Уся ця суміш незрозумілих на перший погляд вчинків і непоясненої мети візиту щойно прибулих гостей була за межами реальності маленького світу Саймона та його родинного гніздечка, де він здебільшого ховався від проблем та світу.
Емоційна реакція не забарилася:
— Що таке взагалі тут коїться? Прошу, я не можу того зрозуміти, мамо. Чому тут цей ошатний пан наче твій лакей, що за цирк і чому невідомі недоброзичливці тут, у моєму домі, погрожують нам? Я тебе знаю, мамо, ти хитра лисиця.
У цей час у голови родини прокинулися якісь стародавні інстинкти, і він уже почав був говорити з напором та долею нахабності, як їхню розмову перервав дзвінок у двері.
— Що за грець, хто це може бути так пізно, вже майже дев’ята вечора? — тихо промимрив Джон.
Він нахилився до вух Евелін, вони прошепотіли щось одне одному, і вона сказала:
— Йди розберись. — Потім, дивлячись на Лінду, додала: — Нам ще зайвих вух у кущах не вистачало. Ідіть разом, простеж за нею.
І Джон пішов разом з Ліндою в бік прихожої, сам же сховався майже біля дверей, якраз навпроти була комірка, де ще якихось сорок хвилин тому Лінда вішала свій власний плащ.
— Ану без фокусів, красуне. Давай домовимось: будеш робити все без проблем — і все обійдеться. Спокійно, героїне, не втягуй у це сторонніх. Добре?
Він трохи привідкрив двері, залишивши шпарину в дверях комірки. Лінда ж відчинила двері й заступила собою прохід, перекривши Джону огляд на прихожу та комірчину. Момент був напружений, та її радо зустріла Кеті Маккормік — дівчинка з кінця кварталу, що продавала печиво і хотіла зібрати невеликі кошти для школи чи скаутського збору для міс Даннел, вчительки, яка перебувала в лікарні внаслідок ускладнень грипу.
— Привіт, маленька, як ти?
— Вітаю, місіс Вегг. Я тут тому, що збираю гроші для нашої шкільної вчительки, яка викладає історію та підміняє на англійській та літературі. Мама з вами домовлялася, тому я тут.
— Так, мила, це дуже добре — допомагати тим, хто сам опинився на межі життя і смерті. У наш час надія дуже потрібна.
І саме від цих слів у комірці Джон тихо занервував і вже мав на думці щось недобре, адже розмова йшла зовсім в іншу сторону — не в бік порятунку чи поліції.
— А так, скільки вам треба?
— Бажаю печива для моїх хлопчиків з кремом та шоколадною посипкою, якщо можна, крем з банановим смаком та дві пачки з кокосовою стружкою.
— Так, дуже дякую, ваш збір підніме ще не одну людину, і в освіті також нам дійсно не вистачає гарних вчителів. Вони добрі, задають небагато домашніх завдань, а ще я люблю практичні заняття й поїздки в музей.
А поки тиша в кухні розривала напругу, Саймон пошепки розмовляв з Евелін:
— Мамо, що це все значить? Я розумію, що ти пережила багато. Але ця історія про бандита в магазині під креком чи героїном, що виносить касу в нічному магазині, та цей пан Блек, що зайшов за покупками та впустив бляшанку довбаного супу… Як мінімум виглядає дивно. Нагадує якесь гостросюжетне нереальне кіно.
— Синку, у нас виникли невеличкі проблеми, які можемо змінити тільки ми і твоя дружина. Бачиш, уся суть у записнику твого двоюрідного прадіда по лінії батька — давньому пророцтві, та часу у нас мало. Поясню, коли гості дадуть нам трохи вільного часу, і можна буде спокійно продовжити.
У цей самий момент напруженого діалогу Саймона з матір’ю в дверях відбувався напружений нервовий епізод, коли дівчинка попросила сплатити рахунок. Лінда незграбно почала нишпорити по кишенях і тут згадала, що гаманець досі в її плащі, тому довелось лізти туди.
— Вибач, Кеті. От моя голова забула геть усе, — сказала вона, розуміючи, що на зворотному шляху залишила гроші в кишені плаща в комірчині.
