Заголовок

«Хто трусив мого горішка?!»
Повернутися до конкурсу: БАЙКИ ЩЕКАВИЦІ – Вижити в очікуванні кінця світу
Галька боролася з тим крислатим горіхом, неначе зі старим, прописаним у тридесятих печінках іще за совєцького союзу родичем, доглядати за яким, утім, доводиться через кровну спорідненість, спільну хату, та ще те одвічне «що люди скажуть».

Прокидалася навіть не з курми, а так рано, що здивований місяць, який тільки збирався влягатися спатуні, проводив ошелешеними очима її похилу постать; згорблено гасала подвір’ям із небаченою для такого древнього тіла швидкістю, розбуркуючи сонного півня й вічно невдоволених раціоном підсвинків. Тож сусіди й звикли розклеплювати очі не під задиристе «кукуріку», а під трухляве: «Та щоб тобі гаразди, знову ці дурні птахи горішки повикльовували, нехай би їх удавило, дарма тільки граблями махай».

Вересень і жовтень цьогоріч видалися теплими та ледачими, тож перефарбовуватися листя почало заледве першого листопада. Вірніше, між селами, на довгих польових гонах, осінь давно вступила у свої права, золотячи та обскубуючи самотні берізки й могутні тополі понад шляхом – а от у їхньому затишному видолинку, у горідчиках, похованих у пазухах розкидистих дворів та подолах трьох гнилуватих, розкладених од часу та вітру корівників, досі трималася соковита зелень, напоєна щедрими ранковими туманами… Та ще, мабуть, бабиними молитвами – надто вже боялася старенька повторення того блекауту, коли в хаті тепло та світло, бо ж піч та свічки завжди виручать, а от онуки не приїдуть – не подзвонять без клятих бензину та електрики.

І раптом усі в селі прокинулися, повиходили худобу порати та птаство випускати – та й завмерли: чи ж на тому світі стоїмо, братове? Ввечері лягали – навколо розкидалося легковажне клечання, аж раптом: і ліс на горбі, і садки за городами, і довірливі горідчики, що понахилялися мало не до самих віконечок, і навіть отой покорчений бабин горіх – усе жовте, червонасте, рудувате, та ще й миром, світлом якимось неземним забризкане. Так, мов на всенькій землі позникав навіть натяк, навіть спомин про зелень. А то прийшла Пані Осінь – сподівана, довгоочікувана, і як завжди – раптова та дивовижна. Завмерло все в селі на кілька годин, притихло. Аж і кури походжали шпоришевим килимом якісь ошелешені, повільно закладаючи гребенясті голови зліва направо. І гуси не трубили в похмуре небо, мріючи про почутий від перелітних душ вирій. Ба, навіть отой бичок ненажерливий, що все в ярочку пасся та мукав господарям на лайку, Чапикові на гавкітливі докори – і той зачудовано замилувався злоторізьбленим кленом, хоча мусив би прикро ремигати, оплакуючи загибель соковитої трави.

І тільки Галька подвоїла, а може, й потроїла своє голосне клопотання: всю ніч ранній листопад трудився над її горіхом, тож тепер більше половини утоптаного двору, та ще маленький квітничок виявилися густо похованими під лапатим листям – неначе хто здоровенні перини розпоров та для сміху завалив бабине обійстя пір’ям чи то райських, чи радше пекельних рудих качок. Лишень рожеві, дитинно-наївні голівки хризантем із тої купи виглядали, блискучі від роси й дивовижно-яскраві на фоні суцільної жовтизни, та ще старанний павучок уже наткав білих ниток у кутку, з самісінького вечора господарюючи поверх стихійного горіхового лиха.

