Пошуки почалися на світанку. Одягнувшись у теплі куртки та гумові чоботи, мешканці Вілду натовпом вирушили за межі міста, вигукуючи ім’я зниклої дівчини — ніби в якомусь американському серіалі. Ґвен ніколи не розуміла, навіщо йти всім разом, за пів метра один від одного, якщо логічніше було б розділитися. Щоправда, самотужки блукати у пагорбах — небезпечно, це місцеві засвоювали з дитинства.
Емілі Маккол зникла посеред власної шлюбної ночі. Ґвен пожартувала б про здібності нареченого, але Емілі була її подругою, тож іронія, звісно, була недоречною. Мейджер, той самий наречений, присягався, що перед тим як лягти спати, Емілі захотіла попити водички. Не вмикаючи світла, вона взула свої червоні весільні туфельки, спустилася вниз, на кухню. І зникла, залишивши відчинені двері скрипіти на завісах; на порозі лежало зів’яле листя, хоча у Вілді давно розквітла весна.
Ґвен одразу все зрозуміла. І все ж сподівалася, що помиляється.
Пошукову групу Мейджер, безутішний чоловік, організував за кілька годин. Треба віддати йому належне: коли йшлося про здіймання галасу — йому не було рівних. Мейджер звик контролювати своє життя — і тепер, втративши дружину, отримав добрячого такого ляпаса.
Він підняв на вуха всіх: поліцію, медиків, мера, констеблів із сусідніх містечок. Навіть додзвонився до начальника аеропорту Единбурга. Все марно. Місцевих опитали за день — на щастя, містечко в них крихітне, радше вже село, — але ніхто не бачив зниклу наречену. У морзі та лікарні її не було. Емілі не купувала квитків на потяг, не брала з собою речей, не залишала записки. Вона просто пішла попити води — і ніби крізь землю провалилася.
Залишалося шукати серед пагорбів і боліт, що оточували місто. Загін добровольців вирушив на північ через дві доби після зникнення. Ґвен ішла між пекарем О’Коннеллі та Стюартом, п’ятнадцятирічним хлопцем, онуком швачки.
Земля під ногами здавалася скам’янілою і якоюсь безжиттєвою, трава потьмяніла, набула неприємного болотяного відтінку, а обгорнуті мохом брили сьогодні моторошно нагадували злих тролів, з якими їх завжди так легко плутали.
Ґвен щільніше запахнула куртку, захищаючись від вранішньої вогкості, й глянула вперед. Констебль Сміт ішов попереду й, судячи з його млявих рухів, не дуже вірив в успіх справи. У Вілді люди зникали часто. Хтось тонув у болотах. Хтось падав з каменів і ламав шию. Багатьох так і не знаходили — і таких випадків виявлялося більшість. Диво, що Мейджеру взагалі вдалося привернути стільки уваги.
Вони досить довго піднімалися схилом, і обидва супутники Ґвен почали важко дихати. Стюарт, утім, усе ще час від часу гукав Емілі, ніби саме його поклик серед десятка інших вона могла б почути. Ґвен не кликала. Тільки нашіптувала землі й траві прохання. Нехай Ем просто сидить десь зі зламаною ногою. Нехай з’ясується, що вона сама втекла від свого порожньосердечного нареченого. Нехай…
Хтось праворуч гукнув:
— Сюди! Я знайшов!
Нудьга злетіла з волонтерів миттєво. Ґвен кинулася на звук — там уже збиралася купка людей. Вони дивилися під ноги, і на мить у неї немов усе спорожніло в грудях. Невже там труп? Не може бути… Розштовхавши людей, Ґвен втупилася в червоні плями серед тьмяно-зеленого. Не кров, ні. Слава духам, не кров.
У траві валялися червоні туфельки. Ті самі, які Емілі взула на весілля — попри всі застереження. Ті самі, в яких дві ночі тому спустилася зі спальні. Підбор-рюмочка, округлий носок. Одна перевернулася підошвою догори, друга недбало лежала поруч — ніби їх скинули, коли ноги зовсім втомилися.
Мейджер, що прорвався крізь натовп, побачивши туфельки, скам’янів; хотів був доторкнутися до них, але щось зупинило, і рука боягузливо повисла.
— Жах який…
— Думаєте, її викрали? Або вбили?
— Ох, не можна було вдягати червоне, тільки й дражнити їх!
