Важка рама дизельного байка вібрувала між колінами, віддаючи глухим рокотом двигуна у кожну кістку тіла. Марк міцніше обхопив коліньми бак та спрямував кермо в крутий віраж приміського шосе
Вітер бив у обличчя розганяючи ранковий туман, ще газу ще..
Навколо скільки сягало око, тяглись мальовничі пейзажі відновленої країни, на горизонті виблискували на сонці нові дахи містечок.
Країна заліковувала рани. Країна будувала.
Цей байк не міг замінити Марку небо, ніщо у світі не могло його замінити.
Але байк став тим єдиним , що давало йому свободу та просто радіти життю на землі.
Він став його земними крилами на час, поки справжні були відібрані
У нагрудній кишені шкіряної куртки, прямо біля серця, лежав затертий конверт, короткий лист від колишнього однополчанина, який тепер очолював приватне передове конструкторське бюро:
«Приїзди, Марку. Ми зробили те, що змінить усе. Перспективна машина, якої світ іще не бачив. Мені потрібен найкращий пілот. Мені потрібен ти».
Марк гірко посміхнувся, та ще крутанув ручку газу.
Найкращий пілот… Колишній пілот. Останні чотири роки після важкої черепно-мозкової травми його ліва нога та рука відгукувалася тупим болем на кожну зміну погоди, а шрами нагадували про день, коли для нього закрилося небо.
Лікарі шпиталю тоді сказали прямо:
«Радій, що живий. Про літаки забудь назавжди».
Перший рік він вчився заново тримати ложку. Другий – ходити без палиці.
Аеродроми об’їжджав десятою дорогою, а коли над містом пролітав патрульний біплан, не підводив голови.
Байк він зібрав сам, зі старого армійського мотора й списаної рами. Довго не заводився, чхав чорним димом, але одного ранку загуркотів рівно й упевнено. Того дня Марк уперше за довгий час відчув вітер в обличчі.
Ритмічний, важкий стукіт дизельного двигуна байка раптом змінився у його вухах іншим, страшним звуком.
Свідомість безжально кинула його назад. У той проклятий рік.
Тоді величезна, імперія вирішила, що має право просто стерти їхню країну з лиця землі. Вони прийшли з неба. Величезні чорні туші дирижаблів закривали сонце, безжально висипаючи тонни смертоносного заліза на житлові квартали, лікарні та школи, міста палали.
Світ мовчав, і просто спостерігав, очікуючи, за скільки днів маленька нація впаде на коліна.
Але країна не впала. Вона повстала з такою люттю, якої людство ще не знало. Вони вигризали кожен метр землі й кожне пасмо хмар.
Народ, став на захист неньки та просто порвав пащу зажраному звіру.
Марк пам’ятав свій останній виліт. Ворог, кинув у бік столиці свій головний козир- гігантський цепелін-суперважковаговик. Він ніс під своїм черевом «зброю помсти»- колосальну бомбу, здатну випалити ціле місто дотла.
Напарників з ланки Марка збили одного за одним.
Його поршневий винищувач здригався від прямих влучань, кулемети замовчали- набої скінчилися.
Попереду росла чорна стіна ворожого дирижабля. Марк не вагаючись ні секунди- він пішов на таран.
Це був квиток в один кінець . Далі був лише спалах, що розірвав небо, страшний удар і довга темрява…
Він вижив. Іноді Всесвіт чомусь залишає тебе тут.
Байк різко загальмував , піднявши хмару пилу та гравію.
Марк зняв шолома й важко перевів подих. Він стояв перед воротами величезного ангару військового аеродрому. Пахло гасом, гарячим металом і свіжою фарбою.
Зайшовши у величезний ангар, він одразу потрапив у вир робочого хаосу.
Техніки й механіки снували між візками з інструментами, хтось перевіряв проводку, хтось сперечався над велетенськими кресленнями на масивних дерев’яних кульманах, а хтось уже прогрівав допоміжні пускові агрегати.
І посеред цього залізобетонного ангара стояла Вона.
Марк затамував подих. Літак не був схожий на жодну поршневу крилату машину
Його лінії були неймовірно плавними, стрімкими, майже хижими. Обшивка з полірованого дюралюмінію виблискувала під променями світла, скріплена ідеальними, щільними рядами заклепок. Крила ніби вигнуті вітром.
Гвинта не було – всередині фюзеляжу ховався абсолютно новий, експериментальний тип двигуна з темними зябрами повітрозабірників.
