Заголовок

Алло, Земля?
Повернутися до конкурсу: ВБИВЧИЙ ГУМОР
– Місце призначення – планета Земля. Швидкість зменшено задля кращого входження на геосинхронну орбіту. Маршрут закінчено, – почулося з динаміків.
Капітан пильно подивився на свого напарника, що саме зайшов у камеру для телепорту.
– Ти пам’ятаєш інструкцію, Аак?

– Так, капітане, – на темно-зеленому обличчі засяяла дурнувата посмішка. – Все буде зроблено на найвищому рівні, от побачите!

– Та бачив вже, бачив… Тому і запитую, – пробурмотів Уук.
Аак радісно замахав через скло, немов якийсь навіжений, й розвернувся, щоб уперше ступити на Землю. За мить камера спорожніла.
Щоб якось згаяти час, капітан вирішив переглянути бортовий журнал: вісім назв з дев’яти, навпроти яких красувалися червоні хрестики, немов би очікували такої ж участі й від останньої. Проте Уук відчував: на цій от, здавалося б, простій планетці, вони таки знайдуть щось незвичайне.  Раптом заторохтів відеофон корабля й капітан аж підстрибнув від несподіванки.
– Гррх… хххррр… аллхх… ал… алло! – тепер Уук міг чітко розпізнати голос головнокомандувача Іміни. – Агов! Хто мене чує?!
Уук вмить сховався за пультом керування.

– Хто б ти не був, знай: ми знайдемо тебе й покараємо належним чином! – а це вже був ніхто інший, як сам Правитель.
Уук зіщулився, підтягнув ноги зябрами до себе. Один тільки голос Правителя змушував його тремтіти, але треба сидіти нишком, не виказуючи ані руху.
Ну чому саме зараз? Уук і сам планував вийти на зв’язок та все пояснити, але тільки тоді, коли матиме якісь добрі новини. Не можна просто подзвонити й сказати, що попередня місія з тріском провалилася, а Уук з напарником вирішили викрасти корабель та зробити нове наукове відкриття, щоб Правитель не так сильно на них гнівався. Наївно? Можливо. Але на що тільки не здатні імійці, аби їх не відправили на органічне перероблення.
З усім тим є й щось хороше: вочевидь Правитель ще не знає, хто саме вкрав цей корабель. Отже, інформація про випадкове знищення найцінніших ресурсів, які Уук та Аак мали доставити додому, ще не викрилась. Хоча навіть якщо усі й дізнаються, то спершу надішлють як мінімум два кораблі: перший на підмогу, а другий – щоб зібрати нові ресурси з планетки 7-33. Скоріш за все Правитель буде невдоволеним, але не критично. А от коли він дізнається, що планети 7-33 більше не існує, як власне, і усієї тієї галактики, то… Уук навіть не хотів про це думати. Ні.
Відеофон ще деякий час погудів та зрештою стих. Зв’язок перервався. Уук визирнув спочатку боковими очима, а вже потім й усіма іншими.
– Де ж у біса цей Аак! – зітхнув він.

Про Землю капітан знав не те щоб багато, але мав надію знайти там бодай щось, що потенційно зацікавить Правителя. Бути корисним – девіз імійців. А коли від цього ще й безпосередньо залежить твоє життя, то чом би не потинятися маленькими галактиками у пошуках чогось, що це життя врятує.

– Капітане?

Це озвався Аак. На певній відстані вони, як клони, могли користуватися телепатичним зв’язком, тож Уук відповів подумки:

– Так.

– Я… я знайшов дещо цікаве, дуже цікаве!

– То чому ти ще не повернувся?

– Ну, я не можу вибрати, що саме принести. 

– Розкажи детальніше, з чого ти вибираєш, – попросив Уук.

– Ага, ну… тут є створіння – не ті, що двоногі-дворукі, а інші. Вони такі м’якенькі… пухнасті… живуть, між іншим, у двоногих-дворуких, але ті їх не їдять! Навпаки: частують цих пухнастиків, проявляють якісь ознаки визнання, або й узагалі – служіння. 

– Ти хочеш сказати, що двоногі-дворукі насправді не найрозвиненіші створіння на цій планеті?

– Я… я не знаю, капітане. Але хіба найрозвиненіший – це той, хто гарує на когось, чи все ж таки той, задля кого це роблять?

– Риторичне питання, Аак.

– Ага, я цей, ну як його, я знаю, так. Я взяв собі одне пухнасте створіння. Точніше, воно саме до мене підійшло, тож фактично це не я його знайшов, ну ви зрозуміли… Зрозуміли, ж так?