— З таким не жартують. Ще моя бабуся казала: погана це прикмета…
Люди шепотілися, а Ґвен стискала кулаки, не в змозі цілком погодитись із ними — й не сміючи заперечити хоч слово. У маленьких містечках забобони завжди міцні — чим тісніше спільнота, тим подібніші її погляди. Мейджер не був частиною життя Вілда, і ці перешіптування нічого для нього не означали. Він стояв мовчки, бліднув і стискав губи. Нарешті, не витримав і вигукнув, змусивши містян перелякано замовкнути:
— Досить! Замовчіть! Стуліть пельки…
Він учепився пальцями в краї куртки, кілька секунд ще дивився на взуття — кинуте через те, що не потрібне, як і він сам, — а тоді розвернувся й пішов кудись уперед, петляючи, мов п’яний.
— Дурне дівчисько, не можна було вдягати червоне на весілля, — уперто пробурчала якась бабця.
Ґвен дивилася на туфельки. Червоні калюжки на оксамитовій мошистій подушці. Проблема не в кольорі, колір — лише привід. Але щодо решти бабця мала рацію. Емілі зробила величезну дурницю.
Вона вийшла заміж за чоловіка, якого не кохала.
***
Ґвен більше не брала участі в пошуках. Навіщо, коли й так усе ясно? Максимум, що знайдуть — кофту або якусь заколку. Але не саму Емілі. Це вже точно.
Ґвен повернулася до готелю, де працювала на тітоньку Макґінніс. Туристи з якоїсь причини внадилися до Вілда, ніби це якийсь північний курорт.
Маленьке містечко, де всі знали всіх, було відоме нескінченними зеленими пагорбами, вічно похмурим небом, мошистим камінням і, звісно, вересом — цим колючим і прекрасним вересом. Власне, всього перерахованого тут було більше, ніж житлових будинків. Люди приїздили невеликими групками, в будь-яку пору року, у перервах між відвідинами інших, значно відоміших місць, бо нібито саме пейзажі Вілда надихнули популярну письменницю Джейн Елґі. Місцеві такої не пам’ятали, але й не заперечували.
Коли стало зрозуміло, що зграйки туристів таки й далі навідуватимуться до Вілда, постала потреба в готелі. Стара Макґінніс, єдина з численної родини Макґіннісів, хто лишився в місті, пристосувала свій будинок під маленький готель. Господині потрібна була допомога, а Ґвен — робота й дах над головою. Так вони й жили: дві одиначки, молода й літня, на варті туристичного спокою.
А потім приїхали Емілі й Мейджер.
Коли вони з’явилися в готелі, Мейджер зайнявся реєстрацією, а Ем підійшла до вікна в їдальні й стала вдивлятися в укриті туманом пагорби. Вираз її обличчя кілька разів змінювався: спочатку захват, потім мрійливість, а далі, здається, смуток. Що вона уявляла? Коней Дикого Гону з палаючими червоними очима? Маленьких піксі, що танцюють у чарівному колі, чи прекрасну Королеву фей, яка заманила чергового барда? Емілі досить довго не помічала Ґвен, яка витирала столи й нишком розглядала нову постоялицю — світловолосу вродливу дівчину в джинсах і светрі. Задивившись, Ґвен випадково впустила дерев’яну сільничку — та глухо впала спочатку на стіл, потім на стілець і на підлогу: «Тук. Тук. Тук». Ем здригнулася, подивилася на Ґвен, і на її губах з’явилася лагідна усмішка.
— Як треба стукати, щоб тобі відчинили пагорб?
— Неважливо, як і скільки стукати. Якщо ти їм нецікава — тобі все одно не відчинять, — відгукнулася Ґвен, наче вони продовжили колись давно розпочату розмову. А з незнайомцями таке трапляється нечасто.
Емілі, мабуть, теж щось таке відчула, бо усміхнулася ширше й, підійшовши, простягнула Ґвен руку. Залишилося тільки прибрати ганчірку, витерти пальці об джинси й потиснути простягнуту долоню.
— Я Емілі, приїхала сюди на кілька тижнів. Подумала, якщо вже Джейн Елґі тут щось знайшла, то й мені пощастить…
— Ґвен. Працюю тут і живу нагорі.
— Ти звідси родом? Прикольно!
— Еге ж, це тільки туристам так здається.
— А я збираю фольклор і з радістю пожила б тут, — сказала Емілі й одразу ж знітилася, втягнувши шию в плечі. — Ну, не те щоб збираю… просто цікавлюся. Ці історії якось самі запам’ятовуються. Мейджер, мій наречений, вважає, що це несерйозно, але не заперечує. А ти багато знаєш про фейрі?
