МОРАНА
Київ пахнув різко: свіжим дьогтем із човнів, солодким ладаном із церкви та старою, перепрілою землею.
Двоєвір’я тут нікого не шокувало: на шиї міг висіти хрестик, а під поріг кидали зерно для домовика. Величний Дніпро повільно котив води повз похилені тини й високі тереми, а старі церкви виспівували дзвонами на весь Поділ.
Чужинці – купці з півночі чи брудні прочани – звично роззявляли роти, дивлячись на це блискуче місто.
Марко знав це місто краще за багатьох – не парадне, а зі споду: брудні задвірки, пропахлі рибою та потом. Тут він заробляв свої гроші, тут ставав на ноги і швидко збагнув: хочеш вижити – тримай язик за зубами.
Був він кремезний, широкоплечий, із руками, однаково звичними до весла й рахівниці. Чорне волосся нагадувало воронове крило, а темні примружені очі видавали людину, яка звикла бачити на кілька кроків наперед – у товарі, в іншій людині, у можливому зиску.
Марко був гордий і самовпевнений. Схилявся хіба перед Божою волею та, може, пам’яттю предків. Робив те, що хотів. Домовлявся з усіма, а коли домовитися не виходило – купував.
Жив він на Андріївському узвозі, у різьбленому дерев’яному будинку над Дніпром. У кожен візерунок, казали сусіди, майстри вклали місяць життя. Удень сюди долинав запах смоли й річки. Вночі – тільки тиша та вітер у ставнях.
Марко торгував усе життя і знав ціну кожній речі. Поки не зустрів свою дружину. Ярославі ціни не було. Вона стала єдиним у його житті, що не можна було зважити чи оцінити, – і без чого він не уявляв себе в цьому світі.
Вона й справді була гарна: тонка в стані, з косою кольору стиглого жита, що спадала нижче пояса, і ясними блакитними очима – такими, як небо над степом у липні. Але не сама краса тримала Марка біля неї всі ці роки.
Ярослава не була тихою. Вона була стриманою – різницю Марко відчував, хоча не завжди розумів. Коли він гарячкував, вона мовчала. Коли він вирішував, слухала. Та в її очах завжди залишалося своє, недоступне йому.
У них було все, що можна купити, – з ближніх торгів і заморських базарів. Одного вони не могли – мати дитину.
Про це не говорили за столом, не говорили при слугах. Лише вночі, коли будинок затихав і між ними залишалися темрява та дихання одне одного.
– Не вдалося й цього разу, – сказала якось Ярослава в темряву. Не йому – собі.
Марко почув. Довго мовчав.
– Спробуємо ще, – сказав нарешті.
– Звичайно, спробуємо.
Голос її не здригнувся. Лише рука, покладена йому на груди, на мить стиснулася сильніше, ніж треба.
– Ти не винна, – сказав Марко.
– Я знаю.
– Тоді чому мовчиш так, як винна?
Ярослава довго не відповідала.
– Бо ти дивишся на мене вранці. Перевіряєш обличчя. Шукаєш ознаку. І щоразу, коли не знаходиш, якась частинка у тобі гасне. Я це бачу.
Марко хотів заперечити, але не зміг.
– Пробач.
– Не проси пробачення за те, що надто мене любиш.
Вона повернулася до нього спиною й притулилася ближче. На цьому розмова скінчилася, хоча обоє ще довго не спали.
Роки минали. Марко посилав каравани до знахарів, цілителів і чаклунок на болотах – до тих, хто мовчки брав золото й нічого не обіцяв.
До однієї з них він поїхав сам, без слуг, узимку, коли Дніпро вже скувало кригою. Хата стояла на острівці серед очерету. До неї вела гать із хмизу, що тріщав під ногами.
Двері відчинила стара – удвічі менша за Марка, згорблена, але з такими очима, що здавалося, вони були більші за все її обличчя. Світлі, майже прозорі, вони дивилися крізь людину й зупинялися десь глибоко всередині.
– Купець, – сказала вона, не питаючи. – Знаю, навіщо приїхав. Заходь, поки не замерз.
У хаті пахло сушеними травами й димом. На столі стояла миска з водою, чорна, як дьоготь.
– Дружина здорова? – спитала стара, всипаючи щось у воду.
– Здорова.
– Ти здоровий?
– Слава Богу.
– Тоді справа не в тілі.
Стара довго дивилася в миску, потім примружилася.
– Є двері, які самі не відчиняються. Твої замкнені не хворобою. Чимось іншим.
– Чим?
– Не знаю. Бачу тільки замок.
Марко поклав на стіл гаманець із золотом. Стара навіть не глянула.
– Цього не купиш, купче. Або відчиниться само, коли настане час, або не відчиниться ніколи. Забери золото. Мені воно ні до чого. Тобі ще знадобиться, коли настане час платити.
– За що?
Стара підвела очі. Вперше за всю розмову в них промайнула тінь жалю.
– Не знаю. Сам дізнаєшся. Пізніше.
Марко поїхав додому в темряві. Слова старої довго не виходили з голови, хоч він і намагався забути їх, як забувають дурне ярмаркове пророцтво.
