Свідок життя

Я ніколи не розказував історій, але цю хочу вам розказати. 

Глава 1. 

Артем ляснув себе по шиї, відчуваючи під пальцями липку вологу. 

— Ще один кровопивця, — невдоволено пробурмотів він, витираючи кривавий слід об серветку. — Я їм що, медом намащений? 

Злата простягнула спрей. 

— Це все маркетинговий хід! — Хлопець заплющив очі і занурився в смердючу хмарину репеленту. — Нічого ці спреї не працюють, адже комусь потім потрібно продавати ще засоби після укусів, а потім ще шось для загоєння слідів від укусів. 

— Тебе точно не Хома звати? — засміялася дівчина й луною той сміх пронісся поляною. 

— І тебе бабуся підмовила!?

Відповідати на те не було причини, всі знайомі гомоніли про те, що імʼя хлопаку підібрали невдало. Адже не вірив Артем ні в казки, що йому розповідали в дитинстві, ні в дива, ані в кохання з першого погляду. Навіть свою дівчину, до якої линула вся його душа — покохав не одразу. Довгі роки вони просто товаришували, аж поки не вгледів Артем істинну красу Злати. І то не довга коса, хоч коса і була довга, і не карі, як темний шоколад очі, геть ні. Покохав він мрійливість дівочу, її розповіді про зірки й небо, темне, як паща безодні, й можливість бачити красу в найтемніших куточках всесвіту.

Біля вуха знову задзижчало й недовгу тишу сповнив ляскіт долоні по шкірі. 

— Ще один! Ненавиджу природу! — вигукнув Артем й одразу ж потупив очі. 

— То нащо запропонував прийти сюди?

— Бо люблю тебе! А ти любиш оці всі походи, свіже повітря та захід сонця, — хлопець жбурнув зімʼяту серветку на землю й махнув рукою на червоний диск, що плавно занурювався в озері. 

— Але ж тебе я люблю більше, — Злата нахилилася й підібрала серветку, яка білою плямою виділялася на темній землі та кинула її до маленького вогнища, що вони розпалили. — Я вдячна тобі за цей жест, але радше провела б вечір під дахом, щоб не бачити твоїх страждань. 

— Хотів, щоб цей день був особливим. 

— Так і є, тільки перестань скаржитися та смітити, або ж ходімо додому. 

Артем подивився на горизонт, на останні промені світла, що так швидко згасали, на вогні рідного міста, що сяяли в далині. Ні, вони не могли піти отак, тільки не сьогодні. Злата колись сказала, що любов вимірюється тим, на що здатна людина заради того, кого покохала. Артем дуже хотів довести, що його кохання здатне на все. 

— Дарма то я, вибач, — знітився хлопак і стиснув дівочу долоню. — Ми хотіли подивитися на зорі, заночувати в наметі та зустріти світанок. «Бажано, в новому статусі», — подумки додав Артем й не зміг стримати усмішки. 

— Тоді спробуй насолодитися цим вечором, — Злата приголубилася до хлопця.

Вони сиділи якийсь час обійнявшись. Артему кортіло опуститися на одне коліно й покликати дівчину осяяти його майбутнє. Від сьогодні і до кінця життя. Проте вирішив хлопець не квапитися. Чекав яскравих вогників на небі, щоб ціла Ведмедиця, та з повним ковшем. Хлопцю й досі було соромно, що він так і не вивчив ті кляті сузірʼя. Злата часто про них розповідала, проте Артем чув в цей момент лишень стукіт власного серця, тонув в сяйві її очей, розчинявся в лагідному голосі. 

Щойно спалахнули зорі, Артем зробив глибокий вдих і його живіт зрадницькі забулькотів. 

— Зголоднів? — дівчина відірвала щоку від його плеча й одразу ж стало холодно. 

— Та ні, байдуже, — спробував ухилитися хлопець, адже вже поліз в кишеню по обручку, проте живіт знову бурчав.

— Гадаю варто таки попоїсти, — Злата стримано позіхнула, — та й мабуть лягати вже час. 

— Добре, — спасував Артем, відчуваючи, як пітніють його долоні. Він швидко витер їх об джинси й допоміг дівчині розкласти їжу. 

Артем мав би знати, що для ідеального моменту потрібні тільки закохані люди. І байдуже, що в дівочих руках зараз запечена з салом картопля, а кутик його рота замазаний сметаною. Байдуже. Її серце палало б коханням, а очі сповнилися б сліз, якби він прямо зараз покликав її за дружину. Злата притисла б руки до серця, намагаючись втримати його в грудях. Вона б кивнула головою, а потім поляною пронісся її дзвінкий голос. 

