Заголовок

Перейти до контенту
ЛІТавиця

Творче об\’єднання
0 0,00 ₴

9 Березня, 2023Скляний ліс
Повернутися до конкурсу: ХАЩІ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ – Фантастичні рослини і як з ними жити
СКЛЯНИЙ ЛІС

(фентезійна казка про кохання)

Скляний ліс завжди вражав Енгу своєю мовчазністю. Коли була ясна погода і можна було збирати гриби та ягоди і майже всі жінки селища вибиралися на «тихе полювання», він нічим не відрізнявся від інших лісів, які росли навколо. І Ліс Старого Ерея, і Білий ліс, і навіть Ліс Задумливого Ідола не були такими тихими, як чудернацькі зарослі Скляного.

– О-го-го, який гриб! – скрикнула Василинка, схилившись над величезним червоноголовцем, що притулився біля тремтливої осики. – Півкошика займе!

У Василинчиному кошику вже було чималенько грибочків, а от у Енги всього два підберезники сиротливо тулилися до плетеного боку. Бо вона не так шукала гриби, як розглядала все навколо, насолоджувалася красою цього дивного лісу. Он, наприклад, росте синя квітка, схожа на величезну миску, а посередині в неї виситься маленька тендітна дівчинка. Квітка виростила собі серединку у вигляді елегантної тоненької танцівниці.

А гриби-зірки на землі! До речі, не їстівні, але ж гарні! Сяють золотистим сяйвом, манять до себе – а підійдеш ближче, то відчують вібрацію від твоїх кроків та як вистрілять у тебе спорами! Завжди Енга йшла додому вся обсипана золотистими спорами, світилася, неначе святкова гірлянда. Мачуха сварилася на неї, піджимала презирливо губи, насуплювала брови і дорікала батькові:

– Вічно твоя дочка літає в хмарах! Нема, щоб, як усі нормальні дівчата, грибів набрати, ягід назбирати – вся брудна прилазить і по коліна в болоті!

«Ох, знову грибів не назбирала», – згадавши мачуху, забідкалася Енга, зиркнувши в свій порожній кошик.

Вона побрела трохи далі, сподіваючись, що там, де дівчата ще не ходили, буде більше грибів. Почала ретельно дивитися під ноги. І справді, далі, в гущавині, натрапила на купку лисичок, ще далі – на ще одного великого підберезника, а забрівши в гущавину – навіть кілька білих грибів знайшла. Звеселіла дівчина брела все глибше й глибше в ліс, не помітивши, що голосів подруг вже зовсім не чути, а навколо гущавина ставала темнішою та непривітнішою. Енга забрела туди, куди старійшини забороняли ходити – за невидиму межу.

Це була межа, визначена старійшинами, далі якої мешканцям селища було заборонено потикатися, бо там починалися території Скляного князя, володаря цього лісу. Межу позначили умовно: нав’язали жовтих та червоних стрічок на дерева по периметру. Але від негоди стрічки давно вицвіли, стали сірими, майже непомітними. Тому й Енга пройшла повз них, навіть не запримітивши.

Отямилася дівчина лише тоді, коли відчула, що різко похолодало, несподівано з’явився вітер, який почав зловісно хитати гілки дерев. У благенькій сукні дівчині стало холодно й незатишно. Вона глянула уверх, і побачила, що у проміжках між верхівками дерев пропливають сірі хмари, очевидно, збиралося на дощ.

Дощ! А вона в Скляному лісі! Дівчина заметалася, забігала, кошик випав з її рук і всі гриби, які вона з таким азартом збирала, розсипалися їй під ноги. О, ні! Вона заблукала! Енга розпачливо озиралася навколо, і їй здавалося, що з з-під кожного куща, за кожним стовбуром стоїть хазяїн цього страшного лісу й чекає, насміхається, передчуває її, Енгину, смерть від смертоносних уламків. Адже всі знають, що коли йде дощ, дерева, кущі, рослини навколо перетворюються на скло. Крихке й небезпечне для того, хто потрапив до лісу в таку пору. Недарма, коли на небі були навіть легкі хмаринки, матері категорично забороняли дітям підходити до цього лісу. А старий Овсій! Після дощу його знайшли мертвим майже на узліссі! Видно, що чоловік повз із останніх сил, аби вибратися з небезпечного місця. Але не встиг, не зумів – порізаний наскрізь уламками скляних листків, гілок, шишок та гострої, як ніж, трави, він був увесь закривавлений і безнадійно мертвий. Отак пішов у ліс, щоб вирізати собі руків’я для лопати, – і загинув, не встиг вийти до дощу.

Енга почала вдивлятися в стовбури товстих дерев, аби знайти хоча б якийсь прихисток від гострих скляних уламків, коли вони почнуть падати на її голову. Дівчина перебігала від дерева до дерева, розпачливо схлипувала й мчала далі. А в лісі, тим часом, ставало все темніше – хмари, зібравшись над Скляним лісом, ось-ось збиралися просипатися дрібним дощем.

*

Скляний ліс багато років тому був просто лісом. Ще коли була живою мама, вона розповіла Ензі історію, яку знали всі мешканці селища. Про молодого князя, замок якого стояв на пагорбі за селищем і досі. Похмурий та закинутий.  Про старого мандрівного мага, котрий прийшов колись із торговим караваном, багато розпитував про навколишні ліси, шукав якісь рідкісні рослини, які, як йому сказали, ростуть саме тут, в лісах біля селища Радуниця.

Власне тоді й відбулася ця історія. На базарі в центрі селища селяни продавали овочі, фрукти, одяг, інвентар та інші речі, які завжди потрібні в господарстві. Селище було велике, майже містечко, тому людей на базарі було багато. До того ж прибув торговий караван зі столиці, всі зібралися поглянути на диковинки, які завжди привозили купці, щоб потішити покупців. Жінки й дівчата охоче купували яскраву тканину на сукні та спідниці, чоловіки примірялися до залізних інструментів, дивних на вигляд, але корисних у господарстві, діти випрошували у батьків кумедні іграшки, якими був завалений окремий прилавок. Ходив тут між рядами й молодий князь Дерій. Його всі акуратно  сторонилися, бо був він запальної вдачі, задерикуватий і нетерпимий. Жив у замку, який дістався йому у спадок від колишнього власника, його діда. Приїхав із столиці, казали, що король, який був хрещеним батьком хлопця, відіслав його геть за негідну поведінку. Наче втомився прикривати його підлі вчинки та злочини, і вигнав геть у провінцію, на перевиховання. Хлопець чомусь зовсім не перевиховувався, а навпаки, почав капостити й тут – безчестив дівчат, потім виплачуючи батькам, щоб не піднімали скандалу, певні суми грошей, пересварився з усіма знатними сусідами-князями, які тепер і знайти його не хотіли, а також вбив на дуелі сина мера сусіднього містечка. Що вони не поділили: чи то якусь жінку, чи то сфери впливу, вже ніхто не пам’ятав, але справу було зроблено.

