Заголовок
Баба Галя напружено кліпнула, протерла очі й знову втупилася на екран старого ноутбука. Зморшкуватий палець невпевнено заклацав по клавішах.
У вузькому віконці вишикувалася довга шерега цифр, а нижче засвітилася зелена кнопка.
Галя нервово зітхнула. Стиснула кулак, гріючи замерзлі пальці. Заради економії опалення в домі працювало ледь-ледь, тому вона сиділа в кімнаті у двох светрах, теплому кептарику й «хатній» шапці. Але старечі руки дубіли все одно.
Трясця! Що це вона робить? Може, варто наново подумати? Ще не пізно відіграти все назад…
– Годі, – промовила вголос. – І так усе життя думала!
Й рішуче клацнула по зеленій кнопці.
***
Минулого місяця до провулку, де жила Галя, прилетів КАБ.
Це сталося о шостій ранку. Вона вже встала, зробила руханку, налила собі трав’яного чаю і, поки він вистигав, повернулася до кімнати. Сіла на диван….
Аж тут у голові забриніло від низького гулу. Лише встигла майнути думка: «Що, все?»
А наступної миті бахнуло…
Диван підскочив, стіни хилитнулися, поштовх повітря перебовтав мізки у черепній коробці. Стеля над головою захрускотіла й посипалася на голову.
Коли Галя отямилася, було темно. В роті й носі повно пилюки, диван – це вона визначила навпомацки – рясно засипаний шматками тиньку зі стелі. Однак дяка шапці й кептарику – забоїв та травм не відчувалося.
Проминуло?
Втім, рано радіти. Це перша. А кацапня зазвичай б’є кілька разів у суміжні точки. Тож ворушитися поки не варто.
Гугухххх…
Знову поштовх, хрускіт стін і нова порція тиньку на підлогу. Але вибухнуло далі, ніж уперше. Галя перевела подих, намагаючись не надто ковтати пилюку.
Гу-у-уп …
Третя. Ще далі.
«Хай усі залишаться живі, а якщо й поранить, то не сильно», – прошепотіла звичну примовку. До кого зверталася, й сама не знала, бо у вищі сили не вірила. Та раптом якісь таки є – то, може, почують?
В їхньому прикордонному місті безмаль три роки щоночі крутиться «кацапська рулетка». Комусь щастить, і він живе далі – до наступного обстрілу. А комусь ні, і для нього все скінчується.
Та для неї ще не скінчилося – принаймні, на сьогодні.
Галя струсила з себе уламки й навпомацки пошкутильгала до передпокою, обережно ступаючи по мотлоху на підлозі. Після ударної хвилі в потилиці посмикувало болем.
Вхідні двері були розчахнуті навстіж, але цілі. Поки Галя обережно спускалася з ганку, у хвіртку хтось загупав кулаком.
– Агов, господарі? Живі?
Хвіртка залишилася на місці, але паркан біля неї відірвався від стовпа й перекосився. Через діру Галя побачила чоловіків у захисних костюмах МНС із яскравими помаранчевими вставками. Над провулком клубочився дим, путівцем прокотила пожежна машина, за нею прогуркотів екскаватор. А перед самим отвором стояла жінка з текою.
– Бабусю, ви як тут?
– Та гаразд, – пробурмотіла, погано чуючи сама себе через вуха, наче забиті клоччям.
– Скажіть-но ваше прізвище, адресу й номер телефону. Як ви почуваєтеся? Медична допомога потрібна? Пошкодження в домі є? Як вікна? Зачекайте трошки, хлопці до вас підійдуть, глянуть…
Звіддаля почулися командні вигуки, засичали шланги пожежників і знову загуркотів екскаватор. Міські рятувальні служби за три роки війни навчилися працювати оперативно.
***
На щастя, ніхто не загинув, бо ракета влучила не в будинок, а в сарай на межі двох ділянок. Трьох сусідів із забоями і порізами склом забрали до лікарні, але ніхто з них не перебував у важкому стані.
За пів години повернулася електрика, а тоді вправні хлопці швидко позабивали шматками ДСП вибиті вікна в довколишніх будинках і тим же матеріалом відновили або закріпили побиті загорожі з боку вулиці. Вже опівдні ніхто б і не здогадався, що сюди сьогодні щось прилетіло – хіба придивився б до надто новеньких деревних плит на місці парканів. Таких рівненьких і справних, наче вони тут стояли одвіку.
Голову Галі попустило, нудоти не було, і вона вирішила, що струсу мозку немає – отже, медицина не потрібна. Цілий день потрошку, намагаючись не перенапружуватися, прибиралася в домі. Кімнати з пошарпаними стінами і плямами відваленого тиньку на стелі набули неохайного вигляду, але фахівці визначили, що сволоки цілі й стіни не заваляться. Це головне.
Тож можна жити далі. Принаймні, до наступного прильоту.
Та за чотири дні сталося дивне.
Вона не відповідала на дзвінки з незнайомих номерів, бо зазвичай це шахраї. Але цього разу подумала, що, може, телефонують з міських служб. І натиснула «прийняти».
– Галино Анатоліївно? Доброго дня, – почула дівочий голос. – Я вам дзвоню, бо ви зареєстровані як особа, чия оселя зазнала ушкоджень від вибуху. Міжнародна гуманітарна організація «Ред роуз» виділяє тим, хто постраждав від агресії російської федерації, матеріальну допомогу. Запрошуємо вас завтра о десятій годині ранку зареєструватися для отримання коштів у приміщенні школи номер двадцять вісім. При собі мати паспорт, ідентифікаційний код і реквізити банківської картки, якщо така у вас є…
Завершивши розмову, Галя глузливо пирхнула. Допомоги від будь-яких організацій, державних або недержавних, вона ніколи не отримувала. І не напрошувалася, бо зараз візьмеш якусь гуманітарну субсидію, а потім закони змінять, і ти ще й залишишся боржницею.
