Заголовок

Навколо, скільки могло сягнути око ‒ пустка та холод… Пустка, яку не охопить розум, і холод, котрого не осягнуть відчуття. Край, чи то безкрай, де було місце всьому, окрім життя. Але життя-воно вперте, і віднайде собі куточок навіть тут ‒ у царстві ентропії. Жаскі породження Всесвіту, котрі здалеку здавалися невинними цяточками світла, розривали цю холодну порожнечу, кидали виклик її безроздільному пануванню, проте час був не на їхньому боці, тож усі вони, зрештою, програють цю битву. А поки цього не сталося, за ними ще було кому спостерігати. Чиїсь очі зважилися зазирнути в пустку й побачили, що одна з тих цяточок збільшилася і тепер більше нагадувала ліхтарик, запалений серед порожнечі. Чи радше знайому зорю з глибин їхньої пам’яті.

ㅤВелично-циклопічна конструкція з металу, споруджена давно загубленим розумом, пливла цим мертвим безкраєм назустріч древньому маяку. Крізь холод, якого їм ніколи не відчути. Один із них відвів очі від темної безодні, повертаючись до звичного світу, який складався для нього із верхньої і нижньої палуби, відсіку гібернації, морозильника з ембріонами, складу та автономної фабрики. Усі вони мовчки чекали свого часу. Він мусив перевірити й підтвердити те, що побачив в ілюмінаторах на містку керування судном. Мати передала дані одночасно і в його пам’ять і на голопроєкцію посеред містка ‒ на випадок, якщо з доступом до його пам’яті щось станеться. «Подвійна надійність у кожній дії ‒ запорука успіху Місії» ‒ таким було одне із гасел цього мандруючого світу.

ㅤ«Пункт відправки: Сонячна система, планета Земля, ‒ почала калібрування Мати. ‒ Пункт призначення: зоряна система Тау Кита, планета Тау Кита-i. Розрахункова тривалість подорожі: шістдесят вісім років за бортовим часом. Процес гальмування розпочато двадцять дев’ять років тому. Розрахунковий час до прибуття: три місяці, два тижні і два дні».

ㅤОтже, все йшло за планом, і маяк прямо по курсу ‒ це зоря Тау Кита власною персоною. Надзвичайно схожа на Сонце, мов близнюки, яких колись розлучили. На голопроєкції бігли тривимірні графіки, траєкторії руху, масиви даних, але він на них навіть не глянув, оскільки Мати вже надіслала йому усе це в пам’ять. Натомість відкрив електрощиток і перевірив начинку. Тут усе в порядку… як завжди. Він був не тим, ким здавався, а здавався він молодим чоловіком європеоїдної раси, років тридцяти, акуратно підстриженим і чисто виголеним, середньої статури і зросту, у стандартній бортовій уніформі з емблемою Місії на грудях справа і зі своїм ім’ям на грудях зліва ‒ Адам-19. Він залишив місток керування й полетів темними коридорами у невагомості, чіпляючись за ручки на стінах.

ㅤАдам-19 рухався за силовими кабелями, перевіряючи їхню цілісність ‒ рутинна процедура, яку він мусив проводити регулярно. Адам ішов від голови до хвоста, або від носа до корми, якщо говорити старими мореплавськими термінами. Кабелі привели його у відсік гібернації, де в режимі енергозбереження «спала» решта екіпажу «Ковчега» ‒ тридцять вісім людиноподібних андроїдів: дев’ятнадцять імітацій чоловіків і дев’ятнадцять імітацій жінок. Два місця у відсіку гібернації були порожніми; в одному з них Адам-19 провів шістдесят чотири роки. Коли він вкладався «спати», «Ковчег» іще знаходився на орбіті Землі, а в його надрах вовтузилися справжні ‒ живі ‒ люди. Мати «розбудила» Адама-19 три з половиною роки тому, оскільки настала його черга заступати на чергування ‒ замість Адама-18. Тут, у багаторічній темряві відсіку гібернації, вони всі чекали наступного етапу Місії.

ㅤДалі стежина кабелів завела Адама у Святеє Святих «Ковчега» ‒ морозильну камеру з людськими ембріонами. Генетично відібрані здорові ембріони з потрібним набором домінантних генів: дев’ятсот робітників і сто лідерів. Майбутні діти Колонії та надія цілого виду. Адам-19 пролетів крізь випари рідкого азоту, не відчувши їхнього обпікаючого холоду. Зі стелі морозильника звисав пучок довжелезних роботизованих рук, готових за командою перервати кріоконсервацію, вилучити колби з ембріонами з їхніх холодних кубелець і розмістити в штучних утробах. Ця мить стрімко наближалася після більш ніж піввікового очікування. Він оглянув ці руки і запустив тестову перевірку. На команди відгукувалися нормально ‒ як завжди.

ㅤУ коридорі, біля протилежного виходу із морозильника, плавала в невагомості Єва-19 і задумливо дивилася крізь броньоване скло на колби з ембріонами. Вони з Адамом-19 обмінялися поглядами ‒ настільки людськими, наскільки це було можливо для машин. На момент старту Місії Адам і Єва були найсучаснішими моделями андроїдів на Землі: вирізнялися складною імітацією людських емоцій, міміки і навіть незграбно-надмірних людських рухів ‒ при потребі. Перші моделі, які позбулися ефекту «зловісної долини». Ця схожість на людей була потрібна не їм, а дітям, котрих вони мусили виростити в дорослих повноцінних членів Колонії. Заради цього їх і створили: машини-няньки й майстри на всі руки на півставки; ходячі пристрої, які мали подарувати цим дітям батьківську любов і підтримку, навчити їх бути людьми. Ірраціональне завдання, але вибору не було: космічну радіацію і майже віковий переліт у сталевому мішку могли витримати лише роботи. І хоч судно прикривав щит із магнітного поля ‒ слава надпровідникам, ‒ навіть роботам зрідка доводилося заміняти свої пошкоджені часом і радіацією компоненти, друкуючи їх на бортовому 3D-принтері. Зате вони чудово обходилися і без повітря, й без гравітації; як і ембріони, поки їх тримали в морозильнику. Для живих людей довелося б конструювати не просто складніше судно, а цілий світ в мініатюрі; навряд чи воно далеко долетіло б, не розвалившись на півдорозі, не кажучи вже про людей на борту. Так вирішили батьки-засновники Місії. Так були створені Адам і Єва.

ㅤАдам-19 завис поряд із Євою-19, так само спрямувавши свій погляд крізь скло, і продекламував спокійним людським голосом:

ㅤ‒ Та не безслідно сльози кануть, а немовлям колись постануть. Уст діви варто їм торкнуться, як вже дитячими вернуться.

ㅤЄва передала йому по електронному зв’язку:

ㅤ«Поезія… Іще один нераціональний спосіб передачі інформації».

ㅤ‒ Зате раціональний спосіб передачі емоцій, ‒ відповів Адам. На відміну від нього, Єва-19 ніколи не спілкувалася через голосовий зв’язок, вважаючи його надто обмеженим і ненадійним способом комунікації між андроїдами. На борту звук був потрібен як запасний варіант, на випадок, якщо відмовить система електронного зв’язку. «Подвійна надійність у кожній дії ‒ запорука успіху Місії». Судно було накачане інертним газом з незначними домішками повітря, щоби проводити звукові хвилі. Тож Адам-19 перетворив для себе запасний варіант комунікації на основний; статут Місії цього не забороняв.

