Він стояв на розі таким чином, що не одразу вдавалося збагнути до якої вулиці належить: чи то до Крайньої, чи то до Крутогірної. Дім. Великий та ошатний, мов матрона, що вдягнула свою найкращу сукню. Сам він був темно-сірий, достоту небо перед грозою, а от дах мав вугільно-чорний, наче матрона та доповнила наряд траурною хустиною. Колони обабіч сходів нагадували два товстих персти, а широкі двостулкові двері вряди-годи скидалися на допитливе обличчя з єдиним вічком-оком. Якщо тільки не дивитися на них з боку Крутогірної, бо тоді могло здатися, що дверей немає зовсім. Що то бездонна чорна діра зяє просто в стіні, а за нею не інакше як сама порожнеча.
З невідомих причин дім справляв гнітюче враження, тож те, що його бачили лишень деякі, було безсумнівним благом. Сіра громада особняка давила, вона ніби росла в той час, як той, хто не міг відірвати від нього погляду, меншав, дрібнішав. А ще невмолимо наближався до входу-провалля, прихованого між колон.
«Це просто міська легенда, байка. Справжнісінька вигадка для простодушних», — казали деякі.
Та нечисленні знали напевне: якщо ти вже побачив Дім на розі, мусиш у нього зайти. Інакше не вийде.
Багатій
Він м’яв фетровий капелюх у руках. В очах посіріло. Не від болю, ні. Щоб біль не докучав, він завчасно прийняв кінську дозу знеболювального. Сірість йшла від дому. Від тієї його сірої цегли, що заполонила собою весь простір перед очима.
— Ви його бачите? — Багатій Іларіон безцеремонно торкнувся плеча випадкового перехожого.
— Кого?
— Не кого… Що.
Чоловік обернувся, покрутив головою на всі боки, знизав плечима.
— Я багато чого бачу. Дерева, дорога, машини їдуть, а люди йдуть.
— А дім?
— Домів багато навколо, так. Послухайте, я взагалі-то поспішаю. — чоловік зробив спробу рушити далі.
— А сірий дім із чорним дахом?
Чоловік ще раз обернувся.
— Ні. Не бачу.
— Он там на розі! — рука Багатія майнула в сторону сірої будівлі.
Чоловік криво усміхнувся.
— Знайшли дурня. Але якщо його бачите ви, — він майже тицьнув Іларіона в груди, — раджу звернутися у… відповідну лікарню.
Перехожий швидко рушив хідником, кілька разів обернувшись на Багатія, що не зводив погляду з чогось, не баченого іншими. Він не впізнав свого недовгого співрозмовця. Не мав ані найменшої підозри, що щойно розмовляв з однією з найбагатших персон міста. Бо хіба такі персони стоять отак розгублено посеред вулиці? Та ще й верзуть нісенітниці про міські вигадки.
Багатій тим часом міцніше стиснув криси капелюха: щось у нім тремтіло, дрижало в самій глибині, як колись давно, коли ще молодим хлопцем дивився в темну синь озера, стоячи на бескиді. І стрибнути страшно, і відступити не можна — позаду вже насмішкувато посвистують друзі. Та все ж Багатій утішався: він таки знайшов його. Не вірив, що вдасться, певною мірою сподівався, що якраз таки не вдасться, але не міг не спробувати.
Бо спершу трапився безхатько з понівеченими руками. Ніби погризеними, обвугленими, з’їденими чимсь або кимось. Він намагався тримати цигарку тими своїми руками-покручами, але вона раз у раз випадала з рота, падала долі, просто у пил під його ногами. Безхатько не зважав, підіймав цигарку, недбало обтрушував та продовжував затягуватися. Головне, що куриво є, пил — то дрібниці. Він торочив про Дім на розі майже без упину, може якби мовчав, цигарка краще б трималася поміж тонких губ.
— Якщо по Крутогірній ітимеш він з’явиться лівобіч, спершу не побачиш — почуєш скрип, наче старі двері відчиняються. А потім раз — і ось він. Стоїть собі, наче сто год тут був. Ти ж гадаєш, як-то не бачив його раніше, якщо ходив тут і не раз. Якщо ж підеш Крайньою, він виросте правобіч. Попервах наче маленький, звичайний, а тоді бац — і вже затуляє собою небо. Не пройдеш його, не проминеш.
Безхатько знову затягнувся, а коли цигарка вчергове випала з кривого рота, зло розтоптав її в пилу.
— І коли тобі здасться, що все заплуталося клубком… що нитки того клубка замість того, аби розплутуватися, душать, душать тебе, — старий охопив дрябле горло руками та висолопив язика. Навіть посинів цілком правдоподібно. — Там допоможуть. Так-так, допоможуть. У дивний спосіб, але ж…
— Ти там був?
— А то!
— Чому ж зараз не там? Чого тут сидиш?
Безхатько розтулив було рота для відповіді, а потім, хитро примружившись, погрозив пальцем: мовляв, не зловиш мене, не виманиш, хитрун, не скажу тобі ніц більше, не скажу!
Зрештою Багатій пішов ні з чим, кинувши безхатькові непочату пачку цигарок наостанок. І він майже забув дивакувату розмову, поки не трапилося друге — він не зміг самотужки вкоротити собі віку. Безтямно дивився то на лікарняний висновок-присуд, то на револьвер поруч із ним. Бо після довгих роздумів, постановив саме на його користь, розсудивши так: топитися — довго та марудно, до того ж ще він завжди побоювався води. Кілька разів тонув уві сні, й навіть там, поза реальним життям, устиг зрозуміти, який то жах.