Марк підійшов ближче, протягнув руку і торкнувся холодної, ідеально гладкої обшивки крила.
– Ну привіт, пташко, ти гарна- тихо прошепотів він, наче розмовляв із живою істотою.
-Приймеш мене? Не підведеш?
– А ви, я дивлюся, вже познайомилися.
Голос за спиною змусив Марка обернутися.
– Сашко!
Він усміхнувся вперше за весь ранок по-справжньому й міцно потис простягнуту руку старого товариша.
– Це твоє диво?
Той похитав головою й обвів рукою ангар, людей.
– Наш.
І вже тихіше додав:
– Усіх нас.
Марк перевів подих.
-Сашко.А чому я?
Ми літали разом, тиж знаєш, небо для мене закрите.
-Тепер ні, я так вирішив, бо я знаю тебе та впевнений що ця пташка полюбить тільки тебе.
– А штатні пілоти? Олександре, вони ж ведуть цю машину від самого початку.
Сашко коротко глянув у бік літака.
– Бояться.
– Чого?
– Її.
Марк ледь усміхнувся.
– Хороший початок.
– Я серйозно. На землі вона слухняна. На стендах усе чисто. Розрахунки сходяться. Двигун працює. Але ніхто ще не знає, якою вона буде там.
Він кивнув угору.
– А перший політ потрібен зараз. Не завтра. Не після ще сотні нарад. Зараз.
– Цю машину створив дуже талановитий конструктор. Двигун для неї -ще один божевільний геній. Він побудував експериментальну гасову турбіну.
Тридцять років увесь світ будує тільки одне: більший дизель, більший гвинт, більший цепелін. Професори в академіях довели на папері, що швидше літати неможливо, що повітря не пустить. Нам сміялися в обличчя. Казали, що гасова турбіна – це казка для студентів. А ми взяли і зробили.
Цей монстр буквально пожирає повітря, стискає його в залізних нутрощах і видає таку потужність, від якої поршневі мотори здаються дитячими іграшками.
Але підняти цю пташку в небо має людина, яка вміє слухати літак.
Сашко подивився Маркові просто в очі.
– А ти завжди вмів.
Марк відвів погляд на сріблясте крило.
-Дякую, Сашко.. Я навчу її літати.
Військовий лікар довго гортав його медичну картку, потім глянув на ліву руку, на шрам біля скроні, і похитав головою.
-Я не можу це підписати.
-Підпиши, – тихо сказав Сашко. – Відповідальність на мені.
Лікар зітхнув, поставив печатку й відвернувся. Поки Марк, ледь накульгуючи, ішов до літака, техніки мовчки розступалися. Хтось зняв кашкета. Хтось перехрестився.
За кілька годин, після медогляду та ознайомлення зі стендами, він уже сидів у кокпіті літака.
Кабіна зустріла його сотнею круглих циферблатів у латунних обідках та важкими залізними тумблерами,пахло нагрітою ізоляцією та мастилом. Марк поклав ліву руку на важелі двигуна, повільно посунув уперед. Поганенько, але рука слухалась.Лівою ногою посунув педалі керування, тупий біль відгукнувся, але терпіти можна.
-Ну шо , старий каліко, ще політаємо?
Коли Марк натиснув масивний тумблер запуску, замість звичного поршневого ревіння та вібрації, яка витрушувала душу, ангар заповнив наростаючий свист. Спочатку він був важким, наче розкручувався гігантський маховик, а потім перейшов у чистий та потужний гул двигуна нової ери.
-Поїхали, красуне,
Машина рушила до початку злітної смуги.
На старті,Марк глянув крізь блістери скла в блакить неба.
-Я люблю тебе красуне, та плавно збільшив оберти двигуна.
Розгін був блискавичним. Марк потягнув штурвал на себе, і літак, наче невагома стріла, злетів у небо.
Це було неймовірне, фантастичне відчуття.
Літак слухався найменшого поруху важелів керування.
Марк піднімався все вище й вище над вільною, відбудованою країною. Він дивився вниз, на розкидані під крилом мирні міста, на чисті білі хмари попереду.
Унизу пливли поля, розкреслені рівними смугами нових доріг. Важкі дизельні вантажівки тягли причепи з цеглою і лісом, над залізничним вузлом курився сизий дим тепловозів. Біля річки здіймалися клепані труби відбудованого заводу, а над ним, повільно і величаво, плив білий пасажирський дирижабль. Колись такі туші несли смерть. Тепер цей ніс людей додому.