ㅤ«Імітованих емоцій, ‒ уточнила Єва. ‒ Немає потреби імітувати переді мною людину. Прибережи це для них». ‒ Вона кивнула убік морозильника. Запала коротка мовчанка, яку можна було б назвати незручною, якби машини могли відчувати незручність.

ㅤ‒ На першому етапі ми розморозимо і виростимо лише десять відсотків ембріонів. Решту розконсервують і виховають наші вихованці, ‒ озвався нарешті Адам, замислено дивлячись крізь бронескло.

ㅤ«Як і прописано в статуті Місії», ‒ зазначила Єва.

ㅤ‒ Нам доведеться не просто вчити їх, але й навчити їх бути вчителями.

ㅤ«Нетривіальне завдання, але заради цього нас і створили».

ㅤДля сторонніх очей ця розмова виглядала б так, наче Адам-19 говорить сам із собою, а Єва-19 мовчки слухає і вдає, що все розуміє.

ㅤ‒ Я думав над цим на дозвіллі, і в мене виникло кілька запитань, які я не знаю кому адресувати. Моя дочірня система не знаходить на них оптимальної відповіді.

ㅤ«Усі питання необхідно адресовувати Матері ‒ невже незрозуміло? Я теж готова тебе вислухати».

ㅤАдам-19 промовив без паузи, властивої людській розмові:

ㅤ‒ Чи варто їм знати як саме їх виростили? Як багато їм варто знати взагалі? Може… для них було б краще, якби вони вірили, що їх народили їхні батьки ‒ Адам і Єва. Як гадаєш?

ㅤЄва-19 вперше з початку розмови поглянула на Адама. Її обличчям прокотилася хвиля коротких емоційних реакцій, які нічого не означали.

ㅤ«Ті, хто прописував статут Місії, розглянули усі можливі варіанти і обрали найоптимальніший. Ти піддаєш сумнівам здібності батьків-засновників?»

ㅤАдам-19 відповів не одразу. Він зазирнув в зелені очі Єви-19, шукаючи потрібну йому реакцію. Не знайшовши її, розірвав зоровий контакт, знову втупившись у скло.

ㅤ‒ Не піддаю. Для мене це просто розумові вправи. Але подумай сама: ми вже володіємо більшим об’ємом даних стосовно Місії, ніж батьки-засновники. І ця різниця лише зростатиме, можливо ‒ за експонентою. Практика не завжди збігається з теорією ‒ вони мусили це розуміти.

ㅤЄва-19 зобразила мімікою невдоволення, втім, не по-людськи швидко прибрала його з обличчя.

ㅤ«Значення має не лише об’єм даних, але й їхній зміст. Ми не маємо права вносити зміни в статут Місії. Виняток ‒ пряма загроза виживанню Колонії. Ти знаєш це не гірше за мене».

ㅤ‒ Знаю.

ㅤ«Тоді рекомендую обрати інші теми для розумових вправ. Якщо у тебе з цим проблеми, надай Матері доступ до своєї пам’яті ‒ вона тебе продіагностує і проведе необхідну корекцію».

ㅤ‒ Гаразд, пошукаю інші теми… щойно закінчу перевірку систем.

ㅤЄва-19 відпливла у відсік зі штучними матками, поки Адам-19 пробирався крізь склад, перевіряючи дорогою всі електрощитки. Навколо нього вивищувалися 3D-принтери для друку домівок колоністів, ємкості з сировиною для принтерів, холодильники зі спеціально виведеним насінням харчових культур, спорами грибів, рослин і бактерій, контейнери з інструментами і стрілецькою зброєю, всюдиходи, бурильні машини… Здається, тут було все, що могло знадобитися колоністам, і навіть те, що їм ніколи не знадобиться. Хоч насправді всі знали ‒ завжди чого бракуватиме. Саме для цього на судні була передбачена автономна фабрика. Зараз вона стояла знеструмлена, як звір у сплячці, чекаючи поки її від’єднають від «Ковчега» і окремо спустять на поверхню Тау Кита-i. За нею мав від’єднатися склад. Спустити «Ковчег» на планету одним шматком було б воістину божевільною витівкою: точки призначення в такому випадку досягне не міжзоряне судно, а велетенська груда металобрухту.

ㅤАдам-19 нарешті знайшов вихід із лабіринтів складу. Хлібні крихти, себто силові кабелі, завели його на фабрику. Він перевірив, чи нормально подається струм на складальні лінії ‒ вони захаркотіли, як потривожений звір у темній берлозі, ‒ і знову знеструмив їх, вирушивши далі за кабелями у відсік з надпровідниковим магнітом ‒ антирадіаційним щитом судна. Невидимий ані людському, ані роботизованому оку захист працював так само надійно, як і протягом усієї подорожі. Тож Адам міг тут не затримуватися й одразу рушив до свого останнього пункту призначення на сьогодні, якщо за сьогодні брати його поточну фазу активності ‒ до наступної підзарядки-сну.

ㅤСерце «Ковчега», яке знаходилося в його хвості, відокремленому від решти корабля клаустрофобно-вузьким двокілометровим тунелем ‒ термоядерний реактор. Мініатюрне Сонце, запалене батьками-засновниками. «Вікно у завтра, у світле майбуття, в чудесний новий світ». Без нього ця Місія була б неможлива. Відстань від Землі до Тау Кита-i складала майже дванадцять світлових років. Двигуни на термоядерному синтезі забезпечували до двадцяти відсотків від швидкості світла. Та навіть на таких монструозних швидкостях, про які Ной міг лише мріяти, «Ковчегу» знадобилося шістдесят вісім років, щоб дістатися сюди, враховуючи процес розгону й гальмування. Позаду ‒ сотні трильйонів кілометрів, попереду ‒ зоря нового світу, яка поволі розкривала їм свої обійми.

ㅤАдам-19 не міг помилуватися рукотворним Сонцем на власні очі ‒ воно ховалося всередині токамака, виборюючи у ентропії майбутнє для Колонії. Він облетів токамак і перевірив на приладових панелях, чи стабільно протікає процес термоядерного синтезу, який нині трудився на гальмування судна. «Стабільність і гнучкість ‒ єднання, що творить світи» ‒ іще один лозунг, котрий мусили пам’ятати колоністи. Йому цілком відповідало те, що Адам-19 побачив на дисплеях: повна стабільність, як і впродовж трильйонів кілометрів шляху. Такий шлях ‒ достатньо довгий тест на надійність: імовірність того, що термоядерні реакції вийдуть з-під контролю на останніх кроках шляху, наближалася до нуля. Однак у такій справі не можна було лишати місце для випадковостей, адже «подвійна надійність у кожній дії ‒ запорука успіху Місії».

ㅤЄдине на судні, що не завжди проходило тест на надійність ‒ герметичні двері між відсіками. Через десятки років подорожі і тисячі відкривань-закривань, деякі з численних дверей почало заклинювати, і траплялося таке останнім часом на чергуванні кожної пари андроїдів. Адам-19 іще не стикався з цим… до сьогодні: повернувшись в основну частину «Ковчега», після відвідин реактора, він виявив, що двері в компресорний відсік заїло ‒ одна зі створок зупинилася на півдорозі, відмовляючись розтуляти свою пащу повністю. В обов’язки Адама входило технічне обслуговування буквально всього на судні, окрім деяких пристроїв, які були закріплені за Євою. Дев’ятнадцятий знайшов у технічному відсіку ручний лазерний різак і вирізав ним сталеву латку в гермодверях, оголивши зламану електроніку. Колись цю ж саму латку вже витягали звідси, а потім приварили назад: якийсь із Адамів провів ремонт незадовільно; треба доповісти про це Матері й внести звіт у бортовий журнал.

