Заголовок

— Не штовхайся, Гралгарне! Сутінки б тебе розібрали! — прошипіла Рената Вейнголд і копнула коліном Гралгарна Агола. Гном як раз вийшов зростом, щоб удар ельфійки прийшовся йому в броню на грудях, але саме зараз він примудрився стати на ящик у цьому клятому вузенькому провулку, тому видав жалібний писк:

— Тільки не по гномських горішках…білесе ти стерво!  —  І  видихнув прямісінько в груди кривдниці, стиснувши молот, що тримав у правій руці, якомога сильніше.

— А ти сіпайся менше, — шикнула вона.

Гном гаркнув. Діватись було нікуди.

— Скільки нам ще тут стирчати?!— зле прошепотіла Рената і трохи визирнула з їхнього укриття.  

— Це ж ти в нас маєш дар проведіння, — мерзенним голосом протянув гном. 

Рената зле зиркнула на нього і той закотив очі : — Поки не буде сигналу. Чекай.

Рената вперла руку із медальйоном у правий бік, а іншою припідняла  чарівну мантію,  що власне і не дозволяла оточуючим побачити їх.

— А то ніби в мене є бажання стирчати тут із тобою, — засопів Гралгарн. — Якби не твоя дурість із медальйоном Володаря, то ми б не стали втікачами, і я б не ризикував вмерти поруч із ельфійкою,— останне слово він майже виплюнув. — Ще й вкрившись чарівним шаликом. Сором який. — Він смачно сплюнув.

Рената лиш пирхнула. Гном і справді вигладав кумедно під тонким прозорим мереживом, що колись їй, як спадкоємній принцессі, подарувала Матінка Таан, володарка Лісу. Він ледь встигав за її довгоногою ходою, пихтів і сварився, коли вони разом пересувалися під мантією. Це дійство встигло стати її  найулюбленішою частиною дня. 

— Взагалі-то, як би не моя “дурість”, ти б до скону шукав своє “Серце гори”. — Вона помахала перед гномовим широкоим носом блискучим смарагдом, тендітно оповитим золотими і сріблястими листками. — І сконав би, до слова,  доволі швидко, — Ренаті пригадалося якою ненавистю спалахнули очі Рональда, коли він зрозумів що перед ним стоїть наслідний принц гномського королівства, – Або ні. 

Карі очі гнома звузилися. 

— Але хоча б не під шаликом!

Рената посміхнулась. 

Натовп на площі все прибував. До того, як сонце сяде повністю, тут буде яблуку ніде впасти, тоді вони і зможуть вийти, адже плакати із їхніми мармизами розвішані по всьому місту. 

Один із жовтих листків як раз випав із рук хлопчика-рознощика, який, як малий ураган, пронісся повз укриття ельфійки із гномом. 

— О, ти тут навіть симпатична, — фиркнув Гралгарн і вдавився сміхом, тикаючи пальцем у кривонамальоване обличчя із занадто довгими вухами і кликами.

Ренатин погляд знавіснів:

— Зараз твої Шномські…

— Увага!Увага! Добрі люди Санартії! — пронеслось над натовпом.

— Цить жінко! Герольда не чути! — забуркотів гном.

Рената побагровіла від злості, але її шипіння заглушив голос впорядника свята.

Натовп стих.

— Сьогодні ми зібралися тут для надзвичайної події…

Обидва трохи висунилися із укриття. Фігура у темному плащі визирнула з-за возу із феєрверками і помахала їм рукою.

— Пора, — нетерпяче вимовила  Рената і рушила на площу.

Гралгарн ледве встиг за довгоногою ельфійкою, щоб лишитися під покровом чарівної мантії.

Вони були десь на середині площі, коли впорядник затих, а натовп різко розступився і Рената із Гралгарном опинилися у колі з людей, в чиїх руках з’явилися факели. Запала мертва тиша.

— Що відбувається?— нервово прошепотіла ельфійка до гнома.

— Якого кульгавого мені знати?— відповів він і теж став озиратися.

— А ось і винуватці нашого свята! — урочисто заявив герольд і всі погляди на площі спрямувалися у центр кола.

— Ну ж бо, не соромтеся. Принце, принцессо, — у підбадьорюючому жесті  герольд простяг руку до них.  — Вам нема потреби ховатися на вашому ж святі. 

Натовп схвально загудів. Рената насупилася і глянула на поплічника. Він теж виглядав розгублено.  Врешті мантія спала. Натовп зааплодував.

