Заголовок

— Мене звати Ганна Т., 36 років. Європейка. Середній зріст, середня вага, сірі очі. Природний колір волосся — русявий. Самотня. Маю собаку породи ескімоський шпіц. В контакті з аномалією не перебувала. На місце у сховищі поза Землею не претендую.

Ганна механічно проговорювала відповіді на питання анкети вже втретє. Або вчетверте? Вона не рахувала. Просто хотіла закінчити цю виставу.

Менеджерка компанії «Безпечний простір» кивнула, клацнула мишкою — і нарешті зупинила запис. Ганна видихнула, відсунулась від крихітного, пильного ока камери. Стиснула пальці на холодному підлокітнику стільця — і тут же пожалкувала. Відполірована поверхня крісла була такою, що не зберігала тепло, а ніби створена для того, щоб його висмоктувати. Бліде люмінесцентне світло засліплювало, відбиваючись від таких же безбарвних стін і столу кабінки.

Ганна відчувала дежавю. Це місце, слова стандартної відмови, які вона проказала для відео, видавались знайомими. Наче вона була тут не раз. Відчуття, що вона застрягла, було липким, як дотик чужої руки.

— Маю повідомити, що ваш собака входить до переліку рідкісних порід, які підлягають збереженню, і пропоную забронювати за вами місце в черзі у сховище четвертого к-к-к-к-класу. Я-я-я-я-якщо маєте достатній ресурс, ви мож-ж-жете його придбати поза ч-чергою.

— Що? — Ганна глянула на менеджерку, голос якої на мить зламався і став, наче зіпсований запис. 

Менеджерка почала спочатку, ніби нічого не сталося, але Ганна перервала її: 

— Ні, дякую, — вона глянула на свого собаку, який сидів на підлозі поряд. Кокосик крутив пухнастою білою головою, принюхуючись до штучного запаху чистоти.

Менеджерка не спускала з Ганни очей, очікуючи на стандартну фразу. 

— Я відмовляюсь.

У відповідь вона кивнула і продовжила щось набирати на комп’ютері. Клац. Клац. Клац. Ритмічний стук клавіш розходився рівними інтервалами й зливався зі звуками, що доносились з інших кабінок. За ним Ганна не чула власного дихання, навіть легкого шурхоту одягу — тільки механічне, бездушне клацання.

Загудів принтер: ж-ж-к-жум-жжик-жум-жижик-жижик.

Клацнув степлер, скріпивши анкету і конверт з відеозаписом відмови. 

— Дякую, що пройшли особисте анкетування в компанії «Безпечний простір». — Ганна взяла з рук менеджерки ще теплі аркуші. — Гарного дня.

Ганна посміхнулась і кивнула у відповідь, поспішаючи забратися звідси. Вона легенько смикнула Кокосика за повідець, щоб поквапити. 

Загальне приміщення по цей бік кабінки було схожим на лабіринт. Проте Ганна не могла позбутися відчуття, ніби ступила на кладовище. Високі білі будки стояли рівними рядами, не відкидаючи тіней. Світло ламп заливало простір, не залишаючи жодного шансу тіні чи сумнівам. З кабінок чулися голоси та сухе, механічне клацання. Імена, адреси, відмови. Кожне слово здавалось частиною скупої епітафії. Тут в житті ставилась крапка. Майбутнє ставало визначеним.

Зненацька перед Ганною виросли двері, немов вислизнули із простору між реальностями. Лискуча поверхня віддзеркалювала її спантеличене обличчя, а механічне око посередині кліпнуло. Дверна ручка у формі простягнутої долоні потягнулась до неї. Ганна відсахнулась і зіштовхнулась з дівчиною в пухнастому светрі, що саме вийшла з найближчої кабінки. Вона терла серветкою заплакані, обрамлені густющими віями, очі.

— Вибачте, — машинально бовкнула Ганна.

— Та пішла ти, — бовкнула незнайомка і рушила далі у напрямку, який вказували зелені стрілочки на підлозі. 

Чорні двері зникли так само раптово, як і з’явилися. Ганна підсмикнула Кокосика, і вони поспішили до виходу, не обертаючись.

Надворі було безлюдно. Мрячило. Вулиця поволі звільнялась від залишків почорнілого, поточеного водою, снігу, що танув і вкривав стежки болотом. 

Перед офісом «Безпечного простору» — компанії, що будувала нове майбутнє на Місяці, — світ доживав свої останні дні, але люди все ще сперечалися про те, що насправді відбувається.

Офіційна версія стверджувала, що Земля потрапила в поле невідомої космічної аномалії, яку тримала своєю гравітацією. Проте вірили в неї не всі. Одні вважали, що поява дверей це спроба іншопланетян зв’язатися з нами, але людство не здатне їх розуміти. Були й ті, хто стверджував, що справжній світ давно зник, а ми — лише залишки свідомості, що застрягли в симуляції, яка дає збій.

Дехто бачив у цьому змову «Безпечного простору» та урядів певних країн, які створили видимість катастрофи, щоб узяти людство під тотальний контроль. Інші ж молилися, бо вважали, що наближається кара Господня.