У цей момент вона пролізла туди, де Джон уже нервово вдивлявся в неї, наче просив закінчити це якнайшвидше, і чомусь нагадував сову з великими здивованими очима. Лінда ж чомусь поглянула на цього знервованого чоловіка, що раніше був елегантним та витонченим, а з іншого боку зрозуміла, що перед нею просто маска — дорогий актор, нічим не кращий за власного чоловіка Саймона. Джон простягнув двадцять баксів, аби вона не продовжувала довгі пошуки гаманця у сумці чи внутрішніх кишенях пальта та курток.
На цьому Кеті пішла, двері зачинилися, Джон, розслабившись, підійшов впевненим кроком до Евелін:
— Добре, що це не чергові свідки пришестя Христа, а то б це затягнулось щонайменше на двадцять хвилин прийомів у стилі «Чи вірите ви в Бога».
Лінда присіла на своє місце, Евелін уже почала продовжувати, але Джон не стримався і додав фразу, яка трохи розізлила і перебила головну зірку в цій кімнаті:
— Добре, що вони не свідки останнього пришестя Ктулху, бо з ним розбиратися — суцільний безлад, а востаннє це закінчилось чумою та затяжним середньовіччям.
— По-перше, я не люблю, коли мене перебивають. По-друге, не треба робити з мухи слона. Звичайна життєва ситуація і нахабні сусіди.
— Саймоне, Ліндо, що ви бачите перед собою? — сказала Евелін, вказуючи на білосніжну чашку.
— Що тут можна бачити, — сказав Саймон, — чашка та й усе.
— Так, але якщо вона чорна чи її взагалі нема — бач, ми часто сприймаємо цей світ таким, яким нас навчили його бачити. Для тебе вона біла, для дальтоніка, який не розрізняє червоне чи зелене, — сіра, а для сліпої людини її взагалі зараз не існує. Ти скептик, і це зрозуміло — поживеш з моє й побачиш стільки ж, тоді й поговоримо про справжнє сприйняття суті та реальний досвід, хто правий, а хто ні.
— Саймоне, ти ще не знаєш усієї правди, — гмикнув Джон.
Евелін трохи поправила комірець своєї розкішної кофтинки та повільно зробила ковток ароматного британського чаю, що лоскотав горло й огортав теплом терпкуватий язик. І одразу обірвала Джона відповіддю:
— Ми що тут, якісь варвари? Досить усюди розмахувати своєю зброєю — це все ж моя вітальня. Ти наче хлопець із льодяником на паличці напередодні Гелловіну. Сядь, і ми продовжимо врешті-решт. У нас спокійна ділова розмова. Ми ж затишна показова родина, а не фермери з Кентуккі чи Огайо.
— Мамо, так ми можемо нарешті з’ясувати, чому ми всі тут і що буде далі? — спитав Саймон.
Евелін лише зверхньо посміхнулася у відповідь на слова сина, наче його питання не вартувало уваги — і саме ця байдужа посмішка стала останньою краплею для Лінди.
— Господи Боже, як ви можете? У вас хіба немає нічого святого, місіс Евелін Річмонд? Ви просто тупе стерво!
— Що таке? Маленька правда в очі коле? — холодно кинула у відповідь Евелін.
— Міс Евелін, може, я вже припиню цю істерику? — спитав Джон, дивлячись, як від загострення ситуації Лінда потроху зривається, а Саймон стає розгубленим і водночас агресивним.
— Ні, раз уже ми всі тут зібралися в так званому родинному колі, тільки різдвяних подарунків не вистачає! Послухаю скиглення своїх діток — дам їм можливість видихнути на повні груди та зняти тиск. То що ти там казала, маленька?
— Міс Евелін Річмонд, я розумію, що у вас було важке життя, і те, що ви мали, даруйте, — скільки, три шлюби за останні вісімнадцять років? І це тільки те, що нам відомо. Це аж ніяк не робить з вас святу мученицю.
— Авжеж, судити жінку — це свята справа, особливо якщо сама свята вже досвідчено шастала по чужих родинах і штанах чужих хлопців!