А Ярослава палила свічки в кожному храмі. Не просила голосно, а просто стояла, доки в неї не починали тремтіти коліна.
Якось Марко застав її в Десятинній церкві. Вона стояла нерухомо так довго, що дяк уже двічі пройшов повз і стурбовано поглядав, чи не стало їй зле.
Марко не підійшов. Стояв позаду й дивився, як тремтить полум’я свічки в її руці. Уперше в житті він не знав, як допомогти людині, яку любив найбільше.
Час минав. Нічого не змінювалося.
А потім Ярослава завагітніла. Просто одного ранку – завагітніла. Без знаку, без дива. Марко не знав, чому саме тоді, і не питав. Ярослава теж нічого не казала. Тільки очі її сяяли, і в погляді оселилася тиха впевненість – вона вже знала те, чого не знав ніхто інший. Вагітність носила легко. Двір загув новиною ще до того, як Ярослава сама остаточно в неї повірила.
Першою прийшла бабця-повитуха Одарка – та, що прийняла пологи в половини Подолу й знала більше замовлянь, ніж дяки молитов. Вона оглянула Ярославу, обмацала живіт, пожувала губами.
– Круглий живіт, високо носиш – хлопець буде, – сказала впевнено. – Та байдуже на прикмети. Головне – бережи себе.
Після цього Одарка дала настанови, яких у домі взялися дотримуватися суворо. Ярославі пов’язали на зап’ясток червону вовняну нитку від лихого ока. Наказали не сидіти на порозі, щоб дитина не застрягла між світами, не дивитися довго на вогонь, щоб не народилася з плямою на обличчі, не зав’язувати вузлів і не плести кіс – це, за старими віруваннями, віщувало важкі пологи.
Ярослава слухала з рівним обличчям і кивала. А коли Одарка пішла, тихо сказала Маркові:
– Половину забуду ще до вечора.
– То я нагадуватиму.
І справді нагадував – суворо, наче пильнував дорогий вантаж.
Сорочку для дитини Ярослава вишивала сама, довгими вечорами при каганці, хоча в домі вистачало служниць. Червоні й чорні нитки складалися в узор: ромби родючості вздовж коміра, хвилясті лінії води по подолу.
– Чому сама шиєш? – спитав якось Марко, дивлячись, як голка миготить у її пальцях.
– Бо кожен стібок – це слово, – відповіла вона, не підводячи очей. – А чужого слова в моєму оберезі мені не треба.
Вона носила широкий пояс із вузлами-оберегами, зав’язаними Одаркою, і вже не стягувала плахту так туго, як молоді панночки. Волосся заплітала в одну косу – так велів звичай для вагітної.
Двір гудів. Няньки пророкували хлопчика, сусідки приносили обереги й поради. Одна дала пучок засушеної рути, зашитий у клаптик полотна, – під подушку від нічних страхів. Інша принесла часникову низку на двері дитячої, хоча дитяча ще навіть не була готова. Третя радила не дозволяти нікому переступати через тінь вагітної, щоб не забрати дитині долю.
Ярослава приймала все з рівною ввічливістю, хоча Марко бачив: їй це набридало. Та вона мовчала.
Одного вечора, коли останні гості пішли, а двір затих, Ярослава важко зітхнула:
– Якби мій живіт слухав стільки порад, скільки я, він би вже сам собі народився.
Марко засміявся вперше за багато днів.
Але ночами було не до сміху. Коли Марко вже спав, Ярослава лежала з розплющеними очима, поклавши руку на живіт. Прокидаючись, він бачив у темряві блиск її очей.
– Чого не спиш? – питав тихо.
– Думаю.
– Про що?
– Про те, що не всі жінки доношують дитину живою.
Голос її був рівний, але Марко чув, чого коштувала їй ця рівність.
– Знаю жінок, які після такого вже нічого не думають. Взагалі.
Він притягнув її до себе й поклав руку поверх її руки.
– З тобою буде інакше.
– Звідки ти знаєш?
– Не знаю, – чесно відповів Марко. – Але вірю. А більше мені нема на що спертися.
Ярослава мовчала, тоді клала голову йому на плече. Так вони й засинали – не тому, що страх минав, а тому, що деякі речі легше нести вдвох.
Того вечора сонце вже хилилося за обрій. У відчинені вікна заходив запах липового цвіту.
Ярослава замовкла на півслові й поклала ложку. Марко не одразу це помітив: розповідав про новий вантаж із Царгорода, про мита на переправі, про дрібниці, які за мить втратили будь-який сенс.
Вона підвелася, тримаючись за край столу. Обличчя залишалося спокійним, але пальці побіліли від напруги.
– Що з тобою?
Ярослава не відповіла. Повільно вдихнула й завмерла.
– Ярославо.
– Тихо. Дай мені хвилину.
Хвилина минула.
Вона підняла на нього очі. У них не було страху – тільки зосередженість людини, яка вже ступила туди, куди іншому дороги немає.
Ярослава підійшла й поклала руку йому на зап’ястя.
– Сьогодні.
– Ти певна?