Отож, князь Дерій, підійшовши до одного з прилавків приїжджих торговців, схопив скляну статуетку якогось чудернацького монстра: чи то людини з чотирма руками, чи то павука з людським тілом. У верхніх руках тримав цей монстр якусь квітку, схожу на дзвіночок. І так гарно й майстерно була виготовлена ця рослина, що навіть краплі роси можна було побачити на пелюстках. Дерій зареготав:

– А це що за потвора? Чотири руки! Може, це павук? Але ж чому в нього обличчя людини?

– Це, Ваша Світлість, – терпляче почав пояснювати купець, що стояв поряд, – божество з іншої країни, називається Арахній. А тримає він у руках божественний дзвіночок щастя, дуже рідкісну квітку, яка, за легендами, тим, хто знайде її та почує чарівний дзвін, справді приносить щастя. Так, Арахній справді схожий на павука.

– Тьху! – плюнув Дерій. – Навіщо нам чужі боги? Нам що, своїх мало? Ще й квітка якась, – він відламав крихкий скляний дзвіночок і відкинув. – Геть це неподобство!

Князь розмахнувся, щоб кинути статуетку об бруківку під ногами.

– Стійте, юначе! – раптом скрикнув мандрівний маг, який ненароком став свідком цієї ситуації. – Не можна знущатися над чужими богами! Та й фігурка яка гарна, погляньте, видно, що великий майстер робив! Не варто нівечити цей витвір мистецтва!

– Оце витвір мистецтва? – визвірився Дерій, злий, що йому посмів заперечити якийсь дід із натовпу.

А натовп і справді почав збиратися навколо прилавку купця. Роззяви, які відчули, що назріває скандал, підтяглися до мага й князя.

– Був витвір, а стало сміття! – з цими словами Дерій кинув статуетку під ноги.

Фігурка розсипалася на дрібні скляні уламки. Всі ахнули, а купець поблід і не знав, що й сказати на це. Маг же, нахмуривши брови, гостро зиркнув на князя і промовив:

– Скло розбилося. Чужий бог вимагає жертви. Скляним будеш доти, доки не спокутуєш своєї вини. Лише тоді станеш людиною, а не скляним павуком, коли знайдеш квітку щастя! А житимеш – у скляному лісі, саме там тобі місце!

Проговорив маг такі слова, ще щось додав, махнув рукою – і перетворився Дерій на точну копію статуетки, став людиною з вісьмома руками. Натовп вражено і злякано почав розбігатися, побачивши такого монстра. Аж тут налетіли хмари й пішов дощ. І під краплями води почав звичайний ліс, що знаходився поряд, перетворюватися на скляний, а змінений восьмирукий Дерій теж почав прозорішати. Неначе дрібні краплі змивали постать людини, а на її місці проявлялася скляна людина-монстр з вісьмома руками.

Перелякані очі Дерія лупали скляними віями, і вони ламалися,  облітали і падали йому під ноги.

– Під дощем ти скляним будеш, як і ліс твій, – проговорив маг. – Але не таким крихким. Треба тебе зміцнити, а то одразу ж і розсиплешся. А тобі ще зрозуміти, усвідомити треба, як людиною стати, а не монстром.

Маг знову почаклував. І тепер скляне тіло Дерія стало твердим, майже алмазним. Він відкривав рота, хотів щось сказати, але тільки дзвін линув з його рота: так дзенькала верхня губа об нижню. Раптом купець, який остовпіло спостерігав за цим усім, звернувся, до мага:

– Але ж це вічність – він буде скляним вічність! Я не побажав би цього і своєму ворогові.

– Гм, – поглянув маг скоса, – тоді хай буде умова. Якщо покохає його хтось такого, восьмирукого скляного монстра, – стане він знову таким, як був, молодим вродливим юнаком. А ні – вічно таким буде!

І маг зник з містечка, наче його й не будо зовсім. Лише скляним ідолом стовбичив посеред безлюдного базару під дощем зачарований скляний князь Дерій.

З тих пір він жив у Скляному лісі. Замок його занепав, добре, що не перетворився на руїни, бо старий дворецький, а потім і його наступники чітко виконували наказ короля – не дати замкові зруйнуватися остаточно, бо молодий князь, можливо, ще повернеться у свої володіння. Королівські дознавателі провели з цього приводу ґрунтовне дослідження, але ні мага, ні самого скляного князя так і не змогли знайти. Тому лишили все так, як є.

Коли йшов дощ, звичайний ліс перетворювався на скло – крихке, небезпечне, смертоносне. Всі знали, що далі розставлених старійшинами позначок не можна заходити, бо там може бути страшна потвора, зачарований Дерій з вісьмома руками, якого так і почали називати Скляний князь.

*

Енга зрозуміла, що все безнадійно, що не зможе вибратися з цього страшного лісу. Бігла вже навмання, куди очі бачили, паніка заступила їй розум. Перші краплі дощу почали сипатися на дерева, іноді потрапляючи на розпашілі щоки дівчини, верхівки дерев почали прозорішати, скляніти. І вітер! Вітер, як і дощ, у цьому лісі теж були зачаровані, майже смертоності: дощ приносив скло, а вітер навмисно руйнував усе навколо.

Аж раптом вона побачила між стовбурами неначе якусь хатинку. Невже їй пощастило? Хоч якийсь дах над головою! Вона кинулася до зачинених дверей і загупала кулачками, заплакала:

– Впустіть, впустіть мене, благаю! Рятуйте!

