Заголовок

— Ти думаєш, що Клопотенко — це кухар, який може щось знати? — високий чорнявий хлопець років двадцяти подивився на дівчину в робочому комбінезоні, яка щойно зняла VR-окуляри, за допомогою яких занурювалася в найглибші глибини мережі, досліджуючи те, що колись було Ютубом. — Ми вже он так помилялися з Фальсоном, із Козаком Годувахою та Білою…
Дівчина відкинула неслухняне пасмо з обличчя й втомлено посміхнулася. Тоді взяла велику пластикову чашку зі столу й почала пити. Смачно прицмокнула губами.
— Мммм… Васю, а це вже краще, ніж минулого разу. Нагадує кисіль.

Хлопець усміхнувся й показав на навушник у вусі:
— Ну, якби Шукач не подумав, що кисіль — це таке от , а не щось кисле, то ми б давно вже його мали, а не сорок спроб зварити …  — хлопець сів у крісло й почав виводити на екран формули та старі рецепти. — Ну де я тобі знайду, до прикладу, старий добрий компот із ягід? Ти знаєш, скільки воно все коштує? Це ж натуральне, вирощене майже власноруч. А в нас гідропоніка барахлить постійно… -, Він розвів руками, вказуючи на облуплені стіни з пластоблоку, які бачили не одну сотню років. — Сестричко, ми на станції «Василіск», а не на планеті…

Зі свистом двері розсунулися, і до приміщення зайшов високий чоловік із сивиною у волоссі. Його чорні, мов ніч, очі уважно обдивилися кімнату, розтягнуті формули та рецепти. Він підійшов до Васі, узяв другу кухоль із киселем і акуратно відпив. За мить на його обличчі з’явилася блаженна посмішка:
— А знаєте, дітки, це може зайти нашим відвідувачам… На відміну від того, що ти, Настю, називала дерунами по-василісківськи.
Дівчина почервоніла й швидко запротестувала:
— Дядьку, це була помилка… і експеримент!
Той лише сумно розвів руками:
— Та вам експеримент, а з мене всі докери та власник станції пів року сміялися, що я таким міг людей вбивати. Пропонували влаштуватися до капітана Юй Де Но, аби я всіх його піратів умить знищив… депунами. Мовляв, Юрі буде ефективніший за флот капітана Харкемана.
— Дерунами, дядьку! — племінниця сіла напроти нього й сумно додала: — Звідки ми могли знати, що якщо додати до батіса з Енкі-8 борошна із синтезатора, вийде не смакота, як писали давні кухарі з Коростеня, а те, що вийшло…
Дядько знову зітхнув:
— Не варто тебе було, Настю, відпускати в гості до Ма Дон Сока… От і вчепилася до того.
Дівчина підхопилася, спалахнула, але вмить узяла себе в руки й тихо мовила:
— Дядьку, ну це ж несправедливо! Чому він може показувати, що їхня корейська кухня та культура в космосі почувається чудово, а наша — за винятком кількох колоній у Новій Полтаві, та й то декоративно, — не представлена ніде? От я й почала…

Той тільки відмахнувся, щось буркнув і вийшов. Вася та Настя знову почали вивчати рецепт, розглядаючи старі відео, у яких майже не залишилося небитих пікселів. Час від часу їхній ШІ-Шукач кидав повідомлення про те, що вони знову вигребли всі безкоштовні ліміти.
— Бляха, Наст, ти ж розумієш, що це ціла програма та меню має бути! — Вася втомлено відставив горнятко із синтекавою й показав дівчині на план, на який вони дивилися. — А під це все — тематичне кафе…
Вас раптово зупинився. Подивився на дівчину, в очах якої палав вогонь, а ніс рішуче дивився на нього. Обережно спитав:
— Насте… а ти часом нічого не хочеш мені сказати? Ти не влізла в ніяку дурницю? Наст, історія, походження — це одне… але ж ми звичайні станційники, які чортзна в якому коліні мають спадок українців із Землі. Не ми маємо таким займатися! Космоархеологи, мережеві архіваріуси чи кухарі… Сестро, ти нормальна?
Дівчина пирхнула, узяла руки в боки — точнісінько як хазяйка з тих відео, що вони дивилися останні роки два.
— Вас, хто як не ми? — побачивши, що хлопець нічого не розуміє, додала: — Так, я заклала бандиту Кривому Лі наш заклад… але якщо в нас вийде…
Вася важко осів на підлогу, обхопив обличчя руками й застогнав:
— Яка ж ти психована…
— Сміливі мають щастя! — процитувала дівчина когось із прочитаних давніх мудреців і поплескала брата по плечі. — Ну вставай, солдате. Мотивація в нас залізна.

Три роки потому.

Капітан лінкора «Канів» республіки Нова Полтава, Іван Осипенко, вже було хотів повертатися на судно після кількох чарок віскі в дешевому барі цієї зачуханої станції, як його око зачепилося за кілька соняхів та неоновий синій вареник.
Чоловік закліпав очима: що за чорт, перебрав, чи що? Він зупинився, думаючи, що й не таке привидиться, як раптом урізався в якогось чолов’ягу.
Місцевий докер — якщо судити з його комбінезона та пояса з ключами від маніпуляторів, які він мав би здати після зміни (але хто ж дотримується правил на станції «Василіск»?) — розсміявся:
— О, іще один…
— Що значить «іще один»? — перепитав капітан, нічого не розуміючи.
Той махнув рукою:
— Та всі ви такі. Раз на кілька місяців тут стоїте, немов привид побачили, а потім йдете в те кафе до Васі та Насті й сидите там, горланите старі пісні невідомою мовою, — докер посміхнувся кривими зубами. — Щоб вам пусто було! У мене вже діти співають ту вашу «Руту» та «Дорошенка», — він мало не сплюнув на підлогу. — Давно б варто було закрити це лігво невідомо чого, але Лі отримує від власників таку мзду, та й самі вони не бідують, тож усі закривають очі.
Він трохи помовчав і додав іще сумніше:
— А чув іще, що Вася почухав на Артан відкривати нове кафе. Екзотика, щоб йому…

Капітан уже не слухав докера. Він ішов до закладу, звідки тягнуло чимось рідним і давно забутим…