Сходилися всі лише в одному — щось швидко поглинало Землю.

Першими зникли птахи. Одномоментно. Не лишилося жодного виду, жодного пера, жодного гнізда на жодному дереві. Наче їх і не було зовсім. Потім, так само раптово, зникли деякі острови й частини материків. Деякі потім поверталися, але не всі. Їхні мешканці нічого не знали про свою відсутність. Для них життя протікало так, наче нічого не сталося. 

Ганна вийшла на вулицю і зупинилась на сходинках біля виходу. Тільки зараз вона згадала, що все ще тримає папери й спробувала акуратно скласти їх в рюкзак. Просто на газоні перед офісом «Безпечного простору» стояв, криво припаркований, чорний седан. Одне з його коліс хтозна-коли спустило. Але зараз він рухався, ритмічно погойдуючись.

Дрібні краплі дощу виблискували на капоті, осяяні світлом реклами з великого монітора. Картинка майбутнього у місячному місті, яке збудував «Безпечний простір», перервалась промовою голови корпорації. Одягнена в біле, вона говорила про майбутнє, переважно для тих хто має гроші:

— Наша місія — подарувати кожному новий дім. Так, цей дім буде на Місяці. І так, зараз ми називаємо його просто «сховищем». Але ц-ц-це лише тимчасове слово, адже обрати ім’я для місця, де твориться нове м-м-м-айбутнє належить тим, хто вже зробив к-к-крок упере-е-е…

Раптом екран блимнув, звук зник, і картинка розпалася на сотні кольорових квадратів. Реклама, старі кадри з новин, архівні звернення зливалися у хаос, а потім з нього склалась ілюзія з видом величезного механічного ока. Те саме око, що і на чорних дверях, які явилися Ганні в лабіринті з кабінок. Вона застигла, їй здалося, що око дивиться просто на неї.

— Твою ж… — її долоні спітніли, й вона різко запхала папери, підхопила песика і пішла геть.

Ледве зберігаючи рівновагу, вона ковзала по грязюці до метро. «Безпечний простір» подарував місту кілька безпілотних вагонів. Вони ходили раз на кілька годин в кожен бік. Хай рідко, але хоч якийсь транспорт. А ще цілодобовий і безплатний.

Ганна донесла песика аж до переходу, що вів у підземку. Її рука затерпла, тож вона обережно поставила собаку, щоб трохи розім’яти задерев’янілі пальці. Сильний порив вітру приніс із тунелю запах розжареного металу, сечі та порожній паперовий пакет. Кокосик прискіпливо обнюхав його, а тоді… надзюрив. 

Ганна глянула на обрій — сутінки поступово накривали місто. Вони спустились у безлюдний, слабко освітлений перехід.

Тунель, був обклеєний строкатою мішаниною з плакатів, що пропонували порятунок душі та тіла, розваги перед кінцем світу та квитки в примарне майбутнє. 

Вже точно фінальний. «Концерт Степана Гіги! «Цей сон», «Золото Карпат», «Яворина» та інші безсмертні хіти». 

Група Свідків Судного дня пропонувала знайти спокій та спасіння в рядах своїх парафіян. Вони поклонялися дверям як божеству, обіцяючи, що лише обрані пройдуть крізь них у новий кращий світ. 

З іншого плаката на Ганну дивився мультяшний тарган. Він усміхався й показував великий палець вгору над написом: «Ми виживемо! Дверима нас не зупиниш!».

Вигоріла реклама туристичної агенції пропонувала «Гарячі тури» до місць, які вже зникли з поверхні планети.

Проте більшість постерів належали «Безпечному простору». Вони закликали повідомляти про випадки проявлення аномалії, дверей чи чогось іншого, пройти особисте анкетування та придбати місце у сховищі на Місяці за вигідними умовами. Майже всі вони були почеркані чорними гнівними написами.

Біля назви компанії з’явились жирні букви: НЕ. «НЕ«Безпечний простір», а дружню посмішку очільниці затьмарили слова: «ЗМОВА» і «ЗРАДА». 

Хтось намалював на постерах чорний силует дівчинки, що тримала за лапку ведмедика і, наче, розглядала рекламу. Плакати обіцяли ідеальне життя у сховищі місячного міста, в той час, як міста на Землі безслідно зникали. Над її головою, у нерівній бульбашці, звучало питання: «МАМО, А У НАС БУДЕ СХОВИЩЕ?»

Нарешті Ганна дійшла до входу на станцію. На всіх турнікетах горіли зелені стрілки. Ганна пройшла крізь них і опинилася на платформі, залитій фірмовим нестерпно білим світлом. Звук її кроків відбивався від колон і розходився луною по станції. Кілька людей, що чекали на потяг, мляво звели на неї очі.

Безпілотні вагони прибули швидко. Ганна зайшла в останній і сіла в кінці, ховаючись від випадкових поглядів, які часто привертав її пес. Через дві станції потяг випірнув на поверхню, і перед нею розкинулося місто.