— Збіса багато, — пирхнула Ґвен.
Більше, ніж інші. Більше, ніж хотілося б.
Емілі подивилася так, ніби відразу її розкусила, але Ґвен не відчула загрози — навпаки. Якесь дивне… розуміння. Не повне, але приймаюче. А потім, несподівано для себе, погодилася повечеряти разом із новими постояльцями.
Мейджер усміхався лише однією половиною губ, носив сорочку під светром і зачіску з чубом, який відкидав з лоба жестом крутого хлопця. Коротше кажучи, виявився простим як горох, хоча сам собі здавався страшенно розумним і досвідченим. Але Ґвен швидко все про нього зрозуміла: цифри, менеджмент, книжки із саморозвитку, «зараз, я з однією людинкою переговорю» і «я все вирішу». Він обіймав Емілі однією рукою за плечі, притискаючи міцніше, коли казав щось про неї — а це траплялося нечасто. Бо здебільшого він теревенив про свій бізнес і плани на майбутнє.
— Емі в нас мріє стати письменницею, — повідомив Мейджер, насмішкувато блиснувши очима. Мовляв, уявляєш, яка дурниця. Але Ґвен не усміхнулася.
— Справді? — вона зацікавлено подивилася на Емілі, але тільки та відкрила рот, як відповів Мейджер:
— Так, пише книжку вже років шість, і ще статейки в Інтернеті.
— Це блог, — тихо поправила Емілі, дивлячись у підлогу. Її щоки порожевіли.
— Блог! — хихикнув Мейджер. Емілі від сорому стала м’яти край скатертини. — Ну, люба, погодься, до блогу ще далеко. Зараз тебе читають три людини. Може, колись, якщо будеш старатись, — хмикнув він і похитав головою, не прибираючи посмішки.
Так батько вихваляється друзям, що його безтолкове дитя мріє стати президентом, коли виросте, — подумала Ґвен — і в ту ж мить пройнялася до нього глибокою відразою.
Мейджер це відчув. Люди на кшталт нього, звиклі зачаровувати базіканням, завжди бачать, коли їхні прийоми не діють. І неодмінно починають ставитися до тебе, як до селючки.
Поступово з’ясувалося, що Емілі й Мейджер були приблизно як казковий Пегас і швейцарський годинник. Мейджер вважав казки, письменництво, мрійливість — дитячою нісенітницею, марною тратою часу. Але чарівні світи потрібні не дітям — вони потрібні дорослим. І все ж йому подобалося володіти такою красивою, доброю і наївною, як йому здавалося, дівчиною. А Емілі потрібен був хтось надійний і приземлений, хто не завдасть їй смертельного болю, якщо піде. І сплачуватиме рахунки.
Та все ж цей союз був до біса неправильним. Ґвен добре зналася на самообмані. І на болі від його наслідків — теж.
Отже, Ґвен працювала в готелі, а Ем там жила. Не встиг пил осісти на меблях, як вони заприятелювали. По-справжньому, навіть не помітивши цього самі. Ґвен не пам’ятала, про що саме вони розмовляли — здається, про книгу Ем, про булочки місіс Клірі, про підступні провалля й про казки. Іноді, теревенячи отак, вони пропадали серед пагорбів з ранку до вечора.
Удвох це було не так небезпечно. Точніше, Ґвен ніколи не боялася гуляти сама: вона ж знала кожну стежину, кожен вигин — за стільки-то років прогулянок, точніше — блукань. Емілі — інша справа, новачкам самостійно далеко забиратись не варто. Хоча поверхня здавалася пологою, насправді підйоми були підступні: оступишся — і навряд чи зумієш зупинитися, а далі каміння й гілки підіб’ють ноги — й от ти летиш і ламаєш шию. Тому Ґвен складала Ем компанію, а місіс Макґінніс мовчала й не нагадувала про обов’язки в готелі, що було для неї нетипово. Раділа, що Ґвен нарешті має з ким поговорити, й робила поблажки? Можливо.
В один із менш вогких днів дівчата зайшли так далеко, що місто вдалині здавалося сіро-коричневою калюжею. Ем безтурботно перестрибувала з каменя на камінь, не надто переймаючись тим, що опора під ногами хиталася.