І зрубала б вона того супостата, та ще й із превеликою втіхою, і в хаті одразу посвітлішало б, і квітам нарешті легко дихалося б, адже як ти будеш цвісти, якщо над головою постійний присмерковий затінок! Сусідський Володь завжди мав напоготові як гостру сокиру, так і новеньку бензопилку. І недорого взяв би з родички. Але ж рука не підніметься! Бо це ж було їхнє дерево, сортове, родинне: в усьому селі таких здоровенних, показних, смачних горіхів не росло! І посадив його ще Гальчин дід того тяжкого року, коли через голодезні совіцькі закони, не зумівши стягтися на податки, селяни зі слізьми вирубували своїх “зелених родичів”, вкидаючи до тріскучих печей годувальниці-яблуні та вишневі свої садочки. Кажуть, того року навіть хрущі плакали.

Не стерпів тоді дід думки, що їхнє фамільне дерево загине без сліду, лишивши онукам тільки словесний спомин – притулив за хатою саджанця, суворо заборонивши обом синам обкошувати навколо нього густу лободу. І прижилося деревце, та так, що з часом навіть підмурівок корінцями підрило – довелося перебудовуватися трохи лівіше. Та й родина ж радісно збільшилася, немов росла разом із тим горішеням – сини поприводили невісток, пішли діточки…

А потім вибухнула війна.

Війни, як перші осінні заморозки, завжди приходять несподівано. Але якщо посріблене листя викликає в селян то стишене клопітке буркотіння, то радісне зітхання – бо ж красива в нас осінь, що не кажи! – то від війни люди замовкають, навіть німіють. Зрідка прорветься тихий проклін, неначе плювок у душу окупантам… Це вже потім, після звільнення, почнуть говорити – багатоголосо, невпинно, виливаючи з себе невиплакані сльози й недодивлені ночами жахіття. Це вже пізніше життя завирує так бурхливо, що й мурахи з повагою спиняться та вклоняться, поскидавши кашкети. А поки бахкає за городами, поки гудуть попід хмарами важкі, жирнючі ворожі літаки, люди завмирають, худоба завмирає, бджоли у вуликах – і ті притихають. І чекають – хто закінчення того лиха, хто повернення своїх воїнів додому, а хто й, перетомлений усіма отими хвилюваннями, простої людської смерті.

Пережила бабина хата війну. Диви – й до нової, уже не західної, а східної, достояла. Цього разу її двері не вибивали ноги жадібних загарбників – не пустили мерзотників до села хоробрі звитяжці, ставши стіною на полі кривавому. Хіба що ото зрідка небом яка залізна смерть проривалася, гримотіла понад сусідніми селами, а поміж полями гасали за нею автівки мисливців, озброєні зіркими очима, вільними душами, та ще меткими кулеметами.

Тож найгірше, що траплялося в цьому приспаному, захованому за зеленавим – як у всіх на вулиці – парканчиком, це відмінений приїзд рідних. Та ще, звісно ж, той капосний горіх.

Цього ранку він, здається, надумав дошкулити бабі якнайгірше – мабуть, до зимової сплячки готувався. Тож Володь, який, було, вискочив на шлях, накидаючи піджачок уже за хвірткою, навіть зупинився і з повагою почухав потилицю – оце баба виписує!

– Неміч царя небесного! Одоробло кострубате, їдрит твою качалку! Стирчить тут, як дупа у гостях, а потім – отаке мені, га? Це ж, мабуть, якась арештантюга, гімно мале, ледь вродилося – а вже, бач, у дворі пригодилося!..

Не одразу здогадався сусід, що цього разу лайка адресувалася не самому дереву, а невидимому двоногому анциболоту, що надумав приробити Гальці страшний клопіт: обтрусив гілляччя над щойно заметеним двором. Ба й обтрусив-таки, адже ні вітру з самого ранечка!

Володь озирнувся на шлях, зібравшись звично чухрати на роботу… І вкотре обсмикнув себе: нікуди більше спішити. Колгоспна бригада давно на цеглу розібрана, а трактора він же й сам викупив, дарма, що рохлядь. А таки сорок років прокатав – спробуй-но знайди собаку, яка стільки прослужить! Тож Володь і гаража для свого вірного орача побудував, і кота завів, щоб мишей відгонив, а то тільки відвернися узимку – до весни як не засмердять усю кабіну, то дроти переточать, і прощавайте, фари. А як же тоді орати допізна? Навесні в селі довга черга, дарма, що невеличке. Та й бідолага котрий у видолинок знову з’їде, не витримавши вечірнього катання зеленого змія. Ну, як на вулиці без трактора?

