Розділ 1. Заміри
Замовник запізнився на сорок хвилин і приїхав на білому Лендкрузері такої чистоти, що поле навколо нього виглядало помилкою природи.
— Соломіє Андріївно, — сказав він, не глушачи двигуна. Скло опустилося рівно настільки, щоб було видно очі. — Мені потрібні межі до п’ятниці. Усі чотирнадцять гектарів. Кадастр, топоплан — коротше, усе, що ви там робите.
— У понеділок буде попередній план, — сказала вона. — У п’ятницю повний пакет.
— У п’ятницю повний пакет, — повторив він, ніби це була його ідея. Скло піднялося.
Вона дивилася, як автівка розвертається на розбитій ґрунтовці, і думала, що людина, яка ніколи не мила власної машини, не повинна купувати землю. Гена вже розкладав штатив. Йому було двадцять три, капюшон він носив за будь-якої погоди й тримав рейку так, наче вона могла втекти. Соломія взяла його на сезон у березні. Він швидко навчився мовчати тоді, коли треба, а це цінніше за досвід роботи чи вміння працювати в програмі.
— Він завжди такий? — спитав Гена.
— Завжди.
— А чия вона була, ця земля?
— Якихось пайовиків. Продали торік. — Соломія відкрила багажник і почала діставати пластикові ящики з приладами. — У документах вісім власників, п’ятеро з них давно за кордоном, але нам до них діла немає. Нам — до цифр.
Це була її улюблена фраза на початку кожного об’єкта. Однак один рядок у документах вона все ж помітила й відклала в пам’яті: ділянка значилася за відомчим номером ще з вісімдесятих, без назви й зазначеного призначення. Просто землі, не віднесені до жодної категорії, такі рядки зазвичай означали, що чиновник полінувався.
Ділянка лежала на лівому березі, за останніми дачними кооперативами, там, де асфальт був тимчасовим явищем, автівки швидко його розбивали. Далі не було нічого: жодного даху, жодного димка, жодного стовпа з проводами. Вона відзначила це машинально, як відзначала все. Жовта стерня соняшників, мокра від ранкової роси, чіплялася за штани. Пахло полином, холодною землею й чимось металевим, ніби десь за лісосмугою довго працювала коса. Земля під ногами була надто рівна. Соломія звикла, що лівобережні поля мають горби, водойми, сліди давніх річищ. Ця лежала, як розстелена скатертина, на якій ніхто ніколи не вечеряв.
До полудня вони розставили базу, прив’язали ровер до трьох опорних пунктів і пройшли периметр. Соломія любила свою роботу за чесність. Ти йдеш, ставиш точку, записуєш цифру, і вона або сходиться з іншою, або ні. Прилад не брехав ніколи, за одинадцять років вона не зустріла жодного, який збрехав би їй навмисно. А от люди, тут все значно складніше.
О першій вони сіли в машині пити чай з термоса. Гена їв бутерброд із сиром, Соломія протирала лінзу тахеометра вологою серветкою й слухала, як вітер возить по склу сухі соняшникові луски.
— Що там із першим кутом? — спитав Гена.
— Сходиться.
— А з другим?
— Теж.
— Ну, це ж добре.
— Це дуже добре, — сказала вона. — Підозріло добре.
— А що погано в тому, що воно не бреше?
— Правда без хвостика теж буває брехнею. Просто охайнішою.
Сума кутів трикутника, який вони замкнули за трьома точками, дорівнювала рівно ста вісімдесяти градусам — до секунди. Так буває в підручниках. У полі завжди лишається хвостик: дві секунди, десяті частки міліметра, які ховаються в атмосфері, температурі штатива, тремтінні руки. Тут хвостика не було, трикутник вийшов чистим. Вона записала в журнал: Т1—Т2—Т3, нев’язка 0,000, — і обвела нуль пальцем.
Після обіду вона перевірила прилад. Це був звичай, якого її навчив перший начальник — дід із вусами-щіточкою, що пах тютюном і не визнавав калькуляторів. «Перш ніж вірити машині, — казав він, — спитай її про те, чого вона знати не може. Якщо мовчить, то все нормально». Спитати означало навести тахеометр у порожнечу й натиснути кнопку вимірювання. Прилад мав видати три риски. Соломія видихнула, все нормально. Вона навела трубу на порожній обрій, трохи нижче лінії лісосмуги, де не було нічого, крім стерні й світла і натиснула кнопку. На екрані з’явилося: 41,718 м.
