Заголовок

Йти далі було нікуди, бо вороги оточили її з трьох  боків, й вона чула їхнє важке дихання й крики, а попереду зяяла прірва Пащека. Про неї багато хто в селі говорив, що вона зжирає кожного, хто до неї намагається зазирнути. Ніхто, слава богу, з іхнього селища не намагався перевірити, чи це дійсно так, але легенди про урвище, яке, побачивши жертву, ширше відкриває свого рота з гострими зубами, передавались уже не одне покоління. ЦІ містичні оповіді  про страшне місце зробили своє: охочих перевірити це серед їхньої громади не було, а дітей змалечку залякували так, що навіть природна допитливість не манила порушити заборону.

Але ж “краще вмерти, біжучи”, як казав один із улюблених її літературних героїв, тож Ліля наполегливо йшла кудись.. Вона ніколи не була тут, бо колективна заборона, здавалось би, вже генетично вписана в свідомість, діяла безвідмовно. Але дідусь, стривожено прислухаючись до глухого гулу та пострілів, що невмолимо наближались, вивів її задніми дверми на город  і, підпихуючи,  сказав:

– Біжи до Пащеки, там вороги точно тебе не знайдуть!
– Гаразд,. дудусю, – ковтаючи сльзи, промовила Ліля, – а ти?
Старий потер механічно бороду, як він робив частенько, й, намагаючись говорити спокійно, промовив:

– Мені треба дещо закінчити, а потім я тебе наздожену. Біжи, онучко!
Дідусь її, Іван Петрович, ніколи не обманював, тому вона повірила й на цей раз. ВІн просто старенький, бігти не може, але обов’язково її дожене. З ним і Пащека не така страшна, інша справа – вороги, про жорстокість яких говорили усі…  Тож Ліля бігла, наближаючись до прірви, але надія на щасливий порятунок ще вилась десь на дні її стривоженого сердечка.

Ось уже дівчина  боязко ступала краєм провалля, і тільки одна думка боляче била: “Хоча б не впасти!” Але згадалося недоречно про її фантастичне невезіння. Ось  ранковий автобус, ніби боячись її наближення, рвучко закриває двері й рушає з місця, причому щодня на кілька хвилин раніше графіка. Чи калюжа, що залишилась після дощу тижневої давності. Вже через мить Лілька спотикнеться  об дрібний камінчик й опиниться прямо в центрі несвіжої багнюки. А як заплющила очі, сподіваючись на перший поцілунок від Антося, а він, гидко сміючись, вигукнув: “Та ти що, Лілько, здуріла?” Та хіба ж можна було б згадати усі ті “пригоди”, що трапились за її 14–річне існування?!