Злі язики теліпали, що саме цей іржавий «коник», та ще старий Чапик і тримали Володя в селі. Он, дружина його давно до батьків переселилася – котрий рік чекає, кличе. А він немовби вріс у це приземкувате дворище, хоча й сам достоту не розуміє, що тут забув. Щоб гарним господарем був? Та ні, все як в усіх: замолоду жінка скаржилася, що тільки колгоспну роботу глядів, та й зараз куди не кинь оком: там битий штахет, що ото буря була з даху скинула, мохом поріс; там лобода повірила в себе настільки, що влаштувала маленьку республіку. А під стріхою нічниці пищать. Ну, пищать то й пищать, їсти не просять.

– Тьоть Галь! – задерикувато привітався, позираючи над бабиними воротами, підпертими товстелезною ломакою. – Якась із вас відьма не того…

– Га? – підсліпувато крутнула головою стара: і не те, що на очі скаржилася – о, зір у сусідки був такий, що й молоді позаздрили б! – просто кошлаті хустки знову зсунулися, закривши бабі світа.

– Та, кажу, клянете того цурпалка свого листатого, клянете, а він од ваших слів тільки пишнішим росте, – розсміявся Володь. – То, може, ви того… Хвалити почніть? Га? Глядіть, горіх ваш од здивування візьме, і засохне нарешті, вам на радість…

– Та яке засохне? – аж підскочила від обурення Галька. – Це ж іще дідусь мій саджав, вічна йому пам’ять!

Дядько пирхнув:

– Гарна, гарна пам’ять, є мені що послухати – ось уже скільки? Років зо…Гааай-гай, та я ж виріс на ваших прокльонах, сусідко! Здається, я ще отут-во до школи на останній дзвоник з віником бузку біг, а через тин ви з оцією деревиною лаялися!

– Та як же не лаятися, Володю! – надулася баба. – Знову ж мені листя наваляно, а ручки, ручки болять! Скоро та мітла в долоню вросте, та так, що на весну з пальців бруньки пробиватимуться.

– То хіба дерево винне? Воно ж – природа!

– Дерево, може, й не винне! – войовничо смикнула хустки на потилицю Галька, відкриваючи зморщене обличчя, допитливого, трохи гачкуватого носа, та ще карі, достоту горіхові – чи не були вони з тією рослиною родичами? – очиці. – Може, й не винне. А от як запопаду того шибеника, котрий тут по кроні лазив, гілляку мою перетіпав, мало не трісла! Хто трусив мого горішка?! От упіймаю, то навчу його, як уриватися до бабиного двору без запрошення!

«Тю!» – хотів було відмахнутися Володь, бо дійсно: де в селі шибеники? Школу закрили бог його зна, й коли. Тих дітей, що були, спочатку автобусом у районний ліцей возили, а коли повиростали – вилетіли з насиджених дворів, як серпневі ластівки. Ото хіба на канікули котре внученя привезуть, показати піч, домотканні доріжки, та ще прабабину могилку. Та й таких «туристів» війна відлякала.

Аж раптом завмер, бо побачив: у самій гущавині бабиного садочка – там, де за парканом постійно літували сусідські бджоли, де приткнулася сумирна шовковиця, де досі темніли рештки обори, в якій років тридцять тому покійний бабин чоловік тримав коней – промайнула дитяча постать. Та не одна! Он, височенький – то, мабуть, хлопчик: білявенький, патлатенький – але така зараз мода, що й не розбереш одразу, хто то. І дівчинка, як горобенятко, при йому – штанці, мабуть, за братиком доношує, а курточка яскрава, не з районного ринку. І обоє без шапок – куди тільки мати дивиться?