Зашумів сильний вітер, перші дрібні уламки скляних листків та гілок пролітали в повітрі, загрожуючи уп’ястися в плоть. Дівчина відчула, як щось черкнуло по щоці, правій руці – дрібні порізи закривавили.

– Будь ласка, впустіть мене! – закричала вона розпачливо.

Відчула, як великий уламок якоїсь гілки увіткнувся їй ззаду в плече, було надзвичайно боляче, неначе ножем різонуло.

В хатинці не було вікон – суцільні стіни, розмальовані якимись чудернацькими квітами. І ці одні двері, такі близькі, рятівні – і замкнені!

Раптом двері під одним із ударів руки раптово прочинилися. Енга навіть остовпіла від несподіванки, але потім не гаяла ні хвилинки: застрибнула всередину, захряснула за собою двері й зупинилася, завмерла в повній темряві. Ззовні стогнала негода, все частіше барабанили об стіни й дах уламки лісового скла, гуркотів грім і дзвенів скляний ліс, неначе гніваючись, що упустив здобич.

Крізь щілини в стінах і дверях трошки пробивалося тьмяне світло, і коли очі Енги трохи призвичаїлися, а ридання й схлипування переросли в просто хапливе перелякане дихання, вона наважилася спитати:

– Тут хтось є? Дякую, що впустили. Ви… Ви врятували мене.

Відповіддю була тиша і дзвінке гупання об дах – якась велика гілка впала й розбилася на дрібніші уламки.

В хатинці було тихо, ніхто не відповів Ензі. Але ж хтось відчинив двері і впустив її!

Дівчина пройшла трошки вперед і, наткнувшись на щось тверде, перечепилася і впала на підлогу. В голові аж загуділо, бо тім’ячком вона добряче влупилася у якусь штуку в темряві, чи то ніжку стола, чи то гострий кут шафи.

Крекчачи та тримаючись за голову, почала підніматися з долівки і так і сіла на підлозі, бо на фоні широких просвітів на фоні стіни побачила чудернацьку фігуру. Щось велике, безформне, страшне. Вірніше, хтось. Бо воно рухалося. Дівчина раптом згадала, де знаходиться. Скляний ліс і… Скляний князь! Восьмирукий, кошмарний, ним лякали дітей, бо ходили чутки, що він давно вже перетворився на справжнього монстра, в якого зникло все людське, який від голоду й розпуки справді став божевільним, що він полює на тварин і людей, а по ночах виє на місяць, як вовк.

Енга здригнулася, її пройняв холодний піт, вона відсунулася подалі, обперлася об стіну і тремтячим від страху голосом проговорила:

– Ви… Ви хто? Я дуже дякую, що врятували мене, але… Будь ласка, не чіпайте мене, я… Я вас боюся…

Тінь заворушилася, задрижала, але не зрушила з місця, неначе вслухаючись у слова дівчини. Ензі здалося, що вона почула тихе зітхання.

– Я заблудилася, – жалібно промовила вона. – Вибачте, що потрапила до вашого лісу. Я не хотіла.

Дівчина подумала, що якщо вона говоритиме, то монстр слухатиме її голосу і не буде нападати. Чомусь їй так здалося. Хоча всередині жах стирчав гострим списом і не давав вільно дихати, тіло покрили сироти, а губи німіли після кожного слова.

Так вони й сиділи – непорушний, ледь видимий монстр і насмерть перелякана Енга, яка лопотіла все, що приходило в голову, аби не запанувала моторошна тиша, яка іноді з’являлася між її тремтячими монологами.

Дощ почав ущухати, а потім і зовсім припинився. Дівчина почала думати, що було б добре потихеньку пробратися до дверей і втекти з цієї страшної хижки. Вона повільно на колінах почала повзти до дверей, не припиняючи своє базікання. А коли вже була майже біля виходу, різко схопилася на ноги й прочинила двері, аби вистрибнути назовні. Щось схопило її за руку й смикнуло назад. Дівчина закричала, почала вириватися з чіпких рук Скляного князя, котрих справді виявилося так багато, що було незрозуміло, від якої відбиватися першої. Її нажаханий крик вилетів назовні й сполохав якихось чудернацьких птахів, які теж були схожі на скляні фігурки. Вони раптом злетіли з гілок найближчих дерев і, видаючи більше скрегіт, аніж дзвін, полетіли геть.

Руки тримали її й не давали вийти за двері. Коли кричати вже не стало сил, Енга обм’якла в цих сильних руках і просто дивилася назовні, приходячи в себе. А там і трава, і квіти, і дерева все ще були скляними. Тільки зараз до неї почало доходити, що якби вона вистрибнула туди, в цю скляну пастку, то була б уже добряче поранена, спливала б кров’ю, бо гострі краї рослин під ногами були, як леза ножів.

– Не можна ще, – раптом почула вона шепіт біля самого вуха.

Цей шепіт, звичайний, людський, і злякав її, і в той же час заспокоїв. Енга зрозуміла, що опирається спиною на груди не монстра, а все-таки чоловіка, тепло від тіла якого вона відчула через тонку тканину сукні, а руки, на які вона зиркнула, були руками людини.

– Все повинно висохнути, тоді скло зникне, – знову сказав чоловік хрипко, неначе пробуючи говорити після довгого часу мовчання. – Я зараз відпущу тебе, але не біжи назовні, загинеш.

Енга нервово кивнула, а потім промовила:

– Добре.

Відчула, що її ноги, руки, талія вільні, монстр відступив углиб кімнати, залишивши її біля порогу.

Дівчина подумала, що якби Скляний князь хотів її смерті, то не зупиняв би перед виходом, а це означало, що він, принаймні зараз, не буде її вбивати. Навпаки, він врятував їй життя. Двічі.

Енга розвернулася і закрила від переляку рота рукою, аби не закричати знову. Її розширені від жаху очі вихопили в глибині кімнати того, хто був хазяїном цієї хижки. У світлі, що падало з відчинених дверей, стояв високий мужчина з довгою бородою та волоссям, яке, певно, не стриглося роками. Він був одягнений в якийсь старий, в багатьох місцях рваний одяг, на ногах – личаки́*. Але не це впадало в очі в першу чергу. Руки. Їх справді було вісім.