Літак був неймовірно тихим. Ні гуркоту, ні тремтіння, лише рівний свист за спиною.
-Давай красуне!! Покажемо їм всім, на що ти здатна!
Марк спрямував літак в крутий віраж.
Перевантаження втиснуло Марка в крісло, ліва рука на мить запізнилася, а потім, наче згадала все, що вміла, пішла за правою. Біль кудись зник. Залишилися тільки він, машина і небо.
-Ще газу, ще!!
І раптом його пройняв гарячий відчайдушний струм усвідомлення. Його очі… Його очі, натреновані роками війни. Приціл був порожній. Не було ворожих літаків, не було тіней від дирижаблів. Небо було чистим. Воно належало тільки йому і свободі.
Це був політ абсолютно нового світу.
Коли колеса м’яко торкнулися посадкової смуги і двигун стих, Марк ще кілька хвилин просто сидів у кабіні, витираючи сльози, що змішалися з потом. Він знову жив. Його повернули до життя.
Він повільно зайшов до ангара. Ноги досі трохи тремтіли від надлишку адреналіну.
Він зайшов до першого приміщення,щоб побути наодинці, ще раз відчути блакить неба . А звіти та доповіді потім.. Йому трішки треба побути одному.
Раптом тишу приміщення розірвав різкий, настирливий дзвінок стаціонарного телефона на стіні. Техніки кудись відійшли, тож Марк підійшов і сам зняв важку чорну слухавку.- -Ало?- сказав він.
– Марку?! Це ти?!- голос у слухавці тремтів від утоми й щастя, пробиваючись крізь сухий тріск дротів.
-Вона запрацювала! Видала перші правильні параметри.!!
-Максе ти? Як ти мене знайшов?!!
-Марку, вона працює!!!
На задньому плані, за сотні кілометрів звідси, ритмічно й сухо клацали реле, гули трансформатори.
Цей звук Марк миттєво згадав.
Феофанія. Кілька місяців тому його давній товариш Макс возив його туди старою армійською вантажівкою, вузькою лісовою дорогою, де гілки дряпали брезент кабіни. За соснами виринули білі стіни колишнього монастиря, а поруч із дзвіницею гупав дизельний генератор, випльовуючи сизий дим.
-Без нього вона не дихає, жере струму, як ціле містечко- кивнув тоді Макс.
Вони зайшли у напівтемну залу колишнього монастирського гуртожитку, де колись ченці молилися при свічках.
Там стояли величезні металеві шафи електромеханічного арифмометра. Сотні скляних ламп світилися тьмяно-помаранчевим, наче жарини в печі. Між шафами тягнулися товсті джгути дротів, на столі лежали незрозумілі електронні деталі, а в кутку молодий інженер з паяльником у руці тихо лаявся на перегорілу лампу.
Тоді це здавалося дивною купою заліза дротів та ламп, але Макс із палаючими очима запевняв, що ця машина буде мислити швидше за людей.
– Розумієш, траєкторії, мости, двигуни. Те, на що конструкторське бюро витрачає місяць, вона порахує за ніч.
-Максе,як ти її назвав? Марк кивнув в бік довгого ряду шаф з лампами,від яких йшов неймовірний жар,від чого в приміщенні було досить спекотно.
-Коли запрацює, тоді я дам їй ім’я
-Вітаю, друже, !!
– Марк посміхнувся, притискаючи слухавку до вуха.
– Як назвав її ?
– «Мрія». Офіційне ім’я. Ми вже записали в журнал.
У слухавці клацнуло, пішли короткі гудки. Марк повільно поклав її на важкий важіль апарату.
В ангарі знову стало тихо.Він повернувся до робочого столу. Тільки зараз прямо поверх розгорнутих креслень він помітив велику листівку у простому конверті:
“Дорогому Олегу Костянтиновичу – з днем народження! Дякуємо за крила, які тримають небо!”
Марк поглянув крізь прочинені ворота ангара. Там, на смузі, холонув новий літак.
Від двигуна ще йшов легкий запах горілого гасу.
Марк витягнув із кишені пачку сигарет, клацнув запальничкою і вперше за багато років глибоко, спокійно вдихнув на повні груди. Біль у травмованій нозі майже не відчувався.
Все тільки починалося.