ПОВЕРНЕНИЙ

Розділ 1. Забобон
Данченко відкрив архів чату о пів на одинадцяту вечора, бо вдень на це ніколи не було часу, а зранку доводилося робити вигляд, ніби він щойно про все дізнався.

Чат називався «Незвичний Київ» — дві тисячі учасників, адміністратор-ентузіаст на псевдонімі, репост на репості. Ніхто там не знав, що серед мовчазних читачів є людина, яка щотижня зберігає повідомлення у власну папку, сортує їх за районами і час від часу їде перевіряти те, що інші вважають розвагою на вечір.

Він прогорнув стрічку до потрібної дати й почав читати спочатку, як завжди. Він не вірив у систему. Просто вона раз на кілька років таки спрацьовувала.

«Дівчата, хто в курсі — біля того каменя на горі справді щось є? Подруга каже, минулого тижня йшла пізно, і хтось покликав її по імені. Озирнулась — нікого. Вона аж додому бігла».

Двадцять три коментарі. Дванадцять із них — жарти. Жарти Данченка не цікавили.

«Це стара штука, ще бабуся розказувала. Не можна відгукуватися, якщо кличуть після півночі. Каже, у неї сестра відгукнулась колись — три дні потім не пам’ятала нічого».

Він механічно відзначив: «сестра». Не «сама бабуся». Завжди хтось третій. Так працює будь-яка легенда, яка ще жива, — вона ніколи не трапляється з людиною, що її розповідає.

«У мене був випадок. Я не з тих, хто вірить у містику, але це реально сталося. Йшов о першій ночі, почув голос батька. Точно його голос, я такий не переплутаю. А батько помер два роки тому. Я не озвався. Просто пішов швидше».

Данченко зупинився на цьому довше, ніж на решті. Формулювання було надто акуратне — «я не з тих, хто вірить». Люди так починають, коли готуються, щоб їм не повірили, і водночас хочуть, щоб повірили. Він позначив пост зірочкою, не знаючи ще навіщо.

Він гортав далі. Історії розгалужувались, як завжди розгалужуються міські легенди, — щось середнє між грою в зіпсований телефон і колективним написанням одного тексту, де кожен додає деталь від себе.

Голос матері. Голос дитини, якої в цьому дворі ніколи не було. Голос, що назвав на ім’я не самого автора поста, а його сина, — цей коментар зібрав найбільше «мені страшно» під собою, і Данченко його теж запам’ятав, хоча не міг би пояснити чому.

Спільним лишалося одне. Він вивів це для себе кілька років тому й відтоді жодного разу не бачив винятку: голос завжди називав ім’я. Не «агов». Не «чуєш». Ім’я — і більше нічого.

Він допив каву, вже холодну, і подумав про завтрашній день без особливого ентузіазму. Завтра — огляд фундаменту в одній із садиб, післязавтра — комісія щодо чергового «незаконного втручання в історичний ландшафт», яка стосуватиметься паркану, а не ландшафту. Робота, яку бачили всі. Той шар, під яким лежала інша робота, яку не бачив ніхто, крім, можливо, ще кількох людей у місті, з якими Данченко не спілкувався роками, бо так було безпечніше для всіх.

Дев’яносто дев’ять таких заявок зі ста нічого не важили. Він знав це напевно. Тому перевіряв кожну сотню.

Він уже збирався закрити ноутбук, коли побачив останній на сьогодні репост — свіжий, дві години тому, у зовсім іншій групі, яку хтось процитував у чаті мимохідь. Коротко, без емоційних прикрас, які зазвичай супроводжують такі історії. Наче людина писала не для лайків, а тому що справді хотіла в когось запитати.

«Може, хтось знає — біля старого каменя на горі, того, що не туристичний, а другий, — там точно щось перекладали чи ремонтували нещодавно? Син розказує дивне».

Данченко перечитав це двічі.

У реченні взагалі не було нічого надприродного — жодного слова про голоси чи імена.

Просто ніхто в цьому чаті ще жодного разу не писав «той, що не туристичний, а другий» — і не помилявся при цьому.

Він закрив ноутбук уже без сумніву, що завтра доведеться поміняти маршрут.

Розділ 2. Виклик
Офіційно Данченко з’явився на горі того ранку заради зовсім іншої справи — акту огляду підпірної стіни, яку місцева управа хотіла законсервувати до зими. Це була справжня робота, така сама справжня, як платня, яку за неї отримував: він справді дивився на стіну, справді робив нотатки про вологу в кладці, справді підписав би акт, якби день пішов за планом.

День пішов за планом рівно до обіду.

Свідка звали Тетяна Панасівна. Вона зустріла його біля лавки: він єдиний за весь ранок ходив територією з планшетом і виглядав як людина, яку варто про щось запитати. Так траплялося частіше, ніж Данченкові хотілося б: люди самі підходили до нього з дивними історіями, вважаючи, що раз він при виконанні обов’язків, то зобов’язаний вислухати й будь-які інші.

Він міг би відмовити. Натомість дістав з кишені записник — не той, що для акту огляду, а другий, менший, — довго шукав ручку в іншій кишені, знайшов не свою, чужу, з логотипом якоїсь страхової компанії, і сказав, що слухає.

— Я тут щоранку з собакою, — почала вона. — Років, мабуть, шість уже. І я вам одразу скажу: я не з забобонних. Але позавчора ввечері, коли пізно затрималась, зі мною тут щось сталось, чого я пояснити не можу.