— Ні, місіс, це не так! Евелін, мамо, заради Бога, родина — це святе, єдине, заради чого я покладаюся кожного разу. Це моя донька та сніданок моєму чоловікові перед роботою. Я не знаю, як живуть інші, але так живу я. Заради чого ми взагалі живемо?
— Отже, моя люба свинка заговорила! Свинка, свинка, хрю-хрю! Уже засмаченьке йде до сну, будемо садити, патрати та коптити на вогні! Саймоне, дивись, ця дурепа — цинічна гримза та єхидна маніпуляторка! Ось чому ми не можемо жити у своє задоволення, і ось чому ти нещасний і проєктуєш усе на власну родину!
— Свинко, тихо не мовч, свинку, дужче все пищи — коли різати пора, не сміється дітвора!
— Саймоне, ти ж бачиш, як твоя мати глузує, і нічого не робиш! А як же шлюбні обітниці? — не витримала Лінда.
— Люба, люба, не налаштовуй дитину проти матері… — почав Саймон.
— Яка ж ви мати, яка йде проти власної родини?! — не вгавала Лінда.
— Бачиш, синку… ось чому мами не люблять хвастливих дівчат з МІТ… і Ліги Плюща… — протягнула Евелін.
— А ви не хотіли цього шлюбу і ставили палиці в колеса нашої родини, навіть на хрещення онуки не прийшли! — вибухнула Лінда.
— Саймоне, та не мовчи ж ти!
— Саймоне, слухай маму, будь гарним хлопчиком… — процідила Евелін.
— Господи, ви обидві — стерви, гідні найліпших різок з пекла! Саме через такі сварки я думаю про самогубство на роботі, замість того щоб забрати доньку й розлучитися! Лінда, ти виявилась такою самою матір’ю, тільки кров пити готова! — не витримав нарешті Саймон.
— Так, мені це вже починає набридати… Схоже, хтось занадто багато говорить у цілому всесвіті, — холодно кинула Евелін, гнучко обіпершись об темний виступ балкона, і глянула на Лінду. — Так, треба заткнути малу курву. А я поки піду гляну, як там моя онучка…
На кілька секунд у кімнаті запала важка, задушлива тиша — кожен намагався опанувати себе.
— Так, мені й самій цікаво, поки ви тут. У мене вдома залишилась донька Софія, і мені доведеться сподіватись тільки на те, що вона не заплаче і не прокинеться. Інакше доведеться йти її заспокоювати, — додала Лінда.
— Джоне, покажи нарешті, чому ми всі тут з’явились, — командним голосом сказала Евелін, єдина зірка цієї миті.
У цей момент Джон дістав маленький записник повільно з лівої кишені. Він був напрочуд витончено зроблений, з чорною оправою, золотими тонкими лініями по краях та зображенням п’ятикутної зірки, опущеної в них, зібраної з п’яти окремих фрагментів, що складались у її лінію.
— Це щоденник твого двоюрідного прадіда Чейза Колла Блейка Третього, — Джон кивнув і продовжив розмову за Евелін.
— Сер Кол Блейк, або Чейз, як його називали друзі та побратими, був простим фермером з Огайо, предки котрого мігрували з Англії в пошуках нового життя та були колишнім збіднілим дворянством. Сам він був напрочуд розумним, але ще не мав того статку, який мав ваш батько, містере Вегг. Він був учасником Другої світової і служив у військах оперативного забезпечення, яке в кінці війни прикріпили на деякий час до трофейної групи, оскільки він був людиною освіченою, вивчав мови, літературу та мав досвід у малюванні. Його взяли під час зачистки та збору в замку Вевельсбург у Німеччині — це дуже цікаве історичне місце, — і саме там ваш родич знайшов таємний щоденник Гіммлера з дослідженнями та окультними записами, які він приховав. Тобто мої предки якимось чином причетні до решток нацистського режиму — цього ще не вистачало, шлейфу вироків у родині, — подумав про себе Саймон.