Хотів було гучно покликати малих, щоб спитати, чиї вони – та вчасно осікся: ану ж хрипоне отим своїм прокуреним, печерним голосом, то ще поперелякує. Тому просто мовчки стояв, милуючись на маленьке барвисте життя, що вовтузилося в затінку артрозної яблуні, набираючи в кишені червонобоких плодів, котрі так і просилися до рук, по черзі проглядаючи між листя.

– От же ж, не думав, сусідко, що ви така жадібна, – звернувся до баби тихо-тихенько, щоб до часу не видати себе.

– Га? – знову підскочила Галька. Обурюватися була її улюблена справа, як казали онуки – хобі, тому скакати та розмахувати руками могла хоч од рання до темряви, дарма, що спина хвора.

– Та, кажу, розкричалися за ту гілляку. А діти, дивіться, гнилички вибирають. Та вони ж голодні! А ви ото з самої моєї юності на весь куток дзвоните, які-то ваші горіхи добрі. І шо? Залізла малеча на дерево, щоб того добра скуштувати – вам що, мало його? Однаково ж на базар більше не возите. А ви що?

– А я що ж?

– Та викляли бідолашних дітей на все село. Де ж це таке бачено – дітей клясти, га?!

– Та я… – Володь аж не повірив. Мабуть, він уперше за все своє ветхе життя спостеріг сусідку зніченою. Втім, ненадовго – не та вдача! – А чого вони, діти твої, до хати не постукали, чемно не поспиталися, га? Чого ото його тишком лазити по деревині? Ну, що за покоління пішло! Ні тобі привітатися до баби як годиться, ні попроситися. Подерлися на гілляку гепнутися ото та прибитися посеред бабиного двору, щоб їхня мати мене потім кобенила на все село. Та ще й деревце мені мало не вломили, а його ж, синочку, іще дід мій саджав!

Могутнє «деревце», піддавшись на вмовляння північного вітру, глузливо посипалося черговою порцією жовтавого частунку, найбільшим листочком утрапивши бабі прямісінько по тім’ячку. Та, не помітивши нової прикраси, так і стояла серед двору: дрючок, чорна засмальцьована жилетка поверх синього байкового халата, тряпчаний пасок, який іще діда застав, кілька різнокольорових хусток, а зверху плаский клаптик щирого золота.

– Та тихо ви! – цитьнув Володь. – На штахет полізли!

– І шо? – примружилася проти сонця сусідка.

– Шо-шо! Та глянемо хоч, куди підуть. Чиї ж бо вони? Чи не Лемчучки? Федь старий наче казав, що в неї родичі в Миронівці десь були…

Сонце остаточно розштовхало сонні хмари, і весь світ іще більше пожовтився, а тінь від кремезного горіха потемніла так, що здавалося – і не стоять під ним ніякі постаті, та й хата, яку дерево заступало од світа, давно покинута. Не занедбана, звісно, але запустіла, спорожніла, та й упокоїлась, загорнена в шаль густого павутиння, та ще багаторічної куряви, яку ніхто не протирав на шибках.

– Володь! – налякано зойкнула стара.

Та він і сам уже побачив. Старанно не подав ознаки, однак собі ж не набрешеш: коліна добряче так затрусилися.

А от баба Галька до стриманості привчена не була, тож і відпустила свій новорожденний страх на волю, і він вихлюпнувся на подвір’я, лякаючи півня з обскубаним хвостом, облізлу бабину кішку, мляві квіти у забитому падолистом горідчику і навіть діловитого горобця, котрий, було, порпався собі на ґаночку:

– Матінко божа, царице небесна! Вони ж, вони… Ти подивися їм під ноги, подивися, Володь! Ой, бо-о-о-о… Ой, бо-о-о-о! Що то воно… Де то воно… Звідки?!