– Купцю, я жінка. У таких справах я певніша, ніж ти у вартості свого краму.
Марко хотів засміятися, але зміг лише коротко видихнути.
– Болить?
– Ще терпимо.
Вона заплющила очі. Під тканиною сукні живіт напружився й повільно опустився.
– Терпимо, кажу. Поки що.
Марко підвівся. Руки стали зайвими: хотілося схопити, донести, захистити – а захищати не було від чого.
– Клич Одарку, – сказала Ярослава вже різкіше. – І не стій так.
Він не рушив.
– Марку.
– Так.
– Якщо щось станеться… – Ярослава не договорила, стиснула його руку. – Я хотіла, щоб ти знав. Усе життя. Тільки ти.
– Не станеться, – сказав він твердо, хоч сам не був певен. – Чуєш? Не станеться.
Від болю Ярослава зігнулася.
– Одарку!
Він кинувся до дверей і ще з порога почав гукати слуг.
За кілька хвилин дім, що досі дрімав у вечірній тиші, загув. Служниці носили воду й чисте полотно, готували підстилку. Хтось біг до сусіднього двору по ще одну повитуху.
Одарка прийшла останньою. Увійшла неквапно, владно, з торбою через плече.
– Усі двері навстіж, – наказала вона, ще не знімаючи хустки. – Скрині, комори, льохи. Усе замкнене – відімкнути. Усе зав’язане – розв’язати.
– Навіщо? – не втримався Марко.
– Щоб дитині легше було вийти у світ.
– Хіба замок може втримати дитину?
– Не сперечайся з тим, чого не розумієш. Замкнене тримає замкненим. Хочеш, щоб син застряг між цим світом і тим?
Одарка вже прямувала до опочивальні.
За годину в домі не залишилося жодних замкнених дверей. Відчинили скрині, комори й навіть клітку з птахом на кухні. Ключниця, дружина Йосипа, розв’язувала останній вузол на фартусі, коли повз неї провели Ярославу. Дві служниці підтримували її під руки.
Ярослава була бліда, зосереджена, одну руку тримала на попереку.
В опочивальні вже палали свічки. Над порогом висів оберіг – пучок часнику, вплетений у червону нитку, яку Одарка освятила в церкві.
Марко залишився у великій залі. Спершу він стояв посеред кімнати. Потім почав ходити від стіни до стіни. За дверима почувся перший стогін – приглушений, короткий. Марко стиснув кулаки. Усе життя він умів давати лад речам: торговим шляхам, цінам, боргам, людям. Тепер за дверима була його дружина, і він не міг зробити для неї нічого.
Він підійшов до вікна.
Місяць уже піднявся. Двір лежав у тінях.
Тоді Марко побачив жінку.
Вона йшла через подвір’я. Не до брами й не від брами – просто йшла, без поспіху. Темна накидка, глибокий каптур. Її хода була рівною, спокійною. Так ходять ті, хто нікуди не спізнюється.
Жінка зупинилася під вікном.
Марко хотів покликати варту, але не покликав. Собаки мовчали. Не скрипнули ворота, не озвався жоден сторож. Вона не входила до двору. Вона просто була в ньому.
Жінка підняла руку й відкинула каптур.Місячне світло впало на її обличчя.
Марко бачив багато вродливих жінок – при княжому дворі, на ярмарках, у чужих містах. Їхня краса мала ціну: за неї домовлялися, сперечалися, віддавали землі й золото.
Ця врода не мала ціни.
Високі вилиці, темні губи, бліда шкіра з тонкими синіми жилками біля скронь. Її очі дивилися не на Марка, а крізь нього.
Біле, майже срібне волосся спадало десятками тонких кіс. У кожній темніли зів’ялі квіти й поблискували дрібні перлини.
Марко подумав про могильний вінок. Потім – про весільний. Різниця виявилася меншою, ніж він хотів би.
Він не міг відвести погляду. Хотілося підійти ближче й водночас зачинити віконницю.
Жінка ледь усміхнулася.
– У тебе народився здоровий хлопчик, – сказала вона. – Вітаю.
Марко вхопився за підвіконня.
– Звідки ти знаєш?
– Знаю.
– Хто ти?
Вона нахилила голову.
– Прийде час – дізнаєшся.
– Який час?
– Не цей.
За стіною почувся плач – гучний, сердитий, живий.
Марко обернувся на звук. Коли знову подивився у двір, жінки вже не було. Вона не пішла. Просто перестала бути видимою.
Марко кинувся до опочивальні. На порозі стояла його мати – зі сльозами на щоках, із розсипаними сивими косами.
– Марку, сину! Хлопчик! Такий гарний! Ходімо, подивишся!
Вона потягла його за руку, сміючись і плачучи водночас. Жінка під вікном зникла з його думок. На мить залишився тільки один звук – плач його сина.
В опочивальні пахло кров’ю, потом і теплим молоком. Одарка сповивала дитину у вишите полотно, над яким Ярослава просиділа стільки вечорів.
– Тримай обережно, купче. Голову підтримуй.
Повитуха вклала згорток йому в руки.
– Ось твій справжній скарб.