Плигати з вікна — страшно. А ще негарно, він напевне матиме геть кепський вигляд, коли розтрощиться о бруківку. Хоча навряд буде красенем з простріленою скронею… Не існує смерті, після якої він матиме пристойний вигляд.
Отруту Багатій теж відставив. Скоріш за все рука зрадницьки хитнеться, коли він підноситиме трунок до рота. До того ж самогубство… гріх? Йому самому стало смішно від такої думки. Про гріхи Багатій не міркував від того дня, як випадково збив велосипедом сусідське кошеня. Все, що робилося ним у дорослому віці, цілком свідомо, вважалося вже аж ніяк не гріхом. Іноді демонстрацією сили, подекуди покаранням норовливих чи уроком для тих, хто погано зрозумів його з першого разу. Останнє словом за ним — до того звик за життя.
Тому те, що відбувалося з ним зараз, відчувалося справжнісіньким паскудством! Підставою вищого ґатунку! І чортівнею! Найогиднішим з усього можливого, що тільки могло з ним трапитися! Бо цього разу він не здатен вплинути на хід подій, не може просто взяти і притиснути саркому до стіни, звеліти стулити пельку. Забиратися геть з його тіла. Єдине, що він теоретично міг би зробити, він якраз-таки зробити не може.
Де прибуде, там згодом і стоншає.
Та Багатій не сприймав хворобу, як кару за діяння минулого. Бачив у своїм житті безліч паскудників, яким ніц не було за їхні справи. Справи темні, навіть чорні, значно гірші за його власні. І вони продовжували топтати землю, блискавки небесні їх не пронизували, геєна вогняна не розчахувалася під ногами, аби поглинути грішників. Нічого з того, чим лякають простодушних не існувало. Роби скверну і живи щасливо: такий істинний девіз земного існування — утямив він іще змалечку.
Тож ця огидна хвороба аж ніяк не кара. І його самотність теж, авжеж, ні. Збіг обставин. Обставини, що привели його до багатства, складалися напрочуд вдало, в той час, як інші, життєві — геть інакше… Можливо, якби він свого часу був поблажливішим до доньки, лагіднішим до дружини. Можливо… якби та молода секретарка так нахабно не вертіла б задом перед його носом… Ех, все паскудство! Клятий збіг обставин! І він, авжеж, не скаже про хворобу доньці, не потривожить її спокійне життя за океаном несподіваним дзвінком. Либонь, вона й голосу його вже не впізнає. Він просто зайде в той чортів Дім на розі. Що торочив безхатько? Що там розв’язують всі проблеми? Ну той хай вирішать за нього, поки саркома, якій байдуже на кількість грошей на людських рахунках, ще не з’їла його кістки нанівець.
***
Багатій, продовжуючи м’яти багатостраждальний фетровий капелюх, вже давно не модний та не сучасний, підходив до Дому зі сторони вулиці Крайньої, тому великі парадні двері здалися йому переляканим старечим обличчям.
Настільки ж переляканим стало і його власне, коли ті двері самовільно відчинилися. Наче його наближення почули. Або ж давно чекали. Він поки не бачив, хто саме їх прочинив. Бачив лишень, що фігура в тіні парадного велика, опасиста, певно, власник її має під два метри зросту. Багатій нервово глитнув. Не підходити? Розвернутися та дати драла? Тінь зробила крок уперед та простягнула вперед бліду пухку руку, величезну, мов лопата, якраз до пари абрисам тіла, якому належала. Поманила нею, мовляв, давай, ступай сміливіше, хіба цей старий Дім найстрашніше, що ти бачив у житті? Тієї миті Багатієві здавалося, що саме так.
Він таки ступив уперед. Наче став плотським втіленням всього того, що казали про Дім міські чутки: не увійти в нього не можна, якби сильно ти тому не противився. Він притягне тебе, спіймає на гачок, як хитрий рибалка.
Багатій зробив ще кілька повільних кроків уперед, ноги його дивно зависали в повітрі, наче треба було зробити зусилля, щоби стопа нарешті торкнулася землі, а потім, із не меншим зусиллям, відірвалася знову. Непевні, важкі, скуті кроки. Тінь, що весь цей час маячила за відкритими дверима, либонь, не витримала довгого очікування, ступила на зустріч й собі. Знову простягнула, цього разу обидві пухкі руки-лопати. Наче хотіла ухопити ними та затягти всередину, перервати втяжливий шлях Багатія.
Тоді він завмер удруге. Витріщився на власника величезної тіні. А точніше на його широку усмішку тонких губ. Чи, можливо, більшу увагу привернули вузькі, маленькі очі, ще й прищурені понад міру через ту усмішку. Чи пласке обличчя, ніби вдавлене чимсь усередину. З тонкими світлими пасмами обабіч повних щік.