Але зранку встала, потинялася хатою, глянула на годинник… І вирішила, що від неї нічого не відвалиться, якщо вона прогуляється до школи й послухає, що там кажуть.
Школа вже три роки стояла зачинена, лише у підвалі розташовувався «пункт незламності». Але того дня вестибюль відчинили, і всередині купчилися Галині сусіди з провулку та сусідніх вулиць. Майже всі літні. Молоді в їхньому районі залишилося обмаль – жінки з дітьми виїхали, чоловіки воювали.
За кілька хвилин розпочалася доповідь менеджерки. Жінка пояснила, що організація «Ред роуз» – це європейський фонд, котрий надає матеріальну допомогу тим мешканцям прифронтових міст, які раніше не отримували інших гуманітарних виплат. Ці гроші не мають цільового призначення, отримувачі можуть витратити їх на власний розсуд, нікому не звітуючи. Кому на що потрібно: на комунальні послуги, ліки, їжу…
– Тобто ніяких звітів? – недовірливо перепитав хтось.
– Жодних! – запевнила менеджерка. – Ці кошти призначені для полегшення матеріального стану ваших родин. Кожен сам знає, що йому найбільш потрібно. Ви можете витратити їх, на що схочете.
Галя скептично гмикнула, проте вирішила зареєструватися. Хтозна – раптом і справді щось заплатять? Тоді можна буде купити ліки, які їй виписали ще місяць тому, та вона досі за ними не ходила, бо обмаль грошей. Або нарешті зробити платне МРТ. Або сплатити борг за газ, котрий накопичився з початку опалювального сезону…
– Коли прийдуть кошти, ви отримаєте повідомлення, – сказала операторка, записавши її особисті дані. – Якщо не надійдуть – ось буклет, тут наш телефон, подзвоніть нам…
Вийшовши зі школи, Галя глузливо пирхнула. Звісно, це дурниці. Не варто й сподіватися.
***
За тиждень вона майже забула про ту дивну гуманітарну організацію. Та раптом на телефоні вигулькнуло повідомлення: на її картку надійшли гроші!
Галя, підсліпувато мружачись, перечитала дрібні літерки ще раз. Сума, яка дорівнює її пенсії за п’ять місяців! Цілий статок!
Та коли витягнула блокнот і ручку, аби розподілити несподіване багатство, то розгублено замислилася.
«Багатство» насправді являло собою суму, трохи більшу за офіційну мінімальну зарплатню. І при нинішньому рівні цін було вельми примарним. Якщо витратити гроші на МРТ і ліки, то на цьому вони й закінчаться. На комірне вже не вистачить. А якщо сплатити комірне, то не залишиться на ліки. Про новий зубний протез годі й мріяти – це коштує значно більше. Витрачатися на їжу поза межами звичного для неї мінімального вегетаріанського раціону не варто – тоді гроші непомітно розтринькаються, та й квит. А їх треба витратити якось відповідально…
На цій думці вона затнулася й скривилася.
Еге ж! Знову «відповідально»?
Раніше Галя мріяла дожити до перемоги України у війні. Але нині міжнародна ситуація покотилася шкереберть, і стало геть незрозуміло, на що очікувати. А може, вже й ні на що.
Трясця! Тут намічається черговий апокаліпсис, а вона досі думає про якусь відповідальність?..
На апокаліпсисах Галя зналася добре. Пережила розвал «совка», кримінал «дніпровських», рейдерство «донецьких», три революції, три контрреволюції, вісім років локальної війни і три – повномасштабної. Ще б ядерну – і буде повний комплект!
Чи, може, не заморочуватися й відправити всі ці кошти на армію?
Але це теж буде… «відповідально».
А менеджерка фонду казала: «Ми хочемо, щоб ці гроші полегшили ваше життя. Ви можете витратити їх, на що самі схочете»..
Трясця!
Вона ніколи в житті не витрачала гроші на те, що насправді хоче.
Статки у неї колись були непогані, бо працювала без упину. Але те, що заробляла, не тринькала. Це не для неї, а для родини. Не на особисті забаганки.
Адже всім щось треба. Старим батькам, чоловікові, донькам. А їй самій… ні, вона обійдеться. Думати про власні примхи – це безвідповідально. Та й необхідно щось заощадити на часи чергового апокаліпсису…
Але хто везе, на тому й їдуть. Галя часто чула від рідних «мені треба» або «мені хочеться». Але ніхто ніколи їй не казав: «Це твої гроші, витрати їх, на що забагнеться». Вперше в житті вже в глибокому пенсійному віці вона почула це від чужої тітки з благодійної організації.
«Можете витратити їх, на що самі схочете»…
А може, й справді? Зробити таке бодай раз у житті? Начхати на «відповідальність»? Адже більше такої можливості, певно, ніколи не стане. От піти й витратити всі гроші на щось непотрібне – просто задля втіхи?
Але на що?
Якщо відкинути те, на що цієї суми достоту не вистачить – то що залишається?
Придбати якісь речі? Ні, лахів у шафах вистачить до кінця життя. Численні светри, худі, джинси, кросівки й спортивні костюми – гарні, майже нові – залишилися «у спадок» від доньок. Вона завжди була худенька й полюбляла зручний спортивний стиль – тож тепер і носить.
Смаколики? Ні, не вабить. Ще бракувало халепи зі шлунком!
Гайнути в туристичну подорож Україною? Трясця, з її ногами тільки мандрувати! Та й самій нецікаво, а подруги вже або померли, або за кордоном. Нема кого й запросити до компанії.
Накупити нових книжок? Але смак до читання вона давно втратила. Читаючи про чуже життя, надто болісно усвідомлювати, що від власного вже нічого не залишилося.
А тоді що?.. Трясця, що вона за істота, яка вже не має ані потреб, ані бажань, ані мрій!