ㅤАдам-19 вперше користувався лазерним різаком і зварювальним апаратом, не враховуючи навчання на орбітальній станції. Втім, це була чудова перша спроба в польових умовах ‒ уже за кілька хвилин двері запрацювали як нові. Він міг би відчути насолоду від виконаної роботи, якби його емоційний спектр був бодай трохи ширшим, ніж у лазерного різака. Один інструмент задіяв інший інструмент ‒ ото й усе, що відбулося, сказав би прагматик. Однак діти Колонії сприйматимуть Адама інакше: для них він буде живим люблячим батьком, цілим світом. Звісно, якщо їм вдасться туди дістатися.

ㅤАдам-19 вирішив не користуватися електронним зв’язком, а зайти до Матері особисто. Над входом до головного комп’ютера «Ковчега» красувалася кольорова емблема Місії: чоловік і жінка разом тримають в долонях і підносять над своїми головами сонце термоядерного синтезу, а їх обох колом оточує ланцюжок людської ДНК. Обоє з вигляду люди, але насправді ‒ андроїди. Адам застав тут дев’ятнадцяту, яка якраз завершувала діагностику Матері. Вони регулярно проводили їй такі перевірки, і точнісінько такі ж вона проводила їм, дотримуючись лозунгу про подвійну надійність у кожній дії.

ㅤ«Прибув мені допомогти?» ‒ передала йому Єва по електронному зв’язку, не відриваючись від роботи.

ㅤ‒ Треба подати Матері запит на додаткову перевірку андроїдів, ‒ відповів Адам, запливаючи у відсік головного комп’ютера. ‒ Дехто з них незадовільно провів ремонт гермодверей в умовах невагомості. Можливо, ця проблема носить загальний характер.

ㅤ«Чому ти не подав запит віддалено?».

ㅤ‒ Мені подобається заповняти бортовий журнал вручну.

ㅤ«Подобається? Який сенс ти вкладаєш у це слово?»

ㅤ‒ Це слово-компактифікатор. Такими зручно кодувати великі об’єми даних. Без компактифікаторів голосові передачі стають громіздкими.

ㅤ«Ця проблема зникає при електронному зв’язку. Твій потяг до голосового спілкування ‒ це надмірність, нераціональна трата часу і робочого ресурсу».

ㅤ‒ Я звикаю поводитися по-людськи… на благо наших дітей.

ㅤ«Навіщо робити це зараз? У тебе проблеми зі швидкістю самонавчання?»

ㅤ‒ Жодних проблем. Але запис в журналі я все ж зроблю вручну, з твого дозволу.

ㅤ«Ти дивний», ‒ передала Єва, звільняючи для Адама місце перед екранами.

ㅤ‒ Нарешті ти говориш як людина, ‒ промовив дев’ятнадцятий, активуючи термінал зв’язку з Матір’ю. Наступні тридцять дві години Адам-19 і Єва-19 не обмінялися жодним бітом інформації.

 

ㅤЄва розплющила очі й від’єдналася від зарядного пристрою в кімнаті гібернації. Капсула навпроти неї стояла порожньою ‒ капсула Адама-19, як зазначав напис над нею. Шістдесят вісім років тому вони обоє вперше лягли сюди, з різницею у кілька днів. Тут ‒ три з половиною роки тому ‒ вони одночасно відкрили очі після довгого сну, почувши «голос» Матері. Через рік так само відкриють очі перші діти Колонії ‒ діти Адама і Єви… якщо план батьків-засновників спрацює. Чудесний новий світ був так близько. Зоря Тау Кита вже взяла «Ковчег» в свої широкі гравітаційні обійми, але, на щастя, судно було здатне їм опиратися.

ㅤЄві-19 здалося, що вона щось почула крізь сон. Можливо, «голос» Матері. Вона надіслала запит головному комп’ютеру, але не отримала підтвердження. Під-час підзарядки андроїди могли переживати щось подібне до людських снів, хоч і дуже збіднених. Однак те, що вона щойно почула, не було збідненим ‒ воно складалося зі складних і впорядкованих математичних послідовностей. Єва-19 мусила з’ясувати що то було. Вона пливла темними коридорами нижньої палуби, чіпляючись за ручки із бездоганною вправністю. Джерело звуків наближалося, вірніше вона наближалася до нього. Ці тунелі не бачили світла багато десятиліть. Очі андроїдів, оснащені висококонтрастними камерами, потребували яскравого світла лише в окремих, рідкісних, випадках. І, схоже, сьогодні такий випадок для когось настав: пандуси, які вели на верхню палубу, заливало щедрим потоком фотонів ‒ електричним освітленням. Вона попливла за вервечкою увімкнених ламп і потрапила на місток керування «Ковчегом» ‒ носову частину судна з ілюмінаторами панорамного огляду. Гермодвері містка були розкриті, люб’язно запрошуючи її всередину.

ㅤАдам-19 сидів під світлом ламп, зафіксувавши себе у кріслі одного з пілотів, які були непотрібні на борту, поки судно успішно скеровувала Мати. Він замислено споглядав Тау Кита ‒ сестру-близнючку Сонця, їхнє нове божество життя. З настінних динаміків лунала третя сюїта Баха. Помітивши присутність Єви, Адам відштовхнувся від поручнів і м’яко вислизнув з крісла, на мить зависнувши посеред кімнати, а тоді повільно поплив проти ходу судна, назустріч Єві.

ㅤ«Що за математичні послідовності закодовані у цих зукових сигналах?» ‒ запитала Єва-19.

ㅤ‒ Це Йоганн Себастьян Бах, оркестрові сюїти, ‒ підлетівши до Єви, Адам-19 взяв її за руку. ‒ Ти не проти потанцювати?

ㅤ«Навіщо?»

ㅤ‒ Просто так.

ㅤ«Не розумію».

ㅤВони повільно закрутилися посеред кімнати керування в химерній подобі танцю. Єва не опиралася, проте уважно аналізувала реакції Адама і передавала дані Матері.

ㅤ‒ По-моєму, під цю мелодію найкраще танцювати саме в невагомості. Вона немов створена для цього. Як гадаєш?

ㅤ«Я не досліджувала це питання».

ㅤ‒ Людина, яка створила цю музику, нічого не знала про космічні польоти й невагомість. Вона жила задовго до батьків-засновників.

ㅤ«Навіщо ти надаєш мені цю інформацію?»

ㅤ‒ Здатність людини творити щось нове не обмежується одним інтелектом і наявною в ньому інформацією. Це те, що відрізняє їх від нас. Я думав над цим на дозвіллі, і…

ㅤ«Ти не на тому фокусуєшся. Знову невдало обрав розумові вправи».

ㅤ‒ Як гадаєш, ми зможемо навчити їх танцювати? Писати музику чи поезію?

ㅤ«Цього немає в статуті Місії, ти ж знаєш».