Зараз Багатій начисто забув, що ще в дитинстві його, як власне і всіх звичайних дітей, вчили не видавати реакцій на зовнішність інших. Просто-таки не витріщаться на хворих чи юродивих. Це доволі просто й одразу показує тебе, як чемну людину. Але як тут не витріщатися, коли ти, по-перше, заходиш в Дім, який не бачать інші. А, по-друге, зустрічає тебе хлопець із синдромом Дауна, з виразом обличчя відверто дитячим та наївним, ніяк не відповідним велетенським габаритам. Дивакуватий хлопчина знову поманив до себе та усміхнувся ще дужче.
— Заходь. Ходь до нас, — він, як виявилось, неабияк шепелявив на додачу.
Багатій ще кілька секунд повагався, але таки слухняно покрокував на зустріч великим рукам, розчахнутим у широких обіймах. Та як тільки майже порівнявся з химерним портьє, той різко відступив у сторону та зігнувся в низькому поклоні, аж ріденьке волосся черкнуло долівку.
Багатій ледь не випустив капелюх з рук, бо одразу за велетнем стояла темна низька фігурка в старомодній сукні з пишною спідницею. Зі схрещеними на грудях крихітними, якимись ляльковими руками. І вся увага миттєво перемкнулася на неї. Чорношкіру жінку-карлицу з білястими мутними очима. Які, одначе, дивилися напрочуд зряче.
— Дякую, Роберте, що зустрів нашого сором’язливого гостя. Забери в пана капелюх.
Роберт, задоволений похвалою крихітної жінки, енергійно закивав, продовжуючи шкіритись, майже вирвав капелюх зі заціпенілих рук Багатія та повісив на гвіздок.
— Мадам… — чомусь вирвалось в Багатія проти волі. Можливо, через сукню? Він сам собі нагадував несміливого підлітка, та аж ніяк не людину, котру боялося пів міста.
— Облиште. Ми ж не в борделі, пане Іларіоне. Звіть мене на ім’я. Лаабі. Ви довго йшли, але я рада, що таки відшукали дорогу до Дому на розі.
Іларіон хотів було глитнути та в роті пересохло. Чорношкіра сліпа жінка, що звідкілясь знала його ім’я, не відводила від нього баламутного погляду.
— Не стійте на порозі. Гості у нас бувають нечасто, тому ми дуже цінуємо тих небагатьох, кого запрошує Дім. Проходьте, вам у нас сподобається.
Лаабі
Скільки людей бачили її? Не багато. Навряд чи за увесь час набереться бодай сотня. Та і вона бачила їх стільки ж. Ну, як «бачила»… Відчувала. Пронизувала білими очима і чомусь майже завжди найбільше вчувала страх. Могла б подумати, що людство й не має інших відчуттів та почуттів, що кожен представник роду людського — то малодушне створіння, що знає лишень, як тремтіти від невідомого, якби не інакші, її друзі. Вірні помічники та «очі». Вони страхом не пахли, були теплі та рідні. Такі, до яких хочеться припасти, притулитися плечем та мовчати. Вони затримувались у Домі найдовше та все одно не назавжди.
От і зараз цей чоловік, Іларіон, він же Багатій, якого звикли або боятися, або ненавидіти, тремтів на порозі Дому. Дивився на Роберта, як на дивину. Чи зустрічав він у своєму удатному житті подібних? Ні, такими він нехтував. Від таких вернув носа, хоч як не маскував огиду так званим вихованням. Але Лаабі не зневажала його за те. Зрештою Багатій потрібен Дому і комусь із її друзів. Тому, хто вже давно чекає свого часу.
— Проходьте нарешті. — повторила запрошення.
Чоловік насилу відірвав підошви, наче ті були медом намащені, та опинився у темному передпокої. Почав енергійно терти взуття об килимок при вході.
— Я… Звідки ви знаєте моє ім’я? — спитав і тут же пожалкував. Він відома у місті персона, навіть вошивий пес у підворітті цілком можливо чув про нього. Але жінка, ця Лаабі, вона ж сліпа… Не могла впізнати його. А хлопчина-здоровань, Роберт, він же… Іларіон не мав жодного уявлення про розумові здібності таких, як він.
— Пане Іларіоне, не дивуйтеся тому, що побачите у цьому Домі, якщо, звісно, зможете. І приберіть нарешті це сум’яття зі свого обличчя, ви ж прийшли у справі, чи не так? Ділова людина у справах — звична річ. Навіть для нас.
Багатій знову хотів спитати, як вона може бачити вираз його обличчя, але в останній момент стримався.
— Вони — мої очі, якщо вам так цікаво, — жінка повела рукою, і з тіні коридору виступило ще троє, досі не видимі оку. Хлопець, який ледь вийшов з підліткового віку, та дві молоді жінки, що радше скидалися на прислугу у своїх накрохмалених фартушках.
— Йдіть за мною, — карлиця подріботіла вперед, пірнаючи в темний перешийок, що розгалужувався на кілька ще вужчих коридорів.
Чи тут у них самі вузькі коридори? А де ж кімнати… І чому так темно?
— Все буде, пане Іларіоне, все буде. Ваша нетерплячість подібна до дитячої. Дивно, як це ви сколотили статок маючи такі крихти терпіння. Це одна з найцінніших чеснот, між іншим.
Лаабі безпомилково відрахувала три повороти й зрештою увійшла у простору кімнату, склепінчаста стеля якої тонула десь у височині. Трійко людей, що до цього чатували в коридорі йшли за нею, мов прив’язані, Іларіон — одразу за ними, замикав дивакувату процесію Роберт.