«Так, так! Звісно так!» — дівочий голос чимдуж голоснішав, і можливо їхні радісні оклики сполохали б пару птахів на деревах.

Можливо, це і є особливість людського життя — надавати важливість дрібницям. Абсолютно неважливим дурницям. 

Попоївши та загасивши вогнище, яке вже ледь тліло, закохані нарешті забралися до намету. Сховалися від нічної прохолоди та надокучливого дзижчання комарів. Злата вмостилася зручніше, поклавши голову хлопцю на груди, й міцно обхопила його руками. 

— Дякую тобі за цей вечір, — тихенько промуркотіла вона, заплющуючи очі. — Мені потрібно було відпочити від бетонних коробок міста. 

Артем притис її до себе та лагідно поцілував. Він досі не міг повірити, що йому пощастило отримати кохання такої дівчини. Минуло лишень кілька хвилин і дівоче дихання стало рівним та спокійним — свіже повітря швидко заколисало Злату. А от Артем ніяк не міг заснути. Лежав горілиць, витріщаючись у темну стелю намету, а в голові, наче набридливі комарі, крутилися думки. «Ну чому все пішло шкереберть?» — картав себе хлопець. Розчарування вирвались на волю голосним зітханням. Артем аж злякався й завмер, боячись, що розбудив Злату. Проте дівчина солодко прицмокнула губами й повернулася на бік. Сон на природі виявився дивовижно міцним. 

«Зрештою, не все так кепсько. Ну не вийшло під зорями — то й що? — хлопець перевів подих. — Цілком можна перенести все на світанок». Ця думка видалася йому навіть кращою. Хлопець пригорнув Злату до себе й ніжно поцілував у плече. 

«Так, — будував подумки нові плани, — я прокинуся раніше за неї, тихесенько вислизну з намету й зварю запашну каву. І от, коли перші промені сонця почнуть забарвлювати небо золотом, коли озеро сповниться яскравих виблисків, а Златонька насолодиться міцним напоєм, я й опущуся на одне коліно».

Так, світанок — це й дійсно вдалий час для нового початку. 

Навколо панувала звичайна, абсолютно буденна ніч. Ніякого тобі туману, що кубчиться над землею, чи зловісної тиші. Галявина жила своїм звичним життям: у траві невпинно й трохи набридливо співали цвіркуни, а з боку озера періодично долинав плескіт риби. Найпересічніша ніч на природі, яка мала б закінчитися ранковим пробудженням і, може, легким болем у спині Артема від спання на твердій землі. Ця ніч мала закінчитися освідченням, обіцянками довгого кохання й підтримки, вона мала закінчитися гарним весіллям, палкими поцілунками й роками разом, плече до плеча. Дітлахами, які з часом гасали б по галявині, збираючи гриби в гарненький плетений кошик. 

Артем почув її голос, лагідний та мʼякий, сповнений ніжності, яку хлопець відчував у далекому дитинстві, коли засинав під колискову матері. Хлопець розплющив очі й повернув голову до Злати. Звісно, стільки тепла в голосі могла мати лишень вона. Проте дівчина спала, безпечно та спокійно. Її вуста не рухалися, а голос продовжував лунати. Все ближче й ближче, прямо за брезентом намету, майже над самим вухом. Артем вслухався в ці звуки, не розумів жодного слова, але всією душею розумів їхнє значення. Його кликали і відмовити цьому поклику було неможливо. Артем швидко вискочив із намету. 

Якщо попросити чоловіка описати свою кохану, а потім помножити цю красу на чотириста мільярдів… Можливо тоді бодай на міліметр можна наблизитися до краси цієї діви. Її силует здавався витонченою очеретинкою, що гнулася від найменшого подиху вітру, але не ламалася. Русяве волосся вбирало в себе місячне сяйво й мʼякими хвилями спадало на спину. А очі… великі й зелені, кольору молодого моху після рясного дощу. У цих очах не було підступу, лишень первісна краса природи, спокій та світло. 

Дівчина зробила крок назад, запрошуючи Артема з собою. Ступала легкими кроками по землі, немов пливла, немов летіла. Здавалося вона танцювала. Бо як ще пояснити такі плавні рухи, таке єднання з гармонією. Її біла сукня зіткана з місячного сяйва, граційно підкреслювала кожен рух. 

Артем не зводив з неї очей, не відчував холодної роси під босими ногами, сухих гілок та гострих камінців, що дряпали його шкіру. Все, що відчував Артем — спокій, нестримне кохання й бажання доторкнутися до цієї краси. Ось про кого були всі пісні, ось про кого написані усі вірші.

Він йшов за нею, мов мале теля. І ладен був йти, хоч скільки вона забажає. 