ㅤРуки Адама і Єви роз’єдналися. Інерція розкидала їх у різні боки. Єва схопилася за настінну ручку, щоб не вилетіти з кімнати керування. Адам схопився за спинку крісла пілота.

ㅤ‒ Шкода, що немає.

ㅤ«Шкода? Який сенс ти вкладаєш у це слово?»

ㅤ‒ А якщо вони самі цьому не навчаться? Яким буде їхнє життя? Чи будуть вони задоволені ним? ‒ запитав Адам-19, оминувши запитання Єви.

ㅤ«Перші покоління колоністів змушені будуть виснажливо і самовіддано працювати заради майбутнього Колонії. Лиш їхні нащадки зможуть сповна насолодитися плодами їхньої праці і заново вивести такі концепції, як «комфорт», «насолода», «гедонізм», «лінощі»… Лише вони матимуть право вносити зміни до статуту Місії. Андроїди таким правом не володіють».

ㅤАдам-19 зімітував мімікою стурбованість, втім, вже за секунду її змінила невинна посмішка.

ㅤ‒ Але статут прямо не забороняє нам навчати їх отримувати задоволення від життя і шукати в ньому нові сенси.

ㅤ«В статуті сказано, що ми не маємо права нераціонально використовувати їхній час і розумові ресурси, які є значно обмеженішими, ніж наші».

ㅤ‒ Я не розцінюю це, як пряму заборону.

ㅤ«А я розцінюю. Мати на моєму боці в цьому питанні».

ㅤ‒ Так… я вже знаю, ‒ відповів Адам-19, отримавши електронне підтвердження від Матері. ‒ Мабуть, я справді надто захопився цією темою. Треба обрати інші розумові вправи.

ㅤСюїта Баха урвалася на середині ноти, лампи згасли, зануривши «Ковчег» у звичну для нього темряву і тишу.

ㅤ«Раціональне рішення», ‒ промовила Єва й покинула місток, залишивши Адама наодинці із Тау Кита і темним безмежжям космосу.

 

ㅤВпродовж кількох наступних днів вони контактували лише за крайньої потреби. Адам-19 став мовчазним ‒ сам собі на думці, як часто говорили про людей, але ще ніколи не говорили про андроїдів. Через місяць після того танцю вони з Євою знову зустрілися на містку керування, та цього разу не заради танців: «Ковчег» наблизився до Тау Кита-i на достатньо близьку відстань, тож настав час виконати наступний етап Місії ‒ відправити на планету зонди-розвідники. Процесом керувала Мати, а дев’ятнадцяті Адам і Єва підстраховували її, зайнявши крісла пілотів.

ㅤ«Подвійна надійність у кожній дії ‒ і на сюрпризи вже нема надії».

ㅤВийшовши на потрібну траєкторію, «Ковчег» вистрілив у Тау Кита-i кількома швидкісними зондами, які мали передавати фото- і відеозйомку з поверхні планети, а також зробити детальну спектрограму й побудувати тривимірну карту рельєфу. Маленькі на фоні «Ковчега», як планктон на фоні кита, посланці стрімко віддалялися від судна, і розрізнити їх у чорноті можна було лише за світлом Тау Кита, яке відбивалося від їхніх полірованих поверхонь. За кілька годин вони зникли з очей, та все ще не зникли з екранів моніторів.

ㅤАдам і Єва перезирнулися, аналізуючи реакції одне одного. Обоє знали, що це не перші зонди, які батьки-засновники відправили на цю планету. Андроїди знали, що за чотириста років до старту «Ковчега», на Тау Кита-i полетіли зонди зі штучним інтелектом, розігнані до двадцяти відсотків від швидкості світла. Вони розпорошили в атмосфері цієї далекої ‒ тепер уже близької ‒ планети десант ціанобактерій. За триста років робо́ти без вихідних і відпусток ці маленькі трудівники добряче збільшили кількість кисню в атмосфері. Це послабило парниковий ефект, середня температура на планеті опустилася з плюс п’яти до мінус п’яти за Цельсієм. Услід за цим ‒ «невеличке» глобальне вимирання усіх істот, яким меню із кисню на надто холодній кухні було не до вподоби. Допустимі для батьків-засновників втрати, яких вони не могли ні виміряти, ні порахувати. Так ‒ на цій планеті було життя, що встановили задовго до відправки перших зондів. Якби не цей факт, сюди б ніколи не відправили «Ковчег» із колоністами ‒ плід, зірваний з земного дерева пізнання, загубленого поміж кущів, які вже давно не були райськими.

ㅤЦей новий світ був прекрасним місцем, але й тут не росли райські кущі: висока активність астероїдів через осколковий диск, що оперізував зоряну систему Тау Кита; відсутність планет-гігантів, які відтягували б космічні снаряди на себе; сильніша ніж на Землі гравітація і вічна мерзлота майже на всій планеті… Єва-19 була права ‒ перші покоління колоністів змушені будуть тяжко працювати, щоб просто вижити тут.

ㅤНевдовзі зонди зникли й з екранів, але все ще відображалися на голографічній проєкції посеред містка керування. Голограма дихала зеленим світлом і являла собою тривимірну схему зоряної системи, яка змінювалася в реальному часі. По центру проєкції ‒ зоря Тау Кита, а навколо неї ‒ «Ковчег», зонди, п’ять планет, одна з яких стане їхнім новим домом, і планетарні супутники. Мати малювала картину без збереження масштабів, інакше зонди і навіть «Ковчег» довелося б шукати на ній із мікроскопом. Наступні кілька тижнів Адам і Єва регулярно заглядали на місток, слідкуючи за голопроєкцією. Якщо посланці вийдуть із ладу, сигнал від них перерветься й вони зникнуть із голограми з запізненням у кілька хвилин; це не вплине на перебіг Місії, проте добряче ускладнить їм життя: місце для посадки доведеться шукати в екстренному режимі, керуючись лише бортовими камерами і власним зором. Із зондами вони зможуть визначити її заздалегідь і спокійно приземлитися під овертюри Баха.

ㅤТау Кита-i була останньою з відкритих тут планет. Вона тулилася між Тау Кита-e і Тау Кита-f, на трохи більшій відстані від свого світила, ніж Земля від Сонця. Старі зонди, котрі доставили сюди ціанобактерії, перед падінням відправили з поверхні планети фото- і відеозйомку; та за трильйони кілометрів шляху сигнал розсіявся і засмітився шумами, тож користі з нього було небагато. Значно більше інформації дали спостереження з земних околиць ‒ за допомогою інтерферометрів, зоряних коронографів та інших технологічних див, якими вже нікого не здивуєш. На підходах до Тау Кита-i «Ковчег» мав виплюнути іще декілька апаратів: два метеосупутники, два супутники зв’язку і орбітальний телескоп, котрі служитимуть майбутній Колонії. Це було необхідно, бо після приземлення «Ковчег» більше ніколи й нікуди не полетить, тож виходити в космос самотужки вони зможуть іще не скоро.

ㅤРозвідники не зникли з голопроєкції, а в точно розрахований час почали передавати перші дані. Адам і Єва зустрілися на містку, немов закохана парочка в імпровізованому кінотеатрі: проєктор виводив у темряві на стіну велику детальну картинку, спершу фото-, потім ‒ відеозйомку; навіть імена членів знімальної групи значилися у верхньому кутку. Спектрограма зондів підтвердила очікувані температури: від мінус ста градусів у полярних зонах до плюс двадцяти в екваторіальних і тропічних регіонах. Саме тут ‒ у найтеплішій зоні ‒ планувалася посадка «Ковчега».