А колись же ж мала!..
Втім, найбільшу мрію – повернути життя назад років на п’ятдесят і почати все наново без осоружної манії відповідальності – все одно здійснити не вдасться. А будь-шо інше у порівнянні з цим не варте клопотів.
Хіба що…
Ні, дурниці. Цього вона вже не потягне. Суто фізично.
Треба ще подумати…
***
Кілька днів минуло в роздумах. А надвечір третього дня вона сіла за ноутбук і вбила запит в рядок пошуку. Уважно роздивилася те, що їй пропонували на сайтах.
І раптом…
Спочатку не повірила власним очам. Такого взагалі не могло бути!
Але було! Трясця!..
Галя зайшла на потрібну сторінку. Збільшила й передивилася світлини. Двічі перечитала технічні характеристики.
Дідько, таких збігів не буває! Цю модель не випускали вже років зо двадцять! А завод, на якому її робили, було закрито й ліквідовано ще до анексії Криму. Виробничі потужності продали, й залишився тільки комерційний відділ, котрий почав торгувати модними китайськими поробками. Вона це знала, бо цікавилася.
Проте ось він – пам’ятний ще з юнацтва логотип заводу! І назва! І до болю знайомі абриси на світлині! І навіть ціна зі знижкою!
І чомусь саме зараз! Коли їй на голову звалилися неочікувані кошти!
То, може, й справді?..
Та ні, дурниці. Куди вже їй!
Галя роздратовано клацнула по червоному хрестику на екрані, закриваючи вікно. Не варто про таке й думати!
Але думка вже засіла в голові, мов гостра скабка.
Міркувала ще два дні. Хробак відповідальності в мозку настирливо бубонів: «Тобі це не треба! Ти й себе на ногах заледве тримаєш, а тут… А як зі своїми напів живими руками утримуватимеш таку вагу? Гепнешся й покалічишся, переламаєш кістки – і хто тебе лікуватиме?»
– Рівновага там сама тримається… – буркотіла вона.
«Та якби ж то! А твоя спина? А якщо защемить хребці?»
– Вдягну корсет.
«Ти ж сліпа, поперед себе на три метри нічого не бачиш!»
– Вдягну окуляри.
«Ти божевільна стара шкарбунка!»
– То й що? Маю я право на схилі років побути божевільною?
«Зараз ти принаймні шкутильгаєш сама і здатна себе обслуговувати. Не бозна-що, але для твого зношеного організму це певне досягнення. Хочеш цю можливість назавжди втратити? Ризикнути тим, що маєш, заради невідомої мари?»
– Так.
«Увага! Повітряна тривога!» – заволав телефон, а за вікном залементувала сирена. Галя роздратовано клацнула по екрану, вимикаючи попередження, і пробурчала хробакові:
– Ось, чуєш? Наступна ракета або шахед може прилетіти сюди. І я помру, так і не здійснивши свою мрію.
«Ти й так помреш, якщо не будеш лікуватися!»
– А на ліки мені ще трошки залишиться.
«Але якщо ти все ж таки не зможеш…»
– То поставлю в кімнаті й милуватимуся. Відчепися!
Вона рішуче відкрила сайт.
Може, хробак і мав рацію. Але якщо вона не зробить цього просто зараз, то вже не зробить ніколи. Нидітиме решту життя, ковтаючи пігулки й відчуваючи, як ноги ходять усе гірше, а серце б’ється дедалі слабше. То який сенс розтягати це нидіння на зайві роки? Краще прожити рік чи два у радості, ніж десять у тузі. Цьому світові вона вже нічого не винна. Зробила, що могла. Пів сторіччя працювала, виростила гідних дітей, нікому не відмовляла в допомозі. Нікого не обтяжувала власними проблемами або болячками. Навіть досі щоранку робить руханку, а вдень сумлінно дибуляє кілька кілометрів, підтримуючи кровообіг у занімілих кінцівках. Адже коли не зможе рухатися – навіщо животіти далі?
Тож вона, хай йому грець, заслужила на останню втіху!
Галя напружено кліпнула, протерла очі й втупилася на пошкрябаний екран старого ноутбука. Зморшкуватий палець заклацав по клавішах.
Ціна. Доставка. Певно, варто замовити кур’єрську, бо сама таку вагу до дому не дотягне. Комісійні. Підсумок до сплати…
Коли у вузькому віконці вишикувалася шерега цифр, Галя ще раз ретельно перевірила кожну. Наче все правильно.
На екрані засвітилася зелена кнопка.
«Сплатити»…
***
Вона була красуня! Значно гарніша, ніж на фото!
Коли Галя зняла упаковку зі свого надбання, у неї мимоволі перехопило подих.
У порівнянні з сучасними велосипедами класична «Україна» була, наче могутня лицарська конячина поряд із субтильними іподромними скакунами: здоровезні колеса з блискучими крилами, потужна сталева рама, широке вигнуте кермо, м’яка сідушка, довгий міцний багажник. Димчасто-сірий колір рами переходив у сріблясто-чорний на колесах і сідлі та блискучо-металевий на кермі й крилах. На рамі яскравою оздобою зміїлася синьо-жовта стрічка.
Галя непевно торкнулася керма, яке вивищувалося на рівень її грудей. Поряд із сталевою велеткою відчула себе хирлявою дрібнотою. Знову стало лячно – хіба вона зможе підпорядкувати таку здоровезну машинерію?..
Але колись вона це вміла. Вміла добре. Має упоратися й тепер…
Ще раз погладила кермо і прошепотіла:
– Вітаю, дівчинко! Сподіваюся, потоваришуємо, еге ж? Зватиму тебе Димкою. Ходімо додому, красунечко…
Так, попри здоровенні габарити Димка – дівчина. Адже рама жіноча. І це вам не якесь побутове залізяччя. З велосипедом треба вміти подружитися й домовитися.
