Заголовок
1
– Мені здається, чи цей кіт якось дивно виглядає? – запитала Анна. На ній була світла курточка. Вона саме тримала в руках мисочку із кормом, яку збиралась поставити біля ганку. Тут збиралось багато безхатніх котиків. Було ще два домашніх, але чиї вони ніхто гадки немав.
– Кіт, як кіт, – злизала плечима подруга Віка. Вона саме смоктала чупачупс у роті, перехрестивши руки на грудях. Модна темна куртка із рожевими вставками дуже підходила дівчинці-емо. Навіть серед темного волосся виглядала рожева прядка. Чорна помада на губах трохи розмазалась, що додавало більш нахабного вигляду.
– Не гоже так котика лишати, із цією синьою фарбою на боці, – впевнено заявила Анна, – треба відмити бідолашну!
Полосатий кіт тим часом так і завмер при слові вода. А його вже взяли на руки та віднесли на лавку, де вологою серветкою намагались відмити синю фарбу.
– Давай швидше, ми поспішаємо, – квапила подругу Віка. Вона виглядала молодше Анни, і з чорного-чорного рюкзаку саме дістала рожеву-рожеву ручку.
– Якось погано відмивається. Треба вода.
Невдоволено цокнувши, Віка дістала із свого чорного-чорного рюкзаку воду та протягнула дівчині. Нарешті, синю пляму таки вдалося відмити. І за своє терпіння, кіт отримав винагороду – смачненьку таблеточку. Інші котики одразу підскочили, почали тертись об ноги дівчат.
– В нас закінчились смаколики, ми ще купимо, – промовила Анна, погладжуючи котиків. І вони з подругою відправились через арку, на вулицю.
Варто їм було завернути за ріг та зникнути, як полосатій кіт спригнув із лавки. Швидкими рухами забрався на дерево, де спригнув на дах. Швидко перестрибнув на інший будинок, потім знов на інший. І тут його шерсть встала дибки, а крок ще більш пришвидчився. І саме вчасно – двійка воронів вже націлилися на нього.
Кіт тим часом все гнав уперед, до свого місця. Перестрибуючи по дахах, без уваги інших. Тільки ворони надокучали та весь час норовились наздогнати. Бути котом – насправді дуже зручно. Ніхто не звертає уваги. Всі тільки милуються, коли дивляться на тебе… аж тут він спустився по пожарній драбині донизу, де серед баків сміття була захована мʼяка ліжечка. Кругленька, м’якенька, коричнева. Навіть виглядала трохи старішою. Однак не варто вірити своїм очам – адже через хвилинку, вона покрилася рябою та обернулась металевим пончиком. Із спини котика висмикнувся юсбі-дріт та підключився до апарату. Кіт позіхнув, показуючи міцні зубки. В очах зʼявились червоні вогники. «Система підключена. Зарядка почалась». Вони сиділи, ховаючись позаду сміттєвого бака.
2
Віка із подругою Анною саме прийшли до квартири та одразу відкинули в сторону рюкзаки. Наш девіз – «Робити домашку для слабаків!» І все приладдя відправилось з очей куди подалі.
– Я поставлю чайника, а ти іди знайди на компʼютері «Академію», – промовила Віка та звернула наліво де було невеличке приміщення. Кухня була доволі маленькою. Із старенького холодильника Віка дістала два шматочка торту Наполеон. Увімкнула електричний чайник на столику, біля плити. Із полочок швиденько дістала два пакетика чорного чаю, які відправились у дві величезні кружки з аніме дівчатами у стилі емо. Коли Віка повернулась, на екрані ноута вже загружалась нова серія підліткового серіалу «Академія».
Анна була тут же. Кімната була невеличка, полуторне ліжко, на якому зручно вмостилися обидві дівчинки, стіл, залавений всяким рукоділлям: нитками, ручками, листками, навіть були якісь ноти.
– Ти зробила нову мотанку? – запитала Анна. У руках вона тримала чорно-білу ляльку із рожевим вкрапленням. Невелика, але дуже вправно зроблена.