Дві верхні, котрі знаходилися на тому місці, де повинні бути руки у звичайної людини, Скляний князь схрестив перед собою, всі інші вільно висіли вздовж тіла, але неначе трохи ззаду, за плечима, здавалося, вони наче приєднані до тіла. Бо це справді було неприродно – така кількість кінцівок у однієї людини.

Енга ковтнула свій крик, який застряг в горлі, і не дозволила йому вирватися назовні.

– Д-д-дякую, що врятували мене, – проговорила вона намагаючись не видати страху, хоча голос зрадницьки задрижав. – Ви Скляний князь?

Чоловік пильно дивився на дівчину, потім кивнув і сам натомість спитав:

– То мене зараз називають Скляним князем?

– Т-т-так, – кивнула дівчина, дратуючись, що ніяк не може заспокоїтися, все таки шок від побаченого ще не минув.

– Раніше імена були гірші. Мені навіть подобається, – раптом посміхнувся чоловік.

І Енга зі здивуванням відмітила, що усмішка в Скляного князя приємна, його обличчя одразу ж набуло якогось дивного вигляду. Більш людського, чи що, бо через ці руки, яких було так багато, все-таки її свідомість не могла сприймати його людиною.

– Поки все висохне після дощу, ви можете почекати тут, – вказав чоловік рукою на стілець, який стояв біля грубо збитого стола.

Це був товстий пеньок, на якому було набито широкі дошки. Енга швиденько пройшла і сіла на один з них, аби відвернутися і не дивитися на ту руку, яка вказувала на стілець. Бо була вона права і друга зверху. Боги, ці руки справді рухаються, щось роблять, і їх так багато!

Дівчина втупилася в підлогу. Скляний князь сів віддалік, на лаві під стіною, яка, певно, слугувала йому ліжком, бо там лежало якесь рядно, ще якісь лахи.

– У вас кров, – раптом порушив мовчанку чоловік. – Треба обробити рани.

– Га? – перелякано спитала Енга.

– В мене є настоянка, – чоловік приніс пляшечку з якоюсь рідиною і чисту ганчірку, поклав на стіл перед дівчиною.

Лише зараз Енга відчула біль у ранах, які завдали їй скляні уламки лісу. Протерла рану на руці та щоці, але до тієї, на спині, не могла дотягтися.

– Я допоможу, – раптом промовив чоловік.

І, не питаючи дозволу, раптом смикнув за мотузку, яка зав’язувала комір літньої сукні ззаду на шиї й оголив її плечі. Енга здригнулася, злякалася.

– Не бійтеся, вже все, – проговорив чоловік. – Тут досить глибока рана. Візьмете настоянку й будете протирати вдома.

Енга відчувала біль від рани, але більше її тривожили шорсткі й тверді пальці, які обережно торкалися її шкіри на спині, від доторків яких її раптом кинуло в жар, а щоки запашіли вогнем. Добре, що в хатині була напівтьма. У голові дівчини трохи замакітрилося, і вона довго приходила в себе після того, як чоловік обережно зав’язав мотузку сукні на шиї й глухо промовив:

– Вже все.

Дівчина подякувала, і в хатині знову запанувала тиша. Так вони сиділи довго, аж доки в Енги не забурчало в животі, та так голосно, що вона аж почервоніла від ніяковості й сорому.

– В мене є яблука, – раптом сказав чоловік, піднявся, пішов кудись углиб кімнати і приніс глибоку миску, повну червонобоких великих яблук.

Вони були такі смачні на вигляд, що Ензі дуже захотілося їх спробувати, бо була голодна, зранку не поснідала, посварилася з мачухою, а зараз уже було пополудня.

– А… А ви? – запитала вона тихо.

– І я, – погодився чоловік.

Взяв одне з яблук і пішов знову на своє місце, захрумав там яблуком, та так смачно, що дівчина теж, нарешті, наважилася взяти й собі. Не зогледілась, як миска опустіла – дуже вже смачні були ці плоди.

– Дякую, – промовила знічено. – Вибачте, я всі з’їла.

– В мене є ще, – заспокоїв її чоловік. – Може?..

– Ні, ні! – перебила його Енга. – Я вже наїлась.

– Я хотів сказати, може, ви питимете сік? У мене є чудовий березовий сік.

Він знову кудись метнувся і приніс горнятко соку. Енга взяла з вдячністю, кивнула, бо справді дуже хотілося пити.

– Мене звати Енга, – раптом вирвалося в неї. – А вас?

Дівчина сама не чекала від себе такої сміливості. Може, зрозуміла, що монстр насправді їй не зашкодить, а може, із вдячності за їжу, а може, через щось інше, вона сама не знала чому.

– Раніше мене звали Дерій, – гірко промовив чоловік. – А зараз – Демон, Монстр, Чудовисько, Почвара, Страховисько… Вибирайте, що вам більше подобається.

– Ви… Ви тут живете?

– Так, – кивнув Дерій. – Під дощем я стаю скляним, мені це не дуже подобається, тоді важко рухатися, хоча скло лісу не може мені зашкодити. Тому я побудував собі щось схоже на хату, щоб захиститися від уламків. А коли дощу немає – я з плоті й крові, мені треба щось їсти й десь жити…

– А… – дівчина ще щось хотіла спитати, та чоловік її перебив.

– Я іноді пробираюсь у селище й краду їжу, одяг, інструменти… Роблю це рідко, мені мало треба. Я звик. Вже ж пройшло років з десять, мабуть.

І в його голосі була така печаль, що в Енги аж серце заболіло. Їй чомусь стало так жаль цього чоловіка, який вже жив тут у цьому страшному лісі так довго, що збився з рахунку.

– П’ятдесят, – прошепотіла вона.

– Аж стільки?! – чоловік і скрикнув, і зітхнув одночасно. – Я рідко виходжу з лісу.

– Я… Я піду? – спитала Енга, відчуваючи, що сльози чомусь навертаються їй на очі.

Вона підбігла до дверей, які так і залишалися відчинені, і побачила, що навколо все вже зеленіє й буяє – сонце та вітер висушили ліс, який знову став звичайним. Чоловік у хаті мовчав, дивлячись на неї, потім повільно кивнув.

Енга вистрибнула назовні, трохи пройшла і аж потім зрозуміла, що не знає куди йти. Озирнулася безпорадно.