Лаабі зупинилась посеред кімнати, урочисто виструнчилась, її супутники стали обабіч, Іларіон навпроти. Так і стояли кілька хвилин мовчки, вивчаючи одне одного. Багатій дуже сподівався, що сум’яття не проступає на його обличчі, але ж… та що там казати, він зараз був тим сум’яттям повністю — із голови до п’ят. Йому хотілося розгледіти всіх якомога краще, але найдужче звісно Лаабі. Цю крихітну жінку з брунатною шкірою та дивацьким ім’ям.
— Ми чекали на вас, Іларіоне.
— Е-е, дякую.
— Я бачу вас цікавлять мої друзі, — маленькі руки з ляльковими, непропорційно короткими пальцями, майнули в сторони. — З Робертом ви вже знайомі. Він… вважайте, що він у Домі виконує роль метрдотеля. А ще Роберт дужий, — простакуватий хлопчина напужився, склав руки перед об’ємним черевцем на борцівський штиб, по-дитячому демонструючи дужість, — його сила стає в пригоді, коли треба перенести чи підняти щось важке. Роберт незамінний, власне, як і будь-хто з моїх друзів.
— Дуже приємно познайомитися, Роберте, — Іларіон простягнув уперед руку, роблячи якомога байдужий вигляд, але в душі борючись з огидою. До самого себе в першу чергу. Що не може не зважати на це пласке лице та вузькі примружені очі, простодушні, майже порожні, коли не зрозуміло: чи є на їх денці бодай крапля розуму?
Всі люди рівні, всі створені за образом та подобою Божою.
— Дуже добре, — Лаабі кивнула, певно задоволена жестом Іларіона, той же чекав, коли зможе нарешті відняти руку від вологої долоні Роберта. — А це, — карлиця вказала на іншого хлопчину, що стояв праворуч од неї, — наш управитель Ніколя! Незважаючи на юний вік, має неабиякий хист до чистоти та порядку.
Іларіон, вже не особливо дивуючись, простягнув руку Ніколя, намагаючись дивитися тому чітко у вічі й ні на йоту нижче. Бо ж губа поціновувача порядку була розсічена навпіл, наче розірвана грубо та недбало. Великий деформований ніс здавався сплющеним, і крізь ту діру, що зяяла просто посередені обличчя хлопця можна було угледіти, як всередині, у самій горлянці, клекоче червонясте щось.
Ніколя галантно поклонився, приклавши руку до грудей, але на рукостискання не відповів. Він був смаглявий, лише трохи світліший од Лаабі, очевидно ромської крові.
— А ця прекрасна панна, моя права рука, можна сказати особиста помічниця, мила Різі, — вперед виступила та зробила вправний кніксен струнка дівчина років двадцяти п’яти. Каштанове волосся охайно зібране на потилиці, ніс прямий та тонкий, вилиці високі, а губи в міру повні — з такої б картини писати. Що вона робила в компанії Лаабі та Роберта з Ніколя, Іларіон поки не розумів. І певно це відобразилося на його обличчі.
— Наша мила Різі німа, пане Іларіоне, якщо вас це бентежить. Від неї годі чекати й слова.
— Різі мовчить, — раптово вигукнув Роберт, — прекрасна Різі завжди тиха.
Хлопець хотів було взяти Різі за руку, але та різко висмикнула її. Розгладила накрохмалений фартушок, гордливо підняла підборіддя, дивлячись кудись повз Іларіона. Повз них усіх, ніби милувалася морем, стоячи на високім березі.
— Лишилася Марго, — карлиця вказала на білу дівчину коло Різі. Поряд із Лаабі та Ніколя та здавалася висіченою зі шматка воску: бліда шкіра та сніжне волосся. Червонясті очі під сивими віями. — Марго заварює неперевершений чай, а ще вона допомагає Ользі, — додала Лаабі.
Одразу після цього звідкілясь із коридорів долинуло лунке дзеленчання посуду. Металева каструля впала, фаянсові тарілки бились одна об одну, ніби хтось навмисне псував посуд. Чи заявляв про свою присутність. Іларіон обернувся на звук, Лаабі стенула плечима.
— Ольгу ви не побачите. Але, можливо, скуштуєте її страви, якщо забажаєте. Ольга дуже сором’язлива. А ще вважає себе… негарною.
Іларіон ледь стримався від смішка, мимоволі ковзнув поглядом по Ніколя.
— Ольга працює на кухні й одного дня через необачність перекинула на себе каструлю окропу. Відтоді воліє не показуватися на очі, навіть від своєї помічниці Марго відвертається. Зрідка я бачу її зі спини, і то бідолашна намагається якомога швидше прикритися абичим.
Ще одна тарілка десь гучно стукнулася об стіл. Іларіон смикнувся.
— Дуже приємно познайомитися з вами усіма.
— Знайомство зазвичай то є двобічна дія. Відрекомендуйтеся і ви. Скажіть пару слів про себе.
— Але ж вам відомо моє ім’я.
— Я — не вони, — Лаабі знову вказала на компанію поруч із собою. — Мої друзі не настільки… обізнані.
— Що ж… Іларіон Бокан. Підприємець.
— Не скромничайте, Іларіоне. Пан — одна з найбагатших осіб у місті, друзі. Чи були колись у нас такі гості?