— Батьки загинули в аварії, — розповідала вона, опустивши голову й дивлячись тільки на каміння, вишукуючи те, що здавалося стійким. Світле волосся до плечей розпатлалося на вітрі й спадало, закриваючи обличчя, губи потріскалися й почервоніли. — Мене відправили до прийомної родини. Потім до іншої, ще до однієї. Одним словом, мене мотало по всьому Сполученому Королівству, доки не виповнилося вісімнадцять.
— А потім?
— Бісів коледж. Я зустріла Мейджера, але життя в Лондоні таке нудне. Не для мене. Не те щоб я не хотіла побудувати дім, сімейне вогнище й таке інше, просто… мабуть, надто звикла до кочового життя. Мейджер погодився трохи поїздити гарними місцями перед весіллям.
— Схоже на останній ковток свободи, — сказала Ґвен.
— Ах-ха, Ґвенні, ну що ти, — відмахнулася Емілі, але чомусь так і не поглянула їй в очі. — Дивись, як я можу! — Вона перестрибнула з каменя на камінь і завмерла, балансуючи на одній нозі. Ну просто як дитина, чесне слово. Емілі коротко хихикнула, й Ґвен здригнулася: у цьому звуці почувся відгомін дзвіночків чи то дзюрчання води.
— Ем, краще б ти так не робила. Обережно! Камені гострі, схили насправді круті — якщо поїдеш униз, зупинитися не вийде.
— Та годі тобі, я одного разу через усе озеро по камінню перестрибала…
Тут її нога ковзнула по слизькому моху, Ем безглуздо змахнула руками, але рівновагу так і не втримала. І впала спиною вниз.
— Стій! — вигукнула Ґвен, кинувшись до неї. Схопити не встигла.
Голий терен, що ріс на схилі, вчепився в синю куртку Ем і зупинив падіння. Буквально вхопив її голками й гілками, наче пальцями. Дівчина зависла з роззявленим від шоку ротом. Ґвен підбігла до неї, спустилася на кілька кроків униз по схилу й, упираючись ногами, витягла на рівну землю.
— Подряпалась, — пробурмотіла Емілі, тупо дивлячись на криваві цівки, що прорізали долоню.
«Подряпалась! Та ти мало не загинула!» — подумала Ґвен, але тільки зітхнула й сказала:
— Звісно, терен же колючий. Ходімо звідси, — Ґвен легенько штовхнула її в спину, спрямовуючи в бік міста. Озирнулася через плече. Якщо вона щось тямила у законах фізики, то такий хирлявий кущик не втримав би вагу дорослої жінки, ще й такої, що летить зі швидкістю.
Але у Вілді діяли свої закони.
Вони потім ще довго не ходили гуляти в пагорби. Все більше застрягали вечорами на веранді або в їдальні. Там Емілі записувала історії для блогу і книги, часом — прямо зі слів Ґвен.
— Яка твоя улюблена казка? — якось запитала Ем.
Вечір видався теплим: весна все зручніше влаштовувалася у Вілді, повітря пахло цвітінням і свіжою травою. Тітонька Макґінніс виставила кілька столиків на майданчик перед будинком, і дівчата звикли тікати туди, коли відвідувачі розходилися, а зміна Ґвен закінчувалася.
— Про майже вкрадену наречену. Одного разу фейрі прийшов на весілля. Наречена чхнула, але ніхто з гостей не побажав їй благословення. Чхнула вдруге — і знову всі промовчали. Повториться таке втретє, і належати б їй цьому хитрому фейрі. Чхнула наречена втретє, фейрі вже тріумфував… та тільки був там один хлопчина, який все бачив і вирішив перешкодити лиходієві. На зло фейрі він крикнув: «будь здорова» — і викрадення пішло нанівець. Героїня залишилася з нареченим, а невдалий злодій повернувся додому.
— Чому саме ця? — насупилася Емілі.
— Мені здається, це на диво смішно і трагічно, — знизала плечима Ґвен, виводячи пальцем візерунки на столі. — Перебувати серед людей, коли всі навколо знають: відбувається щось недобре, але все одно вирішують промовчати, пройти повз, вирішити, що це не їхня справа. І в підсумку всі мовчки спостерігають, як ти потрапляєш у біду, — просто тому, що ніхто навколо не мав сміливості або чуйності, щоб допомогти.
— Ну один же знайшовся, хто допоміг.
— Ну так це ж казка.
Емілі повільно закрила блокнот, стала задумливо водити пальцями по довжині олівця, перевертаючи його зверху вниз.