Галя знала це змалечку. Адже на колесах ще з трьох років…
Боялася, що завезти Димку через ґанок до будинку буде сутужно. Проте та рушила з місця несподівано легко і прокотилася сходинками, наче їх і не помітивши. Чемно стала під стіною в передпокої, на заздалегідь звільнене місце.
– Отак, Димко. Тут тобі буде зручно…
Так, Галя завжди вміла порозумітися з велосипедами. Ще відколи їздила на червоній дитячій Пташці. Потім її замінила смарагдова Ластівка. А коли й та стала замала, випросила у батьків «дорослий» велосипед – блакитну Сильву.
Ох, скільки вони наїздили разом, і де лише не мандрували!
Мати обурено волала: «Вже доросла дівка, час уже ходити на підборах і губи фарбувати, а вона гасає на велосипеді, як дура! Перед сусідами соромно!» Та Галя лише глузливо пирхала.
В задушливому світі радянщини де вимагалося все робити «як усі», велосипед був для Галі єдиним вікном до свободи. І не лише тому, що вона могла їхати куди завгодно й досліджувати місця, до яких пішки б ніколи не дісталася.
Там було дещо інше.
Коли вона сідала на Сильву, в них обох щось змінювалося. І довкола також. В цьому іншому світі не існувало компартії, школи, комсомолії, політінформацій і іншої маячні. Хирляві лісонасадження зненацька перетворювалися на дикі праліси, де на галявинах паслися олені й блукали вепри, а засмічені річки-смердючки – на розлогі водойми, де сплескувала риба. А сама Сильва перекидалася на дужу сіру кобилу, вірну і невтомну.
І Галя теж ставала інакшою. Такою, якою насправді мала бути. Вільною…
Супутників по мандрах у неї не знаходилося. Та вона їх і не потребувала. Сильва розуміла її значно краще за людей.
Щоправда, мама колись почула, як Галя на веранді розмовляла з Сильвою. Тихо підійшла ззаду й вкрадливо-спантеличено прошепотіла: «Доню… ти справді думаєш, що твій велосипед живий?» І вираз обличчя мала такий…
«Звісно, ні», – умить відпарирувала Галя. Ще бракувало, аби її відправили до психлікарні!
Втім, усі рідні відчували, що в її стосунках із Сильвою щось «не так». Коли вийшла заміж, то чоловік її навіть ревнував до велосипеда. Сварився, коли Галя кудись їздила, і що «це одоробло» стоїть у передпокої. Після народження старшої доньки таки відніс Сильву до сараю. І коли Галя побачила свою вірну залізну конячку наступної весни, то мало не заплакала. Кермо і ободи вкрилися іржею, крила облізли, сідушка запліснявіла… Вона все ретельно відчистила і перефарбувала, але кататися вже не мала часу. Виїжджала лише вряди-годи, зазвичай зранку у вихідні, поки всі ще спали. Аби бодай ненадовго повернутися до самої себе і вхопити напів забутий ковточок свободи…
Проте згодом нагодилася друга донька, на голову звалився черговий економічний катаклізм, і не стало коли й угору глянути. Хіба інколи Галя, прибираючи в сараї, підходила до Сильви й сумовито її гладила. Мацала спущені колеса, загадувала собі купити нові камери. Щоб, може…
Втім, «може» настало, тільки коли старша донька доросла до підліткового віку й захотіла велосипед. Сильва нарешті отримала нові камери і задню втулку, проте катання у малої завершилося на третьому виїзді. «Мамо, це не велосипед, це мотлох! Важчезний, здоровезний, з місця не зрушиш! Ще й немає перемикання швидкостей!» «Качай ноги», – пробурчала Галя. «Ні, я не їздитиму на цій древній потворі! Чи я якась злидарка? Купи мені нормальний!»
Так у них з’явився Монстр. Супер-сучасний: фірмовий «шимановський» обвіс, дванадцять швидкостей й дизайнерська рама з сідлом і кермом на ресорах. Але вже невдовзі донька злетіла з нього так, що два тижні ледве дибала, і на цьому її захоплення велоспортом завершилося. Згодом на Монстрі трохи покаталася молодша, та й ту вистачило ненадовго.
А взимку під час буревію на їхній сарай упала стара груша, розваливши благеньку дощану стіну. І коли вони розгребли мотлох, Галя побачила, що від Сильви залишилися самі уламки. Навіть прогнила рама зламалася у двох місцях.
Вона сіла просто на землю й заплакала. Доньки прибігли її втішати – мовляв, нема чого побиватися по старезній залізяці. Якщо мамі аж так треба, то можна купити новий велосипед. Або хай забирає їхнього Монстра…
Та, чорт забирай, справа ж не у залізяці! Разом із Сильвою у ній самій наче зникло те, чого вже не повернеш…
Нового велосипеда Галя так і не купила. Заводу, з якого колись вийшла Сильва, вже не існувало, а більш ніде такі моделі не вироблялися. Тільки коли вже не стало чоловіка, вона згадала про Монстра. Той перебував у доброму стані, бо стояв у теплій коморі. Адже «надто дорогий, коли вже стане не потрібний, то продамо». Та так і не продали.
Галя привела Монстра до ладу й спробувала трохи поїздити. Спільну мову з ним знайшла швидко, проте цей коник їй не подобався. У нього все було якесь недолуге – коротка рама, низьке кермо, замалі колеса, вузька тверда сідушка і незручні гальма. І хоча Монстр до Галі старанно підлабузнювався, намагаючись стати зручним і піддатливим, особливості конструкції нікуди не подінеш. Після кожної поїздки Галя почувалася наче побитою і подумки матюкала «креативних розробників» цього дизайнерського витвору.
Тому після початку війни на Донбасі вона подарувала Монстра дальньому родичеві, котрий мешкав у тих краях. Автобуси поблизу зони бойових дій не ходили, без велосипеда навіть на роботу не дістанешся. А Монстр попри свою недолугість був міцненький і з широкими рубчастими протекторами. Тож придався для доброї справи.