— З вашого дозволу я продовжу. Пан Чейз Блейк повернувся з цією знахідкою додому, ще довгих шість років він вивчав записи, час від часу йому вдавалося щось розшифрувати, і він намагався знайти практичне застосування. Нарешті одним з ритуалів він викликав потойбічну істоту, що вбила всю його родину, захопила як носія його малого сина, і призвела одночасно до божевілля та осліплення його самого, натомість наділивши на деякий час можливістю пророкувати майбутнє. Тож саме тому ми тут: ваш предок повідав записи, і всі ми в цьому щоденнику Чейза й Гіммлера.
— Мамо, і як таке можливо, тут ми всі у небезпеці? Ти постійно приховувала всі таємниці і навіть не намагалась розказати?
— Насправді все вже давно почалось, тільки ви останні, хто про це дізнається. Бачиш, у цьому записнику є запис про ритуали вікінгів, кельтів та перших переселенців: кожні сто років заради ордену треба віддати кров його родини, кров первосвященника, — договір між балансом сил. Ти ще не усвідомив цього, адже настав третій місяць перед Гелловіном, і якщо буде четвертий чи п’ятий, може бути пізно. На жаль, обставини примушують бути рішучими: мені потрібна ця кров, або кров онуки Софії як жертва. Жереб випав на твою дружину. І так уже склалось, що цього місяця потреба обряду в цьому ритуальному місці звела нас усіх у цьому домі воєдино, тому ми маємо принести у жертву ту, що в домі, аби баланс не зіпсувався.
— Усі проблеми варто зарити в землю.
— Так, володарко, — відповів Джон, — я все зроблю.
Здавалося, що все вже втрачено і Лінду чекає миттєва смерть, адже гра в піддавки з темрявою інколи вилізає боком усім, хто хоче припасти до її гри.
Джон відійшов, зиркнувши з пройому дверей на вулицю. Він повільно вдивлявся вдалечінь, чи не помітить якісь знайомі обриси чи ні. Він витягнув руку, тримаючись за дверний пройом, і наче підвісився колись із темряви — як того самого разу з офіціанткою при знайомстві в кафе. До нього підійшла фігура кремезного чоловіка середнього віку, яка за рогом чекала в машині, поки його не підзовуть. Увійшовши в кімнату, Джон сказав, що бачить: не дарма пильнував знайомого, добре, що він був поруч увесь час.
Лінда ж впізнала в блакитноокому незнайомці з короткою акуратною зачіскою когось, хто недавно представився електриком чи кимось ще. У її згадках вона точно закарбувала обличчя, але чітко сказати, ким саме був чоловік, не змогла.
Джон витягнув з кишені елегантний маленький пістолет, вказуючи на Саймона, щоб той ішов у найближчу кімнату чи сидів смирно, аби не довелося вирубати. Тим часом він привітно наказав новому знайомому зв’язати Лінду, поки вони будуть зайняті та все облаштовуватимуть. Тож змах очей зайняв лише пару секунд, а в сусідній кухні вже сиділа зв’язана Лінда на стільці біля обіднього столу, поряд під наглядом Евеліни. Там же був і Саймон, який чітко закарбував на лиці страх та якусь невагому нерішучість, змішану з безкомпромісною покорою.
І поки Лінда була з ганчіркою у вигляді функціонального кляпа, Саймон спробував витримати паузу й при цьому розпитати, що то за чоловік, а Евеліна наче захоплювалася самим процесом — так наче це був самий пік її довершеного плану екзекуції.
Моторошні думки зависали в кімнаті, і страх заповнив серця невдалих мучеників. Джон, що стояв біля Евеліни, нагнувся і прошепотів, що відійде разом із новеньким, поки вони паряться з підготовкою, бо, як виявилося, яму навіть для невеличкого погребіння двійко парубків міцної статури в місцевому важкому ґрунті викопають приблизно за шість або вісім годин.
Тим часом здивований таким перебігом подій Саймон ніби в рот води набрав, намагаючись заговорити, загіпнотизувати, відволікти — адже у слушний момент гадаючого можна завжди звільнити жінку і втекти, принаймні так здавалося на початках.