Володь знервовано озирнувся в бік бабиної хати, потираючи руки і тупцюючи: може, разом заскочити та замкнутися на веранді? Але потім сам на себе розсердився: та яке замикатися? По-перше, всі в селі знали, що баб Галька навіть клямки не мала, підпираючи двері зсередини стільцем. А як вибиралася куди, то паличку отак-о ставила: удома нікого немає, приходьте іншим разом! Теж мені, захист.

А по-друге, від оцих-от стільцем не відгородишся. Ані дверима. Ані парканом. Ба, й старий Чапик не захистить.

Від отих людських дітей.

Які чимчикували дорогою в бік колишньої колгоспної комори.

Відкидаючи на прибиту розталим приморозком куряву довгоногі, цибаті тіні.

***

У бабиному дворі тінь носила лише кішка, та й та – коли хотіла.

– Звідки, Володьчику? – між тим бідкалася стара. – Звідки ж у нас… оті, га? В нас же… отих… отих, гай-гай, скільки не було!

«Живих», – хотів було виправити Гальку сусід, але промовчав. Адже якщо діти – живі, то вони з бабою тоді які? Ходять, говорять, улітку з бур’янами воюють, грубку трусять, він он тої зими на риболовлю вибирався… Хіба ж це можна назвати смертю? Життя, як воно й є. Безтілесне, але якщо гарно пригадати, то й смак борщу відчуєш. Запах квітів або тих капосних мишей – це взагалі без варіантів.

Тим не менш, нарешті стало зрозумілим, чого ці двоє пустунів спокійнісінько собі порпалися коло яблуні, не зважаючи на бабин лемент: не чули вони її. Бо не можуть чути «оті» нікого з місцевих. А тим паче – бачити.

Звідки ж вони взялися? Наче нічиї родичі дворища не продавали – такі новини рознеслися б селом швидко. Прудконога Галька першою б довідалася. Хати дружно стояли замкненими, навіть двоповерхова, колишнього голови колгоспу: хто помер, хто виїхав. Звісно, час від часу і сюди навідувалися гості, але їхні діти виглядали зовсім інакше: чепурні, в усьому новенькому, і без матері з двору нікуди не поткнуться. Одразу видно – немісцеві. А ці! Старенькі кросівочки, потерті джинсики, куртка, наче з чужого плеча… У такому одязі на гостину до бабиної могилки не їздять. Та ще й, гляди, самі ж таки по селу швендяли.

Немов жили десь далі по вулиці.

Немов знали, що боятися тут давно нічого, навіть у яру, де ранками збирається молочний туман, а Володеві замолоду примари ввижалися.

***

Так і є – некликані оселилися в головишиній хаті. Ще б пак – вона була тут найбільша й найтепліша. Володь аж зараз задумався, чого це нікого з села не дивувало, що не всі колгоспники в «країні рад та рівних можливостей» жили однаково. Не вчили їх тоді думати, чи що?

– А вони таки надовго, – прицмокнув губами, спираючись на стовпчик і похмуро озираючи дворище.

Ось автівка, запилюжена, неначе жнива відбула. Та не на новому комбайні, а на совєцькому, звідки вилазиш – і від шахтаря не відрізнити, навіть до хати не пустять, поки якось не наполощешся в тазику коло Чапикової будки. У трьох водах.

Ось килими зі світлиці – гляньте-то, вже й сохнуть по тинах. А поряд ковдри та подушки провітрюються, а справна невисока дівчина навколо них клопочеться, приміряючись палицею то тут, то там – і з-під кожного удару здіймається невеличка хмарка пилюки.

І генератор. Звісно ж, генератор – он, уже гарчить на всю округу, випхавшись на погрібничок. Дротами обплутаний, немов бабиним літом, цілу родину іграшок живить – тут і телефони, і кілька ноутбуків, і ще якісь приблуди, призначення яким не знав навіть Володь.

– Отже, заселилися, – зітхнув. – Бо якби без електрики, то я ще повірив би, що просто тиждень перебути. Дикий туризм, чи як там у містах це називають. Наша тиша і бур’яни для них – екзотика. Але дивіться, автоклав у дворі, і м’яса вже накрутили. Зимуватимуть, їй-бо зимуватимуть!