Дерій стояв на порозі своєї хати, високий, жилавий, страшний. При світла дня Енга чітко побачила його руки, рваний одяг, заросле обличчя, гострий погляд. Він помовчав і промовив:

– Треба йти увесь час на захід – і швидко вийдете з лісу.

Дівчина вдячно кивнула й побігла, збурена якимись новими почуттями, дивними емоціями, незвичними відчуттями. Щось хвилювало її, тривожило, на серці було неспокійно, щемко, болісно…

Скоро дівчина почала впізнавати знайомі місця в лісі, а ще згодом почула голоси людей.

Це були односельчани на чолі з її батьком, які пішли шукати Енгине тіло, бо ніхто не сподівався побачити її живою після дощу в Скляному лісі. Дівчина чомусь збрехала, що їй надзвичайно пощастило і вона заховалася під поваленими колодами, тому зуміла вижити. Про хатинку і Скляного князя вона нікому не сказала й слова.

*

Минуло кілька днів. У Енги з голови все не виходив восьмирукий монстр. Рани загоїлися, і вона іноді кидала погляд на пляшечку з настоянкою, яку дав їй Дерій. А одного разу в суху сонячну погоду вона, сказавши домочадцям, що йде за грибами, пішла в Скляний ліс. Сама. У напрямку сходу сонця. До восьмирукого монстра.

Як не дивно, але дівчина швидко знайшла хатину, яка колись її прихистила. Двері були відчинені навстіж. Всередині чулися якісь звуки. Дівчина стала біля порогу і зазирнула в хатину. Дерій клопотався біля столу, щось різав чи майстрував. Усі його вісім рук перебували в русі. Одна тримала ніж, друга брала щось зі столу, третя відводила волосся, що падало на очі, інші ще щось робили… Це було незвично, гармонійно, рухливо й… заворожувало. Раптом монстр завмер, неначе відчувши її погляд і підняв погляд. Їхні очі зустрілися, і Ензі здалося, що в очах Дерія промайнула радість.

– Я… Я прийшла повернути настоянку, – промовила ніяково дівчина, заходячи всередину. – Дякую.

– Гм, – розгубленість на обличчі чоловіка змінилася заклопотаністю, і, щоб не виказати своє замішання, він раптом спитав. – А ви вмієте готувати борщ?

– Що? – Енга здивувалася.

– Борщ. Я вчуся готувати його вже дуже довго, але в мене не виходить. Може, ви мені допоможете?

– А… А буряки у вас є? – спитала Енга.

З тих пір Енга та Дерій потоваришували. Дівчина почала приходити до нього в хатину в гарну сонячну погоду, щоб не наражати себе на небезпеку, вони разом готували їжу, багато розмовляли, навіть жартували. Дерій виявився приємним співрозмовником і гарним слухачем. Енга розповідала йому про мачуху, нестерпне життя вдома, про те, що її хочуть швидше віддати заміж, бо мачухою прагне поріднитися з родиною заможного старости, в якого є син Хортій – бовдур та ловелас. А Дерій розповідав Ензі про те, що за всі ці роки багато пережив і передумав, що чітко усвідомив, яким же був мерзотником і покидьком, що хотів би все змінити, повернути назад, жити не так, як жив, все виправити, але це неможливо, на жаль. І кара дивного божества і мага цілком заслужена тим негідником, яким він був багато років тому. Розповідав, що всі ці роки шукає скляну квітку, дзвіночок щастя, який би повернув йому людську подобу. Але так і не знайшов.

Одного разу Енга підстригла довге волосся Дерія та поголила його. Коли борода зникла з його обличчя, то дівчина раптом помітила, що чоловік надзвичайно вродливий. Він піднявся, обтрушуючись від волосся, а вона так і завмерла, задивившись на нього, стояла, вражена ідеальними рисами обличчя, чітко окресленими вилицями, блакитними очима, пошерхлими від вітру губами…

Дерій помітив її погляд, зиркнув в очі й раптом підступив ближче. Енга відчула, що не може відірвати погляду від його очей, які затягували, мов у вир, потягнулася до нього і торкнулася його губ своїми. Дерій спочатку несміливо, неначе боячись налякати Енгу, відповів на її поцілунок. А потім обняв дівчину і почав цілувати по-справжньому, жагуче, чуттєво, палко, пристрасно, мов людина, яка була довгий час спраглою і, нарешті, припала до джерела, що дарувало життя й надію. Це був поцілунок-одкровення. Енга ніколи ще ні з ким не цілувалася, але те, що свій перший поцілунок вона віддала Дерію, було так природно, так правильно. Чоловік торкався вустами її губ, щік, очей, знову повертався до губ, і це було шаленство, що захопило їх обох. Енга відчула, що всі руки Дерія тримають її в обіймах, ніжно обнімають за плечі й талію, а ще одна занурилася в її волосся – і це було так незвично, дивно і…  приємно.

– Енго, – шепотів Дерій, вражений новими почуттями.

– Дерію, – розгублено відповідала дівчина, знову й знову тягнучись вустами до нього.

Вони відірвалися одне від одного раптово, як по команді, важко дихали, перелякані новими почуттями і таким солодким поцілунком.

– Я… Я мушу йти! – скрикнула Енга й побігла геть, розпашіла, знічена, злякана.

Вона бігла через ліс і розуміла, що ніколи вже не буде так, як було раніше. Все стало складним, гірким, дивним, але й в той же час несподівано дивовижним і правильним.

Дерій стояв і дивився їй услід, його сумний та гіркий погляд не відривався від барвистої плями її сукні, аж поки ліс не заховав її серед зелені.

*

Енга повернулася додому, і мачуха зустріла її приголомшливою новиною: вони зі старостою вже домовилися, і через два дні буде весілля Енги та Хортія. Дівчина плакала, відмовлялася, благала не видавати її заміж за нелюба, але і батько, до якого вона кинулася за підтримкою, і мачуха й слухати її не хотіли. А щоб не надумала дурниць і не втекла, зачинили в погребі, де тримали аж до весілля.