«То що це за Джон такий і маю звідки ти його відкопав? Експонат схожий на суміш дикого добермана та витонченого англійського лорда, не менш ніж кронпринц зі правом на королівське правонаступництво».
«О, мій лютий дурник, він завжди був мені як мій синочок. Те місце, що я не бачила в тобі, з охотою компенсує цей хлопчик, він наче змінить колись мене. Якщо згадувати ту історію у подробицях, то звісно і він, і його батько — ще ті інтригани. Мама Джона була гарна, звісно, будь-хто б дався на таку фігурку, але вона мала абиякий недолік — вона була чесна. Правдива, наче побожна біла овечка. Спочатку вона радо прийняла родину та статки чоловіка, батька Джона Еріка, а потім виявила, звідки ж ті гроші тягнуться золотим водоспадом в її родину. Коли хлопцю було 8, вона пішла від нього, покинула родину, а невдовзі вийшла заміж вдруге. Що то — лише експансивний викид запізнілої родинної драми? Це вас підштовхнуло до того, що ви нас тут затримали, зв’язали мою дівчину та ще підступно змовили проти нашої родини?» — спитав Саймон з відчаєм. Він набрався рішучості, але ще переходити межу було вкрай небезпечно: лезо душі у матері завжди мало бути надто загостреним, аби просто порізати навпіл у тілі весь ентузіазм.
«Я продовжу, не будь скаженим, ти наче сам не задивлявся на ту секретарку, ніби не знаєш, земля слухами повниться. Отже, довго боротись із совістю вона не могла, та й може новий чоловік відімкнув Джону підступну… вона прийшла знову, і от так виявилось, що не може більше тримати в таємниці, куди ті невинні дівчата пропадають по вулицях. Казала щось типу, що ледь не сняться вони їй щоночі. Отже, єдиним інструментом було підкинути ритуальний ніж до шафки, відчинивши перед тим попередньо вкоротивши зміїного язичка цьому диявольському янголяті. Малий Джон ще тоді мав неабиякий хист та талант маніпулятора. І, зазирнувши в очі Лінди, яка немов пролила сльозу через оскому та страх саморуйнування, її ілюзії просто продовжував робити вигляд, що все йде за планом».
«Отже, за намовою батька, тоді ще в 14 років, він затаїв злобу на матір, яка їх покинула, та вбив її, підкинувши ніж вітчиму. Дуже хитре чоловіченя встигло вкласти ніж в руку завчасно — обидва були саме звідти. Його ж Джон був у рукавичках, коли поліція після смерті прийшла з обшуком до дому й виявила ніж з відбитками, причетний до щонайменше 18 вбивств за останні 7 років. Оскар, ледь не втративши клепку, йому нічого путнього до голови не прийшло, як кинутись навтьоки, і його затримали на місці, там же неподалік від його власного будинку. Джон же вдав розпач, розкис та просто побіг в клініку для душевнохворих на стрес та втрату, і він за пів року за намовою батька вийшов з чистою совістю, приєднавшись до сімейної справи й тим самим відвівши підозри і від культу, і від самого себе. Цап-відбувайло, вітчим Оскар, сам постане перед усіма у вигляді винного та вирішить одним махом і всі наші турботи на довгі роки».
Тим часом рихлий ґрунт падав на потужний провітр, ямки порожнечею вимальовувалися — чималий етап роботи та його переконливе усердя. Хлопці копали раз через раз, аби не втомитись до смерті.
«До кінця… незаможний… не можу на це дивитись», — коротко тявкнув собі під ніс Саймон, коли його дружину схопили і ніби намагалися взяти за підборіддя, показуючи, хто тут головний.
«На щастя, нам не доведеться мучитись, ми ж не будем спускати її прямо зі прив’язаним стільцем», — сказав Джон, дивлячись на пику явно здивованого незнайомця, що був не такий простий і вже більш впізнаваний. «Насправді я знаю, хто це», — подумки сказала Лінда. «Це офіцер Віллі, тобто старий лейтенант Джозеф Вінстон Вільямсон, про нього ще писали у новинах і не раз». «О боже, то це саме той коп з новин зі стрічки, яку я гнав в унісон», — здогад промайнув у голові Саймона.