– А що, як і до мене в хату такі запруться га? – схопилася за серце Галька. – Кінець світу! Будуть лампочкою до ночі світити, гупати. А то й іще гірше – ремонти вигадають, піч викинуть, шпалер понаклеюють якихось темних, а то й узагалі чорних, немов на похорон? – у голосінні та бідканні сусідка була професіоналом – першим якщо не на все село, то на їхній куток стовідсотково. – А нам тоді куди ж? На цвинтар? Та цю хату, щоб ти знав, іще мій батько мурував разом із дідом!

Володь мовчки крякнув. Він і сам по дурості наробив був клопоту – розвалив стару пічку, бо, бач, нові меблі до кімнати не ставали. Ох, і шкодував же на старості про той учинок, коли діти роз’їхалися, дивани-крісла, та ще та здоровенна чеська «стінка» стали непотрібними, а коліна почало ломити на кожну негоду! Добре хоч, грубку залишив – дружина оборонила. Нею до самої… Ну, до самого кінця й рятувалися.

– Тьоть Галь! – перш ніж баба згадала про той його недолугий ремонт – а вона любила це робити, та ще й зі смаком, – почав він. – А може, зберете своїх дівчат, га? А то тут, у сусідських хатах, і нема нікого. Тож на нашому кутку ще, мабіть, і не чули про новину. Та влаштуйте цим міським, чи звідки вони там, веселий прийом? Хай беруть дітей та тулять додому, туристи. Ич, розвагу знайшли. Дивіться, й прапорця футбольного вже до хвіртки причепили. Колонізатори, ироди царя небесного.

– А шо! – пожвавилася стара. – Та й ти, Володь, того… Ти ж в електриці розбираєшся, га? Анумо їм там щось закороти в тих дротах, хай воно задимиться. Але спочатку в грубці верхню заслонку отак-о засуньмо, повна хата диму набереться. Ходи, підсадиш! Вдень воно не страшно, однак клопоту додамо… Для початку! – і хижо посміхнулася.

***

Зсередини хата ще не виглядала обжилою, радше – підготовленою до заселення: чисто виметеною, з протертими вікнами, провітреною, розтрушеною. Кухонні шафки зяяли порожніми поличками, з яких, однак, турботливі руки вже повиганяли павуків та повимивали пилюку; голі ліжка вибачливо посміхалися, котре – металевою сіткою, а котре – пожовклими від часу ламелями.

Посеред найбільшої кімнати – мабуть, господарської вітальні, Галька могла про це тільки здогадуватися, адже ніколи не була в головихи вдома, – вклякли двоє дорослих, перебираючи купу речей, що їх, очевидно, щойно дістали з робочого столу.

Як ото воно завжди буває з мотлохом під час прибирання: головне – не почати його розглядати, бо затягне так, що вже діла не буде. Зраділі неочікуваній увазі папірці шурхотіли, охоче натякаючи: «О, ми зберігаємо чимало секретів, чимало цінного! Ось-ось, уже на наступній сторіночці!..»

– Та, може, скласти все на городі? Спалимо, та й годі, – нерішуче спитав чоловік, розглядаючи пожовклі газетні вирізки: пачка викрійок, поради з вирощування городини. Такого добра в інтернеті – хоч греблю гати.

– Але ж це чиєсь життя, – дружина турботливо розгладжувала пальцями чорно-білу фотокартку, з якої всміхалися дві дівчини в картатих сукнях, біленьких шкарпеточках і розтоптаних туфлях. – Ти знаєш, ми з війни втікали, і то я всі наші старі фотоальбоми встигла спакувати. А тут… Мабуть, не лишилося в них нікого, от і не приїхали, не забрали. Але однаково я не можу все це знищити. Книги, записник оцей із рецептами, дарма, що потертий і трохи вицвілий, карточки. Здається: спалю, і… І це буде неповагою до тих, хто тут жив. Мало не святотатством по відношенню до житла, яке дало нам прихисток.