А Галі вже було не до того. Війна, економічна криза, нова робота, волонтерка, друга робота – бо ще доводилося допомагати доньці з близнюками. Ковід, повномасштабне вторгнення, донати на армію… Не мала коли й передихнути.
Аж поки якось зранку не виявила, що неспроможна встати…
В лікарні її так-сяк привели до ладу, проте з роботою та активним життям було покінчено. Яка збіса активність, коли похід на пів кілометри до крамниці розтягається на годину, а миття посуду перетворюється на еквілібр, бо все падає з рук? Доньки кликали до себе в закордоння, проте вона відмовилася. Годі з неї метушні. Та й не хоче нікому бути тягарем. Бодай решту життя доживе в тиші й спокої. А що місто бомблять – байдуже. Якщо прилетить, то на цьому усі її клопоти й завершаться. Аби лише вбило одразу.
– Отакі справи, Димко. Але ми з тобою ще трошки потопчемо ряст. Еге ж?
***
За кілька днів потеплішало, а за наступну добу весняне сонце й вітер висушили дороги.
Галя вбралася в гарний спортивний костюм і кросівки. Міцно підв’язала поперек і вивела Димку на вулицю.
Коли взялася за кермо, знову стало лячно. Чи вона подужає?..
Раніше Галя штовхала велосипед уперед і заскакувала на сідло вже в русі. Проте зараз незграбно перенесла ногу через раму, стала й заклякла. Наче боязке дівчисько, яке лише вчиться їздити.
Подумки вилаяла себе. Пробурчала під ніс:
– Агов! Ногу на педаль, і тисни! Головне – зрушити, а там зорієнтуєшся!
Глибоко видихнула – і натиснула. Спіймала другу педаль, плюхнулася в сідло. Незграбно стиснула кермо, почуваючись горобцем на хисткій гілці.
Дідько, як швидко!.. Аж замигтіло перед очима!
Галя звикла ходити повільно, бо не надто довіряла кволим ногам. Зараз Димка котилася лише трохи швидше за пішохода, але з незвички навіть це Галі здавалося занадто.
А онде попереду баюра! А-а-а!
«Галюсю, вгамуйся! – зненацька пролунав у голові насмішкуватий голос. – Не бійся, я тебе не скину. Розслаб руки, не тисни так, ану!»
– Ди… Димко? Це ти кажеш?
«Та я! Не лякайся. Сядь рівніше й розслабся, чуєш? Все буде добре».
Вона навіть не рухала кермо – важка велетка плавно нахилилася вбік, оминаючи баюру, і знову випросталася.
«Дивися вперед! Що ти, як маленька? Отак, добре! Тепер ще трохи крутни…»
– Ти… ти зі мною розмовляєш? Здається, я таки збожеволіла…
«Анітрохи. Весь мій рід уміє розмовляти з людьми. Тільки не всі хочуть.»
– Але… чому…
«Чому розмовляю? Бо ти добре до мене ставишся. Дала мені ім’я».
– Інші теж мали імена. Але не розмовляли!
«Може, спілкувалися з тобою інакше. В кожного своє. То куди їдемо?»
– Не знаю… там, де рівненько…
«Тут ніде не рівненько. Але не бійся, вивезу. Не напинайся так!»
Галя спробувала трохи розслабити м’язи. Ноги міцніше уперлися в педалі, і відчуття рівноваги наче перетекло до великих важких колес. Овва!
«Вже краще? Молодець, дівчинко! Покотили!»
– Я не…
«Та ладно! Мені видніше».
Вона примружилася від яскравого сонця – й раптом знову відчула себе на міцній, надійній конячій спині…
***
Тепер Галя прокидалася зранку з думками про новий гарний день, а не про те, що краще б вона померла уві сні.
Довкола неї наново розгорнувся світ. Великі відстані вже не здавалися нездоланними. Тепер вона могла мандрувати містом, не шкутильгаючи й захекуючись, а плавно похитуючись на м’якому сідлі. Прокотитися до базару на околиці й накупити, чого потрібно, не обмежуючи вагу трьома кілограмами, бо на Димчин багажник можна навантажити й понад десять. Або навідатися до гідропарку й влаштувати пікнік під старими вербами…
До приміських лісів, звісно, не їздила – цивільним туди зась, там міни і військові пости. Але торохкотіння кулеметів і бахкання гармат використовувала як орієнтир, коли починала блукати незнайомими районами.
Спочатку насилу підтримувала мінімальну швидкість навіть на рівному й уникала підйомів. Проте з кожним тижнем тиснула на педалі все впевненіше – і з подивом відчувала, як в охлялих, занімілих м’язах помалу відновлюється міць. Коли повертала Димку, не рухаючи кермо, а нахиляючись набік, то вже не боялася втратити рівновагу. Згодом припинила сполохано тиснути на гальмо, якщо конячка надто розганялася на схилі.
Звісно, до колишніх швидкостей було далеко, проте Галя цього й не прагнула. Димка носила її обережно, уникаючи ризиків, й не дозволяла надміру напружуватися. Якщо Галя надто захоплювалася, то негайно чула суворе попередження: «Ану, годі ставити рекорди! Твою ішемію ніхто не відміняв! Якщо не можеш дихати носом – гальмуй!» «Та ж я не заїду на схил!» – захекано сичала Галя. «То й не заїжджай! Злазь і йди пішки! Злазь, а то я сама зупинюся!» І справді зупинялася.
Після чергового обстеження лікарка з подивом зазначила, що на Галю незвично добре діють ліки. «Димко, це ти мене лікуєш? – спантеличено поцікавилася Галя, повернувшись додому. «Пф-ф! – пирхнула та. – Я звичайна робоча конячка, а не відьма. Ти сама себе лікуєш». «Яким це дивом?» «Здоровим способом життя й позитивним настроєм. А я лише трошки допомагаю».