Вона довго дивилася на цифру. Потім відвела око від окуляра й подивилася просто перед собою: жовто-сіра нерухома стерня, а понад нею — нічого. Знову припала до візира. У перехресті сітки була та сама жовта порожнеча. Натиснула ще раз 41,718.
— Гено, іди-но сюди.
— Що там?
— Нічого. Тому й іди.
Він підійшов, глянув в окуляр, потім на екран, а тоді — на неї.
— Павутина, — сказав він. — У нас у дворі восени всюди.
— Павутина дає розкид у кілька міліметрів. — Вона натискала й рахувала: дев’ять, десять, одинадцять. — А тут до тисячних усе те саме.
— Може, комаха?
— Комаха не стоїть нерухомо на одному азимуті.
Гена знизав плечима й пішов туди, куди вона показала, з рулеткою в руці, довгими незграбними кроками по стерні. Соломія дивилася на нього в окуляр. Він віддалявся, зменшувався, наближався до своїх сорока метрів. Вона бачила, як він зупинився, розкрутив рулетку й довго дивився на неї, а потім розвів руки: нічого. Цифра на екрані не змінилася. Вона перевірила, чи не навела випадково на самого Гену. Ні, він стояв лівіше.
— Піди далі! — гукнула вона. — На сорок п’ять!
Він пішов. Соломія дивилася, як він рухається по лінії, яку показувала сітка. На мить — лише на мить — обриси його капюшона зсунулися ліворуч, наче відбиття у склянці води, коли хтось легенько торкається її. Потім Гена знову став Геною: високим і незграбним, у капюшоні, який у візирі відбивав бліде осіннє світло.
41,718.
— Нічого немає! — закричав Гена. — Тільки стерня!
— Ходи назад.
Він повернувся, трохи ображений, схоже, його використали як живу віху. Соломія простягнула йому термос. У кишені завібрував телефон — повідомлення від замовника, без привітання й розділових знаків: «ну що там по межах». Вона набрала «працюємо» й натиснула «відправити». Біля повідомлення з’явилася сіра галочка, яка так і не змінилася. Зв’язок на ділянці ловив лише тоді, коли йому самому цього хотілося.
До вечора вони закінчили те, заради чого приїхали: вісім точок по периметру, замикання без хвостиків — чисте й гладеньке, як мокрий камінь. Соломія записала дані в польовий журнал. Потім повернулася до окремої сторінки й дописала внизу: Т-доп., безвідбивний режим, азимут 214°17′, відстань 41,718 м, ×11. «Помилка приладу?» Вона закреслила знак питання. Подумала ще раз і дописала його знову, поряд, меншим почерком.
Сонце стало важким і червоним, як нагріте залізо. Гена складав штатив. Соломія застебнула ящик із приладом, сіла за кермо й лише тоді відчула запах диму. Не вогнища й не сухої трави, а диму з печі, у якій давно й охоче палять дрова. Запах був теплий і домашній, і від цього в неї легенько стиснуло горло.
— Хтось палить, — сказав Гена, не відриваючись від рейки.
Вона глянула на дорогу, на стерню — нікого. Жодного даху. Жодної цівки диму над обрієм.
— Ага, — сказала вона. — Хтось палить.
Вони їхали до міста мовчки, кожен у своїх думках. Вдома Соломія роззулася в коридорі, помила руки довше, ніж треба, й поставила чайник. Вона розгорнула журнал на кухонному столі, щоб переписати дані в ноутбук: вісім точок, вісім пар координат, ідеальне замикання. Потім довго дивилася на окрему, останню сторінку, де стояла цифра із двома знаками питання. Чайник закипів і вимкнувся, але Соломія не зрушила з місця. Її бентежила ця відстань до чогось — рівно сорок одна ціла сімсот вісімнадцять тисячних метра.
Розділ 2. Архів
У понеділок о дев’ятій Соломія надіслала замовнику попередній план. Він відповів за чотири секунди: «ок» — без крапки й без імені. Вона довго дивилася на ці дві літери, потім закрила ноутбук. Професійне передчуття підказувало, що щось не так.
Обласний архів містився в довгому корпусі з жовтої цегли, що колись, мабуть, був школою. Біля входу стояла будка охоронця з електрообігрівачем, який пахнув припаленим пилом, а на дверях висів аркуш: Олівці — так. Ручки — ні. Їжа — ні. Фото — за домовленістю. Соломія залишила паспорт, розписалася в зошиті, де перед нею хтось двічі виправив власне прізвище, і піднялася на другий поверх.
