Заголовок

Вона по черзі переставляла то доччині, то зятеві черевики, щедро посипаючи все довкола них крохмалем. Під ялинкою громадилися подарунки для двійнят-семирічок. Ставши укупці перед розмаїттям дарів, капці мали помандрувати назад, а сліди — поволі зникнути.

Випила ліки від тиску разом із подвійною дозою заспокійливого. Переконати внучат зі слідами буде неважко, але як повідомити їм про вчорашнє?.. Ні, вже завтра, нехай цей день порадіють.

Від стукоту у вікно серце ледве не стало. Шоста ранку! Хто?

У шибки веранди всміхалися двійко рідних облич, а до воріт зміїлася розчищена в новому снігу стежка.

Позадкувала і звела руку до чола, склавши пальці.

– Мамо! – почулося лагідне Надійчине. – Відчиніть, це ми!

Не змогла опиратися тому поклику.

– Нас відпустили. На день, – зять переступив через поріг, ставши засніженими берцями у крохмальні сліди.

– Але…

– Мамусю! Татусю! – із сіней босоніж пролопотіли Андрійко та Софійка. І тут же опинилися в обіймах.

***

Із цього горба вона востаннє з’їжджала підліткою, тепер і дивитися вниз лячно.

Коли сани рушили, онука сміялася. Та раптом сміх став вереском. Спершу зляканим, а потім захопленим. Унизу вона знову реготала, уже разом із батьком.

Надія та Андрійко, чекаючи своєї черги з’їхати, ліпили сніговика. Гарний вийшов! Високий і кремезний, із очима-вуглинками та кущистими бровами з дубового листя. Андрійко ще й гілляку знайшов, схожу на автомат, щоб його озброїти.

– Мам, у нас вийшов Сніговик-Захисник. Він стоїть на чатах!

– Тоді треба ліпити ще одного, – серйозно мовила Надія. – Чатового має хтось міняти час від часу!

***

Подарунків під ялинкою так ніхто й не чіпав. Зате всією сім’єю напекли печива й поласували, а потім укотре дивилися “Сам удома” і веселилися. Коли ж годинник усміхнувся, рахуючи хвилини до півночі, Микола вклав сонних двійнят у ліжка.

Вона ковтала сльози, дивлячись, як діти похилилися над онучатами, наче янголи.

– Мамо, не плачте.

– Не плачте й нічого не бійтесь. Наша візьме!

І разом пригорнули її перед тим, як вийти в заметіль.

***

Двох у пікселі він побачив здалеку. Від них сіялося тихе світло. Поспішив викинути у вікно цигарку. Не гоже таким бачити, що й святий палить.

– Дякуємо! – мовив тезка, пропускаючи дружину на сидіння біля водія.

– Нам дуже був потрібен цей день, – сяйнула усмішкою Надія.

Небесний евак тихо замуркотів, розігнався, здійнявши колесами порошу, і подався увись ледь помітним путівцем, котрий прокладала хурделиця.