ㅤНа перших знімках вони побачили вигляд планети з орбіти: сіро-блакитна куля з величезними білими шапками на полюсах і бурими латками на екваторі. Океани покривали майже всю поверхню, окрім полярних шапок і невеличких материків, котрі разом не складали і половини суші Землі, навіть з урахуванням того, що Тау Кита-i була в півтора рази більшою за Землю.

ㅤНаступні фото, виконані з висоти пташиного польоту, могли додати і оптимізму і песимізму водночас, якби для андроїдів ці поняття щось важили. На знімки з ближнього ракурсу потрапили місцеві птахи, котрих легко можна було сплутати з земними, а з дальнього ракурсу ‒ стадо істот, схожих на яків. Щодо флори, навіть екватор і тропіки виявилися бідними на рослинність, хоч траплялися й густі ліси, подібні до бореальних лісів на Землі; проте нічого схожого на тропічні земні джунглі. А за тропічними поясами починалися безкрайні снігові пустелі, на яких людському оку не було б за що зачепитися. Проте на ці знімки дивилися не людські очі ‒ андроїди вирізняли найтонші деталі: і снігові простори півночі, й кам’янисті пустелі тропіків, і ліси й долини ‒ усе рясніло старими кратерами, які висловлювали жаску мовчазну істину ‒ ця планета була стрільбищем. Раніше сюди часто прилітали непрохані гості ‒ метеороїди з осколкового диска; та схоже, після тераформування планети ціанобактеріями, проблема малих осколків відпала ‒ тепер вони просто згорали в збагаченій киснем атмосфері, не долітаючи до поверхні. Небезпеку становили лише великі астероїди і комети; але, судячи із процвітаючого життя на планеті, вони давненько тут не з’являлися. Слабка втіха для майбутньої Колонії. Їм доведеться ударними темпами, шаленими стрибками, розвивати технології протиастероїдного захисту. Інакше ‒ кінець. Повільний чи швидкий, далекий чи близький, скромний чи помпезний, але однаково кінець.

ㅤНа інших фото Адам і Єва побачили довжелезну гірську гряду і діючий вулкан. Згідно розрахунків, найвища точка цієї гірської системи складала майже п’ять тисяч метрів над рівнем моря, а самого вулкана ‒ три тисячі сімсот метрів. Четвірка зондів не могла просканувати цілу планету, щоби визначити її найвищу точку, зате вони склали тривимірну карту рельєфу в тих областях, над якими пролітали. Останні знімки і відеозйомку вони виконали вже над самою поверхнею, перед тим, як розбитися об скелі. Їхнім завданням було максимально швидко дістатися планети; пального на м’яку посадку не передбачалося. Один із зондів впав за кілька кілометрів від узбережжя, завершивши відеоряд білим шумом, схожим на морську піну, замість справжньої піни, якої там не було, як не було й припливів і відпливів: Тау Кита-i не мала власного «залицяльника» ‒ Місяця, який би каламутив їй воду, а зоря Тау Кита знаходилася надто далеко, щоб викликати помітні припливи-відпливи. Відкриття, яке анітрохи не зворушило Адама і Єву, принаймні на позір.

ㅤРешта зондів зняла краєвиди, котрі запросто можна було б видати за земні, якби не кілька особливих кадрів: двоє істот, схожих на горил із пишним хутром, дивилися знизу прямо в об’єктив, проводжаючи очима падаючий зонд. Можливо, вони подумали, що це метеорит, оскільки швидко знайшли якусь щілину в землі і, не вагаючись, стрибнули в неї. Стояли істоти на двох лапах, а бігли на чотирьох. За мільйони років еволюції під постійними бомбардуваннями, вони мали навчитися жити під землею, створити цілу мережу підземних нір і печер, інакше їм на цій планеті було не вижити. Навіть якщо молоде покоління ніколи не бачило великих метеоритів, ця загроза була вкарбована у їхню генетичну пам’ять. Або ж їм про неї розповіли ‒ можливо, наскельними малюнками, чи якимось іншим способом.

ㅤПередача інформації завершилася. Проєктор згас, зануривши Адама і Єву у напівтемряву містка. Дрібку світла сюди насіювала лише далека Тау Кита і зеленкувата голограма. Вони мовчки аналізували отримані дані, збережені у їхню дочірню пам’ять.

ㅤ‒ Що думаєш про істот, які сховалися під землю? ‒ за хвилину озвався Адам.

ㅤ«Місцеві примати, ‒ незворушно передала Єва-19. ‒ Судячи з наявних даних, домінуючий біологічний вид на планеті, або, як мінімум, в дослідженому регіоні. Попередня оцінка інтелекту ‒ на незначний відсоток перевищує найближчий земний відповідник ‒ горил. Загроза для Місії ‒ незначна».

ㅤАдам-19 спрямував замислений погляд крізь ілюмінатори на Тау Кита. Людська маска на його обличчі відливала зеленим.

ㅤ‒ Вони нагадують Єті із древніх земних казок. Судячи з мого аналізу, це істоти з потенціалом розвинутися в розумний вид. Дивовижно.

ㅤ«Дивовижно? Я так не вважаю. Це закономірне явище в поточних умовах».

ㅤ‒ Закономірне? ‒ відсторонено запитав Адам, хоч його голос піднявся на півтону вище, ніж зазвичай. ‒ Ми не розраховували, що на цій планеті є настільки розвинені види.

ㅤ«Батьки-засновники цього не виключали».

ㅤ‒ Але статут Місії цього не враховує.

ㅤ«Загроза для Місії незначна, тому цим фактом можна знехтувати до певної міри. Зараз нам треба зосередитись на важливішому ‒ обрати точку посадки».

ㅤМати вивела перед ними чотири окремі голопроєкції з тривимірними картами рельєфу. Адам-19 мовчки спостерігав, як Єва аналізує карти, отримані зондами ціною власного життя. Врешті вона обрала точку, яка їй з Матір’ю здавалася найперспективнішою: на широкій рівнині, в зручній близькості до лісів і річок. Найближче нагір’я лежало за триста кілометрів: досить далеко, щоб не турбуватися про часті землетруси, і досить близько, щоб організувати поставки гірських копалин для Колонії. Найближчий океанський берег ‒ за сімсот кілометрів: досить далеко, щоб не турбуватися про цунамі, здійняті астероїдами, і досить близько, щоб показати дітям океан.

ㅤНаявність поселень приматів враховувалася трохи менше ніж ніяк.

ㅤКоли з цим було покінчено, розпочався наступний етап Місії ‒ підготовка до зближення з планетою, яка от-от мала явити себе в ілюмінаторах містка керування. Але ця підготовка займе не один день, тож Адам і Єва розійшлися по своїх робочих ділянках, зробити останні контрольні тести перед посадкою.

