту:

— Але ж проти мишей наша магія не спрацює. Самі ж казали, що потрібно бажання обох сторін: миші, бачу, не прагнуть повертатися до лісу.

— Знаю! — кінчик хвоста у Воркота нервово смикався. — Тому нам доведеться підточити пазурі й знищити цю напасть, яку ми самі й впустили до людей. А ти, Васько, збери охочих й нехай товариші перетворять вас на птахів, щоб упіймати всіх летючих мишей — знищімо це зрадницьке поріддя!

Невдовзі з двору, де мешкали чотирилапі маги, в небо піднялася зграя пернатих, зовні схожих на котів. Вони розлетілися світом, полюючи на кажанів, утім, не гребуючи й мишами звичайними.

Воркіт же з компанією розбрелися людськими домівками й не давали мишам продиху ні на мить: як тільки чули десь шурхіт, кидалися туди й розривали сіроманців гострими пазурами…

Відтоді пройшло багато часу.

Миші, котрим не сподобалося те ворогування, неодноразово намагалися замиритися з котами, але останні вже не вірили малим сіроманцям. Тож довелося підданим царя Мишка ХІ пристосовуватися до нових обставин і не потрапляти на очі колишнім союзникам.

Котам життя в оселях людей припало до душі. Вони і досі ганяють там гризунів, а в перервах між полюванням сплять або ласують смаколиками, якими їх пригощають господарі.

Щодо магії, то ходять чутки, наче муркотуни й нині застосовують її. Можливо, тому більшість людей не здатні встояти перед милою котячою мордочкою й за власним бажанням виконують всі примхи чотирилапих пожильців.

Нащадки мага Васька, котрих люди стали йменувати совами, й донині полюють на гризунів-зрадників. Інколи вони за звичкою прилітають до хат, і якщо поряд чутно їхній котячий сміх: «у-ху-хууу» чи «увіт, увіт, увіт» — то в тій оселі слід очікувати якихось змін.

Деякі люди-чаклуни порозумілися з колишніми хвостатими магами. Вони не цураються їхньої допомоги, тримають котів або сов у ролі помічників і намагаються не нагадувати їм про невдалий союз із мишами.

Повернутися до конкурсу: СОЮЗИ І СОЮЗНИКИ