Заголовок

“Абонент не може прийняти ваш дзвінок…”  

Море було темнішим, ніж вона пам’ятала. Майже п’ять років пройшло з того дня, як Марія зібрала свої речі в невелику сумку і покинула селище, в якому прожила все життя. Вона завжди хотіла поїхати. Єдине, що тримало до останнього — брат. Але жага до іншого життя виявилась сильнішою, ніж родинні почуття.  

Зупинилась на краю набережної, де різко обривався бетон до каміння і води. Хвилі накочувались важко, повільно, а повертаючись назад, затягували з собою не тільки воду, а і світло, звук та навіть повітря.  

Язик торкається губ в звичному, але здавалось вже такому забутому, русі. Солоні. І декількох хвилин не провела тут, а вітер вже приніс цей холодний, солоний присмак моря. Не може відірвати погляд від горизонту, де сіра лінія неба зливається з водою так рівно, що здається — там немає межі. Лише глибина, яка починається одразу за поглядом.  

Ще один дзвінок. І знов той самий автовідповідач. Марія була впевнена, що вона ніколи більше не повернеться сюди, але коли брат перестав виходити на зв’язок, витримала лише дев’ять днів, перш ніж повернутися туди, де бути не хотіла.  

Селище майже не змінилось, ті ж вулиці, ті ж будинки. Марія йшла повільно, вдивляючись у знайомі кути. Точно знала, куди повернути, щоб скоротити шлях. Де колись був магазин, а де зупинка.  

Дерев’яні стіни сімейного будинку потемніли від солоної вологи та часу. Вікна різного розміру, дивились на море, як очі старого птаха — уважні, пильні, але трохи втомлені. Двері зовсім не змінились,  навіть місце, де потріскалась стара фарба, все те ж. Ключ у замок увійшов вільно. І Марія завмерла. Дихання стало важчим, ноги підкосились, а перед очима замигали білі цятки. Десь глибоко з’явилась думка — “не заходь”. Але Марія проігнорувала. Вона настільки хотіла покинути це місце, що тепер підсвідомість грала проти неї. Декілька поворотів ключа. З тихим скрипом, двері прочинились самі. З дому потягнуло холодом. І ще чимось. Язик знов торкнувся губ. Сіль. Ніби море зайшло сюди раніше.  

— Є хто вдома? Брат? — Запитала, хоч і не очікувала відповіді. Підлога тихо скрипнула, варто було переступити поріг. Цей звук віддався десь глибше, ніж у вухах, в самому центрі пам’яті. А в будинку, здавалось, нічого не змінилось за всі п’ять років. Відсунутий від столу стілець, на спинці якого висіла куртка, розкидані книжки, чашка біля раковини, з ледь помітним, застарілим, слідом від чаю.  
Торкнулася поверхні куртки. Холод пробіг шкірою — знайомий, різкий, рідний.  

— Ти залишив її тут, — пальці стиснули тканину сильніше. Його улюблена куртка, без якої не вийшов би. Погляд зачепився за шматок паперу, що гарно розташувався між сторінок книжки. Потягнула. Стара фотографія, дуже затерта, з відірваним кутиком. На ній двоє. І скільки Марія себе пам’ятала — вони завжди були вдвох. Брат і сестра. Проводить пальцем по його обличчю.  

— Брат, я прийшла, а куди ж подівся ти? — вона намагалась прислухатися до  внутрішнього голосу. Зрозуміти, що відчуває, дивлячись на фото. Зізнатися, хоч собі, що сумувала. Але не було нічого. Лише бажання якнайшвидше з’ясувати, що трапилося, знайти брата і піти геть.  
Весь простір будинку, тим чи іншим чином нагадував про його присутність, хоча його самого не було поруч. Речі, звуки, навіть запахи здавалися його відлунням.  

Дорога до маяка була знайома. Ноги самі знаходили каміння, обминали ями, повертали там, де треба. Вітер ставав сильнішим з кожним кроком, ніби попередження. Маяк стояв на краю скелі. Темний, високий, нерухомий, як стародавній сторож, що спостерігає за нескінченним морем століттями. І він дивився. Марія була впевнена, дивився прямо на неї. В її душу.  