Уука дратувала хаотичність думок Аака. Йому треба більше практикуватися в розмовах без рота.
– А які воно звуки видає, капітане! Ооо! – продовжував Аак. – Мене від цих вібрацій проймає так, що я ледь стримуюсь, аби не заснути! Мені здається, що якщо розвести цих створінь у нас й видати кожному жителю, імійці будуть менше сваритися та переживати, бо ж ви знаєте, який у нас народ… Трудоголіки та й годі. Постійно треба лізти уперед, бути корисним, кращим, а цей… а оце… ну… воно змушує мене ні про що не переживати. Бути, так би мовити, в моменті. Розумієте, про що я, капітане?

Уук не розумів, проте такий подарунок дійсно міг би допомогти їм завоювати довіру та прощення Правителя. 

– А як щодо іншої знахідки?

– О, так, перепрошую, капітане. Ось, ну як його… Це вже стосується двоногих-дворуких.

– І чим вони цікаві, на твою думку? Правитель неодноразово надсилав сюди Міжгалактичні Патрулі Еволюції, і вони запевнили, що двоногим-дворуким не вистачить життєвого циклу усього виду, аби бодай на крихту стати для нас небезпечними.

– Авжеж, авжеж, капітане. Але їхнє потомство…Ви ж знаєте, зазвичай у двоногих-дворуких народжується усього одне дитинча, рідше – два або три…

– Ближче до суті, Аак.

– Так, так, капітане. Ну ось я щойно зустрів двох, але не просто якихось там двох! Ну знаєте, коли гуляєш і зустрічаєш просто собі двох когось… А тут, ну як би це описати…

– Аак!

– Він як один, але його двоє… Ну або їх двоє, але вони, як один.

Уук ляснув себе по голові. 

– Ти що верзеш, імійцю?!

– Я… ну я…

– Так, все, вмикай наручний відеофон, бо я від твоїх думок вже й сам божеволіти почав. Зрозуміло тепер, чому ти такий.

– Який?

– Увімкни. Відеофон. Негайно.

Уук закрив телепатичний зв’язок й кілька хвилин просидів у тиші, заспокоюючись. Потім натис на панелі потрібні кнопки й через мить побачив Аака. Той стояв під якоюсь земною рослинністю й тримав на руках пухнасте створіння. Навколо нависала темрява, тому капітан не зміг чітко визначити колір пухнастого.
– Тепер покажи мені двоногих-дворуких, про яких ти говорив.

Аак кивнув, перехопив створіння іншою рукою, перед цим погладивши його усіма іншими. Далі підняв відеофон вище й попрямував уперед. Уук розрізнив навколо невисокі й примітивні забудови: напевно, тут і мешкають двоногі-дворукі.
Аак протиснувся в ідеально вирізане коло на стіні (Уук впізнав роботу нанорозщеплювача) й на екрані з’явилися двійко дрібних двоногих-дворуких, що мирно сопіли із закритими очима. Над ними повільно хиталася хитромудра антена, на якій по черзі пролітали дивні створіння й лунала ледь чутна мелодія.
Увагу капітана прикули оці крихітні земляни: він тепер зрозумів, що намагався сказати його напарник. Ці двоє дійсно виглядали, як один. Вони були геть однаковими, ба навіть лежали в ідентичних позах.

– І це не клони! – почувся шепіт Аака. – Я перевірив, капітане. Це НЕ клони!

– Бери усіх, – ледь чутно відповів Уук.

– Справді?

– Бери оцих двох і пухнастого. І негайно повертайся.

– Але ж капітане, ви самі казали, що я маю знайти тільки щось одне…

– Ааку, я й сам не був певен, чи щось узагалі знайдеться. 

– Але…

– Це наказ, Аак. Це наказ.

Уук міряв кроками підлогу космічного корабля. Всидіти на місці він геть не міг: хвиля щастя огортала його раз у раз, та водночас вона приносила й хвилювання, що клубочилося між другим та третім шлунком. Отже, вони мають земних не-клонів, які, попри все, абсолютно однакові. Що ж це? Збій у системі, секретна зброя, новий вид?!

Вчені Іміни безрезультатно намагалися вивести ідентичних осіб природним шляхом, щоб зробити найкращу, досконалу расу, а якісь там мікроорганізми з планети Земля примудрилися досягти цього раніше? Уук побоювався гніву Правителя, якщо той розсердиться на землян. Але ж головне, аби пробачили його, Уука.
Ну і ще Аака, але не обов’язково.