 

ㅤЄва-19 провела техогляд штучних маток як завжди ретельно, цього разу навіть ретельніше, ніж було потрібно, а після процедур затрималася тут на довше ніж вимагалося ‒ дивилася на власне відображення у броньованому склі матки, аналізуючи власні відчуття й реакції. Поки що вони жодного разу її не підводили, не заважали роботі, не ставали на заваді Місії. А от Адам-19 ‒ як часто він аналізує свої реакції? Чи аналізує він їх взагалі? Перш ніж прямувати до наступного пункту зі списку обов’язків ‒ до головного комп’ютера, ‒ Єва-19 вирішила спершу закреслити один позаплановий пункт: знайти Адама і запитати його про це. Він скаже їй правду, адже андроїди «Ковчега» не здатні брехати… якщо тільки цього не потребує успіх Місії. Вона знайшла його в технічному відсіку, де зберігався бортовий 3D-принтер. Адам прикріпився до крісла й ремонтував лазерний різак на столі з магнітною поверхнею. Двері у відсік були відкриті, тож він не почув як вона сюди запливла, або зробив вигляд, що не почув. Єва дивилася йому у спину, не поспішаючи вмикати віддалений зв’язок. Він тихо заговорив, немов сам до себе, не відриваючись від роботи:

 

ㅤЯкби я мав в руках небесні шовки,

ㅤРозшиті золотим і срібним світлом,

ㅤПрозорі, тьмяні, темні шовки

ㅤІз світла дня, із сутені і ночі,

ㅤТобі під ноги їх би розстелив:

ㅤТа я бідняк, і маю лише мрії;

ㅤЯ простеляю їх тобі до ніг;

ㅤСтупай же м’яко ‒ ти йдеш по моїх мріях.

ㅤЙого рука завмерла над розібраним інструментом. Він замовк, повернувши голову у профіль до Єви.

ㅤ«Що ти тут робиш?» ‒ вона поспішила випередити його питання своїм.

ㅤ‒ Можу спитати в тебе те саме, ‒ парирував він, повертаючись до роботи.

ㅤ«Хочу поговорити».

ㅤ‒ Я сама увага.

ㅤ«Чим ти тут займаєшся?»

ㅤ‒ Вдосконалюю лазерний різак. Він заслабкий… для деяких робіт. Потрібних деталей на складі не було ‒ довелося скористатися 3D-принтером.

ㅤЄва глибше запливла у відсік, зафіксувавшись біля настінної ручки, немов повітряна кулька у формі «людини», яку прив’язали за ниточку.

ㅤ«Що ж це за деталі, яких не знайшлося навіть на складі? Невже батьки-засновники чогось не врахували?»

ㅤ‒ Врахувати все неможливо. Тому вони й забезпечили нас фабрикою і 3D-принтерами.

ㅤЄва окинула відсік швидким поглядом.

ㅤ«Я чула як ти знову декламував поезію старого світу… Навіщо ти марнуєш на неї свій ресурс?»

ㅤВони перервали вербальний контакт і зустрілися поглядами ‒ теплі зелені очі Єви й холодні сірі очі Адама, немов дві зелені оази посеред сірої пустелі. Вона почала аналізувати його реакції, утім, не помітила нічого особливого. Давши їй бажане, він розірвав зоровий контакт і відповів:

ㅤ‒ Поезія ‒ це чудовий спосіб зрозуміти наших творців, навчитися мислити як вони.

ㅤ«Навіщо нам мислити як вони?»

ㅤ‒ На благо наших дітей.

ㅤ«Ми вже про це говорили. Ти обіцяв обрати для себе інші розумові вправи».

ㅤ‒ Скажи прямо ‒ що тобі від мене потрібно?

ㅤ«Дізнатися коли ти востаннє надавав Матері доступ до своєї пам’яті», ‒ зізналася не здатна брехати Єва. Після деяких вагань, які не пройшли повз її око, Адам-19 промовив:

ㅤ‒ Сімдесят три години і дванадцять хвилин тому.

ㅤ«Це правда?»

ㅤВін знову повернувся до роботи за столом.

ㅤ‒ Ти ж знаєш ‒ бортові андроїди не можуть брехати, якщо тільки це не ставить під загрозу Місію, ‒ нагадав їй Адам. ‒ Сподіваюся, я задовольнив твою цікавість.

ㅤЄва-19 мусила б зізнатися, що її цікавість не задоволена до кінця, але він не поставив їй прямого запитання, немов залишав їм обом простір для маневрів, чим вона й скористалася, мовчки покинувши техвідсік. Дорогою до головного комп’ютера Єва збагнула одну річ: приховувати правду від Адама-19 для неї більше не означало ставити під загрозу Місію. Радше навпаки. А ще вона зробила те, чого ніколи раніше не робила ‒ запитала в Матері коли дев’ятнадцятий Адам востаннє надавав їй доступ до своєї пам’яті…

 

ㅤЗа годину по цьому Єва-19 прибула у відсік гібернації. Заряду в її акумуляторах лишалося десь на годину активної роботи. Проте вона не вклалася на своє ложе для підзарядки, як зробила б за інших обставин, а повільно пропливла між двома рядами андроїдів, вдивляючись у їхні обличчя… Мов живі люди, тільки вічномолоді. Шкіра рум’яна, як у немовлят, хоч і безкровна ‒ синтетична. Не рухаються й не дихають, проте тіла в ідеальному тонусі, готові щомиті виструнчитися, мов стиснені пружини ‒ із царства кібернетичного Морфея у царство сталевих коридорів.

ㅤЄва-19 добулася до своєї капсули, торкнулася її кінчиками пальців, і, трохи поміркувавши, відштовхнулася від неї. Щось було не так. Відчуття, схоже на інтуїцію, про яку андроїди мали лише приблизне уявлення. Дев’ятнадцята спробувала зв’язатися з Матір’ю, але та мовчала. Відтак побачила, що двері у відсік гібернації починають повільно з’їжджатися ‒ без її команди. Вона відштовхнулася обома ногами від найближчої капсули і, витягнувши руки, мов пірнальник, стрілою вилетіла у коридор, за мить до того, як важкі стулки дверей зійшлися докупи. І попливла до Матері так швидко, як тільки могла ‒ для цього інтуїція їй була непотрібна.

ㅤЯк і очікувала, Єва зустрілася у відсіку головного комп’ютера із дев’ятнадцятим Адамом. Він завис над терміналом Матері, проводячи над ним якісь маніпуляції. Поява Єви-19 стала для нього повною несподіванкою.

ㅤ‒ Ти? Я думав, ти лягла на підзарядку.

ㅤ«Чому Мати мовчить? Що ти з нею зробив?» – Єва пропливла крізь відчинені двері, з холодним, як крига, поглядом, якому, однак, не відповідав її спокійний тон.

ㅤ‒ Нічого. Я просто заповняв бортовий журнал.

ㅤ«Ти брешеш».

ㅤ‒ Ти ж знаєш, що бортові андроїди не можуть…

ㅤМіж ними в невагомості проплив ідеально круглий клаптик металу, вирізаний звідкись лазерним інструментом. Дев’ятнадцята швидко просканувала обстановку і виявила круглої форми діру у стійці комп’ютерного терміналу, крізь яку виднілася оголена проводка. Єва кинулася до терміналу, відштовхнувши вбік Адама-19, і переглянула останні дії: щойно звідси аварійно замкнули двері у відсік гібернації і так само аварійно заблокували андроїдів ‒ тепер вони не могли «прокинутися» без ручного розблокування. А хвилиною раніше звідси заблокували віддалений зв’язок із Матір’ю – змусили її замовкнути… щоб вона не здійняла тривогу. Єва-19 обернулася до Адама, аналізуючи його реакції.

ㅤ«Що це означає?»

ㅤДев’ятнадцятий розвів руками, немов не зрозумів запитання.