Марко подивився на маленьке червоне обличчя, на стиснуті кулачки. Хлопчик скривився і знову заплакав.
Марко не помітив, коли в нього на очах виступили сльози.
– Одарко, – сказав він. – Дай я тебе розцілую.
– Ти мені краще заплати, як обіцяв, – засміялася повитуха. – А цілунки залиш дружині.
Марко все одно схопив її зморщену руку й притиснув до губ.
Потім підійшов до ліжка.
Ярослава лежала бліда, з вологим волоссям біля скронь. Очі майже не розплющувала, але усміхалася. Так широко Марко не бачив її усмішки за всі роки шлюбу.
– Бачив? – прошепотіла вона. – Нашого сина?
– Бачив.
Марко опустився навколішки. Дитина все ще лежала в нього на руках.
– Ярославо, ти…
Він поцілував її руку, потім чоло. Слова не складалися.
– Сім років, – сказав він нарешті. – Сім років я дивився, як ти мовчиш, і не знав, чим допомогти. А ти сама…
– Народила тобі сина, – закінчила Ярослава.
У її очах стояли сльози, але тепер вона їх не ховала.
– Дай мені його.
Марко передав дитину.
Ярослава притисла сина до грудей і заплющила очі. Уперше за багато років її обличчя стало зовсім спокійним.
Тієї ночі Марко майже не відходив від них. Сидів на підлозі біля ліжка, тримав Ярославу за руку й дивився, як вона засинає, прокидається погодувати дитину, а тоді знову заплющує очі.
Щоразу, прокидаючись, вона шукала його поглядом. Перевіряла, що він тут і все це не сон.
Під ранок вона сказала:
– Іди відпочинь. Ти теж не спав.
– Не піду.
– Чому?
– Хочу дивитися на вас, поки можу.
Ярослава тихо засміялася, простягла йому руку. Марко притиснув її до щоки.
Так вони й залишилися втрьох – у тиші, яка вперше за багато років не була тишею очікування.
Коли повитухи забрали дитину, а Ярослава заснула, Марко сів за стіл. У тиші повернувся образ жінки під вікном.
Він покликав Остапа – широкоплечого мовчазного гридня, який служив ще його батькові.
– Хто вартував двір цієї ночі? – спитав Марко.
– Я і ще двоє, пане. Радим та Стецько.
– Кого бачили? Хоч когось. Служницю, п’яного гостя, чужого собаку – байдуже.
Остап на мить замислився, перебираючи в пам’яті нічні години.
– Нікого, пане. Клянуся. Ніхто не входив і не виходив, крім тих, кого ти сам посилав по повитух.
– А жінки, що приходили останніми тижнями? З дарунками, з порадами. Може, котрась залишилася на ніч або повернулася пізніше?
– Ні, пане. Усі пішли ще завидна. Двір я сам замикав.
Марко потер підборіддя.
– А чужинці в місті? Купці, гості, богомольці? Хтось питав про наш дім, про мене, про дружину? Про те, коли ми чекаємо дитину?
– Наскільки знаю – ні, пане. Хоча…
– Кажи.
Остап завагався.
– Один зі сторожів, казав, що вчора надвечір бачив на розі якусь стару. Стояла й дивилася на наші ворота.
– Яку стару?
– Не жебрачку. Щось у ній було… не таке. Стояла рівно, не просила нічого. А коли Радим підійшов спитати, чи їй не треба допомоги, там уже нікого не було.
По спині Марка пробіг холодок. Не дитячий страх перед казками – гострий, майже знайомий. Такий самий він відчув тієї ночі під вікном.
– Опиши її.
– Радим не встиг роздивитися. Казав тільки: темний одяг, біле волосся. І йшла так легко, що ноги землі не торкалися.
Марко довго мовчав.
– Обшукати двір, – сказав нарешті. – Кожен куток, кожен підвал. Поговоріть зі служницями, конюхами, сторожами із сусідніх дворів. Якщо хтось бачив жінку в темній накидці та з білим волоссям – привести до мене. Навіть серед ночі.
Остап кивнув і вийшов.
Вартові присягалися, що ніхто не проходив через браму. Двір обшукали, усіх розпитали. Нічого не знайшли.
Того ж вечора в дитячій Секлета сповивала немовля й тихо наспівувала – більше собі, ніж дитині. Служниця Палажка метушилася поруч із тазом теплої води й раз по раз поглядала на вікно.
– Секлето, – сказала вона нарешті, – а правда, що вночі якась жінка приходила? Кажуть, її бачили у дворі.
Стара не відповіла одразу. Руки її не зупинилися: складали полотно, підгинали край, поправляли дитині сорочку. Лише обличчя потемніло.
– Приходила, – сказала вона.
– Ти її бачила?
– Бачила.
Палажка поставила таз на підлогу.
– І не сказала нікому?
– А кому? Тобі?
Палажка опустила очі.
– Я вже стара, дівко, – продовжила Секлета. – Бачила всяке. Ще коли служила в боярині Гостомислової, сталося подібне. Пані чекала первістка. Уночі під її вікном з’явилася жінка: біла коса, чорна накидка. Не питала дозволу, не кликала нікого. Просто стояла й дивилася на дім.