Вона з любов’ю озирнула стіни, обклеєні блакитними шпалерами, що вже встигли частково відклеїтися від сирості та холодів минулих зим. Дісталося трохи тієї любові навіть принишклому Володеві. Дядько сам здивувався того, яким теплом відізвалася його душа на той добрий погляд незнайомки, дарма, що адресований не йому.

– Там же на горищі місця багато, я в коробочку складу, – запитально звернулася вона до чоловіка. – А раптом колись двоюрідні-троюрідні знайдуться, і цей фотоархів буде для них маленьким скарбом? Може, за кордоном вони були, чи воювали?

– Та зберігай, якщо хочеш, – відмахнувся той, відкладаючи вирізки. – Хоч і тут, у столі. У нас однаково речей мало: три торбини, та ще курточки волонтерські. Все життя в одному багажнику. З цими паперами кабінет обжитішим здаватиметься, не готельним… А хоча в райцентрі казали – нема ніяких родичів. Тому, в принципі, нас сюди й заселили.

«Звісно, що нема», – пирхнула про себе Галька. Головиху стару бездітна невістка до столиці перевезла ще років зо… чи не двадцять тому. Та й було б кому за цими стінами зітхати, тут же колотилося щодня – як не п’яні скандали, то бійки. Заледве встигла бідолашна господиня овдовіти і сорок день по чоловіку відбути, то й вибралася. Ніхто б не подивувався, навіть якби вона її спалила, хату цю нещасливу, стільки сліз тут проливши. До таких дворів не вертаються.

– З війни… – між тим задумливо проказав Володь. Вони стояли серед кімнати не криючись – а хто побачить? Лишень котик новоприбулих, сірий та тлустий, з такими смішними, немов закрученими вушками, підійшов і почав тертися до Гальчиних ніг.

– Бач, Володь, а вони й тваринку не кинули, привезли з собою, – стара хотіла було нагнутися та почухати кудлату спинку, але власна спина заскрипіла, застогнала й відмовилася коритися, тому Гальчин голос прозвучав надломлено та сердито. Кіт, утім, навіть не думав лякатися – замуркотів на всю хату, немовби тішачись появі некликаних гостей.

– Та й діти ці їхні наче не вредні, – і собі подобрішав, дивлячись на звірка, сусід. – А що по горіхах лазять, то все нормально: їсти хочуть, а в нас же навіть магазинчика нема.

– Та хай їдять, – милостиво махнула пожовклою долонею баба, завертаючи до виходу. – Мій дід на тому світі тільки порадіє, що недарма викохував те деревце!

– А знаєте, що? – зрадів випадковій думці Володь. – Піду я, мабуть, зараз у колгоспний садок! То ж ми з жінкою ті дерева колись прищеплювали. Совіти на москву ящиками перли, такі гарні там родили яблука, солодкі. У садку, звісно, все давно подичавіло, однак дерева не до кінця перевелися. Покладу отут, на ґанку, трохи тих яблук, нехай і наші люди теж покуштують. Малеча он які бліденькі, їм вітаміни треба.

Галька зневажливо пирхнула – утім, десь у глибині її душі озивалося якесь інше почуття. Озирнулася на хату. Чомусь більше не хотілося робити новоприбулим капості. Навпаки – аж соромно стало від думки, що й сусіда до шкоди підбивала. Війна, троє дітей, та ще котик оцей… Володь он яблук принесе. Хороший він чоловік, цей Володь. А про неї як казали, так і казатимуть по селу: відьма.

– А знаєш, що? – зупинилася вже аж посеред вулиці, на півдорозі до власного двору. Нерішуче послухала якісь свої думки. Ствердно всміхнулася до них, хитнула головою, немов погоджуючись із чимось глибоко в серці. – Я тут подумала…

– Оце дивина! – усміхнувся сусід. – І що ж?