Читальна зала мала шість столів, вікно на двір із голубами й радіатор, що тихо цокотів, як годинник у сусідній кімнаті. За стійкою сиділа жінка років шістдесяти, у кардигані кольору заварки, з окулярами на ланцюжку. На бейджі було написано: Лідія Степанівна.
— Мені потрібні всі матеріали щодо ділянки на лівому березі, — сказала Соломія й виклала на стійку роздруківку з кадастровим номером.
Лідія Степанівна надягла окуляри, подивилася на папір і мовчки зняла їх.
— Це не по кадастру, — сказала вона. — Це по планах. Сядьте, принесу.
Минуло двадцять хвилин. Соломія розклала на столі блокнот, олівець і тахеометричний журнал, у якому закреслила й знову дописала знак питання, яким не збиралася ні з ким ділитися. Читальна зала поволі заповнювалася: старенький чоловік у береті з пачкою метричних книг, дівчина-студентка з диктофоном, жінка, яка тихо шепотіла над списком прізвищ. На стіні висів календар за позаминулий рік, розгорнутий на листопаді. Лідія Степанівна повернулася з картонною папкою, зав’язаною білими зав’язками, і поклала її на стіл так обережно, ніби в ній лежало щось живе.
— Справа двісті одинадцять, — сказала вона. — Фонд планів і карт. Тільки олівцем. Тільки в рукавичках, якщо торкаєтеся самого паперу. Якщо знадобиться знімок, сто гривень за аркуш, без спалаху.
— Дякую.
Усередині лежав один-єдиний аркуш, складений учетверо й розправлений так багато разів, що на згинах папір став м’яким, як тканина. Він пахнув чимось солодким, як стара книга в дитячій кімнаті. Соломія розклала його на столі й притиснула кути важкими скляними пресами.
Це був план міста, але Соломія не одразу це зрозуміла: вона звикла, що старі плани виглядають як схематичні начерки — кілька ліній, піч, два дерева. Цей же був намальований так охайно, ніби над ним працювала не людина, а механізм. Коричневе чорнило, місцями вицвіле до кольору чаю. Тонкий акварельний підмальовок: сіра смуга річки зліва, жовта пляма стерні справа. Сорок на шістдесят сантиметрів. Збоку каліграфічний напис: «План міста Катеринослава, що закладається на лівому березі Дніпра». Нижче — рік: 1776. Ще нижче, чужим косим почерком, олівцем: «До виконання не прийнято».
Місто на плані було невелике: десять вулиць, ідеальна сітка, розкреслена так рівно, що Соломія затамувала подих. Вона ще ніколи не бачила такої роботи. У центрі розташовувалася площа, на ній стояла церква, а над нею в овалі мав бути напис. Але овал був порожній. Не стертий, не зіпсований вогкістю — порожній, ніби писар свідомо залишив місце, відклав перо й так і не повернувся. Вулиці мали назви. Соломія водила олівцем над папером, не торкаючись його, й читала: Мірна. Заставна. Тиха. Хлібна. Ярмаркова. Вона дійшла до краю, де сітка розпадалася на короткі й вузькі провулки, і прочитала там ще одне слово, яке спочатку прийняла за помилку писаря: Чекальна.
— Ви кого шукаєте? — спитала Лідія Степанівна, стоячи за її плечем. Соломія не помітила, коли вона підійшла.
— Нікого. Ділянку.
— Угу. — Архіваріус кивнула на план. — Його не дають на руки. Тримають окремо, поза описом. Ще при мені, в дев’яносто шостому, його переносили з одного стелажа на другий, і всі кричали, що воно не профільне. Так і лежить.
— Але його видавали?
— Хтозна. Подивіться на аркуш видачі.
Вона перегорнула папку. На внутрішній стороні обкладинки, де зазвичай лишають відмітки про користувачів, був наклеєний пожовтілий листок у клітинку. Різні відтінки чорнила: хтось писав чорнильною ручкою, хтось кульковою, хтось олівцем. Прізвища, дати, підписи. Вона прочитала перший рядок: 1957. Потім: 1974, 1988. Ще: 2001. І нижче: 2013. П’ять записів за півстоліття. Для архівної справи це майже популярність.
— Вони всі ходять восени, — сказала Лідія Степанівна. — Чомусь у жовтні.
Соломія подивилася на неї. Жінка вже відвернулася й перебирала картки за стійкою з виглядом людини, що нічого такого не сказала.
— Навмисне?
