Заголовок

Враз у кабінеті директора запанувала тиша. Дем’ян не дивився ні на Марію Дмитрівну, яка, відчував, свердлила його лютим поглядом, ні на бліду матір, що стискала в руках легкий весняний шалик. Зараз він би нізащо не наважився зустрітися поглядом із Ганною Борисівною. Досить й того, що у класі бачив збентеження в її очах тієї миті, коли не стримався. Товсті скельця окулярів вчительки не приховали болю, якого хлопець їй завдав.
В руках у Ганни Борисівни досі був глобус. Доки тривала тиша, Дем’ян, примружившись, шукав на ньому Індійський океан.
– Петришин? – голос Марії Дмитрівни вивів його із задуми. – Певно, ти знаєш, що маєш сказати Ганні Борисівні.
Хлопець завмер.
– То ти не вибачатимешся? – після паузи холодно запитала директорка школи.
Дем’ян міцно стиснув вуста. Тому, як він зараз чинив, не було жодного виправдання. Але, можливо, він хоча б так змусить маму нарешті його почути…
Марія Дмитрівна без поспіху підвелася зі шкіряного крісла.
– Що ж…  Прикро. Дуже прикро. Наговорити грубощів учителю в присутності однокласників тобі сміливості не бракувало, а перепросити – не вистачає. Петришин, я була про тебе кращої думки.
Виходячи до коридору, Дем’ян не дивився на матір. Вон