Важкі дерев’яні двері, з іржавими металевими петлями, що скрипіли кожен раз, як вітер їх хитав, зараз були відчинені. Усередині було холодно і вогко, а цегляні стіни все ще зберігали запах старої фарби. Дерев’яні сходи, витягнуті по спіралі, навколо стін, поскрипували від кожного кроку, що робила Марія. Вони впізнавали її вагу. І це відчуття було настільки правильним, що аж неправильно. Двері позаду зачинились самі по собі. А потім з’явився шум, спочатку він звучав, як море вдалині, потім, як шепіт і тільки тоді: 

— Світло… — як голос. Марія завмерла, навіть перестала дихати, коли в тиші пролунав голос. Чужий, слабкий, десь далеко, і водночас близько.  

— Світло…тут повинно бути світло…я запізнився…чи прийшов занадто рано? — декілька сходів відділяло її від постаті, що стояла нижче. Мокра, нечітка, ніби виткана з води і темряви. Це був чоловік, в непримітному одязі, схожий на звичайнісінького рибалку. Але наймоторнішим були очі — білі та порожні, без краплі життя.  

— Світло…хтось повинен його запалити…ми не зможемо пройти без світла, — Марія мовчала, доки невідомий тягнув до неї свою руку. І варто було торкнутися його пальців, як постать розчинилась в повітрі, залишаючи під ногами вологу пляму і запах затхлої води.  

Вона так швидко бігла геть від маяка, що перечепилась через каміння, гарненько проїхалась долонями по землі, роздираючи шкіру в кров. Але продовжувала бігти, зупинившись лиш в той момент, коли зачинила двері і притиснулась до них спиною:

— Це все якась дурня, просто розігралась фантазія. 

На полиці маленької кухні, стояли баночки з сухими травами, сіль, трохи морської гальки та те, що вона шукала — ромашковий чай.  

Чашка трав’яного чаю допомогла трохи заспокоїтися, напівпорожня, вона стояла на краю столу, доки Марія перебирала книжки. На зошит вона не одразу звернула увагу. Той лежав скраю. Непримітний, сірий, але варто було його торкнутися, як відчуття тепла приємно лизнуло пальці.  

“Вони приходять кожну ніч” 
“Імена — це те, що тримає їх” 
“Я маю запалювати світло опівночі, щоб вони могли піти далі” 

Різко закрила щоденник. Почерк був знайомим. Якщо він повинен робити щось, чого Марія досі не зрозуміла, кожен день опівночі, то і сьогодні повинен бути там.  

Цього разу Марія підіймалась без зупинок, сходи самі вели її. Наверху панувала особлива тиша. Місячне світло просочувалось крізь невеликі вікна у стелі. Тут пахло інакше. Воском і металом. Стіни були всипані поличками, де між підсвічниками, кількість яких важко було порахувати, лежали старі книги, записники, мушлі та різні предмети моря, які хтось знаходив на березі. Кожен предмет мав свою історію і виглядав так, ніби чекав на того, хто прийде і зрозуміє його значення.  

Марія не втрималась від того, щоб взяти одну з книг, але випадково заділа підсвічник. З важким звуком він впав на землю і дівчина поспішила його підняти, проте варто було лише взяти його до рук, як свічка загорілась сама по собі. Потім почали спалахувати ті, що стояли на поличках. Одна за одною. Аж доки весь простір не був заповнений світлом.  

Зі світлом прийшли голоси: 

— Ми хочем піти. 

— Ми прийшли на світло. 

Постаті з’являлись навколо: чоловіки, жінки діти та навіть ті, кого було важко ідентифікувати. Вони дивились не на неї —  на місце, де в центрі сходилось світло.  

— Хто ви? — не витримує Марія, але у відповідь лише тиша. Постаті не звертають на неї увагу. Вона чужинка. Їй тут не місце. 

— Ми ті хто чекають.

— На кого? Можливо ми хочемо знайти одну і ту ж людину. 

— На того, хто забув. 