— Звідки я знаю. — Лідія Степанівна повернула голову. — Усі, хто його просив, були геодезисти чи землевпорядники, один раз навіть військовий топограф. Сказали потрібно перевірити межі. А потім мовчали.
— Ви їх пам’ятаєте?
— Тільки того, що в тринадцятому. Молодий, з бородою. Просидів над ним усю зміну, не їв, не пив, а потім сказав мені дякую таким голосом, ніби я щось подарувала йому.
Вона повернулася до стійки, радіатор продовжував цокотіти.
Соломія сфотографувала план у чотирьох частинах і ще раз цілком. Телефон показав п’ять пропущених від замовника, вона не передзвонила. Заплатила чотириста гривень на касі, де касирка з утомленим поглядом повільно виписала квитанцію. На вулиці йшов дрібний осінній дощ, голуби на карнизах сиділи, нахохлившись, схожі на розмиті плями. Вона не пішла додому одразу. Купила в кіоску каву, постояла під козирком, дивлячись, як вода збирається в калюжі на розбитому асфальті, було над чим подумати.
Вдома вона розклала на кухонному столі ноутбук, телефон і калібровану лінійку. Привела знімки до одного масштабу, вирівняла перспективу, відкрила геоінформаційну програму, завантажила свої польові точки з минулого тижня й зробила те, що зробила б будь-яка людина її професії: прив’язала план 1776 року до сучасної системи координат за трьома кутами сітки.
Вона очікувала похибки в кілька десятків метрів. Для плану, накресленого вручну за часів, коли відстані міряли мотузками, це була б добра точність. Програма видала середню похибку: нуль цілих тридцять чотири сотих метра. Соломія відкинулася на спинку стільця. Дивилася на цифру довго, поки чай у чашці не покрився тоненькою плівкою. Потім перемкнулася на інший режим, накрила план шаром супутникового знімка й побачила, що сітка лягла на поле, як рука в рукавичку. Усі десять вулиць умістилися в її чотирнадцять гектарів до метра, у межі, які вона закладала в проєкт з документів. Вулиця Мірна проходила по лінії, що колись, за кадастром, була польовою дорогою. Вулиця Заставна збігалася з осушувальним каналом, давно зарослим кущами. Площа, церква: на тому самому місці, де в неї в журналі стояла точка Т2.
Вона не пам’ятала, чи ставила на ній штатив. Дівчина відкрила свій польовий журнал, цього разу на сторінці з запискою про безвідбивний режим. Азимут 214°17’. Відстань 41,718. Від точки Т2. Вона виміряла цю відстань на плані. Курсором, спокійно, з підсвіченою шкалою, у масштабі самого плану. Від центру площі, від порожнього овалу, від місця, де мав бути напис над церквою, вздовж лінії 214°17’ до відстані 41,718 метра. Лінія закінчувалась крихітним колом. Воно було накреслене тонкішим пером, ніж усе інше, ледь видно навіть при збільшенні в двісті відсотків. Без підпису. Без позначки. Просто кільце, діаметром менше метра в сучасних координатах, поруч із якимось дрібним значком, схожим на цифру, що її не дописали.
Бутерброд, який вона зробила собі на вечерю, лежав на краю столу, надкушений раз, чайник на плиті давно вимкнувся. У кімнаті було тихо, сусіди зверху вже не ходили. Холодильник прокинувся, відгудів і знову замовк, ніби теж прислухався. Соломія зберегла файл. Дописала в журналі під двома знаками питання ще один рядок: «Архів. Справа 211. Збіг сітки: 0,34 м». Подивилася на останні слова й вирішила не закреслювати нічого.
Телефон на столі засвітився: Гена. «Соломіє Андріївно, а що з тою ділянкою? Дивлюсь на супутник, там нічого немає». Вона набрала відповідь і зупинилась, поклавши палець над кнопкою. Потім стерла все й написала просто: «Нічого. Спи».
Розділ 3. Адреса, якої немає
У середу замовник написав о шостій двадцять ранку: «Що по межах?» Соломія прочитала повідомлення, стоячи на кухні в одній шкарпетці й тримаючи чашку кави, з якої ще не відпила. Вона не відповіла, коли їй бракувало цифр, вона мовчала, і мовчання потроху ставало певною формою роботи.
Гена зустрів її біля кооперативу, де вони домовилися. Він стояв, опершись на стовп із облупленою табличкою «Садове товариство “Лугове”», у своєму вічному капюшоні, й тримав два картонні стаканчики з кавою з заправки.