В день весілля було хмарно, збиралося на дощ. Енга, в красивій вишитій весільній сукні була прекрасна, хоч і трохи сумна. Мачуха з неї очей не зводила, а батько (і сміх, і гріх!) прив’язав до її руки мотузку і тримав її в руках. Так і вели Енгу до храму, як якусь корову на продаж, на повідку. Хортій разом з батьками, старостою та старостихою, чекали біля вівтаря. Енга була мовчазна й задумлива, але в храмі оживилася, навіть привіталася з майбутніми свекром та свекрухою, а в Хортія, який ласо позирав на неї, спитала:

– Може, відв’яжеш мене, негоже якось в храмі та на прив’язі?

Той повагався (пам’ятав, зараза, її слова про те, що краще вона помре, ніж стане його дружиною!), але все-таки наказав зняти мотузку з Енгиної руки. І коли почалася шлюбна церемонія, зиркав стривожено, здивований її покірністю. А коли жрець запитав Енгу, чи згодна вона стати дружиною Хортія, вона раптом штовхнула нареченого, сильно, розлючено, що той від несподіванки аж упав.

– Ніколи! – закричала. – Краще смерть!

І, підхопивши поділ довгої сукні, рвонула до виходу з храму. Поки всі зорієнтувалися, поки кинулися наздоганяти, Енга була вже на півдорозі до Скляного лісу. Десь далеко лунали крики її жениха, його та її батьків, а вона вже вбігла в зелені зарослі, задихана, але рішуча, направляючись в сторону сходу.

Перші краплі дощу впали на її розпашіле від бігу обличчя, коли вона добрела до міток на деревах. Бігти вже не було сил.

– Дерію! – закричала вона розпачливо, зрозумівши, що не встигне до падіння скляних уламків.

Бо дощ ставав ряснішим, верхівки дерев скляніли. Але вітру ще не було, він мав з’явитися пізніше, як завжди було в цьому дивному лісі.

– Дерію! – гукала Енга.

Вже після того першого й такого бажаного поцілунку зі Скляним князем Енга зрозуміла, що закохалася в нього. Вона кохає Дерія всім серцем і ніколи не стане дружиною іншого чоловіка! Хай їй судилося жити все життя в лісі, але вона буде разом з коханим! Або краще померти під скляними уламками, ніж жити з нелюбом.

– Дерію! – голос дівчини летів крізь хащі, відбивався від наполовину скляних дерев та кущів, які вже потроху починали хитатися від легкого вітерця.

Трава під ногами, що де-не-де вже перетворилася на скляні голки, почала ранити ноги, ось упав скляний листок, Енга не помітила його, і він зробив першу подряпину на її руці. Дівчина пришвидшила кроки.

Але хатина восьмирукого коханого була ще далеко, а вітер вже був тут як тут. Він налетів раптово, стрімко розхитав скляні гілки, дрібні уламки ранили Ензі обличчя, плечі, руки, залишаючи поки що невеликі дірки в сукні та неглибокі криваві порізи. Раптом дівчина спіткнулася й упала. Гострим скляним пагоном їй пробило ногу вище щиколотки, бачити тонку травинку, яка стирчала з її ноги було дивно і дуже боляче.

– Дерію! – скрикнула вона востаннє.

Енга зрозуміла, що все дарма, що вона зараз загине в Скляному лісі і навіть перед смертю не побачить коханого. Вона сиділа й дивилася на ліс навколо, який був увесь мокрий від дощу і повністю скляний. Вітер кидав у неї дрібні тріски й листочки, від яких вона навіть не відхилялася, кров цебеніла вже з багатьох ранок, поступово скроплюючи скляні рослини навколо червоною росою.

Раптом дівчина побачила поряд із собою непримітну квітку, тонке стебельце тягнулося вгору, а на його вершині красувався дзвіночок. « Це ж… Це ж дзвіночок щастя!» – впізнала Енга квітку, про яку так багато вони з Дерієм говорили, малюнками якої були розмальовані стіни його хатини. На дзвіночок капала кров з порізів на її руці, і він був увесь червоний, незвичайний у такій моторошній красі.

Раптом велика гілка відламалася від дерева і полетіла Ензі просто в обличчя. « Ось і все, – подумала вона, чекаючи удару. – Шкода, що я не можу показати Дерію дзвіночок…»

Зненацька якась неймовірна сила підхопила дівчину і підняла в повітря. Це був Скляний князь. Восьмирукий чоловік, прозорий, майже непомітний у повітрі, схожий на скляну статую, величну й прекрасну. Дві його руки притискали дівчину до скляного тіла, ще двома він прикривав Ензі голову, а дві інші, верхні, блискавично відбивали великі уламки скла, які іноді летіли до них.

– Дерію, ти прийшов! – промовила полегшено й радісно Енга. – Мене насильно хотіли віддати заміж, але я втекла. Бо зрозуміла, що не можу без тебе жити, мій восьмирукий скляний монстре. Дерію, я кохаю тебе! І ще, я знайшла! Я знайшла для тебе дзвіночок щастя!

Дівчина вказала на закривавлену квітку, яку вже майже очистили краплі дощу.

Дерій стояв мовчки, дивлячись прозорими очима на квітку, на Енгу, на Скляний ліс. Він не міг говорити у скляній подобі, але краплі дощу стікали по його скляних щоках, і здавалося, що він плаче.

– Я кохаю тебе, Дерію, – повторила Енга.

І вона поцілувала Скляного князя в прозорі, холодні і чомусь солоні вуста. В той же час маленький дзвіночок у траві, скривавлений і тендітний, раптом тоненько задзвенів, чи то під поривом вітру, чи то від поруху трави поряд. Звук дзвіночка, спочатку тихий і несміливий, ширився навколо, ставав сильнішим, потужнішим, скоро весь ліс охопив гучний дзвін. Ліс навколо почав змінюватися. Неначе величезна хвиля прокотилася ним. Скляні дерева ставали звичайними деревами, скляні рослини – просто рослинами, а зачаровані вітер і дощ просто вітром і дощем.

Енга відчула, що скляні губи Дерія стають теплими, м’якими, сам він вже не морозить мокрим холодом, а теплим сильним тілом пригортається до неї, а руки, що тримають дівчину, лише одні, як у людини.

– Енго, – хрипко промовив Дерій, обнімаючи дівчину. – Я теж кохаю тебе, дівчинко моя, більше свого життя. Ти врятувала мене! Я знову став людиною! Ти знайшла для мене дзвіночок щастя! О, ти сама – моє найбільше щастя у світі!