Нарешті почувся скрегіт – це запрацювало електромагнітне поле телепорту. Через мить у прозорій камері з’явився Аак. Він тримав на руках рудого пухнастого та двох землянчиків, що з цікавістю озиралися довкруж. Один з них вчепився у вухо Аака й тягнув до себе, намагаючись вкусити. Інший двоногий-дворукий мав у роті якусь синю затичку, що час від часу рухалася під звуки чмокання. В цей час пухнастий вирячив два жовті ока й несамовито заверещав.
– Ось, – урочисто мовив Аак, коли двері телепорту прочинилися.

Його самовдоволене обличчя світилося від щастя. Світилося у буквальному сенсі: Ууку довелося примружитися, адже задоволені імійці миготять так, що без захисних лінз важко на них дивитися.

Пухнастик перестав верещати; тепер від нього лунав розкотистий низький звук, що навряд чи міг означати щось хороше.

– Аак, притлуми гордість. Пухнастому це не до вподоби. 

Двійко землянчиків, опинившись на підлозі, вмить розбрелися по головному відсіку, час від часу перемовляючись дивними словами, що здебільшого складалися з голосних звуків. Уук не помітив якоїсь радикальної зміни настрою у цих двоногих-дворуких. Здається, їх цілковито влаштовувала майбутня мандрівка у компанії двох імійців. І одного земного пухнастика.

Аак перестав світитися, тож створіння на його руках мало б заспокоїтися. Натомість воно зашипіло: так гучно й різко, немов хтось відірвав шмат обшивки з крісла.

– Гадаю, нам треба закинути його у якусь коробку чи щось на кшталт того, – сказав Уук. – Потримай пухнастого, допоки я введу координати Іміни. Потім пошукаю, куди нам поставити це гарчання-шипіння.

– А двоногі-дворукі? – Аак тицьнув рукою в бік землянчиків, що саме всілися на підлогу й намагалися відкрити одну з шухляд в стіні.

Уук знизав плечима:

– Начебто вони не проблемні. Чудові екземпляри.

– Будь ласка, покваптеся, капітане… – Аак скривився, позаяк кігті пухнастого врізалися у шкіру. 

Уук мовчки сів у капітанське крісло і, розвернувшись, почав вводити координати. Їм треба оминути три пропускних пункти й підлетіти якомога ближче до храму Правителя. Власне, саме тому вибір Уука і пав на цю модель космічного корабля, адже ним користуються вартові Правителя. Корабель мав відправитися на ремонт до сусідньої планети, але Уук та Аак змогли його перехопити.
Тоді, маневруючи, їм вдалося пролетіти повз патрулі непоміченими, адже ніхто не буде ризикувати й перевіряти корабель спецпризначення. Однак тепер такої удачі їм не варто чекати. Якщо потраплять у руки патруля – їм гаплик. Якщо хтось сторонній зламає систему й влізе у бортовий комп’ютер – їм гаплик. Ніхто не буде розбиратися, їх перероблять прямо на місці, а земні сувенірчики заберуть собі.
Закінчивши справи, капітан передав часткове керування системі корабля (повне навіть не розглядалося: адже був шанс, що тоді його перехоплять патрулі та скерують до найближчого пункту переміщення). Система, своєю чергою, запустила повну перевірку корабля, що займало певний час.
Уук знову поглянув на двоногих-дворуких: вони так само прекрасно проводили час. Можна вважати, що місія проходить ідеально. Ну як мінімум ось ця. Не попередня.

– Ну що там з твоїм пухнастим? – запитав в Аака капітан.

Той легенько шикнув на нього, але потім, схопившись, перепросив:

– Вибачте, капітане, просто воно заснуло. Гадаю, йому потрібна тиша.

Аак легенько погойдував на руках пухнастого, поки той, набувши сферичної форми, тихо сопів і, здається… вібрував?

– Мені так тепло… Хочете його торкнутися?

– Не знаю, – чесно відповів Уук.
Гидливим він себе не вважав, але це створіння йому не сильно подобалося. Та все ж таки, суто з цікавості, він простягнув руку до пухнастого, але так і не встиг його торкнутися бодай пальцем.
Пухнастий заревів, зашипів й підстрибнув, вирвавшись з рук Аака. За якісь секунди він пробіг панеллю керування й опинився у сусідньому відсіку, що слугував їдальнею. Система запищала, загорілися різноманітні кнопки, більшості з яких Уук навіть не знав – куди йому, він усе життя пілотував виключно невеликі моделі для перевезення зразків.
Судячи з усього, один з двоногих-дворуких перелякався й видав оглушливий звук. О, Правителю! ЩО ТО БУВ ЗА ЗВУК!