Галя була впевнена, що насправді все не так просто. Але нехай…
***
Того дня прогноз погоди обіцяв дощ, а прогноз обстрілів – балістику дальнього виходу на сьому ранку. Тому Галя виїхала на Димці раненько, щойно минув комендантський час.
Низькі темні хмари, підсвічені рожевими досвітніми променями, створювали дивне примарне освітлення. Димка неквапно котилася проїжджою частиною приватного району повз вікна, закриті віконницями або забиті плитами ДСП. Хідники здебільшого поросли травою, бо ними нині мало хто користувався. А якщо бур’ян стирчав і перед хвірткою – отже, господарі виїхали. Або померли.
Коли вони з Димкою від’їхали кілометри на півтори, увімкнулася повітряна тривога по БПЛА. З боку лісу забахкали гармати й заторохкотіли кулемети, приглушено гупнув збитий шахед. Звичні вранішні звуки.
Галя відзначила, що це далеко, й рушила далі. Лише хвилини за три, коли гупнуло з іншого боку й із розкатом – схоже, КАБ, – вона повернула вглиб району. Там немає нічого такого, що б цікавило кацапню. А вранішня прогулянка надто гарна, кортить натішитися нею досхочу.
Та невдовзі почула торохкотіння. Ранній скутерист? Ні, звук линув згори. Шахед! А за мить світла цятка майнула попереду на тлі темної хмари. Дрон летів просто на неї!
Груди стиснув холодний хробак, руки заклякли на кермі.
«Вгамуйся! – подумки гримнула на себе. – Ця потвора має якусь мету, напевне пролетить повз. Ти для нього надто дрібна ціль. Або це взагалі розвідник, а не ударний».
Однак згадалося, як на іншому напрямку дрони полюють на самотні автівки або навіть пішоходів. А на вулиці, крім неї, нікого. І ховатися нема де, навіть деревах ще голі…
«Чого застрягла, жени!» – раптом заволало у вухах.
Вона квапливо закрутила педалі, Димка розігналася і стрімким пів колом повернула в бічний провулок. Помчала крутим асфальтованим схилом, дедалі більше розганяючись. Коли у вухах засвистів вітер і затріпотіли рукави вітрівки, Галя перелякано заволала:
– Тихіше! Я впаду!..
«Тримайся!»
– Тут навіть дерев немає! Куди ми…
«Сиди міцно!»
Деркотіння згори наближалося. Насувалося невідворотно, наче доля. Асфальт закінчився, Димка пірнула в баюру, вистрибнула з неї, наче на трампліні, стрімко пролетіла перехрестя й гулькнула кудись між стіною й деревами. Галя перелякано замружилася, коли відчула, що Димка хилиться вбік. Права педаль із шурхотом загребла землю, і вона плюхнула боком на крутий схил.
А за мить ззаду оглушно бахнуло, земля під нею підстрибнула, згори посипалися гілки й тріски, щось свиснуло і з моторошним дзенькотом пробило ближній паркан…
Коли Галя розплющила очі – збагнула, що лежить попід схилом. Дорога тут була значно вища за хідники, і Димка закинула її у вузький проміжок між пагорбком моріжку й будинками. Верхня частина дерев’яного паркану у двох метрах від неї була потрощена, проте те, що його побило, пролетіло вище за горбик і Галину голову.
Вона нервово видихнула, намагаючись угамувати переляканий стукіт серця. Обережно ворухнулася. Здається, ціла. Навіть не надто забилася на м’якій, ще вологій землі. Димка теж у порядку – лежить навкоси на схилі, навіть кермо не перекосило. Ти ба, попри таку швидкість спромоглася не просто скинути її, Галю, в безпечне місце, а й м’яко приземлити на схил, аби не забити! Дяка, красунечко!
Та тут горло зашкрябали задушливі пелехи диму.
Ні, більше дронів не чутно. Але був приліт, і там, може, поранені…
– Димко, полеж тут, я зараз!
Галя рачки видерлася схилом нагору, роззирнулася.
Над дорогою висіла курява, на путівці валялися шматки битого шиферу. Повалений паркан, зірвані віконниці… але ні, це влучило не в будинок навпроти Галі, а в попередній, на розі. Там взагалі недобре – стіну проламало, дах дедалі більше розгоряється…
Звестися на ноги Галі вдалося лише з третього разу. В голові дзвеніло, коліна підгиналися. Але нічого, зараз прочумається.
– Агов! – хрипко гукнула. – Є живі?
Тиша. Лише тріщить пожежа. Трясця, чи всі тутешні сусіди поснули? Або сидять по льохах? Втім, мають рацію.
Незграбно пошкандибала в бік розбитого будинку. Мо’, там таки хтось вижив?
Ще кілька кроків – і засльозені від куряви очі вихопили на обійсті навпроти барвисті плями. Ковдри? Білизна, котру розвішували надворі? Трясця, а онде, здається, нога!..
Подріботіла до плям, завмираючи від жаху. А раптом там сама нога, без усього іншого?.. Проте ні, вже видно бік, плече… Жінка! По жовтому халату розпливаються червоні плями, рука неприродно перекошена, під плечем багрова калюжа.
Трясця! Де ці рятувальники? Поки дістануться тутешнього кінця географії, тітка стече кров’ю…
Галя пошкутильгала до жінки, переступаючи через уламки. Помітила, що та трохи ворушиться. Напів притомна, але не мертва. Добре. І кров доволі темна. Якби рідина мала ясно-червоний відтінок, то вже не допоможеш – артеріальна кровотеча вбиває секунд за п’ятнадцять, Галя б і додибати не встигла…
Думки плинули холодно й розмірено. Галя не надто нервувала – за життя й не таке бачила. Лише опинившись поряд із жінкою, збагнула, що нічого корисного для зупинення кровотечі не має. Та онде на жінчиному халаті пояс. А отам шматок відламаної гілки. Наче міцний. Головне – спинити кров бодай хвилин на десять. А там приїде «швидка».