«Нічого, мила, менше справ, менше турбот, готування для себе, щастя — її дитина, навіть такої емоційно покаліченої, як мій хлопчик. Проте навіть той неповноцінний, я його люблю, він з іншого стада — вівця, не вовк», — відповів тут Джон.
Розмова на кухні стихла, і невдовзі до кімнати зазирнув Вільямсон, який досі мовчки чекав своєї миті.
* * *
— Що ж, у біса, робити з дівчиною? Куди її подіти? — виразно, карбуючи кожне слово, запитав Вільямсон, холодно й майже без емоцій, наче й сам не вірив тому, що зривається з язика.
— Тобі не варто хвилюватись, усе вже продумано, — відповів Джон.
— Ну звісно, хазяїн — барин, — буркнув Вільямсон. — Тобто, ти хотів сказати, що ми просто перенесемо жінку прив’язаною до стільця через кухню, скориставшись снодійним? Ось, у мене трохи є, — показав він. — Ми з напарником перенесемо тіло тоді, коли буде треба, без зайвого шуму й метушні, а потім приберемо все і забудемо. Підемо в той бар, який ти згадував минулого тижня — там непогане пиво й пристойні сосиски, а не якась дешевина. І поки офіцеру Вільямсону не світить нічого, крім чергової лавки, — усміхнувся Джон.
Поки Евелін підійшла до холодильника, а пильний Вільямсон думками вже блукав десь у барі, Саймон скористався моментом і втік. Він повільно піднявся зі стільця, підійшов до дверей і, відкривши їх, кинувся тікати, поки нещастя не наздогнало його чи Лінду. Раптом, помітивши це, хтось скрикнув: «Де, у біса, Саймон?!»
— Що?! — крикнув Вільямсон. — От зараз саме час було його зв’язати, мерзотник, — з огидою сказав він. Тим часом Саймон устиг пробігти метрів п’ять, шукаючи очима хоч якесь світло чи проблиск автомобільних фар удалині. Джон тим часом спокійно нагвинчував глушник на свій «Вальтер ППК» і, прицілившись у ногу Саймона, вистрілив. Той упав. Виявилося, куля лише зачепила ногу — рана була неглибокою, буквально пару сантиметрів, але цього вистачило, щоб зупинити втечу, поки шум міг привернути увагу сусідів.
Пораненого Саймона тихо затягли назад у дім, намагаючись не привертати зайвої уваги. І Вільямсон, і Джон охоче прибили б його на місці за таку зухвалу спробу втечі й зірваний план, але стрималися.
Тим часом тіло Лінди повільно переносили в підвал, де на неї чекало те, що лишилося від її колишнього життя. Знерухомлена, вона була наче лялька, але звуки й поштовхи знизу поступово привели її до тями. Ще раніше вона краєм ока помітила, що в кімнаті весь цей час хтось був присутній — тінь, яку ледь можна було розгледіти, промайнула, наче відображення в тьмяному дзеркалі.
Здавалося б, історія мала добігати кінця. Але саме тоді Лінда опинилася на межі сну, маячні чи якоїсь напівсвідомої ментальної проєкції.
Спершу в її свідомості спливали думки про родину, дітей, теплі спогади про найкращі часи — свята, спільно проведений час, суперечки, тепло почуттів, а потім — самотність. І раптом, наче за клацанням пальців, вона опинилася в чорному тунелі, а вийшовши з нього — на голому полі без листя, де її пронизував холод. Попереду виднівся старовинний будинок часів королеви Вікторії. Біля нього стояла маленька дівчинка, вдягнена в одяг, схожий на моду XVII століття, а сама Лінда відчула, що й на ній тепер старомодна сукня та робочий одяг — щось середнє між нянькою й кухаркою, у фартуху та важкому взутті. Вона спостерігала за цією картиною, наче за чужим сном, — так, ніби її власна свідомість перетнула межу між живими й мертвими.