— Ні-ні, ні, ніколи. Ніколи не були. Ні-ко-ли! — Роберт активно мотав головою, поки Різі не поклала руку на його долоню.
— Ніколи, — підтвердив Ніколя і бульба слини вилетіла крізь щілину на його обличчі.
— Ще жодного разу! — подала голос білосніжна Марго.
Навіть невидима Ольга з кухні грохнула каструлею. Лише Різі мовчки опустила погляд долу, й Іларіон мимоволі замилувався нею. Вона була ніби диковинна рослина посеред саду з чортополоху.
— Дозвольте ще одне питання, пане Іларіоне. Що ви про нас чули?
— Що? — Іларіон замислився. Змовк.
— Так. Що вам відомо про місце, де ви зараз перебуваєте?
— Багато хто вважає вас вигадкою. Ну знаєте…. в кожному місті, містечку, навіть у селі є своя байка. Страшилка чи легенда. Щоб лякати дітлахів абощо. Мабуть, вас вважають чимсь таким. Вас не мало б бути.
— Дуже добре, що ми таки є. — темна голова з копицею чорного, помережаного сивиною, волосся гойднулась.
Тільки зараз Іларіон збагнув, що обличчя Лаабі має ледь не дитяче. Окрім того, що дрібне та округле, воно не мало жодної зморшки, оксамитова шкіра аж світилася. Якби ж тільки не волосся… та й чимдуж очі… Бо якщо пригледітися, як слід або ж дивитися в них довше, ніж кілька секунд, щось із ними коїлося. Ота біляста каламуть, з якої були зіткані вічі темношкірої сліпої карлиці, починала ворушитися, ніби хтось помішував молоко, що томилося на повільному вогні. Мабуть, так рухаються галактики у далекому космосі. Можливо, так клубочиться матерія, з якої потім створюється людське дитя…
— Друзі, гадаю годі тримати нашого гостя на ногах. Йому вельми не просто стояти, — Лаабі кліпнула. Уперше за весь час. — Присядьмо та вип’ємо чаю. Марго, будь ласка.
Альбіноска заходилася ставити на стіл витончені чашки з ручками-завитками. Звідкілясь дістала заварник, що вже парував трав’яним ароматом. Іларіон тільки зараз помітив стіл між ними, об’ємисті дивани з темно-зеленого оксамиту поруч, креденси вздовж стін. Він не міг пригадати, який вигляд мала кімната, коли вони тільки увійшли до неї, здавалося, що там не було нічого, крім химерних мешканців Дому, а зараз вона поступово «обростала» меблями та реквізитом.
— Сідайте, пане. Волієте одразу перейти до справи чи вам цікаво щось іще?
— Я… маю проблему.
— Щасливі не знаходять сюди дороги.
— Один чоловік… абсолютно випадково сказав, що ви можете допомогти. Чимсь зарадити.
— Якщо він так сказав, либонь, так і є. Про нас знають напевне або не знають зовсім. Тільки нам потрібен час, щоб підготуватися — допомога вартує зусиль. Це очевидно.
— Я…
— Не обтяжуйте себе поясненнями. Немає нічого більш нестерпного, ніж розповідати те, про що волієш мовчати.
— Але…
— Все буде. Дайте нам трохи часу, — повторила Лаабі. — А поки скуштуйте чаю нашої Марго. Можливо, ви зголодніли? Ольга радо приготує щось для вас. Вона прекрасна куховарка.
— Так-так, — втрутився Роберт, — чудова! Чудова куховарка, особливо, коли готує з риб’ячих голів!
Всі дружно закивали, погоджуючись. Навіть Різі.
— Дякую, чаю достатньо. — Іларіон і так не збирався трапезувати у химерному домі, а тепер і поготів.
За мить Марго, граційно підстрибнувши, вручила Багатію фаянсову філіжанку кольору слонової кістки. Зовсім не ту, що розставляла на столі. Здоровий глузд підказував Іларіону, що не варто пити чай у Домі, якого не існує. Та натомість внутрішній голос шепотів: байдуже, ти вже і так майже мрець. Тож чоловік сміливо припав губами до гарячої філіжанки, одразу зрозумівши, що зроду не пив нічого подібного. Здавалося, що перший ковток чаю відгонить жасмином, другий мав присмак цитрину, а третій польових трав. Далі смаки змішувалися та перепліталися: в роті одночасно то пекло, ніби після імбиру, то ставало прохолодно, як від ментолу.
— Не сприйміть за нахабство, але мої друзі хочуть вам дещо показати, — промовила стиха Лаабі. — Вони люблять публіку, але як розумієте, так рідко її мають. А, між іншим, вони дуже талановиті й ми чудово проводимо вечори за танцями та співами. Ви подивитесь?
Іларіон ледь не вдавився чаєм. У цей момент Лаабі нагадувала мамцю, що хоче поставити любе, проте безталанне, дитя на стільчик, аби воно гаркаво зачитало погано вивченого вірша.
— Е-е, так, звісно.
Каламуть в очах Лаабі закрутилась, дитячо-доросле лице розплилось у широкій усмішці. Роберт заплескав у долоні, Марго крутнулась на одній нозі.
А далі почалася чудасія.