Одна з постатей здригнулась і зникла. Потім інша. Вони зникали один за одним. Доки не залишився лише той, що говорив:

— Час вийшов, світло кличе нас.  

— Стій, — вона простягнула руку, бажаючи зупинити, але спіймала тільки порожнечу, що ковзнула холодним повітрям між пальцями. Її сподівання на те, що знайде тут брата, виявились марними.  

В поспіху кинулась геть з маяку, але варто було перетнути поріг, як з темряви позаду пролунав голос: 

— Сестро… 

Цей голос змусив завмерти, в страху повернутися. А раптом це лише фантазія і варто глянути, як він зникне.  

— Брат, я знайшла тебе.  

— Ти не шукала. 

— Я повернулась за тобою. 

— Ти повернулась.  

— Ходімо зі мною. 

Марія все ж не витримує, повертається обличчям до маяку, але все, що бачить — темрява за його дверима.  

— Ти пам’ятаєш як мене звати? — лунає голос з темряви, а його питання застає зненацька. Вона відкриває рот, щоб сказати, що звісно пам’ятає, як звуть її брата, але слова застрягають в горлі, без змоги сказати будь-що.  

Звук розбитої чашки, змушує підірватися з місця. Марія дивитись на закритий зошит перед собою і намагається зрозуміти, невже все що тільки-но трапилось, просто їй наснилося.  

Зошит вкотре притягує до себе увагу. Перші сторінки були схожі на щоденник, але з кожною наступною, записи ставали все дивнішими. 

“Я хочу піти, але він мене не відпускає” 
“Світло…світло…світло…світло…” 
“Я більше не можу” 
“Стільки років одне і те ж” 

На сторінках з’являються лише слова “Біжи”, “Тікай”, “Не повертайся”. 

Потім багато сторінок з затертими записами, він щось писав, потім закреслював, знову і знову. До останнього запису: 

“27.03 — я йду”  

Марія різко підхопилася — сьогоднішня дата. Ось чому в домі, все виглядає так, ніби його тільки-но покинули. Вони розминулися. 

Радісна посмішка з’являється на губах, брат теж вирішив покинути це дивне місце, тепер може і вона. І, можливо, в своїх подорожах вони знайдуть один одного. Бере ручку, закреслює останній запис, залишає новий.  

“28.03 — я йду”

Останній день тут. 

Хвилі тихо накочувались на берег. Маяк, суворий і непорушний, стояв трохи осторонь. Перед тим, як піти, Марія вирішила попрощатися з морем. Декілька хвилин, вона стояла вслуховуючись в його тишу. А розвернувшись, вже була в своїх мріях, куди б відправитись далі. 

— Сестро… 

Тихий, м’який, рідний голос знову лунав за спиною, як в тому дивному сні. Вона різко розвернулась, але за спиною тільки море. 

—Брате? — її голос був сповнений невпевненості і тихого питання. Як його голос може бути тут, якщо він пішов.  

— Я тут, — слова були, мов тихий шепіт, але водночас вони були всюди, ніби виходили не тільки з моря, а з самого повітря, що колихало хвилі. Марі зробила крок уперед, ступаючи в море. Хвилі обійняли її ноги. 

— Я завжди був тут. І ти. Ти теж тут і ніколи не покидала цього місця. Ми — Море і Маяк, завжди на своїх місцях. Він ніколи не дозволить, щоб щось змінилось. І скоро Він знов прийде за твоєю пам’яттю.  

Марія робить кілька кроків назад, коли помічає, що далеко в морі, формується щось величне. Темна фігура. Бачить лише очерти, але цього досить, щоб страх змусив серце стискатися. І вона біжить. Біжить до того місця, яке вважає своєю домівкою. Зачиняє двері на ключ, не помічаючи краплі води, що вже просочуються крізь дерево. Зошит трапляється на очі. Листає сторінки і не стримує здивований видих. Почерк знайомий. Бо він її. Куртка занадто мала, щоб бути чоловічою. А на потертому фото без лівого кутика — немає людей. Лише маяк на фоні моря.  

“Абонент не може прийняти ваш дзвінок…” 

Море було темнішим, ніж вона пам’ятала…