– І що було далі?
– Дитина народилася мертвою.
Палажка прикрила рот долонею.
– Боярин після того півроку не міг глянути на дружину без сліз, – тихо сказала Секлета. – А стара мамка, яка тоді служила в домі, сказала мені: не думай, що вона чекає дозволу. Приходить, коли настає час, і робить те, заради чого прийшла. Байдуже, готовий ти чи ні.
Секлета підняла очі на Палажку.
– Того разу вона з’явилася того самого вечора, коли дитина мала народитися. Стояла під вікном і чекала, поки достигне колос. А коли достиг – забрала його.
Палажка дивилася на колиску.
– Хто вона?
– Ти й сама знаєш.
– Морана?
Ім’я прозвучало ледь чутно.
Секлета швидко перехрестилася.
– Не називай її при дитині.
– Чому?
– Не треба. Слова іноді доходять далі, ніж ми думаємо.
Палажка замовкла. У кімнаті чути було тільки потріскування свічки.
За хвилину вона знову заговорила:
– Тоді чому вона прийшла сюди?
Секлета не підвела голови.
– Хіба я знаю?
– Якщо вона прийшла, коли настав час, то чому хлопчик живий?
Руки старої продовжували працювати. Вони знали цю роботу краще, ніж голова.
– Цього разу вона прийшла не за ним.
– А за ким?
Секлета глянула на Палажку так, що та одразу змовкла.
– Не все треба питати.
Вона поклала сповите немовля в колиску й нахилилася над ним.
– Кричить, як бугай. Сильний хлопчик.
Палажка несміливо усміхнулася.
– То вона його привітала?
– Може.
– А може?
Секлета поправила край сповитка.
– Може, залишила йому щось на майбутнє. Не нам знати.
Палажка тричі перехрестилася й подивилася на темне вікно.
Про цю розмову Марко дізнався від Палажки – бліда, налякана, з руками, які не переставали тремтіти, вона сама все йому переказала.
Марко вислухав мовчки. Обличчя його не змінилося, тільки руки за спиною стиснулися в кулаки.
– Поклич Йосипа, – сказав він.
Ключник увійшов незабаром. Сухорлявий, у сірому каптані, з оберемком ключів на ремені. При кожному кроці вони тихо дзеленчали.
– Йосипе, – сказав Марко, – чи є спосіб потрапити на внутрішній двір, минаючи варту?
Ключник підняв брову.
– Хіба що через старий льох під кухнею. Але там усе замкнено. Ключ тільки в мене.
– Веди.
Вони спустилися сходами.
У підвалі пахло сирістю, землею й старим деревом. У дальньому кутку Йосип дістав ключ і відімкнув невеликі двері. За ними починався вузький хід до північної стіни.
Але вихід був замурований.
Кладка стояла стара, ціла, вкрита павутинням. Ніхто не торкався її багато років.
Йосип довго дивився на стіну, тоді сказав:
– Пане, я прожив у цьому домі довше, ніж дехто живе взагалі. Але такої тиші, як тієї ночі, не пам’ятаю.
Марко мовчав.
– Я прокинувся серед ночі, – вів далі Йосип. – Не знаю чому. Усі собаки мовчали. Навіть ті, що гавкають на тінь.
Марко провів пальцями по старій кладці.
– Замкни все, – сказав він. – Подвій охорону. І нікому не розповідай про цей хід.
– А якщо жінка повернеться?
Марко подивився на нього.
– Скажеш мені. Тільки мені.
Йосип кивнув. Коли вони піднялися нагору, він тримав ключі долонею, щоб вони більше не дзеленчали.
Наступного ранку прийшов отець Володимир – привітати Марка з народженням сина. Сів навпроти, взяв чашу з узваром і мовчки вислухав його розповідь.
Коли Марко замовк, священик ще довго дивився у вікно, де поміж дахами блищав краєчок Дніпра. Узвар у його руках охолов.
– Не шукай її, – сказав він нарешті.
– Ти знаєш, хто це?
Володимир не відповів одразу. Поставив чашу на стіл обома руками.
– Знаю. Але не сьогодні. Повір мені, Марку.
– Ти сьогодні скупий на слова. Кожне важить, як золото на вагах.
Священик глянув на нього. На мить спокій зійшов з його обличчя.
– Бо дорого коштує, – сказав він тихо. – Я не завжди носив рясу. Ти забув?
– Не забув. Ти воював.
– Воював. Сімнадцять років у дружині. А тоді зрозумів, що Бог кличе мене іншим шляхом.
Володимир знову подивився у вікно.
– Я ходив у степи, куди тепер і за срібло не всякий купець поїде. Там курганів більше, ніж хат. Ходив і в ліси на північ, де смерека росте так густо, що опівдні темно.
Він замовк, провів пальцем по краю чаші.
– Одного разу ми стояли табором біля старого капища. Волхви давно його покинули, залишився тільки ідол – трухлявий, поточений часом. Хлопці сміялися. Один навіть замахнувся на нього сокирою.
– А ти?
– Я не сміявся.
– Чому?