— Вам із молоком, — сказав він. — Без цукру. Я пам’ятаю.
Вона подякувала, і це прозвучало гірше, ніж вона хотіла. Гена не образився, він усе зрозумів, він знав.
Дорога до ділянки йшла повз вісім хвірток із припаркованими біля них машинами, повз дерев’яну будку з написом «Продам лозу», повз калюжу, у якій відбивалося небо, надто світле для жовтня. Вона їхала повільно, бо хотіла дивитися. Над полем стояла та сама прозорість, що буває перед першими заморозками. Раніше вона не помічала, як щільно стояли дачні будиночки по обидва боки ґрунтівки, а потім, на повороті, раптом розступалися, й починалося поле, ніби хтось провів лінію.
Біля повороту йшла жінка, тягла за собою візок на двох колесах, із тих, які продаються на ринках: картатий, брезентовий, із довгою ручкою. Вона йшла не поспішаючи і Соломія притримала машину й опустила скло.
— Доброго ранку. Вас підкинути?
Жінка зупинилася. Подивилася на машину, на Гену, потім на Соломію. Погляд у неї був ясний, зовсім не старечий.
— Дякую, дитино, тут уже зовсім близько. Я пішки. — Вона підняла візок за ручку, і Соломія почула в ньому дзенькіт склянки. — Ви до нас у гості?
— Ми проводимо вимірювання, — сказала Соломія. — Землі за кооперативами. Забудовник нас найняв.
— Ага, — старенька кивнула так, ніби чула про це вже не вперше. — Геодезистка, восени завжди приїжджають. — Вона всміхнулася. — Мене звати Галина Миколаївна. Я там, на Мірній, у четвертому будинку. Як закінчите, заходьте на чай, у мене печиво є.
Слова «Мірна» і «четвертий» лягли Соломії на слух, як камінь у воду. Вона не одразу відповіла.
— На Мірній, — повторила вона. — Ви тут живете?
— Та вже сорок років. — Галина Миколаївна поправила хустку. — А що?
— Нічого. Я не знала, що тут є вулиці.
— А як же. — Жінка засміялася коротко й добре. — Як без вулиць жити? Ні пошти, ні світла не буде.
Вона ще раз кивнула, відпустила візок і пішла далі, а Соломія стояла з опущеним склом і відчувала, як осінній холод тихо заходить у салон.
— Це хто? — спитав Гена.
— Мешканка.
— Тут нікого немає.
— Я знаю.
Вона вимкнула двигун, відчинила двері й пішла за жінкою, залишивши Гену в машині. Не бігла, але й не відставала. Дорога там круто повертала ліворуч, огинаючи останню городину із поваленою огорожею, за поворотом починалася жовта рівнина, та сама, яку вона міряла минулого тижня. Галина Миколаївна йшла посередині ґрунтівки. Візок підстрибував на вибоїнах, дзвенів, і цей дзенькіт, чіткий і домашній, був єдиним звуком над полем.
— Галино Миколаївно!
Жінка обернулася. Невдоволення на обличчі не було, лише ввічлива увага.
— Ви можете показати мені ваш будинок? Для проєкту.
— Звісно. — Вона кивнула. — Тільки не поспішайте, я вже не та, що колись.
Вони пішли разом. Соломія дозволила собі спостерігати. Стара йшла прямо, тримаючись якоїсь лінії, і ця лінія не збігалася з ґрунтівкою. Коли дорога вигиналася, жінка не змінювала напрямку. Вона йшла далі, по стерні, не поспішаючи й не озираючись, а візок котився за нею по землі, де ніхто не прокладав колії.
Через двадцять метрів жінка повернула праворуч — рівно, під прямим кутом, як повертають у місті на перехресті. Ще через сорок метрів повернула знову. Соломія ступала за нею, відчуваючи, як сухі стебла соняшників ламаються під підошвами, і не могла позбутися відчуття, що йде за кимось вулицею, якої не бачить.
— Тут завжди так тихо? — спитала вона.
— Тихо? — Галина Миколаївна замислилася. — Та ні. Влітку й діти бігають, і собаки. Тепер просто осінь.
— А сусіди у вас є?
— Є. Вони по ночах менше ходять, знаєте, як у селі. — Вона посміхнулася. — Тільки ви не питайте мене про них. Я вже заплуталася, хто де.
Відповідь була така проста й нормальна, що Соломія відчула сильне, майже фізичне бажання розсміятися. Не від веселощів. Так буває на похороні, коли хтось поруч випадково каже щось смішне.