І чоловік знову припав до вуст Енги, пристрасно й ніжно. Адже поцілунок двох закоханих – це велике диво! І достеменно й досі невідомо, що змінило Скляний ліс та Скляного князя, чи чарівна квітки, чи поцілунок кохання.
________________________________________

*Личаки́ – взуття, плетене з кори дерев, поширене свого часу в північній і східній Європі.

Повернутися до конкурсу: ХАЩІ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ – Фантастичні рослини і як з ними жити
Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
Нерозкриті квітиНаступний запис
НАСТУПН.
Історія не для ЗМІ
Скляний ліс: 24 коментаря
Марія Великанова :
25 Березня, 2023 о 18:20   (Редагувати)
Авторе! Ваше оповідання – одне з тих, про невихід яких до фіналу я дуже сумую. Воно заслуговувало, але, на жаль, надто багато на конкурсі гарних історій Сподіваюся, що ви залишитеся з нами та писатимете ще, у вас класно виходить!

0
Відповіcти
Автор твору :
26 Березня, 2023 о 1:32   (Редагувати)
Ой, дуже дякую!
Бачте, воно, по-перше, певним чином неформат, любовні історії кохання переважно читають жінки, тому я розумію такі результати голосування.
А по-друге, гарних історій і справді дуже багато! І це радує)) В нас талановиті люди! Дуже!
Я вперше на Літавиці. Спробую взяти участь в травневому конкурсі))
Ще раз дякую!

0
Відповіcти
Марія Великанова :
26 Березня, 2023 о 4:38   (Редагувати)
Еммм, тут учасниць сильно більше, ніж учасників, раптом що
Я бачу, що ви вперше, тому й кажу: не переймайтеся, непроходження гарних оповідань до фіналу – сумна традиція тутешніх конкурсів, бо надто багато якісного пишемо. Наступного разу не пощастить не вам

0
Відповіcти
Род Велич :
23 Березня, 2023 о 14:36   (Редагувати)
Вітаю, авторе!
Непогана казочка, але мені чомусь ще від початку було зрозуміло, чим вона закінчиться. А тому цікаво слідкувати було лише за другорядними деталями, бо в головному сюжеті все побудоване на давно відомих кліше.
Ще проблемні моменти:
– Якщо у нас таки казка про часи князів і принцес, то стилиістично чужорідними у тексті здаються надто сучасні слова (типу “категорично”, “сфери впливу” тощо)
– З сюжету мені так і лишилося неясно – то це мандрівний маг зачарував князя чи прокляття лежало на фігурці бога?
– Квітку (ключову цінність сюжету) ГГня знаходить просто так “вдруг”, як то кажуть, — за велінням автора, а не законів його світу.
Ну і мені здається багато місць з тексту і діалогів можна було б скоротит без втрати для опопвідання.
Бажаю успіхів у творчості!

0
Відповіcти
Автор твору :
25 Березня, 2023 о 15:59   (Редагувати)
Ну, казочки всі мають приховане чи явне кліше. Як уже ти його розпишеш-розбудуєш – в цьому, власне, й полягає твоя творчість.
І це, все-таки, не зовсім класична казка, а фентезі, а сучасні фентезі можна писати сучасною мовою. Принаймні, я такі пишу. І сучасні слова вживала усвідомлено, бо моя історія бачилася мені саме так і в такому описі.
Так, про мага вже були зауваження. Взагалі, наклав маг. Але тут варто було зробити щось одне: або маг або статуетка накладають закляття. Буду працювати)
Мабуть, не дуже розписала момент про квітку – квітка з’явилася, бо дівчина ось-ось загине – її немовби то виростило її кохання.
А про багато діалогів і зайвого тексту – не погоджуся. Ті, хто любить і читає такі історії, – навпаки, будуть їм раді)) це одна з рис фентезійних історій про кохання.
Дякую щиро за відгук! Я на Літавиці вперше. І не побачила таких, як у мене, фентезійних оповідань. Чогось легкого і доброго. Все складне і важке (не стосується гумористичних!). І так скрізь важко.
А якщо хтось прочитав і посміхнувся, зрадів, отримав позитивні емоції – то вже добре.
Дуже, дуже дякую!
На жаль, і інше оповідання в мене не пройшло. Я вас теж там бачила))

0
Відповіcти
Tania Vo :
17 Березня, 2023 о 22:34   (Редагувати)
Чудовий ви казкар/казкарка.
Удачі!

0
Відповіcти
Автор твору :
18 Березня, 2023 о 9:48   (Редагувати)
Дуже дякую))

0
Відповіcти
Олеся Остапенко :
15 Березня, 2023 о 15:09   (Редагувати)
Кожна красуня має зустріти своє чудовисько Дуже красива казка, вона підхопила мене мов гірська ріка і несла до самого кінця оповідання. Чудова ідея зі Скляним лісом, дуже гарно написано! Ваш твір, мов ковток чистого повітря. Успіхів Вам на конкурсі!

0
Відповіcти
Автор твору :
17 Березня, 2023 о 19:20   (Редагувати)
Я рада, що казка принесла вам позитивні емоції)) дякую, що читали)) бажаю вам коханого чудовиська)) а якщо вже є, то хай подарує вам квіти))

0
Відповіcти
Змій :
14 Березня, 2023 о 17:15   (Редагувати)
Дуже гарна, навіть чудова казка. Ідея зі скляним лісом й скляним чудовиськом блискуча. Й дівчинка хороша.