Ніколя нізвідки дістав скрипку-альт. До його честі слід визнати, що грав він напрочуд добре, смичок так і стрибав у спритних руках, а пишна чорнява шевелюра гойдалася в такт музиці. От тільки мелодія його була тужлива, майже скорбна. Затим вступила Марго. Вона завела пісню, не веселішу за гру Ніколя. Голос альбіноска, як з’ясувалося, мала високий та скрипучий. Він дивно резонував з альтом, аж скло в креденсі задзеленчало.
Різі дивилася на Марго із сумішшю туги та заздрості, кілька разів вона розтулила було рота, наче хотіла вступити теж, мати свою партію в цій пісні, але навіть шепоту не видала. Натомість впала долі й почала «танцювати», перебирати ногами, здіймати руки догори. Танець її можна було б назвати граційним, якби хоча б частину його танцівниця виконала у вертикальному положенні.
Роберт дивився на колег зачаровано, слина зібралась у куточках тонких губ, але він поспіхом витер її рукавом. Повернувся до одного з креденсів та дістав звідти блискучі металеві тарілки. Вичекав кілька секунд, а тоді з розгону вдарив ними, щоб дзвінкий металевий звук умить перебив усе — і альт Ніколя, і співи Марго. Роберт стукав тарілками й стукав, стукав й стукав, поки Лаабі плескала в долоні й «дивилася» на всіх них одночасно. Очі її палали білим сяйвом, короткі ноги, певно, хотіли відбивати ритм, але до підлоги не діставали — зросту бракувало. Так і гойдались у повітрі, мов заведені.
Іларіон не одразу відчув, що коліна його змокріли. Чашка чаю, яку він все ще тримав у руках, перехилилася, тонка цівка гарячого напою повільно циділа, поки він заворожено дивився «виставу».
Я хворий. Тому й божевільний. Метастази дісталися мозку і викликали галюцинації. Так скоро.
Багатій Іларіон Бокан розвернувся та тихо вийшов з кімнати. Не прощаючись. Побрів довгим темним коридором, поки позаду лунало металеве «бом» Робертових тарілок.
Концерт тривав ще кілька хвилин, а потім стих раптово. Наче хвиля від берега відхлинула.
— Ми налякали його? — тихо спитала Марго.
— В жодному разі, люба. В жодному разі. Мешканці зовнішнього світу інакші, не дивуйтеся. Ви свою виставу виконали блискуче. Не дарма ж репетирували так завзято.
Друзі, як по команді, кивнули. Роберт заховав тарілки в креденс, Різі розправила фартушок після танцю на підлозі, Ніколя поклав альт у футляр. Повільно вони наблизилися до Лаабі, оточили її колом. Роберт, Ніколя та Марго сіли у ніг карлиці, Різі так і лишилась стояти. Всі вони запитально дивилися на свою хазяйку. Свою покровительку, та що там казати — майже матір. Вони чекали, терпляче заглядаючи в молочно-білі очі. Завмерли, аби не пропустити: що ще вона скаже. Кому подарує надію…
— Я поки не знаю, кому з вас пощастить цього разу. Не бачу. Але він точно повернеться. Просто немає іншого вибору. І поруч нікого не має. Все настільки кепсько, що він послухався якогось безхатька! Бідолашний. Бідний-бідний, такий багатий одинак. — Лаабі хихотнула. — Ми посіяли зерно у його благеньку душу і паросток от-от прорветься на волю.
Маленькі темні долоні почергово торкнулися трьох маківок, лагідно, по-материнськи погладили. Різі ж дістався пронизливий білий погляд.
Друзі
В Домі було вдосталь кімнат, але вони жили всі разом, в одній, довгастій та сутінковій. І місця в ній вистачало усім, наче кімната та була подібна до панчохи, що розтягувалася в потрібному місці. Приємне збудження від візиту Багатія швидко поступилося страху: а раптом він таки не повернеться? Раптом, злякається? Але ж Лаабі запевнила: перейматися нема причин… Натомість треба готуватися. Для цього чоловіка вони мають підібрати щось особливе. Оригінальне! Той, хто відмовився від револьвера, достоїн кращого.
— Різі мовчить, завжди мовчить, — Роберт присів на край ліжка Різі, простягнув руку до дівчини. Вона розчісувала каштанове волосся й невідривно дивилася у вікно. Роберт її мало цікавив. — Коли ти прийшла, Різі? Звідки…
Марго закотила очі та причмокнула. Вона, нага, лежала на чорних покривалах, лише червона лілія кривавою плямою зоріла на молочнім волоссі.
— Кожного разу одне й теж… Роберте, Різі тут довше за кожного за нас. Але ж вона не розкаже нам того, що було раніше. Навіть написати не хоче. Потім прийшов ти, затим — дорогий Ніколя, і лише опісля вас я. У мене з Домом все тільки починається, — Марго перекотилася на спину й мрійливо задивилися у стелю.
Роберт кілька секунд дивився на її білі маленькі груди, а потім, повільно шарпаючи підошвами, побрів до свого місця коло дверей.
— Та й узагалі… Облиш. Різі цікавить лише Трояндар. Хоча він навіть торкнутися її не може.
На Марго Різі також не звернула уваги. Вона знову дивилася відсутнім поглядом у вікно, наче була не тільки німа — глуха також.
Ніколя гучно видихнув, видав якійсь чавкаючий звук і слина бризнула з розщелини на його роті. Марго рвучко підскочила та промокнула губи хлопця червоною серветкою.