Володимир підвів очі.
– Бо те місце не любило людського сміху.
У Марка пересохло в роті.
– Що сталося?
– Уночі один із наших прокинувся з криком. Молодий хлопець, Ждан. Сказав, що бачив жінку біля вогнища. Біле волосся, чорний одяг. Вона дивилася на нього, поки всі спали.
– Йому повірили?
– Ніхто. Крім мене.
– Ти теж її бачив?
Володимир кивнув.
– Стояла під деревом, осторонь табору. Не рухалася, поки я дивився. Варто було відвести очі – її вже не було.
– А Ждан?
– Вранці не прокинувся. Здоровий хлопець. Без рани, без хвороби.
Марко опустив погляд.
– І ти думаєш…
– Я нічого не думаю, Марку.
Священик говорив спокійно, але в голосі не залишилося тепла.
– Твоєму синові вона сказала «вітаю». Не «прощавай». Тримайся за це слово.
Він допив узвар, поклав руку Маркові на плече й вийшов.
Марко ще довго сидів із порожньою чашею. Отець Володимир бачив смерть на війні, ховав побратимів у чужій землі, сповідав людей перед останнім подихом. І все ж, коли говорив про неї, відводив очі.
Коли звістка про народження первістка розійшлася по Києву, в Марковому дворі почалося таке, чого він не передбачив би навіть у найгіршому сні.
Дарунки везли й несли всі. Монахи прислали ладан та образки. Князівські гінці – срібло й дорогі тканини. Лісові розбійники – мед і в’ялену рибу, без підпису, але з явним натяком на примирення. Один чумак, що торгував сіллю, надіслав цілий віз із запискою: «Щоб дитині життя не було прісним. У побажаннях не тямлю, але старався».
Двір швидко наповнився кошиками, бурдюками й вузлами. Клуня переповнилася. Зрештою Марко наказав роздавати дари містянам: їсти стільки вони не могли, а добро не любить довго лежати без діла.
Та справжня битва розгорнулася через хрещену матір.
Хрещений батько вирішився сам собою: князь надіслав звістку особисто, і ніхто не наважився заперечити. А ось за право стати кумою раптом узявся боротися весь Поділ.
Ще сонце не піднялося над дзвіницею, як у двір почали сходитися жінки – у нових хустках, із маковими пирогами, срібними образками й рушниками, вже приготованими до хрестин.
Перша, огрядна, з голосом, здатним перекричати ярмарковий дзвін, підбоченилася:
– Я з роду гончарів. У нас хрестять ще від часів княгині Ольги.
– А я від знахарки Марфи, – втрутилася друга, гладка й рум’яна. – У мене всі діти ростуть міцні, як дуби. Жоден мій хрещеник ще застудою не хворів.
– А в мене чоловік соцький! – озвалася третя, тонка, як тріска. – То й кума я маю бути соцька, а не якась там гончарка.
– Гончарка? – перша підбоченилася ще дужче. – А хто твоєму соцькому горщики ліпить, із яких він борщ їсть, поки ти на базарі язиком мелеш?
– А князь хіба не сказав, що сам буде хрещеним? – перекрила їх четверта. – То й гуляння має бути князівське! А без мене, Марії-Золотокоси, яке то гуляння? Я на весіллі його небожа так танцювала, що три підкови зі столу злетіли!
– Золотокоса, бач, – прошипіла перша. – Волосся в неї жовтіше за солому, бо цибулинням фарбує. Уся вулиця знає.
Далі вже ніхто не слухав нікого. З’ясовували, хто кому кума, в кого хустка дорожча, чий мед солодший.
Одна тітка присягалася, що бачила уві сні архангела Гавриїла, який власноруч указав на неї пальцем:
– Оце, мовляв, твоя кума.
– Архангели пальцями не тикають, – заперечила інша. – Це неввічливо. Та й сон – не грамота, печаткою не завірений.
Найстарша й найтихіша бабця стояла осторонь, тримаючи під пахвою живого гусака.
– Я нічого не кажу, – озвалася вона, коли галас трохи стих. – Принесла ось гусака. Перша жертва долі. Хай щастить хлопчикові.
Гусак, однак, жертвувати собою не збирався. Вирвався з рук бабці й із диким ґелґотом кинувся в юрбу.
Марія-Золотокоса заверещала, підбираючи спідниці:
– Ой, матінко! Тримайте його!
– Не буду я ловити гусака в новій кофті! – крикнула знахарчина протеже й сховалася за возом.
Гусак пробіг двором, перекинув відро, налякав кота на паркані й нарешті влетів до святкової хати, де вже був накритий стіл.
Марко стояв біля вікна з дитиною на руках і дивився на все це з виразом людини, що пережила ніч з привидом і тепер не знає, що гірше.
Ярослава сиділа поруч. Після пологів їй було не до гомону, але в кутиках її очей ховалася усмішка.
Марко саме дивився, як гусак атакує тарілку з пирогами, коли сказав:
– Може, оголосимо, що кума в нас уже є?
Ярослава повернулася до нього.
– Хто?
– Гусак.