Усе навколо виглядало мирним і впорядкованим: сад, квіти, стиглі ягоди. Та раптом удалині з’явилися ознаки наближеної грози — грім і блискавки, і здавалося, що буря ось-ось накриє маленький будинок і саму душу героїні. Але з пилової хмари на обрії, що наближалася, Лінда раптом зрозуміла: це не буря, а табун диких коней — сотні, а може, і п’ятсот голів, — і, не маючи іншого виходу, вона побігла геть щодуху. За кілька хвилин з’ясувалося, що будинок стояв за вісімсот метрів від урвища, за яким відкривалося широке поле.
Пробившись крізь марево й на мить зупинившись, вона почула у своїй голові чіткий внутрішній голос: «Що я тут роблю? Я сильна чи слабка? Як там моя родина, на кого я залишила дитину?» І, втративши опору, вона повільно почала падати з урвища на каміння серед моря квітів, у стрімкий потік, що рвався на волю, — але не розбилася.
Марево тривало далі: тепер вона лежала на копиці сіна, вбрана в селянський одяг, а за рогом чувся тихий, грайливий сміх — здавалося, наче хтось переживає романтичний момент. Вона спробувала підвестися й вийти з іншого боку, але, пройшовши крізь дверний проєм, опинилася вже не служницею на побігеньках, а вишукано вбраною знатною дамою. Перед нею стояла жінка в розкішному, але стриманому вбранні, з вишуканою зачіскою і явним аристократичним лоском — вочевидь, заможна пані, яка саме обирала віяло чи якийсь інший аксесуар. Інша служниця докірливо кинула: «Чого стовбичиш, наче зроду пані не бачила? Ти ж знаєш, що вона збирається на бал».
Але щось у погляді цієї незнайомої жінки змусило Лінду знову провалитися в темряву — туди, де на неї чекала невідомість.
Лінда більше не могла терпіти: очі наповнилися сльозами й болем, вона впала на землю в темряві, лежала й запитувала стомленим голосом: «Чого ви від мене хочете? Що ви хочете цим сказати?»
І тоді з двору до неї підійшла маленька дівчинка років одинадцяти й сказала: «Не хвилюйся. Інші тебе не зрозуміють — це все спогади однієї жінки, яка колись була в такому ж становищі, як ти».
Усе знову змінилося: кімната з родинними дзеркалами, і одне з них — те, біля якого крутилася жінка. Ця жінка, коли була зовсім юною, мала неабияку владу над серцями — зачаровувала, вміла маніпулювати, була відомою при дворі й наближеною до можновладців. Її єдиною справжньою слабкістю була зрада: ще змалку вона вивчала трав’ярство, збирала знання про алхімію, училася впливати на людей і підкоряти їхню волю. Спершу вона заснувала серед своїх однодумців невеликий гурт, який з часом перетворився на справжню таємну ложу. «Ходімо, я покажу тобі, чим усе закінчиться», — маленька дівчинка потягнула Лінду за руку, і вони пішли далі разом.
«Бачиш, тут були романтичні натяки й прикрашені баладами почуття. Дзеркало ніби саме собою відображало поцілунок у кімнаті, наповненій легким ароматом». Дівчинка додала: «Вони не могли розпізнати зради, бо були закохані, а любов — сліпа», — і кивнула у бік чоловіка, який ще кілька хвилин тому виглядав закоханим, а тепер пильно щось шукав — можливо, приховані документи.
«Ходімо далі», — і так Лінда опинилася вбраною за модою XVII століття серед людей у масках, які виконували якийсь дивний, урочистий ритуал. Один із них зняв маску — і виявилося, що це той самий чоловік. Лінду охопили біль, слабкість і ненависть водночас — вона не могла нічого змінити, і її голос затремтів від безсилля.
У тьмяному світлі сну Лінда побачила постать у старовинному вбранні — ніби зі сторінок давніх хронік. Голос звучав, як ехо крізь століття: «Не всі зрадили закони предків. Є ті, чия вірність живе й досі. Таємниця не лише в дзеркалі, а в крові, що зв’язує покоління. Пам’ятай, Ліндо: не всі зреклися…»
Лінда прокинулася з важким подихом. Вона зрозуміла, що тепер знає правду: її свекруха й Джон — лише частина давнього ордену, і ця таємниця досі жива. Тепер настав час діяти.