Рената стала озиратися і повернувшись до  Гралгарна, побачила що він у світлих одежах. Бруд з його обличчя зник, як і молот з рук. Гном широко всміхався. Навколо очей янтарного віддітінку, пролягли легкі зморшки. Його руда густа борода, що ще мить тому була в реп’яхах, і, здається зберігала залишки їхньої вчорашньої скромної вечері, вилася косичками і лищала чистотою.

Вона оглянула себе. Її мисливська туніка, смарагдового віддітінку із шкіряним обладунком зникла. Замість них — світлі шати відтінку зорепаду.  Такий одяг вона мала б вдягнути на весілля із королем Фаренкейпу.

— Що за…

— Вітайте молодят! — крикнув герольд, а натовп підхопив, і голосні вітання і побажання довгих років життя закружляли навколо ельфійки і гнома.

— Керабас мене порви, що за прокляття!

Холодний піт заливав очі Ренати, коли вона різко підхопилася з ліжка.

— Ваша високосте! Ваша високосте! — Служниця забігла до кімнати і стурбовано оглядала господиню. Її біле волосся розтріпалося, а очі були широко розплющені.

— Мірадо, ти б знала, що мені зараз наснилося! —  Рената скрушно похитала головою. А вже за секунду піднесла руку до шиї і заспокоїлася, лише коли долонь стисла прохолодний метал медальйону — коштовного дарунка Рональда, Володаря, короля всього Фаренкейпу.

Служниця продовжувала стурбовано дивитися на господиню.

Рената продовжила:

— Мені наснилося, що якийсь мерзотний гном явився до мене і почав звинувачувати Володаря у всіляких злочинах.

— Гном?! — нестримала відрази Мірада. — Так! І я, керуючись невідомо чим, повірила йому! І через це, Володар звинуватив мене у зраді, скасував заручини, а я стала втікачкою, — із жахом промовила Рената і відчула як починає гудіти голова.—  Разом із цим…цим… недомірком. — Принцесса скривилася, згадавши свого поплічника зі сну, який видався їй таким реальним.

— Принести вам щось, Ваша високосте? 

Рената на секунду задумалася і похитала головою.

— Ні, йди. Я ще відпочину. Світанок тільки зайнявся.

Служниця вклонилася і вийшла з кімнати. Рената примружила очі. 

— Гном. Насниться ж таке. 

***

— Ваше високосте! — стурбований голос Міради вирвав Ренату зі сну. Вона розплющила очі.

Сонце ледь проникло в кімнату. Десь внизу вирував шум голосів і здавалося щось літало. Невже мідне начиння її матінки?

— Що там, Мірадо?  Що відбувається?

Дівчина була перелякана і лише показувала на двері:

— Там… там…

— Що? Воли полетіли? Що сталось?

Врешті в служниці прорізався голос:

— Там гном. Він стверджує, що є явився як прислужник Володаря, щоб прослідкувати за приготуваннями перед сьогоднішньою вечерею, але він нишпорив у кабінеті вашого батька…

— В кабінеті?  — Рената похитала головою, все ще думаючи, що це їй сниться. Гуркіт внизу не вчухав. Вона відкинула покривало. 

— Що йому там знадобилось?

Служниця розвела руками. 

— Гроно сказав, що той порпався у архівах вашого батька. Щось про Санартію. 

— Санартію? — із жахом вимовила Рената і подивитися на двері. В пам’яті сплила давня одержимість батька легендами загинувших королівств, в тому числі гномських. І Санартія було одним із них. Ним він захолювався найбільше, адже за легендами, воно народилося завдяки союзу ельфів і гномів. 

— Але Санартії вже з десятки років, як нема. З тих пір як…

Рената підняла руку до медальйона. Їй здалося, що смарагд у ложі із коштовного листя нагрівся.

Принцесі сперло дихання, вона зтисла медальйон в руці і підвелася з ліжка. Сердце несамовито забилося, коли вона пригадала сон. Рената кинула оком на стілець, де була одежа, що Мірада приготувала для неї на ранок. Адже принцесса  збиралася відвідати мисливські угіддя своєї родини. 

Солнце заграло променями на смарагдовій туніці із шкіряним обладунком.

— …з тих пір як за легендою, у правителів Санартії викрали “Серце гори”, — закінчила Рената і важко зітхнула. 

— Сутінки б тебе розібрали,  клятий гноме!