— Мейджер каже, що пора повертатися до Лондона й готуватися до весілля. Але я все більше думаю про те, щоб зіграти його тут. Мені так хочеться.
— Гіршого місця для весілля годі й вигадувати.
Емілі відповіла мʼякою усмішкою і накрила пальцями долоню Ґвен.
— Принаймні, тут у мене будеш ти. Хоч одна людина, яка в разі чого скаже «будь здорова».
Ґвен пригадала, що Мейджер довго пручався. Вважав, що святкувати у Вілді — це не престижно й убого, і взагалі, всі його друзі та родичі в Лондоні. Але якщо Емілі щось вирішила, ніхто не міг її переконати, і Мейджер змирився. Хоча чомусь вважав, що це Ґвен задурила його нареченій голову. Після тієї першої вечері він ледь терпів спілкування між дівчатами.
Звичайно ж, він ревнував, як певного характеру чоловіки ревнують жінок до їхніх подруг; звичайно ж, він не розумів, про що думала його наречена, годинами дивлячись у вікно. Зате Ґвен та Емілі відчували одна одну якось інтуїтивно, як можуть лише ті, хто побував в одній халепі. В обох всередині зберігалися, надійно заховані, повітряні замки, тільки замок Емілі плавав у хмарах, а замок Ґвен оточувала фортечна стіна та рів із крокодилами.
— Ти ніколи не їси фрукти, — зауважила одного разу Ем. — Не подобаються?
— Ці — не подобаються, — ляпнула Ґвен і тут же ніяково розсміялася: — Вони прісні.
Погляд Емілі став задумливим, але більше вона цю тему не піднімала. Вона все розуміла без слів, але не відштовхувала Ґвен — дивну самітницю з готелю, за спиною якої завжди шепіт; місцеву вигнанку, яка чи то просто нелюдима, чи то злегка божевільна.
Минуле Ґвен, про яке Емілі тільки здогадувалася, її не лякало. А може, вона вважала дівчину черговою історією для своєї колекції? Хто знає. Ґвен це не хвилювало.
За кілька днів до весілля, після того як вони весь день прикрашали їдальню й тягали продукти разом із тіткою Макґінніс, оскільки святкувати вирішили прямо в готелі, Емілі впала на диванчик у холі й закинула голову на спинку.
— Ще стільки всього потрібно підготувати, а у мене ноги віднімаються і куприк ось-ось вискочить. Як, цікаво, я маю танцювати на святі?
— На ентузіазмі й танцюватимеш, — пирхнула стара Макґінніс, змітаючи сміття з порога.
— На ентузіазмі… здається, тут без чаклунства не обійтися. Памʼятаєте, як у тих легендах, де люди танцюють цілими днями, не помічаючи, як стирають підошви, бо не втомлюються? Мені б зараз таке диво! Шкода, що неможливо.
— Можливо, — пробурмотіла Ґвен, сідаючи поруч. — Тільки потрібні правильні туфлі.
— Які?
— Червоні, звісно, — лукаво посміхнулася Ґвен.
Казка про червоні черевички здавалася Емілі однією з найстрашніших.
— Червоні, кажеш, — пробурмотіла Ем, примружившись. І просяяла, дивлячись на подругу ще хитріше: — Вирішено! На весілля взую червоні туфлі!
— Навіть не думай! — посерйознішала Ґвен.
— Пізно! — Емілі заливисто розсміялася і відбігла від неї — не наздоженеш, мовляв.
— Я серйозно, Ем, це не жарти.
— Це всього лише взуття! — вона знизала плечима, розвернулася і побрела до себе, нагору.
Ґвен перезирнулася з господинею готелю. Та зітхнула й похитала головою. Так, ця жінка вважала за краще не лізти в чужу справу. Та й Емілі не раз доводила, що переконати її неможливо. І Ґвен промовчала, прямо як ті гості з казки, які не побажали нареченій благословення.
Даремно мовчала, звісно. Потрібно було відрадити її взувати червоне. Або відрадити виходити за Мейджера, і тоді не було б цього клятого весілля і цих дурних туфельок, Ем зараз сиділа б на сусідньому стільці й теж пила джин. Але яке право Ґвен мала лізти в її життя, позбавляти її можливості уникнути самотності, яку сама Ґвен знала не з чуток? Отож — жодного.
Вона випила чергову чарку джину. Трохи подумала, взяла почату пляшку та сповзла з нею під барну стійку.