– Та воно й не страшно, що живуть. І хай собі живуть! – почала повільно, але далі торочила швидше, немов боялася: не встигне доказати, то забуде. Або засоромиться. Або хтозна, що станеться, але ж таки щось погане. – Навіть як їх трохи більше наїде в село, то й нехай! Диви ж, господарюють. Не якесь непутяще… І, це… Якби й до моєї хати отак заїхали, та ще й із дітками! Вона ж, звісно, трохи облупилася й давно не мазалася, але в цілому – хороша, тепла хата. А то я в тих стінах усе одна й одна. Онуки ото на проводи раз на рік приїдуть, на цвинтарі перехрестяться, до двору зазирнуть, дах перевірять – і знову до свого міста, ото й усі гостини. А це ж у кімнаті якась тепла душа ходитиме, розмовлятиме, чомусь радітиме. А може, ще й пісень співатиме. А я б їм і дитинку вночі колисала, і за тістом дивилася б, щоб добре сходило, а то в цієї молоді все не до ладу…

– Ой, тьоть Галь, – засміявся сусід, – вас послухай: не людина, а домовичка в рідній оселі!

– А чому б і не домовичка, – набурмосилася старенька. – Чи ти пропонуєш таки остаточно перетворитися на поторочу та що не вечір – дурно стовбичити ото в кукурудзі, по комплексу порожньому тинятися, людей лякати? З мене, щоб ти знав, найкраща в селі домовичка вийде! Не те, що ти, безгосподарний. 

– А ми ще побачимо, який я безгосподарний! – розсердився Володь. Диви, якщо подумати – така дурниця, а зачепило за живе! Діловитим оком озирнув своє дворище, не пропускаючи ні сухих гілок на аличі, ні перекошеного тину. І раптом страшенно, ще як при житті, захотілося схопити до рук сокиру, нагострити і все тут поправити! А то ще дійсно, приїдуть нові поселенці, до ладненької, доглянутої Гальчиної хати заселяться аж бігом, обох сусідок теж не ігноруватимуть, а його зарослий кленками двір обминуть стороною. От же ж тоді сорому буде, хоч на вулицю не виходь!

– Але якщо надумають грубку з хати викинути, а то й, чого доброго, трактора мого на металобрухт порізати – розсерджуся, чуєте? – блиснув очима з-під рудуватих брів, схожих на колоски отого нового сорту пшениці, який іще встиг потримати в руках. – Буду їм лампочкою мигати і дверцятами до шафки лупити так, що начувайтеся! Є речі на цій землі, які не вимірюються модою чи якимись іншими закордонними швидкоплинними вибриками. Речі, які настільки зріднилися з цим краєм, бо допомогли вижити. І ще допоможуть, якщо підходити з розумом. Це усвідомлювати треба!

– Та ша, розхвилювався ж як, не троне ніхто твоєї грубки, – захихотіла баба, хрипко й задоволено, немов стара квочка курчат до черв’ячини скликала. – Гляди тільки, щоб вона сама від вологи в хаті не розвалилася. А то не буде отим твоїм майбутнім поселенцям, куди й кісточки притулити, щоб відігріти з дороги… А зима йде.

Володь знову пирхнув і пошурував шукати сокиру. Як-то кажуть, робота – не вовк, одним ягнятком не відкупишся, доведеться весь день власними часом та потом платити. Може, навіть кума на поміч покличе. Та той і сам прибіжить – роздзвонить Галька по селу новини, ой, роздзвонить, і вже до обіду!

Чапик, дарма, що класовий ворог, прокрався через улюблену дірку в паркані й приткнувся до безіменної бабиної смугастої кішки, котра собі дрімала на осонні, ловлячи спиною чи не останнє листопадове сонячне золотіння. Поклав голову на облізлий бочок і, зітхнувши з видимою насолодою, мирно захропів на вухо старої мишоловки, затуляючи її утле тільце од вітерця, що все нахабнів. І снилися йому турботливі дитячі руки, які пестили його кошлату голову, чухали кощаву спину і нарешті витягли з вуха капосного кліща – сувенір грибного бабиного жовтня…