Вони дійшли до місця, яке Соломія, здається, міряла минулого тижня, хоча й не була певна. Точка Т2, центр площі на плані. Галина Миколаївна зупинилася, відпустила ручку візка, зняла хустку, акуратно склала її вчетверо й поклала до кишені. Потім повільно перехрестилася, наче перед чимось високим, але тут було порожньо.
— Вибачте, — сказала вона. — Так заведено. Тут раніше було.. ну, ви розумієте.
— Ні, — сказала Соломія. — Не розумію.
Вона побачила, як на обличчі жінки з’явилася тінь здивування, не зляканого, а втомленого, як буває в людей, яких довго перепитували про одне й те саме.
— Ну.. — Галина Миколаївна обвела рукою стерню. — Це. Наше.
Вона не мала на увазі нічого особливого. Це було видно. Вона не намагалася щось приховати, просто казала про свій двір так, як усі.
— Мені потрібен ваш будинок, — сказала Соломія тихіше. — Для кадастру. Можна подивитися документи?
— Квитанцію? Є.
Вона нагнулася над візком, розстебнула бічну кишеню й витягла складений учетверо аркуш. Звичайна квитанція за комунальні послуги: друкована таблиця, штамп і QR-код у кутку. Сума — вісімдесят шість гривень двадцять копійок. Призначення платежу — електроенергія. Платник — Остапенко Г. М. Адреса: м. Дніпро, вул. Мірна, 4. Унизу стояла банківська печатка з датою місячної давності й слово «Сплачено».
Соломія потримала аркуш, роздивилася його так, як розглядала б чужий паспорт. Папір був справжній, шорсткуватий, дешевий, із характерним запахом, який лишає принтер із майже порожнім картриджем. Вона сфотографувала квитанцію з обох боків. Руки майже не тремтіли.
— Хто вам це платить?
— Онук через телефон. Каже, так швидше. — Вона забрала квитанцію, склала й сховала. — А світла в мене, правду кажучи, не буває. Але платити треба, а то відріжуть. Так мені й кажуть: плати, баба.
— Ага, — сказала Соломія.
— Ви вже йдіть, дитино, — лагідно сказала Галина Миколаївна. — А то холоне. Заходьте, коли закінчите, тільки не зараз.
Вона взялася за візок і рушила далі. Соломія залишилась на місці, і її погляд мимоволі ковзнув по стерні, шукаючи будинок, паркан, димар, бодай рівний прямокутник на землі. Нічого. Жовта рівнина, світле небо, стара, що віддалялася, маленька й пряма, з брезентовим візком на двох колесах.
Соломія повернулася до машини. Гена сидів за кермом, дивлячись у телефон, у навушниках, яких вона раніше в нього не бачила. Вона відчинила пасажирські двері й сіла поруч.
— Ну що? Ви ж із кимось говорили?
— Так, з жінкою. Вона йшла з візком.
— З візком? — Гена здивовано нахилив голову. — Я бачив, як ви стояли й розмовляли. Подумав, що ви говорите телефоном. Ви довго розмовляли, жестикулювали.
— Ні. Я розмовляла з жінкою.
Гена мовчав довше, ніж треба. Потім обережно, як людина, що не хоче нікого образити, сказав:
— Соломіє Андріївно, я ж у вікно дивився. Там нікого не було.
Вона нічого не відповіла. Витягла з кишені телефон, відкрила галерею й знайшла фото. Квитанція, два знімки, чіткі, світлі, з розбірливим текстом. «Остапенко Г. М.» Вулиця Мірна, 4. Сума. Печатка. Соломія довго дивилася на екран, а потім, не показуючи його Гені, ввела адресу в реєстр. Відповідь надійшла за три секунди: «Адресу не знайдено». Вона спробувала ще раз, написавши «Мірна» по-різному, у різних написаннях. Знайшлися вісім Мірних у різних кінцях області. Жодної в цьому районі.
— Соломіє Андріївно, — сказав Гена. — Може, їдьмо?
— Їдьмо.
Він завів двигун. Вона дивилася, як у дзеркалі заднього виду віддаляється поворот, поле, кооператив, і тримала телефон у руці, не вимикаючи екран. Аж поки не відчула, як їй щось різко, майже болісно, нагадує про себе, у її кишені, в куртці, щось шарудить. Складений учетверо аркуш, шорсткуватий, дешевий, зі штампом. Вона не пам’ятала, коли його взяла.