* * *
Лінда з важкістю розплющила очі. Світ довкола неї плив, перетворюючись на розмиті плями. Різкий ляпас по щоці змусив здригнутися, повертаючи до реальності.
Джон стояв перед нею, його обличчя нависло в напівтемряві. Він злегка ляснув по обличчю, аби швидше вона прийшла до тями. Потім неквапливо простягнув руку і ослабив ганчірку, що слугувала кляпом, аби вона не задихнулась, та одночасно намагаючись переконатись, чи все добре.
— Здається, пані вже з нами, нарешті потроху до тями приходить, — сказав він.
Ззаду донісся роздратований голос Евелін: — Боже, коли вона вже очуняє? Нам тут скоро до справи братися, а вона тут із себе королеву будує!
—…Арвісина… — хрипко прошепотіла Лінда, дивлячись крізь Джона в порожнечу. — Арвісина…
Погляд її очей, ще затуманений снодійним, був розфокусований. Вона все ще бачила господарку дзеркала.
— Як вона назвала її?.. — видихнула Евелін голосом, у якому роздратування миттєво змінюється на стривожений шок і невіруючий острах.
Після цієї фрази вона, намагаючись збити з себе це заціпеніння й опанувати тремтіння в руках, нервово витягла з кишені пачку сигарет із запальничкою і, не бажаючи більше залишатися в цій гнітючій атмосфері підвалу, попрямувала нагору, щоб покурити й заспокоїти нерви.
Приголомшений Джон позадкував, його обличчя зблідло. — Як… звідки ти можеш це знати? — прошепотів він. — Це ім’я засновниці нашого ордена… Воно надто секретне. Вільямсон, не розуміючи, в чому річ, спитав що відбувається. При тому розводячи руки від здивування таким плином подій. На що почув коротку відповідь Джона: — Зрадники,… це відступники…
Не маючи сил стримати паніку, Джон кинувся до виходу, слідом за нею. У підвалі залишилися Лінда та поліцейський.
Він стояв за три метри, спираючись спиною на полиці. Лінда, скована жахом, дивилася не на нього, а за його спину. Підвали в таких будинках живуть своїм окремим життям з присмаком материнської турботи сирості та чимось надприродним, прихованим по закутках такого великого простору. З темряви, зовсім безшумно, висувався манекен. Порив вітру, що просочився крізь щілини, змусив білу тканину ворухнутися. Раптом рух припинився, і Лінда побачила, як у районі рота тканина натягнулася, ніби хтось зробив вдих. Він на секунду здригнувся, здавалось, вираз ожив у якійсь формі єхидної посмішки. Манекен, повільно і лякаюче, почав повертати голову до неї.
Тієї ж миті в її свідомості пролунав знайомий голос, відлунивши в тиші: «Тихіше, тихіше… Скоро буде час діяти».
Лінда застигла; манекен, продовжуючи повільний поворот голови, дивився просто на неї своїми порожніми очима.
Поліцейський стояв, ліниво жуючи шматочок гумки і переминаючись з ноги на ногу. Навіть не підозрюючи, що чекає на нього за поворотом, і що в цей момент баланс сил повернувся на правильний бік, на сторону тих, кого завважливо охрестили самі відступники.
Раптом, у повній тиші, пролунало оглушливе клацання: хтось невидимий вдарив по рубильнику, і підвал миттєво занурився у суцільну темряву.
Мертва тиша підвалу стала майже відчутною; кожен подих був несамовитою боротьбою. Охоплені страхом невідомості, Лінда і поліцейський завмерли в очікуванні, не знаючи, що принесе наступна напружена секунда.
Темрява мимоволі оживала, наповнена важким, холодним повітрям. Наче скривленою, єхидною усмішкою, та невідворотністю падіння метелика з зламаними крильцями, що безпорадно тріпоче, так само неприродно тріпотіли серця живих у цьому домі. Зловісна сила заповнила кожен куток, кожну тінь, просочивши простір дому відчуттям невідворотної загрози. Здавалося, сама ніч вступила в цю смертельну гру.