Руки працювали самі – незграбно, але впевнено. Не дарма ще в чотирнадцятому ходила на такмед. Зручно стати навколішки, витягнути пояс. Куди накладати джгут? Ось сюди… Міцно зав’язати пасок. Тепер другий вузол. Між ними вставити дрючок й закручувати. Дужче… дужче…
Пацієнтка смикнулася й застогнала. Жива!
Але чому кров досі цебенить? Жінка тілиста, судини глибоко. Затягнутий пасок уже нема куди крутити, слизькі від крові велосипедні рукавички ковзають, та й взагалі у Галі бракує сили в руках. Пальці болять і німіють, аж засапалася… Чорт!
– Ану, мала! Посунься! Дай-но я… – пролунав просто над вухом хрипкуватий чоловічий голос.
На її скривавлену рукавичку лягла засмагла жилава долоня. Перехопила важіль.
Лише відсунувшись, Галя розгледіла несподіваного помічника. Літній дядько, стрижений під йоржик, із короткою білою бородою, в охайному спортивному костюмі. Спокійне, зосереджене обличчя, впевнені рухи.
– Ви лікар? – спитала з надією.
– Ні. Практик, – він скоса зиркнув на неї. – Овва! Пані, перепрошую за фамільярність. Думав, ви дівчина.
Галя мимоволі пирхнула. Не він перший. Зі спини її зараз часто плутають із дівчам. Сухорлява постать, яскравий спортивний одяг, коротка хлоп’яча стрижка, бейсболка… Ядучі кольори для велосипедистів взагалі обов’язкові, щоб їх здаля бачили водії автівок.
– Ще летить, падло! – процідив білобородий, глянувши догори. – Ану, подруго! Тримай на ній джгута, а я перетягну отуди.
Галя перехопила жінчину руку, він згріб під пахви. Удвох перетягнули поранену до щілини між будинком і цегляним гаражем. Сіли навколішки, прислухаючись. А тоді чолов’яга помацав жінці шию, відтягнув повіку, розстебнув халат, знайшов ще одну рану трохи вище грудей, міцно затиснув. Вона знову заворушилася й застогнала.
– Наче жива, – з надією прошепотіла Галя.
– Пощастило, – пробурчав білобородий. – Винесло ж її надвір невчасно!
– А там… у тому будинку… куди влучило…
– Там гаплик. Я вже глянув.
Галя уривчасто зітхнула. Хотіла спитати, хто там загинув. Але зрозуміла, що не хоче цього знати.
– А ти звідки взялася? – раптом поцікавився чолов’яга. – Я тут усіх знаю. Ти не з наших.
– Проїздила повз, – пояснила Галя.
– На чому? Машини наче не бачив.
– На велосипеді.
– Велосипеда теж не бачив.
– Він там, – вона махнула рукою до протилежного боку вулиці. – За горбиком.
– І що ти тут робила о шостій ранку?
– Каталася…– і обурено визвірилася: – А ти чого мене допитуєш? Гадаєш, я якась навідниця?
– Та на шо тут наводити? – примирливо пробурчав він. – На пенсіонерів?
– Отож! А ти сам звідки звалився, цікаво?
– Я тут живу. Отам, далі.
Вони трохи прищулилися, коли знову гучно бахнуло. Але віддалік, земля під колінами лише трохи колихнулася.
– Приліт? – тоскно прошепотіла Галя.
Чолов’яга похмуро кивнув.
А ще за хвилину повз них провулком тихо, без сирени прокотила пожежна машина.
***
Поранених забрала «швидка», інша машина увезла пакет із тілом. Білобородий про щось діловито теревенив із рятувальниками, опираючись на ціпок. Тільки коли вони вилізли з укриття й чолов’яга підібрав кинуту ковіньку, стало помітно, що він кульгає. Рятувальники дали Галі води, аби змити кров з рук. Вітрівка теж була в плямах, але то вже вдома випере.
Більше тут робити не було чого. Галя повернулася до Димки й присіла на раму, аби відсапатися, бо серце щось надто калатало. Темні хмари ущільнилися, остаточно затуливши сонце, і почало млоїти. А треба ще дістатися додому до дощу…
– Агов! – почулося згори. Білобородий схопився за стовбур побитого дерева і вправно спустився зі схилу, допомагаючи собі ціпком. Став перед нею, стурбовано звівши зозулясті брови. – Ти як?
– Нормально, – вона зітхнула й неохоче встала. – Зараз поїду…
– А куди тобі?
Вона назвала провулок.
– Ого! Далеченько!
– Та не дуже…
Він обернувся до побитого паркану навпроти горбика. Здивовано цокнув язиком.
– Слухай, тобі реально пофартило! Якби не впала під це укриття…
– Еге ж.
Насправді головне, з чим їй пофартило – це з Димкою. Адже сама Галя це укриття не встигла й розгледіти. Але сторонніх це не стосується.
Галя нахилилася і вхопилася за кермо, щоб підняти Димку. Але та раптом здалася такою важкою, що вона хитнулася й мало не впала.
– Обережно! Давай допоможу, – повз неї простягнулася жилава рука й поставила велосипед на колеса. – Ого, важкенько! Як ти їздиш на такій слоняці?
– Чудово їжджу, – пирхнула Галя.
– Думав, у тебе щось легеньке…
– Дизайнерська пластикова табуретка з дванадцятьма швидкостями? Боже збав!
– Пані – шанувальниця класики?
– Еге ж.
Вона витягнула з кишені серветку й почала обтирати наліплий бруд із руків’я керма. Пальці слухалися погано і тремтіли.