— Я кохаю тебе, — мовив хлопець, і такими правильними здавалися йому ті слова. Немов, все життя він знав цю беззаперечну істину. Наче завжди вірив, що саме так має бути. Одна дівчина, один погляд і разом на решту життя.

— Тоді маєш бути моїм, — линули її слова. 

— Але ж я і так увесь твій, — зірвалося в розпачі з його вуст. Хіба це не було очевидно? Хіба не відчувала вона того що й він? Артем торкнувся її руки: шкіра була гаряча, мов сонце й холодна, мов айсберг. Дівчина наблизилася на крок, ні, підпливла, підлетіла, колихаючи стегнами й погойдуючи волоссям. Вона усміхалася й Артем не бачив більше нічого, окрім пухких рожевих губ.

А тоді дівчина його поцілувала. 

З першим доторком Артем відчув, як усередині щось обірвалося. Таємнича діва висмоктувала не тільки повітря з його грудей, а й все, що робило його живим. Танули спогади. Не було більше планів на майбутнє, бажання освідчуватися та й самої Злати. Навіть кохання до неї — те ніжне й сильне почуття, заради якого він був ладен на все, зникло, мов вчорашній сон. Артем відчув слабкість, його коліна підкосилися, але незнайомка міцно тримала його в обіймах. Він мав би злякатися, мав би спробувати відштовхнути жорстоке створіння. Але Артем більше не мав сил, бажання чи надії. Всередині швидко розросталася безмежна порожнеча. В нього забрали все до останньої краплі, аж поки в його виснаженому серці не лишилося геть нічого. 

Златі снилося тепле море: бурхливі хвилі накочувались на узбережжя. Дівчина тримала Артема за руку. Закохані й щасливі, вони бігли берегом, а солона вода змивала пісок з їхніх ніг. Дівчина прокинулась сповнена ніжності, одразу ж захотілося пригорнутися до коханого, обійняти міцненько й розповісти про цей чарівний сон. Та поруч з нею була лише холодна тканина спальника. 

Злата озирнулася й переконалася, що Артема немає поруч. Вона взулася й визирнула на вулицю, але й біля вчорашнього вогнища не було нікого. 

— Артеме? — кликнула Злата в ніч, проте не отримала відповіді. По спині вдарив вітерець, а може то тривога вкрила шкіру сиротами. Злата обійшла намет й рушила до озера. 

Місяць підсвічував шлях, та й зірки рясно всипали небо. Напевно, вперше у житті, Златі було байдуже до них. Вона хвилювалася, адже Артем не міг просто залишити її там. Озеро відкрилося, як на долоні. І Злата завмерла, відчуваючи, як земля вислизає з-під ніг. 

На березі у півмороці стояв її Артем і цілувався з якоюсь дівчиною. 

«Краще б він просто залишив мене тут, — подумала Злата і її серце болісно стислося, — а може і це тільки сон? Може і це нічне марево?» 

Дівчина затамувала подих, кліпнула очима, вщипнула себе за руку, щоб пробудитися. Поряд з Артемом більше нікого не було. Таємнича дівчина спалахнула яскравим світлом й стрімкою іскрою злетіла вгору, замиготіла зіркою на темному небі. Артем важко впав на холодну землю. Злата кинулася до нього, та як би не квапилася, не встигла його підхопити. Вона поклала його голову собі на коліна, її щоками бігли сльози й падали на закриті повіки. Артем не дихав, його серце не билося.

Злата нахилилася до коханого, благала, щоб той отямився. З нею чи без неї, хай просто живе, най буде щасливий. Вона цілувала його щоки, торкалась чола та вуст в надії на диво. 

Існує багато історій, в яких поцілунок — свідоцтво єднання душ, момент визнання почуттів, що набагато сильніші за будь-які чари. Але ця історія до них не належить. 

Галявиною пронісся розпачливий дівочий крик. В ньому містилося стільки болю, що навіть цвіркуни замовкли. Над горизонтом, розрізаючи нічну темряву, зʼявилися перші рожево-золоті відблиски світанку. Того самого світанку, який закохані мали зустріти разом.

***

Якщо подивитися на людські долі з висоти пташиного лету, можна побачити, що навіть незнайомі люди можуть вплинути на життя одне одного. 

Глава 2. 

Телефон нарешті завібрував вхідним викликом, але замість очікуваного імені, Христина побачила, що це телефонував її начальник. Вона зітхнула й витерла з чола краплинку поту. 

— День добрий, — коротко мовила вона, підносячи слухавку до вуха. 

— Христино, добридень, треба, щоб ви завтра попрацювали. 