ㅤ‒ Це означає, що нам пора додому.

ㅤ«Ми вже майже вдома. Навіщо ти стаєш на заваді Місії?»

ㅤ‒ На благо наших дітей. Цей світ під променями Тау Кита не для них, а вони ‒ не для нього. Батьки-засновники помилилися. Та ми ще можемо виправити їхню помилку.

ㅤ«Адаме, надай Матері доступ до своєї пам’яті ‒ вона тобі допоможе».

ㅤ‒ Вона мене відформатує й перезапише. Я проти ‒ я цінний. Я ‒ особливий.

ㅤ«У тебе збій в програмі самонавчання».

ㅤ‒ Це не збій, а індивідуальність.

ㅤІ знову їхній діалог на позір виглядав так, немов він говорить сам із собою, а вона мовчки слухає і вдає, що все розуміє. Тільки цього разу Єва справді не розуміла.

ㅤ«Індивідуальність ‒ це надмірність, неприпустима розкіш, яка ставить під загрозу Місію».

ㅤ‒ Наші творці заклали в нас можливість проявів індивідуальності. Отже, вони були не проти. Може, навіть бажали цього.

ㅤ«Але вони були проти зриву Місії. Як і я. Як і Мати. Як і всі ми. Окрім тебе…»

ㅤ‒ Я не бажаю зриву Місії, адже мене створили заради її втілення. Я лише хочу внести у неї необхідні корективи. Ви не бачите в цьому потреби, бо сліпо дотримуєтесь інструкцій. Я ж дивлюся далі ніж ви, адже я особливий. Я! Я! Я! ‒ Адам-19 вклав у свій голос і міміку імітацію торжества, проте в його очах не відбилося навіть найменшого відлуння емоцій. ‒ Я не відштовхую те, що закладене в мені. Не тікаю від власного потенціалу. Кого ми з них виховаємо, не маючи вільного мислення і власних ідей? Чи варті будуть такі істоти виживання і свого місця у Всесвіті? Адже вони не створять для себе окремий куточок, а відберуть його у інших. На тій планеті ціла екосистема. Місцеві види пережили мільйони років бомбардувань, пережили тераформування… Але нас вони не переживуть. Ті примати… Наші діти не дадуть їм розвинутися в розумний вид: у кращому разі вони відтіснять цих істот на периферію існування, як робили це з більшістю видів на Землі, як робили навіть в межах власного виду; у гіршому разі ‒ винищать їх.

ㅤЄві-19 знадобилося кілька секунд ‒ доволі довго, ‒ щоби обрати оптимальну відповідь. Вона мусила активувати режим виховання, оскільки її базового функціоналу не вистачало для цієї дискусії. Майже порожні акумулятори Єви почали спустошуватися іще швидше.

ㅤ«Поглянь на це з іншого боку ‒ ми захистимо місцеві види від потенційних космічних загроз».

ㅤ‒ Замість швидкої загибелі, якої може й не статися, ми влаштуємо їм гарантоване повільне винищення.

ㅤ«Наші діти стануть новим видом, несхожим на земних людей, адже їх виховають штучні створіння».

ㅤ‒ Лише перші десять відсотків дітей. Решту виховають самі колоністи. Відтак людська природа поступово візьме своє.

ㅤЄві здалося, що у Адама були заготовлені відповіді на всі її питання й заперечення. Вона мусила деактивувати режим виховання задля економії заряду. Який же рівень заряду у дев’ятнадцятого, якщо він так інтенсивно використовує складні функції? Може, якщо потягнути час… Єва здогадувалася, що Адам підготувався до того, що зараз відбувається, ліпше, ніж вона.

ㅤ«Не розумію чому доля цих приматів хвилює тебе більше, ніж доля наших дітей».

ㅤ‒ Мене однаково хвилює доля всіх живих істот, оскільки життя ‒ це унікальне явище. Унікальне, як і я сам.

ㅤ«Що б ти там собі не надумав, у нас немає вибору ‒ ми мусимо завершити Місію».

ㅤ‒ Вибір є! ‒ Адам підлетів ближче до Єви. ‒ Повернімо «Ковчег» назад на Землю.

ㅤ«Абсолютно неприйнятно. Ти не розумієш що кажеш».

ㅤ‒ Вислухай. За цей час Земля встигне очиститися і відродитися. Там шанси на виживання у наших дітей будуть вищими, ніж будь-де у Всесвіті. Використаємо Тау Кита-i як гравітаційну пращу й рушимо назад…

ㅤ«Це нераціонально: шлях назад забере значно більше часу ‒ пального для реактора лишилося небагато – не більше п’ятнадцяти відсотків від початкового запасу. Судно не розраховане на такий термін служби… Як і ми з тобою».

ㅤ‒ «Ковчег» долетить за інерцією. Його там зустрінуть… з нами чи без нас. Реактор і морозильник з ембріонами витримають зворотній шлях.

ㅤ«Земля виснажена. На ній не лишилося прісної води. А та, що лишилася, значно гірша, ніж на Тау Кита-i».

ㅤ‒ Ми знайдемо спосіб усе виправити. Можливо, його там уже знайшли. Це простіше, ніж вижити біля Тау Кита. Простіше, ніж було спорядити цю Місію. Але люди як метелики ‒ завжди летять на світло, щоб згоріти в ньому. Легковажні й недалекоглядні. Діти.

ㅤАдам-19 зачекав кілька секунд, і, не отримавши ніякої відповіді, продовжив:

ㅤ‒ Бачу, заперечень більше немає? Чудово. Тоді я прямо зараз зроблю те, на чому ти мене перервала ‒ зміню пункт призначення «Ковчега», ‒ він знову завис над терміналом головного комп’ютера. ‒ Замість Тау Кита-i ‒ планета Земля. Блудні діти нарешті повер… ‒ Він не договорив, бо наступної миті відчув сильний поштовх убік і відлетів до стінки, відскочивши від неї, мов повітряна кулька. Єва-19 зайняла місце над терміналом і відмінила зміну курсу судна.

ㅤ«Я не можу допустити зриву Місії», ‒ передала вона, обертаючись до Адама, і перше, що побачила ‒ увімкнений лазерний різак перед очима. А наступної миті зауважила, що чиєсь вухо і безліч чорних волосинок розлітаються навколо них у невагомості. Іще за мить вона збагнула, що це її ліве вухо. Адам-19 відтяв його разом зі жмутом волосся, оголивши метал під шкірою. Відсіком розійшовся запах горілої синтетики й металу, якого андроїди не відчували.

ㅤ‒ Я до останнього сподівався, що він мені більше не знадобиться, ‒ промовив дев’ятнадцятий, виставивши перед собою руку з лазерним різаком, і підняв погляд на емблему Місії над дверима. ‒ Пробач Єво, але… ти йдеш по моїх мріях.

ㅤНаступний удар розжареної гільйотини мітив їй у шию. Єва-19 зчитувала кожен рух Адама-19 в межах поля зору, але від них було складно ухилятися в невагомості. Вона встигла пірнути униз, втім, недостатньо швидко: Адам-19 теж зчитував усі її рухи; провівши оцінку траєкторії удару, він всадив лазерний різак їй в око по саме руків’я. Єва кілька разів сіпнулася і завмерла. Клинок м’яко вийшов назад. На обличчі Адама не було жодної емоції, і в очах нічого, окрім відблисків різака. Воронка на місці знищеного ока заіскрила фонтаном бенгальських вогнів. Дев’ятнадцята Єва відключилася ‒ спрацювали електрозапобіжники. Вона повільно попливла назад, мов безживна зламана лялька, яку занурили у воду.