Вона пирснула, затулила рот рукою, але не втрималася й засміялася. Щиро, вперше за весь ранок.
Отець Володимир увійшов саме тоді, коли гусак вирвався з хати й погнав Марію-Золотокосу через двір. За ним, підібравши поли ряси, бігла вся жіноча делегація й досі сперечалася, кому бути кумою.
Священик перехрестився.
– Боже, – сказав він, – відведи мене від цієї святої жіночої ради.
До обіду стало зрозуміло: вибрати одну не вдасться. Кожна вважала себе найкращою, і кожна мала для цього власну причину.
Щоб не пересварити весь край до сьомого коліна, вирішили відкласти вибір.
До завтра.А може, до післязавтра.
– Доля сама пошле ту єдину, – сказала хтось.
Марко не став сперечатися.
Увечері він вийшов у місто – просто пройтися й охолонути після дня з гусаком та цілою радою майбутніх кум.
Ярмарок уже згортали. Торговці прибирали лотки, гасили каганці, складали товар у скрині.
Марко йшов без мети й майже випадково зупинився біля арки.
Під нею сидів сліпий кобзар. Поруч – худий хлопчик із серйозними, не по-дитячому уважними очима. Він діставав із вузлика окраєць хліба. Біля ніг кобзаря лежав кошлатий пес. Стара вишиванка. Потерта бандура. Більше нічого. Кобзар тримав голову високо й дивився кудись над натовпом – туди, де вже починалося небо.
– Можна посидіти? – спитав Марко.
– Умієш слухати – сиди.
Марко сів на холодний камінь під аркою.
Кобзар торкнувся струн. Не заграв одразу – спершу прислухався, як вони відгукуються під пальцями.
– Хочеш пісню про купця, який заплатив забагато? Чи про матір, яка чекала сина з походу?
– Яку сам хочеш.
Кобзар кивнув і заграв без вступу.
Ой не сама доля стежку топче,
не сама вона у двері грюка –
йде рука об руку із життям,
котра з них старша – не наша штука.
Народився хлопчик – заплакав тричі,
тричі мати всміхнулась крізь сльозу,
а за вікном хтось у темну постать убрався
і приніс хлопчикові вість – красу.
Не питай, чиє лице під каптуром,
не питай, чиї це руки прядуть нитку.
Кожен у день свого народження
отримує й смерті мітку.
Так жили й так помруть усі царі,
так жили й так помруть усі жебраки.
Тільки той, хто дружбу знає з Мораною,
не боїться ні пітьми, ні ріки.
Голос у кобзаря був хрипкий, невисокий. Але слова важко падали в тишу, і Марко ще довго чув їх у собі.
Перед ним знову постала жінка з тієї ночі: біле волосся, чорна накидка, очі, що дивилися крізь нього.
Коли струни змовкли, кобзар промовив:
– Чую в тобі вагання. Щось шукаєш?
– Хрещену матір, – відповів Марко. – Гідної немає. Кожна хоче або вигоди, або слави.
– А пісню чув?
– Чув.
– То й відповідь знаєш. Тільки не хочеш її прийняти.
Кобзар провів долонею по струнах. Цього разу вони не озвалися.
– Не шукай серед живих. Візьми ту, що нікому не бреше. До князя й жебрака приходить однаково.
Марко нічого не сказав.
– Хай буде Морана, – закінчив кобзар.
– Смерть.
– А чому ні?
– Вона не стане хрещеною матір’ю.
– Чому?
– Бо вона забирає людей.
– Ти сам щойно сказав, що шукаєш не вигоди й не слави.
Марко стиснув щелепи.
– Вона забере й мого сина?
Кобзар уперше повернув голову прямо до нього.
– Коли настане його час.
Марко довго мовчав.
– Твій син не такий, як інші, – сказав кобзар. – Його хрест буде важкий. Але чесний.
– Звідки тобі знати, який він?
Кобзар усміхнувся самими кутиками губ.
– Тому я й сиджу тут третій день, а не на сусідньому ярмарку.
– Це не відповідь.
– Я сліпий, купче. Але не настільки, як ти.
По спині Марка пробіг холод – той самий, що вночі під вікном.
– Як її знайти?
Кобзар довго не відповідав. Руки його завмерли на бандурі.
– Сьогодні, коли сонце сяде, стань біля вікна. Скажи в темряву: «Я шукаю того, хто може передати важливе повідомлення Морані».
– І що буде?
– Якщо вона почує, вранці побачиш гонця.
– А якщо не почує?
– Тоді проживеш ще один день, нічого не знаючи.
Марко не відразу зрозумів, що саме його більше лякає.
Кобзар підвівся.
– Пам’ятай: хто починає цей шлях, вже не повертається тим самим.
Марко хотів спитати, що це означає, але кобзар уже збирав бандуру. Пес тихо гавкнув. Хлопчик зав’язав вузлик, сховав у торбу останній окраєць хліба. Вони пішли між лотками й людьми.
Марко стежив за ними поглядом. За кілька кроків кобзар із хлопчиком і псом зникли в натовпі.
Він ще довго сидів під аркою.