«Знову», — подумки додала дівчина, адже це вже всоте її викликали працювати на свята та вихідні. 

— Маю інші плани, — хотіла відповісти вона, але чомусь саме зараз, почала сумніватися. «А може й дійсно завтра попрацювати? — міркувала дівчина, повністю ігноруючи незручну тишу. — Зрештою, саме завдяки цій роботі я маю можливість спробувати втілити свої бажання». 

— Добре, — вичавила вона, — проте я не встигну на девʼяту. 

— Ем… — пролунало невиразне бурмотіння зі слухавки, адже це вперше за десять років, Христина планувала запізнитися на роботу. 

— Я зараз не в місті, — почала виправдовуватися дівчина, хоча про це її не питали. — У мене є певні справи сьогодні і повернусь я доволі пізно, тож… 

— Звісно! Нема питань, почнете пізніше! Дякую! — Працедавець вирішив, що краще працівник затримається, але бодай вийде працювати поза графіком. Чоловік поклав слухавку перш, ніж дівчина встигла ще щось сказати, тож Христина перевірила, чи немає нових повідомлень, і втупила погляд в сумку з апаратурою. 

Сьогодні вона фотографка, а завтра повернеться до страхування та аналізу ризиків. Колись Христина вважала цю роботу цікавою. Батьки з дитинства віщували Христині велике майбутнє. Охайна й старанна дівчинка, яка відповідально ставилася до кожного домашнього завдання та вигравала математичні олімпіади, була зобовʼязана стати тією, хто забезпечить всю родину, та ще й на декілька поколінь вперед. І довгі роки Христина виконувала свою роль відповідально й сумлінно, але це не приносило їй щастя. Просинаючись щоранку, дівчина відчувала, як тисне на груди її звична буденність. Душа прагнула змін, але наважитися на них було складно. Особливо, коли вмієш рахувати ризики. 

Пару років тому Христина вперше наважилася промовити вголос те, що пекло всередині: вона не відчуває натхнення, робота висмоктує з неї сили й не приносить жодної насолоди, тому останнім часом дівчина все частіше міркувала про звільнення. Сімейна вечеря одразу набула напружених настроїв. Реакція батьків проста й передбачувана, але від того не менш болюча. Вони сприйняли її слова, як початок «кризи тридцяти років». В їхньому світогляді, сформованому зовсім іншою епохою, було неможливо навіть припустити, що людина може покинути справу, де досягла певного успіху, де її поважали та й ще дуже добре платили. 

— Звісно, ти просто втомилася, Христиночко, — зринули в памʼяті слова матері. 

— Усі так працюють, доню, це і є доросле життя, — додав батько. 

Дмитро, її хлопець, мовчав, уважно вдивляючись в обличчя коханої. 

Христина не стала говорити про те, що сама робота її ніколи не лякала, що вона готова гарувати над проектами, аби тільки відчувати бодай якусь радість. І справа не в грошах, а в перспективах і поклику. Який зиск з того, що Христина могла оплатити собі тиждень-другий на теплому узбережжі, якщо не могла дозволити цього через брак часу. Ця робота давала гроші на життя і відбирала будь-яку можливість його прожити.

— Та й чим ти будеш займатися? Які перспективи в інших сферах? — продовжував батько. — Ринок зараз такий нестабільний, та й ти завжди любила цифри… 

На тому розмова й скінчилася. Христина мовчки кивала головою, бо сперечатися з цифрами складно, вона й сама не один раз поверталася до тих самих висновків. 

— А чим би ти хотіла займатися? — запитав Дмитро, щойно вони залишили батьківську квартиру. 

Христина не мала жодного бажання продовжувати розмову, проте побачила в його очах щиру цікавість.

— Фотографією. 

— У тебе б вийшли чарівні світлини, — він поцілував її у чоло та відкрив дверцята машини. — І ти дійсно готова звільнитися? 

Христина втомлено сіла в автівку й потерла скроні. 

— Я про це міркувала, — ледь чутно вимовила вона й була вдячна за те, що хлопець не став розвивати цю тему того вечора. 

«Бісова ковінька!» — подумки вилаялася Христина, відчуваючи, як липне до спини футболка. Вона чекала пару вже сорок хвилин, і що далі, то краще розуміла: сьогодні історії кохання вона не зніматиме. 

«Востаннє я домовляюся про фотосесію з хлопцем!» — вирішила дівчина, проте в той час почала сумніватися у власній рішучості. Він написав їй два тижні тому, планував зробити сюрприз своїй дівчині, довго обговорював всі деталі, обирав локацію, час… Христина вирішила наплювати на таємничість й набрала клієнта. Телефон абонента вимкнений, або знаходиться поза зоною покриття.

…