0
Відповіcти
Автор твору :
17 Березня, 2023 о 19:17   (Редагувати)
Дякую! Рада, що вам сподобалась казка))

0
Відповіcти
Myra Bo :
14 Березня, 2023 о 14:26   (Редагувати)
Мені сподобалася ідея зі скляним лісом та героєм, особливо, з перевтіленням під час дощу. Я такого ще ніде не читала. Цікаві імена героїв, також сподобалося, що казка поєднує в собі традиційні українські та іноземні традиції (відому всі “Красуню та Чудовисько”). Я б трохи додала логіки в історію прокляття Дерія. Наприклад, замість чаклуна прокляття міг накласти бог Арахній, статуетку якого розбили і цим розлютили його, або ж прокляття могло зберігатися в самій статуетці. Так само я би перенесла сцену не на ринок, а ближче до лісу. Наприклад, торговець стояв віддалік від інших торговців біля стежини, яка вела до лісу, тоді стало б краще зрозуміло, чому в проклятті постраждав саме ліс разом із Дерієм. Але це тільки моя думка, казка дуже романтична, мила і добра. Дякую за вашу історію

2
Відповіcти
Автор твору :
17 Березня, 2023 о 19:15   (Редагувати)
Дякую за відгук. Якщо ви не проти, я дослухаюся до ваших порад та ідей і потім підправлю цю історію. Можливо, напишу більш розгорнутий варіант))
Рада, що вам сподобалося))

1
Відповіcти
Оро Хассе :
13 Березня, 2023 о 12:41   (Редагувати)
У вас доволі приємний та ясний стиль, у поєднанні зі знайомим сюжетом – вийшла легка та мила казка! Дякую)

0
Відповіcти
Автор твору :
13 Березня, 2023 о 17:38   (Редагувати)
Дякую за відгук. Таку історію я й планувала)) Помітила, що багато знайомих зараз переважно читають щось зі щасливим кінцем, щоб трохи відволіктися від складної реальності. А що, як не казка покращує настрій і дарує віру в перемогу добра?

1
Відповіcти
Оро Хассе :
13 Березня, 2023 о 18:15   (Редагувати)
так, я згодна)

0
Відповіcти
Леся :
12 Березня, 2023 о 1:57   (Редагувати)
класне поєднання Красуні+Чудовиська з чимось індійським..
хоча мені змалку було шкода, коли прикольне чудовисько ставало звичайною людиною %)
8 рук, до яких за 50 років, либонь, добряче звик – помічні у господарстві, а, оскільки під час дощу стає наче алмазним – оце-то був би воїн ))
хоча, звісно, біля коханої і вдома добре, можливо, зможе знов заволодіти своїм замком..

2
Відповіcти
Автор твору :
12 Березня, 2023 о 12:50   (Редагувати)
Взагалі, думала, що можна добряче розписати сюжет, додати другорядних героїв, несподівані пригоди – була б цікава історія кохання. Але на конкурс обмежена кількість знаків, то поки хай буде так)) про алмазного воїна – крута ідея, дякую! ♥️

0
Відповіcти
Олеся Остапенко :
15 Березня, 2023 о 15:06   (Редагувати)
я теж поки читала, то своєю практичною і неромантичною частиною розмірковувала – от добре було б якось так покохати Дерія по-справжньому, але не до кінця, щоб він розчаклувався, та залишився з 8 руками, це ж яка користь в хозяйстві та сімейному житті

0
Відповіcти
Марія Великанова :
15 Березня, 2023 о 15:32   (Редагувати)
Так! Або бодай зберіг би здатність тимчасово відрощувати собі ті зайві рученята…

0
Відповіcти
Simon Hades :
10 Березня, 2023 о 13:47   (Редагувати)
Мені сподобалося, гарна казка. Читається дуже легко, і цікаво незважаючи на те, що наперед знаєш, що має відбутися. Єдиний момент – частину, де розповідається про те, як Дерій став скляним князем, можна було б вписати в сцену, де він спілкується з Енгою. Щоб не обривати динаміку першої сцени з небезпекою.

1
Відповіcти
Автор твору :
12 Березня, 2023 о 12:48   (Редагувати)
Тішуся, що казка сподобалася)) Можливо, і справді, треба було зберегти нагнітання розвитку подій без вставки про історію Скляного князя. Але вже хай буде, як є, поки що не буду переробляти))
Дякую, що прочитали!♥️

0
Відповіcти
Марія Великанова :
10 Березня, 2023 о 8:24   (Редагувати)
Знайома казка в новому, дуже цікавому антуражі Дякую, авторе, прочитала з задоволенням.

1
Відповіcти
Автор твору :
12 Березня, 2023 о 12:45   (Редагувати)
Рада, що вам сподобалася казка))
Хотілося чогось милого, романтичного, спокійного))♥️

0
Відповіcти
Залишити відповідь
Увага! За умовами конкурсу ми приховуємо автора конкурсної роботи до завершення голосування. Тому, будьте уважні, коментуючи власну конкурсну роботу, і не розкривайте іншим, що ви їі написали.
Ви увійшли як LarysaBond. Вийти?

Надіслати цей коментар без приховування авторства.

Я усвідомлюю, що в разі розкриття авторства понесу відповідальність згідно з умовами конкурсу!

Коментар

Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
Нерозкриті квітиНаступний запис
НАСТУПН.
Історія не для ЗМІ
Мої замовлення
КОНКУРСИ у 2023р.
Січень
Лютий
Березень
ХАЩІ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ – Фантастичні рослини і як з ними жити
ФІНАЛ
ОПОВІДАННЯ
Квітень
Травень
ПОЧАТОК ШЛЯХУ – Фантастичні повісті у віковій категорії янг-едалт
ПІДГОТОВКА
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Червень
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Липень
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Серпень
МІНІАТЮРИ – ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Вересень
ПОВІСТІ – САМОСУД
Жовтень
ОПОВІДАННЯ
ПОВІСТІ- ФІНАЛ (журі)
Листопад
ОПОВІДАННЯ
ПОВІСТІ- ФІНАЛ (журі)
Грудень
МІНІАТЮРИ – НОВОРІЧНИЙ
ОСТАННІ КОМЕНТАРІ
Пекур Катерина до ХАЩІ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ – Фантастичні рослини і як з ними жити
Марія Великанова до ХАЩІ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ – Фантастичні рослини і як з ними жити
Пекур Катерина до ХАЩІ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ – Фантастичні рослини і як з ними жити
Валерія Малахова до ХАЩІ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ – Фантастичні рослини і як з ними жити
Валерія Малахова до Лесині липи
Род Велич до Квіти, смерть і роботи
Пекур Катерина до ХАЩІ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ – Фантастичні рослини і як з ними жити
Автор твору до Дерев’яний Шлях
Чик до Парадички
Чик до Парадички
Автор твору до Парадички
Наші друзі:
Попередній
Далі
(c) ЛІТавиця – 2020-2023

Контакти

Форум

Політика конфіденційності

Умови публікації

Правила форуму

Приєднуйтесь до ЛІТавиці у соцмережах!
Facebook
Telegram
Instagram
Youtube
ПОШУК
Пошук: