Заголовок

Правильне рішення
Повернутися до конкурсу: БАЙКИ ЩЕКАВИЦІ – Вижити в очікуванні кінця світу
Враз у кабінеті директора запанувала тиша. Дем’ян не дивився ні на Марію Дмитрівну, яка, відчував, свердлила його лютим поглядом, ні на бліду матір, що стискала в руках легкий весняний шалик. Зараз він би нізащо не наважився зустрітися поглядом із Ганною Борисівною. Досить й того, що у класі бачив збентеження в її очах тієї миті, коли не стримався. Товсті скельця окулярів вчительки не приховали болю, якого хлопець їй завдав.
В руках у Ганни Борисівни досі був глобус. Доки тривала тиша, Дем’ян, примружившись, шукав на ньому Індійський океан.
– Петришин? – голос Марії Дмитрівни вивів його із задуми. – Певно, ти знаєш, що маєш сказати Ганні Борисівні.
Хлопець завмер.
– То ти не вибачатимешся? – після паузи холодно запитала директорка школи.
Дем’ян міцно стиснув вуста. Тому, як він зараз чинив, не було жодного виправдання. Але, можливо, він хоча б так змусить маму нарешті його почути…
Марія Дмитрівна без поспіху підвелася зі шкіряного крісла.
– Що ж…  Прикро. Дуже прикро. Наговорити грубощів учителю в присутності однокласників тобі сміливості не бракувало, а перепросити – не вистачає. Петришин, я була про тебе кращої думки.
Виходячи до коридору, Дем’ян не дивився на матір. Вона мовчки шукала щось у телефоні. Зупинившись поблизу вікна, гірко кинула:
– Знаєш, Деме, я ніколи не думала, що мені буде так за тебе соромно.
Він розвернувся й, не кажучи матері більше ні слова, швидко пішов геть. Піднімаючись сходами на третій поверх, ледь не налетів на незнайомого  високого хлопця. Пропустивши його вперед, відкрив двері з табличкою «8-Б».
Однокласники стишилися та повернули голови в його бік.
– Бачу, тебе відпустили живим. Вітаю! – реготнув балакучий Андрій.
Понуро схиливши голову, Дем’ян пройшов до своєї парти. Його сусід  Тарас зараз же підвівся й переклав речі на вільне місце позаду.
– Чого ти?
– А ти чого? – гаркнув на нього однокласник. – Ганна Борисівна – хороша вчителька. Розуміюча. Вона нам стільки всього пробачала.
Він грюкнув наплічником об підлогу.
– Сьогодні ти сам напрошувався на зауваження. Борисівна не заслужила, щоб ти так із нею розмовляв, щоб підвищував на неї голос.
– Я не хотів зриватися…
– Знаю, що ти мрієш повернутися до старої школи. Тому дуркуєш. Але невже тобі тут так погано?
– Там мені буде краще, – відвертаючись, прошепотів Дем’ян.

***