— У когось вже є ідеї? Що ви запропонуєте завтра Лаабі? Вона просила постаратися! Показати найкраще!
Роберт потягнув вгору руку, як школяр у класі.
— Клітка. Зроблю клітку для птаха із золотим пір’ям, — здоровань заплескав у долоні.
— Свіжо, Роберте! — похвалила Марго. — Цікаво та свіжо!
— Ніколя, твої ідеї? Що запропонуєш?
Хлопець набрав повні груди повітря перед тим, як казати. Розібрати його було важко, але не мешканцям Дому. Вони звикли.
— Хочу, щоб він скупався. Буде ванна. — цього разу серветку до губ він приклав самостійно.
— Сміливо! Мені подобається! Тільки будь обережним, Ніко, чуєш? Дуже обережний.
Хлопець кивнув.
— Ну, Різі? Що скажеш ти?
Різі так і не відірвала погляду від вікна. Лише мимохідь поглянула на сусідів по кімнаті. А тоді потягнулася до давно не митого, тьмавого скла, протяжно видихнула на нього. Подивилася на матове коло від власного дихання та повільно вивела на ньому хрест.
Марго скривилась, але промовила нарочито бадьоро.
— Що ж… було вже, й не раз, але, мабуть, теж непогано.
— А ти, Марго? Що зробиш ти? — спитав Ніколя.
Дівчина рвучко підскочила, затим зібгалася, стиснулася, мов ембріон, натягнула на себе чорне покривало. Тільки очі гарячково виблискували червоним.
— Нічого. Мені з Дому йти зась. Поки що. Нічого, нічого не хочу. Буду тут.
Ніколя потупив погляд, Роберт влігся на ліжко й воно протяжно заскрипіло під його вагою.
— Спати. Вже час спати. Забалакалися, — скомандувала Марго, й знову розправила чорні покривала.
— Час, — додав Ніколя та опустився на коліна. Потягнувся під ліжко та дістав звідти довгасту дошку, всіяну гострими цвяхами. Марго підскочила та поклала руку на його плече. Зазирнула ув очі.
— Треба, — додав тихо.
— Треба. — погодилася.
Альбіноска загасила канделябр та кілька секунд слухала тишу.
— Дім спить. І ми маємо.
Зашурхотіли чорні покривала, засвітилося в темряві сліпуче-біле тіло Марго. Почулися приглушені стогони Ніколя та скрип його шкіри. Вологі схлипи Різі, її мрії про троянди…
Лише великий Роберт спав тихо, наче й не дихав.
Трояндар
Ніхто з них направду не пам’ятав, як опинився в Домі. Одного дня вони вважали, що їх підкинули під його сірі мури, як тільки угледіли потворність. Іншого — що прийшли сюди власними ногами, відторгнуті, відкинуті рештою світу. А третього ввижалося, що вони вийшли просто зі стін Дому. Ніби химери можуть бути породжені лише химерним.
Лише один мешканець, Трояндар, знав напевно — він із зовнішнього світу. Надто добре пам’ятав і його, і Тіні, що зжерли б його заживо, якби не прихисток Дому. Вони переслідували його безугавно, невтомно. Він біг від них, допоки вистачало снаги, а потім падав ниць — просто там, де сили скінчалися й мовчки, безучасно дивився, як Тіні п’явками оточують його тіло. Як п’ють, п’ють, ковтають його, що аж чавкає та хлюпає. Розумів, що наступного разу вони можуть випити його повністю, дістануться денця душі, й тоді він пропав.
Але трапився Дім. Мабуть, гнаний Тінями, він якимсь чином опинився на розі Крутогірної та Крайньої, а тоді, непомітно для самого себе, й за масивними вхідними дверима. З тремтячим серцем, боячись, що примарні чорні руки от-от потягнуться, пройдуть крізь стіни та зімкнуться на шиї. Але темношкіра низька жінка, що зустріла його, сказала, що відтепер боятися немає чого. Він нарешті у безпеці, але має заплатити за неї. Небагато, дрібницю, якщо розібратися.
Будь-що, скільки завгодно! Він віддасть усе, що має!
— Ні мені, ні Дому не потрібне все, що ти маєш, — лагідно усміхнулась жінка, що назвалась Лаабі. — Чи готовий ти забути власне ім’я та отримати інше?
Так-так! Що за питання? Авжеж! Всього лишень ім’я! Що за дурниці, він готовий зватися хоча б чортом, аби тільки не відчувати більше крижаного доторку Тіні на шкірі…
— Тоді звись Трояндарем.
Відтоді він став володарем трояндового саду на задньому дворі. Єдиним простором поза межами Дому, куди решта його жителів мали доступ. У тім саду не змінювалися пори року, троянди росли в нім без упину, безутомно пускали довгі пагони, квітли рясно та щедро. Вони б заполонили собою все, якби не він, їхній дбайливий доглядач. Трояндар знав, що колись зможе піти, не знав напевно, скільки обертів Земля має зробити навколо Сонця, щоб це сталося, але його контракт із Домом мав термін придатності. Тоді, коли Тіні, зголоднівши та знавіснівши, розтануть, перестануть чинити загрозу, а він спокутує свій гріх кров’ю. Тоді магнетизм Дому вщухне, і щось в нім зміниться — наче пуповина розірветься.