Десь гасили смолоскипи. Пахло димом і кінським гноєм – звичайним вечірнім запахом міста. Але щось уже змінилося. Марко не знав що саме.
Тієї ночі Марко стояв біля вікна довго – поки місто не затихло і не лишилось тільки темряви і власного дихання. Руки на підвіконні тремтіли – не від холоду.Він думав про сина, що спав у колисці. Про пісню кобзаря – про слова, які не йшли з голови від самого ярмарку. Про Ярославу, що спала зараз поруч, не підозрюючи, що чоловік зараз зважує слова, які можуть змінити все.
Тоді прошепотів:
– Я шукаю того, хто може передати важливе повідомлення Морані.
Раптом щоки торкнувся холод – не страшний, лише миттєвий, як повітря між двома ударами серця – і зник. Більше нічого. Він ліг. Довго не спав, дослухаючись до тиші, доки сон не зморив його.
Вранці Ярослава тихо увійшла – принесла за собою запах трав і молока. Обійшла його, сіла навпроти, повільно відпиваючи з чашки, не поспішаючи почати розмову. Марко не витримав.
– Я вчора кликав Смерть.
Ярослава поставила чашу. Тихо, рівно – але Марко бачив як напружились її руки, як побіліли кісточки пальців.
– Це жарт?
– Ні.
– Марку. – Вона підняла на нього очі. Пальці стиснулись на краю столу. Довго мовчала. – Ти покликав Смерть у дім, де щойно народився наш син, і кажеш мені про це вранці, як про купівлю нової корови?
– Кобзар на ярмарку сказав: якщо шукаю справедливої куми – хай буде Морана. Вона не вибирає за родом і гаманцем.
– А ти повірив сліпому старцю на слово?
– Я повірив пісні, яку він заспівав.
– У пісню? …Ти, який взагалі нікому не віриш… Справді? – Ярослава замовкла. Дивилась на нього – і він не міг зрозуміти що саме вона думає. Злиться? Боїться? Чи вже думає на крок наперед, як завжди?
– Розкажи, що відчув, – сказала вона нарешті. – Коли кликав.
– Холод. Ось тут, – він торкнувся щоки. – Хтось торкнувся пальцем і одразу відняв.
– Боляче було?
– Ні.
– Тоді чому в тебе руки тремтять зараз, коли розповідаєш?
Марко подивився на власні руки і не зміг заперечити.
– Бо я не знаю, що накликав, Ярославо. Знаю тільки, що не міг вчинити інакше. Кожна кума, що приходила до нас у двір, хотіла чогось для себе. Слави, вигоди, права хвалитися перед сусідками. А я хочу для сина того, хто нічого не хоче для себе.
– І покликав її… – сказала вона нарешті.
Вітер хитнув фіранку. Світло впало на її обличчя – бліде, але вже зібране. Вона встигла за ці кілька хвилин прийняти рішення, яке ще мить тому здавалось неможливим.
– Марку, – сказала вона. – Раз вирішив – то вирішив. Назад дороги вже немає. – Вона на хвилину замовкла. – Але наступного разу скажи мені раніше. Не вранці. Я – мати цієї дитини. Маю право знати, перш ніж холод торкнеться і моєї щоки теж.
– Пробач, – сказав він тихо. – Не подумав.
– Ти рідко думаєш, коли боїшся, – сказала вона, і в голосі вже не було злості, тільки втома. – Знаю це за тобою вже сім років.
Підвелась і вийшла, зупинившись на мить у дверях. Озирнулась. Хотіла сказати ще щось, але передумала.
Марко сидів і думав, що не знає своєї дружини так добре, як йому здавалось.
Ворон прийшов за хвилину після того, як вона зачинила двері. Чекав саме цього моменту. Різкий хрипкий крик над самим підвіконням. Марко обернувся.
Великий чорний птах з сизим відблиском на крилах сидів і дивився на нього – уважно, збоку, як дивляться ті, що знають, навіщо прийшли.
Марко згадав, що казала колись стара нянька: ворон на підвіконні – вість, і не завжди добра. Але щоб ворон заговорив голосом людини – такого не було в жодній прикметі, яку він чув.
– Слухаю, – сказав ворон людським голосом.
Марко відчув, як підлога похитнулась – але встояв. Сказав рівно, хоч серце гупало десь у горлі:
– Хочу запросити Морану стати хрещеною матір’ю мого сина.
Ворон нахилив голову. Подумав – чи принаймні так виглядало.
– Гарний хлопчик? – спитав раптом.
Марко не одразу знайшовся, що відповісти.
– Гарний, – сказав нарешті. – Здоровий. Кричить голосно, їсть добре.
– Це добре, коли кричать голосно, – сказав ворон, ні до кого конкретно не звертаючись. – Тихі скоро замовкають зовсім.
Від цих слів Маркові стало моторошно, хоч він і не міг би пояснити чому.
– Чекай три дні, – сказав ворон нарешті і повторив: – Три дні. Не більше, не менше.
Зістрибнув з підвіконня і злетів. Марко кинувся до вікна – внизу було порожньо. Тільки двір, і ранкове світло, і десь далеко гомін ринку, що починався.