Аак присів й згорнув вуха якомога щільніше, у той час, як капітан намагався дістатися до джерела звуку. Землянчик, відкривши рота, пищав, кричав, потім, розчервонівшись, замовкав на декілька секунд – щоб перевести подих – і починав знову. Другий ідентичний екземпляр якийсь час тримався, але його обличчя потроху багровіло.

Пухнастий вигнув спину й опустив голову, продовжуючи шипіти. Він оскаженіло визирав з-під столу й не спускав очей з капітана. Здається, створіння стало виглядати вдвічі більше, аніж до цього: його пухнастість буквально помножилась.
А ось завив і другий землянчик. Капітан щільніше притиснув вуха, але в такому положенні міг пробути максимум хвилину, після чого м’язи вух потребували невеликого перепочинку. Уук озирнувся до свого напарника Аака. Той так і сидів, притулившись спиною до ніжки крісла й погойдуючись у різні сторони.

– Аак, негайно вставай!, – прокричав Уук подумки. –  Ти маєш заспокоїти пухнастого. Схоже, я йому не до вподоби. А я вгамую не-клонів. Хутко.

– Пробачте, капітане, але я не можу… – дві пари очей Аака налилися сльозами.

– Це наказ! Не будь тюхтієм, Ааку.
О, Правителю! Ну як оцей шмат нікчемності міг бути клоном Уука?

Так-сяк підвівшись, Аак пошкандибав у сторону пухнастого. Він простягнув руки, дочекався, доки те створіння його обнюхає, й обережно узяв до себе. Дивина та й годі. Пухнастий все ще видавав якісь низькі, розкотисті звуки, але хоча б сидів сумлінно.

Час розбиратися з двоногими-дворукими. Один з них мав синю затичку, тож Уук спробував поставити її на місце, адже коли землянчик відкрив рота, вона випала й тепер висіла у нього на шиї.

– Гей, гей, привіт! – капітан махав руками перед обличчям дитинчати, поки іншою намагався вставити йому затичку.
У цей час другий землянчик став хапати її та й собі пхати до рота, смикаючи свого не-клона, від чого той знов зайшовся диким вереском.

– І чому їм дали тільки одну затичку? – Уук намагався перекричати землянчика. – Це так потрібно, вони мають за неї боротися чи що?

– Ох… Я не знаю, капітане, – озвався Аак. Він притиснувся до віддаленої стіни столової й винувато додав подумки: – Пухнастику не до вподоби ці гучні дворукі-двоногі.

– Та і він і сам не гірше, – буркнув Уук.

– Може вони голодні?

Уук про це не подумав. Дійсно, можливо цим створінням час отримати якусь їжу. От тільки яку саме?

Другий землянчик таки зняв затичку з шиї першого й всунув собі до рота. Той невдоволено верескнув й перемкнув увагу на щось інше.

– Здається, йому сподобалися кнопки, – зауважив Аак, визираючи з-за спини капітана.

– Ааку, гадаю, тобі потрібно ще раз телепортуватися й привезти їм усім якоїсь їжі, допоки ми чекаємо на відліт.
– А довго ще чекати? – запитав Аак.
– Я схожий на того, хто все життя пілотує космічні кораблі вартових?

– Ні, капітане. А як бути з ним? – Аак кивком вказав на пухнасте створіння, яке продовжував заколисувати на руках.

– Візьми його з собою, інакше він мені тут все перепаскудить.

Аак хоч і не був у захваті від ідеї Уука, але перечити не мав морального права: адже головним був капітан. Погладивши пухнастого, Аак ступив у камеру телепорту.

Уук вже заніс руку над кнопкою старту, аж раптом зі сторони донісся гуркіт.

– Гей, що ви там робите?! 

Він миттю схопився й побіг до сусіднього відсіку. У цей час один із землянчиків – той, що героїчно відібрав затичку, – заліз на капітанське крісло й з дуже зацікавленим поглядом почав роздивлятися яскраві кнопки, які так і майоріли на великій сріблястій панелі.

Аак приязно помахав йому, й землянчик, широко посміхнувшись у відповідь, ледь не випустив затичку. Він тицьнув одночасно на декілька кнопок й Аак разом із пухнастим миттю розчинилися в повітрі. 

– Ану перестань! – закричав Уук, тримаючи в руках іншого землянчика. 

Той намагався схопити його за вухо, але Уук постійно вивертався. – Негайно припини!

Дворукий-двоногий, що сидів на кріслі, насупився й знов почав багровіти.

– Е ні, землянчику, мене цим вже не налякати. Куди ти подів Аака? Куди ти його закинув?

Той тільки шмигнув носом й на секунду застиг. Коли Уук підійшов, щоб підняти його, землянчик зробив щось дуже дивне: він відкрив рота, впустивши затичку, й раптово видув звідти щось огидне й липке прямо в обличчя капітана.

– Пчхі!

Уук нічого не бачив; ця липка субстанція застелила йому очі й він ледь не врізався у крісло. Землянчик, що сидів у нього на руках, миттю сповз на підлогу, але Уук був зайнятий іншим: він наосліп намагався знайти якесь приладдя, щоб зняти із себе цю смертоносну плівку.

– Ааку, вони плюються отрутою! – кричав він подумки. – Ти чуєш? Ці земляни – отруйні!

Жодної відповіді.

Він таки знайшов автоматичну щітку у відсіку чистоти й підставив йому своє обличчя.

– О, Правителю! О, Правителю!
Уук намагався зібрати думки до купи й зрозуміти, що йому робити далі. Раптом, немов зачувши його вигуки, з динаміків озвався голос Правителя:
– Алло, хто тут?
Уук затамував подих.

– Ґууууу! – прокричав один із землянчиків й гепнув чимось об стіл. Уук не знав, що там відбувається, адже якщо він визирне з коридору, його помітять.

– Це що, землянин? – запитав у когось Правитель. – Алло, це Земля?

– Ку-ку-кііііііііііі!

– Що вони хочуть? Що ви хочете?

– Правителю, дозвольте мені, – почувся голос головнокомандувача. – Якщо вони самі подзвонили, то мають для нас якісь умови. Увага, земляни! Говорить генерал Імміни, Іон Оол Ум. Ви звинувачуєтеся у проникненні в нашу галактику та крадіжці офіцерського космічного корабля. Ви розумієте, що на вас чекає?
– О ні, о ні…. – Уук сповз на підлогу й намагався втамувати тремор рук.
– Ем-ем-ем ма-ма! – верескнув землянчик й знову почав тицяти на клавіші.

– У нас є перекладач із зем… – голос генерала обірвався: землянчик, вочевидь, вимкнув трансляцію.

Скрипнуло крісло. Почулися швидкі кроки, що наближалися просто до Уука. 

– Без паніки, це всього лише дрібні землянчики. Ти не помер, а отже ця їхня плівка цілком безпечна, хоч і гидотна, – бурмотів він сам до себе. – До того ж згадай, що казали Міжгалактичні Патрулі Еволюції: землянам немає чим нашкодити імійцям.

Уук підняв руки догори й зробив глибокий вдих-видих. З-за дверей визирнув один із землянчиків, весело (принаймні так здалося капітану) пискнув й зник. Через кілька секунд його обличчя знову з’явилося, й зникло.

– О, я знаю, я знаю! – зрадів Уук. – Це така гра, він зі мною грається!

Уук обережно визирнув, але землянчика вже не було. Виходить, він ховається? Ну то й добре, отже він поки займає сам себе і не буде заважати.
Капітан пройшов повз другого не-клона, який щось старанно облизував, тримаючи предмет в руках, допоки затичка теліпалася на шиї. Уук сів в крісло, схрестив пальці на руках й намагався розібратися, куди ж занесло Аака. Система керування була занадто складною, а ніякої інструкції Уук не знайшов. Та і чого б вона там була? Розбуди будь-якого імійського вартового посеред ночі й він з легкістю посадить корабель навіть на максимально нестабільну планету, пам’ятаючи геть усі потрібні коди та комбінації.
Уук ще раз переглянув панель запуску телепорту. Налаштування начебто не змінилися: координати ті ж самі, але тоді чому Аак мовчить?

– Аак, негайно відповідай!

– Т-так, я тут.

– Що у тебе трапилося, чорт забирай? Чому ти мовчав?

– Я… я не знаю… Тут холодно, геть немає поселень, натомість планетою гуляють якісь гігантські ікласті створіння. Моя кнопка повернення не працює, тож я не можу телепортуватися звідси. Ми з пухнастим залізли у таку собі печеру, але я волів би повернутися назад, якщо ваша ласка. 

– Що ти… – почав було Уук, але його погляд натрапив на часовий індикатор. – Щоб я переробився! Аак, ти зараз у минулому! Почекай, я поверну тебе на корабель, тільки тобі доведеться стати рівно туди, звідки ти з’явився, зрозумів?

– Н-наче.

Уук за звичкою потягнувся до важеля, але натомість рука вхопилася за порожнє місце. Секунду капітан тупо вдивлявся у відсутню деталь на панелі керування телепортом. Далі, підстрибнувши, немов навіжений, він побіг туди, де востаннє бачив не-клона, який щось гриз. Уук міг заприсягтися, що це був саме важіль. На тому місці, окрім мокрої плями, вже не було нікого.

– Землянчикууу, – якомога ласкавіше покликав капітан.

Він роззирався, шукаючи не-клонів, але їх ніде не було видно.

– Капітане, я не зможу тут довго стояти, – заскиглив Аак. – Моє захисне поле довго не протягне, ми замерзнемо на смерть. А якщо його проб’є якесь із тих зубатих…

– Замовкни, Ааку, – шикнув капітан. – Повір мені, я намагаюся тебе повернути. Дай мені трохи часу.

– Але…

Уук подумки відключився й зосередився на пошуку дитинчат. На щастя, довго блукати не довелося: він знайшов обох, коли ті йшли, узявшись за руки, у сторону гібернаційних камер. Про всяк випадок Уук заблокував туди доступ і, забравши важіль, що валявся на підлозі (вочевидь, землянчику він вже став нецікавим), повернувся на місце.

– Ааку, запускаю.

Уук вставив у паз мокрий важіль і, здригнувшись від огиди, потягнув на себе. Камера заповнилася легким білим туманом й звідти вивалився Аак. Щоб більше не було подібних сюрпризів, Уук відразу налаштував перезапуск телепорту.
– Перезапуск камери телепорту поверне попередні налаштування, – почувся голос системи. – Перезапуск камери телепорту буде автоматично запущено через три хвилини.
– Що це на тобі за слиз? – запитав Аак, струшуючи із себе сніг.

– Не питай.

– Але я вже запитав…

– Просто не говори зі мною на цю тему.

– Так, капітане.
– Мені потрібно розібратися, як відключити автоматичне приймання дзвінків з Іміни, – повідомив Уук, сідаючи в крісло. 

– А їжа?

– Забудь про неї.

– Що значить забудь? – не зрозумів Аак.

Уук зітхнув, розвернувся на кріслі.

– Послухай, Ааку: у нас величезні проблеми.

– Я знаю, капітане.

– Не перебивай. Так от, у нас просто гігантські проблеми…

– Але ж ви спочатку сказали “величезні”…

Уук гепнув кулаками по панелі й вскочив з місця. Він підійшов до напарника, від чого той несвідомо зробив декілька кроків назад.

– Слухай уважно, мій любий клоне, – Уук помітив, як на обличчі Аака заграла дурнувата посмішка й зітхнув ще важче, – якщо ми терміново не вирушимо додому, нас перехоплять просто звідси, адже тепер усі знають, де знаходиться наш корабель, бо оці землянчики зробили вихідний дзвінок! Хороші новини: Правитель все ще не знає, що ми до цього причетні.

– А погані? – тихенько пискнув Аак.

Уук стиснув руку в кулак прямо перед обличчям Аака й приклав собі до лоба.

– Все, що відбулося після вибуху на 7-33 – це одна велика погана новина, довбню ти такий! Це все через тебе!

Аак стиснув рот, що вже почав дрижати.

– І навіть не смій плакати, – грубо додав Уук. – Наша задача: долетіти до Правителя цілими й бажано не ушкодженими. Подарувати йому земні сувеніри й просто забути цей день. Як тільки віддамо їх – питання їжі та усього іншого перестануть бути нашою проблемою, розумієш? 

– К-капітане… 

– Я сказав не перебивати мене!

Аак нервово ковтнув слину. Його очі розширилися й він спробував ткнути пальцем вперед.

Уук продовжував:

– Я все продумав. Спочатку я відключу можливість приймати та робити дзвінки. Так, це займе певний час, але, гадаю, я розберуся. Як тільки кріокамери будуть готові до використання, закинеш туди наших землянчиків та пухнастого. По-перше, так вони не зголодніють, по-друге, я не знаю, як на них діятиме міжгалактичне прискорення. А поки чекатимеш дозволу системи, слідкуй за нашими подарунками Правителю й розважай їх як хочеш – аби тільки вони поводилися тихо.

Аак дивився кудись за спину капітанові й починав дрижати.

– Далі ми витиснемо із цієї залізяки усе, що зможемо, й спробуємо залетіти у прискорювач, який розташовано біля сузір’я Тіні. Він старезний, до того ж на багатьох сучасних картах навіть не відображається, адже ці моделі вже зняли з експлуатації. Однак я знаю, що ним час від часу користуються космічні гендлярі, отож це наш шанс.

Капітан був надто зайнятий, щоб почути, як прочинилися двері телепорту. Аак тим часом почав несамовито пітніти, але перебити Уука він не наважувався. 

– Вилетимо ми поблизу УМ-19, там живе мій старий знайомий, у якого ми виміняємо цей корабель на інший. Він розбере його на частини, не встигнемо ми й оком змигнути, а отже ніхто так і не дізнається, що ми причетні до крадіжки. Хоча б цей пункт з нашого списку можна буде викреслити. Далі, вже на абсолютно звичайному й геть непримітному кораблі ми підберемося якомога ближче до Храму й попросимо … Та що таке? На тобі просто обличчя немає!

– Т-там, он т-там, – прохрипів Аак, тицяючи пальцем у сторону камери телепорту й ледь тримаючись, щоб не зомліти.

– В ім’я Правителя, що з тобою коїться?!

Нарешті Уук розвернувся й побачив те, про що йому намагався сказати Аак. Дворукі-двоногі, а з ними й пухнастик, зайшли до камери телепорту.

– Стояти! Ану стояти!
Раптом двері камери зачинилися. Бездушний голос комп’ютера повідомив:
– Перевірка стану системи завершена, триває перезапуск усіх компонентів

– Що?!

– Перезапуск систем геолокації – завершено, – провадив комп’ютер. – Перезапуск кріокамер – завершено. Перезапуск телепортації…

– Ні! – закричав Уук

– … завершено.

Усі, хто був у камері телепорту, миттєво зникли.

– Куди вони відправилися, капітане?

Уук кинув швидкий погляд на прилади.

– Туди, звідки ти їх узяв. Рівно на те місце, Аак.
– Перезапуск системи зв’язку, – оголосив комп’ютер, – призупинено.

– Що?! Чому? – скипів Уук, але одразу ж схопився за голову й зітхнув, почувши наступні слова системи:

– Система переходить на повне автоматичне керування.

– Вони нас перехопили, – зречено мовив Уук.

– Увага! Уук та Аак, ви звинувачуєтесь у неналежному виконанні своїх обов’язків, знищенні галактики та викраденні цінного корабля з флоту Правителя, – почувся голос головнокомандувача. 

Уук підняв голову й побачив його в екрані відеофона. Головнокомандувач стояв поряд із Правителем й дивився просто на них.

– Корабель прямує до Іміни. За прибуттям вас негайно буде страчено шляхом органічного перероблення.

Аак миттю заплакав й тепер мало чим відрізнявся від землянчиків.

Далі слово взяв Правитель. На його обличчі важко було прочитати бодай натяк на емоцію, проте Ууку здалося, неначе той дивиться на них з цікавістю.

– Навряд чи бодай щось у цьому світі здатне вас виправдати, але все ж таки, – він нахилився ближче й усі його очі повернулися до них, – навіщо вам земляни? 

Уук проковтнув згусток в горлі та, піднявшись й гордо скинувши голову, відповів:

– Перш за все я та мій “нижчий” клон хочемо перепросити у вас, наш любий Правителю, за ті клопоти, які вам довелося пережити. Знищення, – він запнувся, – випадкове знищення важливої галактики є неприпустимим і я вже провів бесіду зі своїм напарником стосовно цього.

Спина Уука повільно вкривалася густим потом, але треба було йти до кінця.

– Ви абсолютно мали рацію, коли сказали, що навряд чи бодай щось зможе нас виправдати, але ми були доволі впертими, тож відправилися на пошуки. Нам хотілося зробити велике відкриття, яким ми могли б прославити вашу Світлість; відкриття, яке вкотре доведе, що Іміна процвітає тільки завдяки вашому мудрому правлінню.

Правитель підняв руку, змушуючи головнокомандувача, який саме відкрив рота, не перебивати.

– Продовжуй, Уук.

Капітан низько вклонився.

– Чути своє ім’я з ваших вуст – велика честь, Правителю. Так от, про відкриття: ми витратили багато часу на пошуки, але вони були того варті. Я знайшов… 

«Ми!»

«Аак, в ім’я Правителя, помовч хоча б зараз!»

– … я знайшов клонів, народжених природним шляхом.

Усі присутні зойкнули й почали перешіптуватися.

– Це правда? – запитав правитель.

– Так, – відповів Уук, – Це ті маленькі земляни, що ви їх бачили під час дзвінку.

– Ми до них не придивлялися, але якщо це правда, то це важлива знахідка, – пошепки звернувся головнокомандувач до Правителя, але Уук все одно розчув.

Вони зацікавлені, це добре. Погано, що землянчиків на кораблі вже немає. Але… але Уук щось вигадає. Він зробить усе, аби зберегти власне життя. Уук любив жити. Хоч подекуди це давалося важко, а іноді він узагалі не розумів, для чого живе, цей відмірений проміжок часу занадто цікавий, щоб змарнувати його.

– Де зараз ваші зразки? – спитав якийсь імієць, якого Уук раніше не бачив. Дві риски на обличчі говорили про те, що він з клану вчених.

– Я відправив їх у гібернацію, – збрехав Уук. – Не знаю, як на них вплине звичне нам прискорення, тож вирішив не ризикувати.

– Що ж, – мовив Правитель, – ми дійсно зацікавлені. Ваше покарання не знімається, але я готовий вислухати вашу історію в Храмі вже сьогодні.
– Ох, ви дійсно великий імієць, ваша Світлосте. 

Уук пнув Аака, щоб той теж вклонився.

Під час польоту на кораблі панувала тривожна тиша, яка тільки іноді переривалася схлипуваннями Аака. Напарники вмостилися у своїх кріслах й чекали кінця подорожі. Корабель тепер керувався віддалено, а отже Уук більше не капітан. Шкода.

Уук заплющив очі, подумки аналізуючи все, що сталося, й підбираючи найправильніші слова для своєї промови. Наприклад, Уук може пообіцяти правителю, що привезе нових однакових землян. Якщо сказати, що їх дуже складно знайти й тільки один Уук знає, де треба шукати, можливо він виграє для себе ще трохи часу.
Ну може ще і для Аака, але це не обов’язково.

Корабель востаннє здригнувся й зупинився. Здавалося, що Аак от-от знепритомніє. Ууку навіть стало його трохи шкода.
Дивно, але Уука теж трохи трясло: і не те щоб від хвилювань, радже від якоїсь втоми… Якесь нове відчуття, немов усе тіло втомилося.

Двері шлюзу прочинилися й всередину увійшли вартові, чиї важкі кроки навряд чи сплутаєш з кимось іншим. Вони мовчки почекали, допоки пасажири звільнять місця й так само мовчки провели їх до виходу.

– Ну привіт, рідний дім, – пробурмотів Уук. Він шмигнув носом й поплентався до Храму, що стояв, розкинувшись, на увесь пагорб.

Чимало народу зібралося навколо: чутки про земних не-клонів вже розлетілися по домівках імійців, тож кожен з них витягував шию, намагаючись побачити дивину, яку привезли їхні співпланетяни. Помітивши, що землян з ними немає, хтось йшов геть, хтось перешіптувався, але багато хто й лишився, очікуючи на якийсь сюрприз від Уука. Адже хто наважиться брехати самому Правителю? Ні-ні, такого ще не було за всю історію існування Іміни.
Поки що.
І ось він, Уук, йде до Правителя із порожніми руками та не менш порожніми обіцянками, сподіваючись хтозна на що. Аак так і не зронив ані слова: ні під час польоту, ані зараз. Навіть думки його були тихими й не заважали, як зазвичай, Ууку. Час від часу він тільки витирав щось з носа й далі дивився порожнім поглядом кудись у невідоме.

Нарешті вони прийшли. Зал для слухань був вщент переповненим: усі гомоніли й штовхали одне одного, щоб краще роздивитися новоприбулих, що стали найобговорюванішими імійцями за останнє століття.
Правитель сидів на троні, з обох боків його охороняли вартові – найкращі воїни Іміни. Напарники вклонилися й Уук відчув, як щось рідке скотилося з носа й крапнуло на підлогу.

– Або ваші земляни настільки малі, що можуть влізти вам у кишеню, або ж ви просто мені збрехали, – замість привітання мовив Правитель.

У залі пролунали невпевнені смішки, але Правителю точно було не до жартів.

– Ваша Світлосте, – відказав Уук, але раптом йому стало боляче говорити. Слова немов застрягли й дряпалися у горлі. Стало спекотно.
– Ми… земл.. земляни…

Правитель намагався розчути бурмотіння Уука, але той говорив так тихо, що навіть Аак повернувся, аби перевірити, чи все гаразд.

– Що ти намагаєшся сказати? – Правитель швидко спустився й жестом зупинив вартових, що вже готові були втрутитися.

Правитель схилився над Ууком, що зблід до світло-зеленого кольору.

– Я… я… – мовив той, важко дихаючи.
А потім, зробивши декілька вдихів, Уук видав дивний звук. З його носа неочікувано вилетіла липка рідина й поцілила прямо в обличчя Правителю.

– Ап… ап… АПЧХІ!