Заголовок

Нічна зустріч

– Що це там за біленьке чорніє? – похмуро пожартувала Світка й раптом здавлено скрикнула, – Стій! Як і більшість нормальних людей, я відреагував на цей вигук раніше, ніж подумав – різко та сильно натиснув на гальма. Автомобіль миттєво заглух, і, вильнувши праворуч, ткнувся у кювет.  Стало спокійно й тихо. Я досить агресивно подивився на подругу  –  “Ти що!” Але серце або печінка вже відчували щось недобре. Світка напружено вдивлялася в поворот дороги відразу за мостиком через Латірку. Так, там явно щось рухалось, а крім того, на невеликій відстані від траси миготів або ліхтарик, або невелике багаття. “Це пост”, – налякано прошепотіла подруга та подивилася на мене з надією – а раптом воно здається лише їй. Але там дійсно були люди. На превеликий жаль, вони також нас помітили. Спочатку ми це скоріше відчули, ніж побачили. Дарма, що виття двигуна не таке вже й голосне, але завдяки не зовсім справному глушникові, воно все ж проривається через шум гірського потоку. Так, виглядає, що на цей раз ми дійсно влипли. У ранішній розмитій напівтемряві від загальної світлої плями відокремився один маленький вогник та почав наближатися. Виходить, що це кілька осіб. Вони відправили свого одного, щоб подивитися джерело шуму. А інші тим часом готуються до зустрічі на повороті дороги та затвори автоматів пересмикують. А може, це знову кілька жебраків? Будуть прохати щось попоїсти. А може бути, що це водії вантажівки, камьйона з причепом, мимо якого ми проїхали пів години тому? Але на жаль цього не може бути. Ті шоферюги, якщо вони ще живі, повинні бути далеко звідси. Судячи з рясної іржі та численних слідів мародерства – вантажівку  покинули вже давно, ще влітку.

У сірому світлі раннього світанку я міг тільки дуже невиразно уловлювати на блідій плямі  обличчя Світлани тривожні западини її великих, а зараз й ще до того широко розкритих від жаху очей. Ось кому Бог дав такий досконалий зір, що й біноклю не потрібно. Але її руки теплі. Це свідчить про те, що Світка таки добряче злякалася, але не до непритомності. Нічого, ми ще погуляємо з нею разом, ще поживемо з Світланкою на цьому світі. Як влучно кажуть блатняки: “Гадом буду!”. Головне зараз – діяти відповідно до заздалегідь складеного плану. Хоча, зазвичай, правильно кажуть, що людина складає плани, а доля їх порушує. По іншому – наші плани це все обмани.

Я дуже обережно лівою рукою відкриваю двері машини, а у мою праву руку Світка вже підсовує прохолодний приклад «тулки». Далі я на присядки сковзаю на вологий від ранішньої роси асфальт дороги. У горлі щось стискає від припливу несподівано холодного свіжого карпатського повітря. Хоча б зараз стриматися від кашлю. Відповзаю трохи далі від машини до вузького узбіччя дороги. Здається, що камінчики щебеневого покриття узбіччя скриплять несподівано голосно. Водночас Світлана займає моє місце за кермом.