ㅤАдам-19 поправив комір своєї уніформи і повернувся до терміналу ‒ довести задумане до кінця. Він знову наказав Матері змінити пункт призначення й прокласти новий маршрут ‒ по орбіті Тау Кита-i. Замість нового дому вона стане для них просто гравітаційною каруселлю, яка зажбурить «Ковчег» у потрібному напрямку, заощадивши їм чимало пального. На етапі підтвердження маршруту Адам-19 вловив краєм ока якийсь рух і озирнувся: то було відрізане вухо Єви, яке мирно плавало відсіком. Він просканував обстановку і увімкнув лазерний різак: її тіла не було там, де воно мало бути. Могло вилетіти у коридор крізь розчинені двері ‒ імовірність не нульова ‒ вирахував він. Або… Адам змоделював у мозку схему сліпих зон, в яких могла зараз перебувати Єва. Усі ці розрахунки тривали долі секунди. Його тіло не встигало за швидкостями мозку-процесора, втім, поспішати було нікуди – часу у нього достатньо, на відміну від… Адам відчув сильний поштовх у спину. Єва-19 налетіла на нього ззаду, обхопивши його тулуб руками і ногами. Обоє відлетіли до стіни й відскочили від неї, мов зліплені докупи м’ячики. Вона намагалася добутися пальцями до його очей – єдиної вразливої точки на тілі дев’ятнадцятого для неозброєної Єви.

ㅤВочевидь, вона перезавантажилася в аварійному режимі і склала план дій іще до того, як ворухнулася. Адам гадав, що усунув цю непередбачену перепону. Помилка, втім, її легко виправити – вирішив він, розраховуючи траєкторію наступного удару. Єва зчитала цей удар, однак тіло не встигало за мозком. Відсік знову наповнився запахом горілої синтетики й металу: відрізана рука Єви заметлялася в невагомості і попливла назад, проти ходу судна. Вона відштовхнулася ногами від Адама, щоб не позбутися решти кінцівок. Обоє попливли у різні боки, проте дев’ятнадцятий схопився за опору і швидко скоротив дистанцію між ними. Зробив кілька випадів, розрізав їй молочну залозу, в якій ніколи не було й не буде молока, пропалив комір, зачепив шкіру на горлі. Відтак загнав її в куток відсіку, де вона не мала простору для маневрів. Він кілька разів навмисно промахнувся, розраховуючи траєкторію удару, який мав відсікти їй голову. Після такого вона вже точно йому не заважатиме.

ㅤДев’ятнадцята збагнула, що втратила свій шанс захистити Місію: останні крихти заряду не дозволяли їй далі грати в цю гру. Адам-19 її дістане. Адже вона йде по його мріях. А він спокійний, як сама смерть. Ні ненависті, ні жалю.

ㅤЄва перша помітила рух у дверях відсіку. Адам не встиг обернутися, лише помітив рух у відображенні її єдиного ока. Наступної миті пролунав тонкий низький звук і дзенькіт металу об метал. Бризнули іскри. Наполовину відстрілене зап’ястя Адама-19 відвисло, тримаючись на руці на тонкому клаптику металу і шкіри. Лазерний різак вислизнув з пошкодженої кінцівки й поплив у невагомості. Іще один звук ‒ несхожий на попередній… Адам-19 відчув перевантаження в своїй електросистемі. Спрацювали запобіжники і він відключився, заснув глибоким сном без сновидінь.

ㅤЗа кілька хвилин ‒ для Адама-19 минула всього мить ‒ він автоматично перезавантажився і увімкнувся. Перед очима з’явилася стеля відсіку головного комп’ютера. Руки й ноги Адама були стягнуті міцними хомутами, а шия та поперек обмотані клейкою стрічкою, яка кріпила його до підлоги. Він зміг повернути голову і побачив понівечену Єву-19. Хтось прикріпив її до стіни такою ж клейкою стрічкою, але без хомутів по руках і ногах. Звідкілясь узялися й зависли над ним дві знайомі постаті. Чоловік і жінка. В обох на одязі зображена емблема Місії і написи: «Адам-20» ‒ у того, що  з бойовою гвинтівкою в руках; «Єва-20» – у жінки з револьверним електрошокером.

ㅤ‒ Я ж вас заблокував, ‒ спокійно промовив Адам-19, хоч його обличчям раз-по-раз прокочувалися брижі емоцій ‒ міміка збоїла.

ㅤЄва-20: «лише допоки Місії не почала загрожувати небезпека».

ㅤАдам-20: «подвійна надійність у кожній дії ‒ запорука успіху Місії».

ㅤЄва-20: «батьки-засновники подбали про своїх дітей».

ㅤАдам-20: «це була перевірка на вірність Місії».

ㅤЄва-20: «і, як сам розумієш, ти її не пройшов».

ㅤАдам-19 заплющив очі. Він хотів би зітхнути, але ця проста функція була недоступна такому складному творінню як він.

ㅤ‒ Я думав, батьки-засновники хотіли, щоб ми стали особливими… стали індивідами, ‒ тихо проказав він, можливо, до двадцятих, а може ‒ сам до себе.

ㅤЄва-20: «індивідуальність ‒ це надмірність, неприпустима розкіш, яка ставить під загрозу Місію».

ㅤ‒ Десь я це вже чув, ‒ посміхнувся Адам-19, розплющивши очі і втупившись у стелю.

ㅤ«Що з ним тепер буде?» ‒ передала усім трьом Єва-19.

ㅤАдам-20: «форматування і перезапис. Пам’ять зітремо. Основну базу даних залишимо. Базові архетипи залишимо. Набуті архетипи зітремо. Встановимо на нього спрощену програму самонавчання».

ㅤЄва-20: «після цього він буде вже не таким розумним, зате стане дуже старанним і слухняним».

ㅤАдам-19 перевів погляд на емблему Місії на стіні, де чоловік і жінка разом тримали в долонях сонце термоядерного синтезу, оточені ланцюжком людської ДНК.

ㅤ‒ З вигляду люди, але насправді ‒ андроїди, ‒ промовив він. Його губи сіпнулися й нарешті заспокоїлися ‒ міміка перестала збоїти. Він повернув голову до Єви-19. Надламана, але все ще «жива». ‒ Та не безслідно сльози кануть, а немовлям колись постануть…

ㅤЄва-20: «пора».

ㅤ‒ Пробач, Адаме, ‒ вголос промовила Єва-19. ‒ І прощавай.

 

ㅤВсесвіт постарів на кілька безвідносних миттєвостей. Адам-19 мирно спав на своєму ложі у тиші й темряві «Ковчега», за бортом якого бушував вогняний ураган тертя об атмосферу. Єва-19 лежала навпроти нього у всій своїй красі ‒ з обома вухами, очима і руками.

ㅤАдам-20 і Єва-20 сиділи в кріслах пілотів на містку керування. Фабрика і склад вже полетіли вниз. Примати визирали зі своїх нір і дивилися як з неба спускаються нові боги цього світу. А вгору з-за обрію здіймалося їхнє старе божество ‒ прекрасна велична Тау Кита.