– Стій! – раптом скомандував співбесідник.
– Чого?
– Ти справді добре почуваєшся? Перепрошую, можна?..
Він чемно, але міцно узяв її за зап’ясток, стиснув пальці.
– Е-е, подруго, а пульс не дуже! Тобі зараз не можна їхати. Аж надто нагору.
– Нічого, доїду.
– Стривай! Це не жарт. Ні, я тебе отак не можу відпустити. Маєш якусь рідню, щоб тебе зараз приїхали й забрали?
– Ні.
– Гм.. Поняв. Тоді ходімо до мене. Тут поряд. Посидиш, відсапаєшся, заспокоїшся…
– А я й не нервую.
– …поп’ємо чайку, а потім я тебе проводжу додому. Хочу бути впевненим, що з тобою все гаразд. То як?
Галя скрушно зітхнула. От же ж настирливе!
– Дяка. Але не хочу нікого турбувати. У тебе, ж, мабуть, родина…
– Та ні, я сам живу…
–…і я хотіла встигнути додому до дощу.
– Вже не встигла. Ось він, дощ!
І справді, на сідло Димки ляпнули перші великі краплі. Дедалі гучніше зашурхотіли по хіднику.
– Зараз буде злива! Мерщій! До речі, тебе як звати?
– Галя…
– А я Андрій. Ходімо!
То й що було робити? Мокнути?
***
Коли дощ лупцює просто в мармизу, багато довкола не розгледищ. Тому Галя змогла так-сяк роздивитися, лише коли закотила Димку до веранди Андрієвого будинку. І здивовано закліпала очима.
Тут панував значно більший лад, ніж вона очікувала від помешкання самотнього старого. Усе ретельно розкладене по поличках, вимите, вичищене й пофарбоване.
А уздовж довгої стіни стояв… велосипед. Висока, чорна, мов ніч, класична «Україна» з «чоловічою» рамою і емблемою «ХВЗ» на вилці. Судячи з потьмянілого керма і каретки, не нова, проте дбайливо доглянута.
– Овва, який коник! – Галя захоплено погладила шкіряне сідло, задубіле до стану дерева. – Це йому скільки?
– Скоро сорок. Та досі робочий. Колеса, щоправда, поставив нові, а все інше рідне.
– Очманіти! Красунчик! А як звуть?
Останнє вилетіло само. Але перш ніж устигла зніяковіти, Андрій відповів, анітрохи не здивувавшись:
– Крук. А твою?
– Димка… То ти теж катаєшся?
– Еге ж. Коли тільки одна здорова нога, їздити зручніше, ніж ходити, – він крутнув ціпком.
– А що з нездоровою?
– А її немає, – він з іронічною посмішкою потягнув догори холошу, відкривши сталеву трубку над кросівкою.
– Ох, вибач…
– Та пусте. Вже десять років ходжу термінатором, звик.
– То ти… військовий?
Ще не почувши відповіді, Галя знала, що не помилилася. Постава, звичка командувати, зачіска, пристрасть до порядку, вправність у польовій медицині… Усі клаптики пазлу склалися докупи.
– Колишній, – він допоміг Галі поставити Димку на підніжку поряд із Круком. – Ще б воював, та вже здоров’я катма… Ти який чай любиш?
За щитами, котрі закривали вікна, приглушено періщила злива, а вони пили трав’яний чай у маленькій затишній вітальні й теревенили. Про велосипеди, мандрівки, книжки і фільми. Про садівництво і кумедні витівки дітей, коли ті були малі. І ще трохи про армагедон. Бо коли живеш всередині армагедону, то зовсім про нього не згадувати не виходить.
– Не знаю, що буде, – бурчав Андрій. – Але нам своє робить. Чого вже боятися, от скажи? Нога залишилася під Дебальцевим, мене хлопці витягнули, але мені на тому світі вже давно прогули ставлять. Та вже тоді з руснею все було зрозуміло! Але моя дружина, бач, верещала, що кацапня – це теж люди, а «в усьому винні укри». Тому й розійшлися. Бо уявляєш, як мені було це слухати? То, кажеш, у тебе доньки в Європі? А ти чому не поїхала?
– А що я там робитиму? – пирхнула Галя. – Знаєш… Я лише під час Євромайдану відчула, що Україна таки існує. І що вона моя. Тому нікуди звідси не поїду. Може, мене вже завтра вб’є прильотом, але поки цього не сталося – залишатимусь тут.
– Навіть велосипед у тебе марки «Україна», – усміхнувся Андрій. – Де ти його викопала?
– Сама дивуюся! І бач, комусь він здається надто важким і незручним. Але мені годиться лише такий.
– От і мені теж…
Галя навіть не помітила, як її аритмія минулася. А потім, коли злива вщухла, Андрій кудись зателефонував, і невдовзі до нього прикотив приятель із вантажним бусом – аби доправити Галю з Димкою додому. Бо й справді, мокрими слизькими горбами велосипедом краще не їздити.
Наступні дні також дощило, довколишні путівці розгрузнули, тому прогулянки з Димкою довелося відкласти. Навіть до крамниці за хлібом і картоплею Галя ходила пішки.
Але нарешті негода припинилася, і вже до вечора гаряче сонечко висушило дороги. А зранку, коли Галя вже вбиралася в спортивний костюм, у передпокої пролунав дзвоник.
Відчинивши хвіртку, вона здивовано звела брови. Вже казна-відколи до неї не навідувалися ставні козарлюги на баских вороних конях!
– Раночку, Галюсю, – весело привітався Андрій, погладжуючи кермо Крука. – Я оце подумав… Може, покатаємося разом?
«Погоджуйся! – почулося у вусі сичання Димки. – Він непоганий хлопак!»
Галя усміхнулася й кивнула.
Чом би й ні? Навіть якщо попереду апокаліпсис, його краще зустрічати в гарній компанії.