Заголовок

– Ґречно привітайся із нею – швидко прошепотіла мати Асфатові на вухо – вона тобі рідна.
Але хлопець застиг у проході. Спершу він і не зауважив стару на огрядному кріслі серед усіх отих ковдр і шалей, але коли нарешті розгледів темне, аж ніби чорне лице з глибокими зморшками, міг думати лишень, чи не порушує бува ця жінка котрогось закону світобудови, аж так довго вгризаючись у життя.

Усе в ній було таким, наче існувало задовго до народження будь-чого людського. Здавалося, немов стара споконвіку сиділа тут, у плетеному кріслі, а довкола неї поступово виникали рівнини та гори, виростали дерева, протоптувалися шляхи та зрештою звівся й будинок, у якому Асфат тепер буде жити.

Хлопець так би й стояв, роздивляючись древню істоту, висохлу ніби мумія чи мощі святих, що він якось бачив у катакомбах лаври, але мати ще раз штурхнула його легенько, і він вирушив до прабабусі. А вона, не стуляючи повік, пильнувала його вицвілими величезними очима, й Асфатові бачилося, як всередині її райдужки хвилюється і бушує таке саме море, як у вікні за спиною старої.

Того разу Асфат, звісно ж, був ґречний, бо не дарма всі завжди казали, що він добрий й слухняний хлопчик. От і тоді він представився літній жінці, поцілував її в суху та загрублену часом щоку, ввічливо й трохи ніяково поцікавився її життям та здоров’ям. Вона ж переважно мовчала до нього, пробурмотіла тільки щось про схожість на батька, але слова були такими тихими й немічними, що Асфат не зміг їх до ладу розчути.

Пізніше хлопець дізнається, що в його прабабці Зифи бувають хороші дні і геть кепські, як день їхнього знайомства. Коли вона відчувала себе бадьорою, можна було сидіти на килимах біля її ніг, поки вона говоритиме про війну і виселення, і про те, що було до того і як стало по тому. У дні ж лихі голос підводив стару, і вона пірнала кудись глибоко в себе, і тільки у світлих очах вдавалося розгледіти життя всередині всохлого тіла. Тоді Асфат або одна із жінок, що приходили доглядати прабабцю, повертали її крісло до вікна, де вона годинами вдивлялася у хвилі та чайок, що шниряли над морською гладдю.

Так почалося життя хлопця у старому будинку з вапняку, глини та дерева, котрий обріс колом маленьке подвір’я, з одного боку сусідував з полем, де колись вирощували виноград, а з іншого був повернутий вікнами в море. І хай яким би незвичним все тут було, Асфат не скаржився. Відчував, звісно, млосну тугу по київській однокімнатній квартирці на горішньому поверсі, де ночами було чутно, як голуби вовтузяться попід дахом. І бувало, коли ніхто не бачив, пускав сльозу за покійною тіткою Манею, материною чи то двоюрідною, чи то троюрідною сестрою, на житлоплощі якої вони й мешкали. Але цей будинок на далекій й спекотній землі мав так багато принад та переваг, що туга відступала од хлопця. 

Тут вперше за все своє тринадцятилітнє життя він отримав власну кімнату, тут можна було гасати подвір’ям і не боятися, що тебе насварять, якщо притягнеш до хати бруд на ногах, адже прабабуся до того не мала жодного діла, а матері найчастіше не було вдома, бо таке воно вже життя провідниці потягу. А ще можна було ходити на море і губитися годинами серед приємної та нестримної солоної води, котру Асфат ніколи до того не знав. 

Вже за місяць життя-буття у прабабці Зифи він сам собі дивувався, згадуючи неспокійні дні після похорон тітки, коли мати повідомила, що Київ доведеться полишити. Мати тоді пригорнула його до себе, як вже давно не пригортала, і все перепрошувала за неспроможність влаштувати їм краще життя.

– Пробач мені, синку, але діти Мані, царство їй небесне, хочуть продати квартиру, – лагідно пояснювала вона, гладячи сина по голові, і Асфат відчував, як дрижить материн голос. – А ми поїдемо до твоєї прабабусі. Ти її ніколи раніше не бачив, але вона живе біля моря, і гори там недалеко.  
Мати замовкла, добираючи слів. 

– А ти там була вже колись? – Асфат питав, щоб зникла задушлива пауза.

– Була. Твій тато возив знайомитися, – позволікавши ще мить, відказала мати, і розмова на тому й урвалася. 

Готуючись до від’їзду, вони те і діло обговорювали прабабчине село і що там можна було б робити. Ті розмови завжди були якісь невеселі, наче перебираються вони не до моря, а на страшенну пустку, де на них не чекає нічого хорошого. А тепер Асфату було з того смішно і чудно, таким вже приємним виявився для нього місцевий устрій життя. Мати ж і далі тільки темнішала, її мішки під очима збільшувалися, та вона все одно не могла всидіти в хаті хоч кілька днів поспіль і спішила чи то на додаткову зміну, чи до міста у справах. Асфат підозрював, що то через спомини про зниклого батька мати так побивається, але як розрадити її сум не знав, тож і вирішив дати матері час. Він звісно теж тужив за батьком, особливо, як був зовсім малий. Але з роками образ високого чоловіка з огрядними вусами, що катав його на плечах, почав стиратися з пам’яті, й Асфат в компанії однолітків навіть міг жартувати про “пішов по хліб і не повернувся”.