– Га? А, так, у нас наступного тижня контрольна, то я зробила на вдачу, – кивнула Віка, кусаючи шматок торта, – хоча як на мене, маячня повна. Ніколи не допомагає, скільки б не робила. Як казав мені дід: «Віка, якщо ти тупа, ніяка мотанка вдачі тобі не допоможе. Тут її чари безсилі. Тож не мороч голову і йди робити домашку». Але якось звичка лишилась… Бабуся навчила, то чому б і не робити іноді їх?
– А мені зробиш?
– Я ж тобі вже робила, чи ти знов згубила їх? – здивувалась Віка, – і як ти їх губиш весь час?
– Я не знаю, але якось вони в мене не затримуються, – знизала плечима Анна, – то як? Я хочу як зазвичай, зелені із жовтим!
– Чорні із білим і рожевим прикольніше виглядають.
– Я не хочу мотанку-емо! Це ти любиш ці кольори!
– Окай, зроблю якусь таку, яка тканина буде.
І вони увімкнули серіал. В кімнаті справді було трохи неохайно і не прибрано. До речі, як і у всій двокімнатній квартирі. Все ніби лежало на своїх місцях, однак якось постійно хотілось прибратись. І навіть коли було прибрано, це відчуття нікуди не зникало. Серед речей, то тут, то там можна було знайти багато маленьких мотанок-ляльок. Різнокольорові, вони валялись собі. Маленькі, ледь-помітні. Багацько з них передала сама бабуся Віки, деякі зробила сама Віка. Мама не робила їх – не дуже розуміла навіщо. Вона була зайнята роботою в університеті.
Час пролетів швидко – ось уже і остання нова серія «Академії» закінчилась. І дівчата засумували – наступна серія мала зʼявитись у вівторок наступного тижня. А зупинилось на самому цікавому місці – Едуард дізнався ім’я своєї справжньої матері! І що тепер буде з його стосунками із Джеральдіною, яка є донькою служниці, що працювала у той час у тому маєтку, де жила його мати? Стільки запитань – і так мало відповідей!
– Я хочу мотанку Джеральдіну! – знервовано промовила Анна, – синенька, як її плаття!
– Гумс, – промямліла Віка, лазячи по підлозі у пошуках лоскутків. Зібравши декілька, вона швидкими, малими рухами надала їм форми ляльки. Навіть перемотала голубенькими нитками.
– Тобі вишити її обличчя? – запитала дівчинка-емо.
– Іншим разом, – і задоволена Анна взяла до рук ляльку і сунула її у карман.
– То ти вже іти будеш? – із сумом запитала Віка. І подруга кивнула.
Обмінявшись домовленістю підтримувати Джеральдіну в її коханні в наступній серії, дівчата розійшлися. Анна відправилась додому. Саме збирався дощ. Зонтика із собою не було і її кроки стали більш швидкими. Коли вона завернула за ріг, в обличчя дунув сильний вітер. Все волосся дибом відкинуло назад.
– Ще й шапку у Віки забула! – фиркнула Анна. Глаза трохи розболілись від сильного вітру. Руки машинально сунулись у кармани курточки у пошуку тепла. Постоявши, поки вітер трохи вщухне, Анна все ж продовжила свій шлях. Аж раптом, різко висмикнувши руку із карману, прямо на її очах маленька голубенька лялечка вилетіла. Вітер одразу підхопив її і полетіла вона собі прямо у провулок до смітника.
– Моя Джеральдіна!!! – Анна одразу кинулася за нею. Навіть мусонний бак під її могутніми руками легко відідвинувся у сторону від стіни! І тут Анна так і застигла на місці. Прямо перед нею, під стінкою сидів полосатий котик, із витягнутим юзбі і підключений до якогось металевого пончика. Кіт мовчки, з широко розплющеними очима дивився на неї. Він навіть зреагувати не встиг. А голубенька лялечка плавно опустилась собі на той пончик. Анна різко нагнулась і нарешті спіймала втікачку.
– Бусінка, я тебе налякала? – звернулась Анна до котика і погладила його по голівці, – вибачай! І чим тебе пригостити в мене немає… А що то у тебе тепер таке цікаве?
Варто їй було підняти той пончик, як юзбі-провод котика одразу відключився від апарату. На вагу був легенький. Дівчинка навіть трохи потрясла його. «Система відімкнена. Зарядка не завершена. Радимо підключити зарядку знов» залунало ледь-помітно.
– Воно щось грає? – і Анна потрусила його у руках. Трохи порозглядавши, їй швидко набридло і вона поклала його на місце. Підвівшись, вона вправним рухом поставила мусонний бак назад та побігла собі до зупинки. Цього разу, міцно стискаючи голубеньку лялечку.
3
– Прийом! Прийом! Агент Чотири викликає Агента Шість! Повторюю! Агент Чотири викликає Агента Шість! – промовив чоловік у коричневому пальто і у капелюсі до свого годинника. Він стояв із чорним зонтиком посеред вулиці. За спиною у нього був провулок. Темне волосся було мокрим, а погляд похмурим та насупленим.
– Прийом! Агент Шість слухає, – відповіли із годинника.
– Об’єкта немає на місці, – відповів Агент Чотири, – ЗНОВУ немає на місці. Можливо, наші системи зламані?
– Це неможливо, він має бути там!
Чоловік ще раз обернувся назад і глянув на смітник. Навіть знюпився. Йому довелось перевернути тут все у пошуках об’єкта, однак навіть на самому дні бака того не було.
– Наша система помиляється вже цілий місяць, – продовжив жалітися чоловік у коричневому, – ми кожен раз його фіксуємо і кожен раз його немає на місці! Чи може він якось розуміти коли ми йдемо по нього?
– Ох! Я тобі ще раз повторюю. Це високотенологічний штучний інтелект класу G. Якщо він і може знати що ми його шукаємо, то тільки при умові підключення до однієї з наших систем. – Відповіли з годинника, – але то не можливо, бо він не підключався до нашої системи. Він не може знати про нас!
– Можливо він якось нас засікає при наближені?
– Ні, ні, ні! Ще раз тобі кажу: НІ! У нас надійні системи глушки. Він не може знати. Ти щось недороблюєш. І я тобі рекомендую швидко із цим розібратися! Кінець звʼязку!
Чоловік у коричневому опустив рукав, ховаючи годинник від дощу. Згорбившись, він розгублено поплентався вулицею до кавʼярні через дорогу.
4
Як тільки Анна зникла на вулиці, пончик обернувся на ліжачок для котиків. Його кіт швидко застрибнув на нього і вони полетіли геть. Їх не зупинив навіть дощ.
«Мене це починає непокоїти» пролунало від кота. Звук ішов ніби з середини тваринки, адже рот був зачинений.
«Ця дівчина вже шостий раз на місяць нас знаходить. Система починає підозрювати, що дівчині Анні може бути щось відомо. Система потребує додаткових даних» пролунала відповідь від пончика.
«Нових даних немає. Ми входили у контакт із дівчиною Анною, однак ніяких сигналів про її знання про справжню нашу сутність не поступало. Дівчина Анна впевнена у тому, що ми кіт. Як їй вдається постійно нас знаходити, куди б ми не пішли, невідомо. Вона знайшла нас навіть у лисячій норі за містом. Поведінка дівчини потребує ретельного вивчення.»
«Система вважає що у дівчини гарна інтуїція. Це єдине раціональне пояснення даного явища.»
Непогода ставала все сильнішою, тож лежанка із котом залетіли у відчинене вікно до якогось підʼїзду. Опустились на підлозі у сходовій клітці. Кіт звернувся клубочком і знов підключився через юзбі до системи. В очах знов засяяв червоний вогник – сигнал підзарядки.
Погода і не думала покращуватись. Навпаки, починався справжній шторм. Дерева гнуло від сильного вітру. У під’їзді тим часом пролунав звук відчинившихся вхідних дверей. Із вулиці хтось зайшов і тепер швиденько піднімався сходами. Кіт навіть не ворохнувся – вони були на останньому поверсі і вирогідність підняття людини на нього становило по теорії вірогідності…
– Уууу! Котику! Бідолашна тваринко! Ти змерзла напевно? Погода поганенька сьогодні, і у чатах написали про грозу вночі, – пролунало зверху і очі кота широко розплющились, наче дві тарілочки. Двійко оченят навіть не підвелись до людини, як його вже підхопили. Погладжуючи по спинці ніжну тваринку, жіночка (а це була саме жіночка!) піднялась до одних із дверей і відкрила їх ключем. Її мокра куртка була прохолодна і мокрі краплі трохи змочили мордочку кота. Тваринка заюрзала у руках.
– Мамо?! – коли двері відчинились, пролунав із дальньої кімнати голос Віки.
– Так, це я! – гукнула жіночка, – у нас тут гість сьогодні буде!
– Гість? – тупотіння ніг і до порогу вийшла дівчинка-емо. Побачивши котика, вона одразу перехопила його з рук матері на свої. Вхідні двері саме зачинялись, коли слідом за ними до квартири непомітно прошмигнув знайомий металевий пончик. Мама провернула ключ у дверях, зачиняючи їх.
– Така непогода! Поперджають про шторм навіть! – мама Віки повісила верхній одяг на плічку, – на ніч вікна треба буде позакривати!
Одягнув домашні капці, попрямувала на кухню поставити розігріватися суп.
– Фу! Ну ти і смержиш, – скривилась Віка і потягнула кота до ванної кімнати. Кіт заплигнув їй на плече розгублено дивлячись на металевий пончик, який причаївся у шафі.
5
– Прийом! Прийом! Агент Чотири викликає Агента Шість! – чоловік у коричневому пальто стояв на даху якогось старого будинку. Перед ним відкривався гарний вигляд на місто. Невеличкі, акуратні будиночки. Він був у самому центрі. Стомлений погляд споглядав на них з відразою і роздратуванням.
– Агент Шість слухає! – пролунало від годинника.
– Я збираюсь перевірити одну квартиру. Нещодавно зʼявились сліди перебування там об’єкту і це треба перевірити.
– Агент Чотири, перевірка квартир має відбуватись без контакту із мешканцями.
– Я знаю. Як буду на місці, повідомлю. Кінець звʼязку, – промовив чоловік. Він спустився донизу та попрямував вулицями. Його дорога проходила через невеличкий дорожній міст-розв’язку. На середині містка нещодавно відламався поручень і трохи обвалився край. У ремонтних бригад ще не дійшли руки до ремонту. Чоловік у коричневому саме йшов та повернув голову на дорогу, коли підсковзнувся і впав прямо у цю прогалину. Однак йому повезло – тут саме проїжджала висока вантажівка із мʼяким грузом. Від несподіванки Агент Чотири лежав не рухаючись декілька хвилин. Трохи подрагуючи, коли кузов вантажівки підстрибував від ям на дорозі. Одна яма була настільки невдала, і так трухнула вантажівку, що до Агента Чотири донеслись прокляття і думка про стан сучасних доріг від водія.
Агент Чотири підвівся і побачив, як невеличке місто доволі швидко віддаляється. Він почухав потилицю. Пейзаж за містом ще трохи пустував – місто все нагадували про себе, але поволі природа брала своє. І незабаром дорога перетворилась на трасу, впродовж якої тяглися дерева. Зітхнувши, він відкинувся назад і його погляд звернувся до ясного синього неба.
Коли вантажівка зупинилась, Агент Чотири непомітно зліз із неї. На вході до вокзалу красувались великі літери назви міста: «Грибчики». Чоловік у коричневому пальто спробував пошукати якісь автобуси, які б їхали назад до того міста. Але їх не було – вантажівка відвезла його дуже далеко і дістатись назад можна було тільки з пересадкою у Чернігові. Чоловік у коричневому придбав білет до потяга до Чернігова та відправився до платформи чекати. Оплатив він своїм годинником. Мобільного телефону не мав.
– Потяг 065079 Сполучення Київ-Дніпропетровськ прибуває на шосту платформу! – пролунало через гучномовець.
– Потяг 004004 Сполучення Полтава-Чернівці прибуває на третю платформу! – знов оповістили вокзал.
Хвилі потоків людей швидко переміщались по платформах.
– Потяг 004004 Сполучення Полтава-Чернігів прибуває на третю платформу!
Чоловік у коричневому підхопився та побіг на місце призначення. І одразу застрибнув до свого потягу. У Чернігові він буде завтра, а потім автобусом до містечка дістанеться…
Проте ранок він зустрів у Чернівцях. І довелось шукати місце для підзарядки годинника. Той вимкнувся. І грошей при собі не було – все на годиннику трималось. Чоловік у коричневому швидко завітав до якогось бістро при вокзалі, у когось попросив юзбі та довго чекав, поки годинник увімнеться.
– Прийом! Прийом! Агент Чотири! Чому не виходите на звʼязок? Прийом! Прийом!
– Прийом! Прийом! Агент Чотири на звʼязку! Тут трохи ситуація така склалася…
-Прийом! Що сталося? Де ви?
-Я в Чернівцях!
-Де?
-В Чернівцях?
-Навіщо ви поїхали до Чернівців?
-Я переплутав потяги і ось…
-Потяги? Навіщо ви сідали на потяг? Об’єкт зафіксовано у місті і у Чернівцях його ніколи не фіксували!
-Я знаю, знаю… Тут така складна ситуація склалась…
-Агент Чотири! Це вже верх безвітповідальності! Ви цілий місяць не можете вислідкувати та доправити об’єкт на місце! Ви розумієте, ми втрачаємо гроші! Цей об’єкт має бути доставлений!
-Я розумію…
-Тоді залишайтесь на місці і чекайте наступні інструкції! Кінець звʼязку!
Пройшло три дні.
-Агент Чотири! Прийом! Прийом!
-Агент Чотири на звʼязку! Прийом!
-Агент Чотири! Це Агент Десять! Із Агентом Шість втратили зв’язок! Чи відомо вам де він?
-Ні, не відомо! Прийом! Прийом!
-Прийом! Прийом! Агент Шість на звʼязку! – втрутився третій сигнал.
-Прийом! Агент Шість! Доповідайте! Де ви?
-Тут така проблема сталась…
-Агент Шість! Яка проблема?
-Я на Закарпатті.
-Агент Шість! Як ви опинились на Закарпатті? Об’єкт знаходить у місті і на Закарпатті жодного разу не фіксувався!
-Я сів не на той потяг…
-Потяги? Навіщо ви сідали на потяг? Який потяг?
-Потяг до Чернігова…
-Ви зглузду з’їхали? Навіщо вам Чернігів?! Об’єкт у місті знаходиться! Прямо тут, де всі наші кораблі! Навіщо ви поперлись в інші міста?! Залишайтесь на місці та чекайте нове завдання! Нічого не здатні зробити! – і звʼязок обірвався.
Пройшло три дні.
-Прийом! Прийом! Агент Шість! Агент Чотири!
-Прийом! Прийом! Агент Чотири на звʼязку!
-Прийом! Прийом! Агент Шість на звʼязку!
-Прийом! Це Агент Вісім! У нас зник звʼязок із Агентом Десять! Чи ви щось знаєте про це?
-Прийом! Агент Десять на зв’язку! – втрутився ще один сигнал.
-Агент Десять! Де ви?
-Я у Варшаві!
-Агент Десять! Що за справи? Навіщо ви у Варшаві? Об’єкт не фіксували у Польщі взагалі!
-Я помилився потягом…
-Агент Десять! Навіщо вам був потрібен потяг?! Об’єкт було зафіксовано у місті! Тут вже три ваші кораблі пилюку збирають! Без господарів! Без нагляду! Ви розумієте, як це безвідповідально?! Ви розумієте що може статись якщо їх присутність зафіксують?!
-Це Агент Десять! Я розумію! Я намагався повернутись! Я збирався сісти на потяг до Чернігова! Однак сів не на той потяг і…
-Ви! Всі троє отримаєте нагану! Негайно повертайтесь! Нам необхідно знайти об’єкт! Ви розумієте, скільки грошей ми втрачаємо?! Там цінна інформація по взлому! А ви! Навіть впоратись не можете! Доведеться мені все брати у свої руки і шукати об’єкт…
-НІ! НЕ ТРЕБА! – хором прокричати Агент Чотири, Агент Шість і Агент Десять.
-Що? – Агент Вісім аж зніяковів судячи по голосу.
-Не роби нічого! Просто чекай на нас! Не шукай його! – який із Агентів це прокричав у свій годинник було невідомо. Однак всі із ним погодились та підтримали.