Спершу він рахував свої дні в Домі, та швидко облишив марну справу. Робив те, що належало, й іноді навіть отримував задоволення від того, особливо, коли бачив трояндову квітку у волоссі Різі…
Зараз Трояндар лежав без сну. Чув, як шурхотять покривала під Марго, як скрапує на підлогу кров Ніколя. Але ніколи не чув він, як стиха підкрадається Різі. Завжди спершу вловлював легкий, мов легіт, дотик на передпліччі, а потім смолянистий запах трав.
Йому потрібна була Різі. Мов кисень. Без неї геть кепсько. Нестерпно. Його бідним, багатостраждальним рукам, бо Лаабі трохи злукавила, коли сказала, що він лишень зречеться власного імені на користь Трояндаря. Він мав робити дещо іще: доглядати за своїми питомицями без рукавиць. Мусив голіруч охоплювати гнучкі кусючі пагони, робити все по-чесному, не щадити себе. Мовчки дивитися, як кров струменить передпліччями та зрошує зелене листя.
— Як вони не наберуться твоєї крові, зачахнуть. Спорохніють. А Тіні знову отримають над тобою владу. Бо ти просто не зможеш забути того, що зробив колись. Ти думаєш, що троянди тебе катують… Насправді ж вони лікують, витягують отруйні спогади. Ви потрібні одне одному: сад та його Трояндар.
І Трояндар слухняно порався. Різав, підв’язував, здобрював, зрошував. А ввечері лежав, ковтаючи сльози, поки його руки розпухали, розм’якали, гноїлися, рвалися. І як тільки біль стишувався, а рани злегка затягувались — все починалося знову.
— Вікторе, троянди вже чекають на тебе, я відчуваю колючий доторк пагонів. Час ними зайнятися. — незворушно промовляла Лаабі й Трояндар, який вже і сам забув колишнє ім’я, сіпався. Відчував тремор та пульсацію в руках. Не ризикував опустити на них погляд, щоб не бачити ті потворні шрами, що гноїлися та погано загоювалися. Потім знову гноїлися, та ще гірше загоювалися. Наче з кожним разом троянди вприскували йому під шкіру отруту. Колись вона злізе зовсім, та шкіра. І тоді вже не допоможе навіть Різі.
У такі моменти, за такі слова, Трояндар ненавидів Лаабі. Волів задушити її своїми, вкритими гнійниками, руками. Допоки вони ще були на те здатні. Але наступної миті йому ставало безмежно шкода крихітної жінки, яка невідомо як уміщала в кволому тілі безмежну силу та владу. Він і друзі Лаабі принаймні мають шанс колись вирватися з Дому. Вона — ні. Може бути лише похована під сірими мурами навічно. Нероздільна з Домом, можливо, всього лишень одне з його облич.
Тому йому простіше. Зрештою, у нього є Різі, яка просто зараз подбає про його рани. Зробить це мовчки, без нагадувань та прохань. Різі завжди знає, що робити. Хороша вона, добра. Просто робить і мовчить. Завжди поряд, коли треба, завжди вчасно, коли тобі болить. Мастить зранені руки ментоловим кремом з травами і його прохолода діє миттєво, тамує біль, несе полегшення. Тоді, як і завжди, здається, що біль віддаляється, як стрімкий автобус зі зупинки, долоні пульсуватимуть, але не так сильно, навіть цілком стерпно…
А потім Різі ляже зверху, її маленьке тендітне тіло віддасть частину тепла, поки прудка рука розстібатиме гульфик. Вона дійсно завжди знає, що робити, тому міцно стисне його член, почне водити по ньому рукою. Вгору-вниз, вгору-вниз. Швидше, трохи повільніше, а потім швидко-швидко. Вправна та добра Різі. Робить усе, щоб Трояндар хоча б на мить забув про свої багатостраждальні руки. І про троянди, які принаймні декілька днів не жадатимуть його крові.
Різі ніколи не роздягається сама, ніколи не пускає його в себе. Тільки так. Тільки її рука. А він ніколи не спитає: чи можна торкнутися її, чи можна і йому щось зробити для неї. Ні. З нею він мовчить, наче теж втрачає дар мови, вподобляючись самій Різі. Чому вона така? Бо хтось колись відтяв маленькій Різі язичка. За які такі провини? Різі не розкаже, і ніхто крім неї.
Вона швидко закінчить справу і, коли Трояндар буде вже на піку, збере все до останньої краплі. Потримає у роті, а тоді гучно ковтне. Лаабі колись розповіла Трояндарю, нащо Різі це робить.
— Вона думає, що від того її язичок знову виросте. Дурненька Різі. Те, що відтято срібним ножем, так просто не вернеться. Допоможе лише Дім.
Дім допомагає їм усім. Він — батько. Дбайливий, але суворий. І це він звів їх із Різі. Тому Трояндар буде годувати троянди кров’ю, скільки треба, віддавати на поталу власні руки, бо знатиме, що після того до нього неодмінно навідається Різі.
А що буде у Домі завтра? Завтра вони всі готуватимуться до наступного візиту Багатія. Поки Трояндар просто міркуватиме, яка з того вийде троянда? Можливо, криваво-червона? Чи навпаки — холодно-попеляста? Мабуть. Але безсумнівно не рожева.