Данченко кивнув і почав ставити питання в тому порядку, у якому ставив їх завжди. Ритуалів він не любив. Але порядок відсіював половину випадків ще до того, як людина встигала прикрасити спогад.

— О котрій це було?

— Близько півночі. Може, чверть на першу.

— Ви точно чули голос, чи вам здалося, що почули?

Вона на секунду замислилась. Данченко відзначив це, але нічого не записав. Люди вагалися і тоді, коли згадували, і тоді, коли вигадували.

— Чула. Це не був вітер і не був хтось із навушниками. Мене покликали на ім’я.

— Хто?

— Отож і воно. Голос був схожий на голос мого чоловіка. Він живий, — швидко додала вона, наче виправдовуючись. — Просто його того вечора зі мною не було, він удома лишався. Я потім у нього питала — він увесь вечір з дивана не вставав.

— Ви обернулись?

— Обернулась. Нікого.

— Ви відповіли?

— Ні. — Вона стиснула повідець собаки міцніше, ніж було потрібно. — Не знаю чому. Просто якесь відчуття було, що не треба.

Данченко занотував: не відповіла. Це збігалося з рештою випадків, які він зібрав напередодні, і водночас нічого не пояснювало — саме це його й непокоїло. Люди, які не озивалися, розповідали історію спокійно, майже з гумором. Ті, хто озивався хоч частково, — уникали дивитись у вічі й на середині фрази губили нитку розповіді, наче намагалися пригадати щось, чого там не мало бути.

— Скажіть, а де саме це сталося? Ви можете показати місце?

Вона показала — і Данченко подумки відзначив, що це не той камінь, біля якого туристи фотографуються з путівниками. Це вже другий збіг за два дні, а другий збіг у його роботі означав більше, ніж перший.

— Ще одне питання, — сказав він, ховаючи записник. — Ви колись раніше про це чули? Ну, як міську байку, до того як самі зіткнулися?

— Чула, звісно. Тут усі чули. — Вона знизала плечима так, як знизують люди, коли переказують те, у що самі ніколи не вірили, аж поки одного вечора не перестали бути впевненими. — Але я завжди думала, що це для дітей вигадка. Щоб не гуляли пізно.

Данченко подякував їй, записав контакт — про всяк випадок, хоча в дев’яноста дев’яти випадках зі ста цей контакт більше ніколи не знадобиться, — і повернувся до підпірної стіни, яку так і не встиг доміряти. Управа отримає свій акт на день пізніше. Це вже не вперше і, найпевніше, не востаннє.

Він стояв над схилом, дивлячись у бік каменя, якого зі стіни видно не було, і намагався чесно відповісти собі на питання, яке ставив собі перед кожним таким виїздом: чи є тут хоч що-небудь, крім людей, які хочуть, щоб з ними трапилось щось незвичайне?

Відповіді поки не було. Були тільки збіги — секунда вагання перед словом «чула», голос, який назвав ім’я замість того, щоб просто налякати, і другий камінь, про який навіть звичайна свідкиня заговорила так, ніби він для неї щось значив більше, ніж мав би.

Він сховав записник у кишеню й пішов до машини, подумки вже прокладаючи завтрашній маршрут — до другого каменя. Легенді він усе ще не вірив. Але другого збігу поспіль для перевірки було достатньо.

Розділ 3. Правило Вірника
У заповіднику Данченка знали як людину, яка завжди приходить із власною рулеткою, навіть коли є штатний геодезист. Це була не примха. Штатний геодезист вимірював те, що просили виміряти. Данченко вимірював ще й те, про що ніхто не питав, — і саме там час від часу знаходив тріщину, яку інакше помітили б через рік, коли вона стала б проблемою, а не рядком у звіті.

Того ранку в нього була цілком реальна нарада — науково-методична рада, четверо людей і одна незадоволена завідувачка, яка хотіла погодити маршрут нової екскурсійної стежки так, щоб він не проходив по ділянці з нестабільним ґрунтом. Данченко висловив свою думку, професійну й аргументовану, і його думку, як завжди, частково врахували, частково — ні. Справжня частина життя, ніяка не декорація. Люди, які носять подвійне життя як маскування, рано чи пізно провалюються — маскування втомлює. Робота — ні.

Про другу частину свого життя він не думав словом «таємниця». Він думав про неї словом, яке вивчив ще замолоду, і яке ніколи не вимовляв уголос за межами кількох людей: Вірник.

Це слово не означало «мисливець» і не означало «обраний». Данченка навчив цього старий, ще на пенсії, чоловік, з яким він познайомився випадково — чи, як з’ясувалося пізніше, зовсім не випадково — на такій самій нараді п’ятнадцять років тому. Той чоловік сказав йому одну фразу, і саме вона, а не будь-яка інша, лишилася з ним дотепер: не роби висновків, поки не перевірив обидві сторони межі. Не в сенсі магічної Межі — тоді Данченко ще не знав, що вона взагалі має власне ім’я. А в сенсі — обидві версії. Людську і будь-яку іншу.

Він засвоїв це буквально. Він і зараз, ідучи повз завідувачку, яка все ще сердилась на нього за стежку, думав про вчорашню розмову з Тетяною Панасівною так само, як думав би про звіт про тріщину в фундаменті: як про набір фактів, з яких поки не можна робити висновок.

Він помилявся раніше. Не раз. Одного разу за два роки до цього він був майже певен, що серія дивних випадків біля старого мосту пов’язана з порушенням Договору, і витратив три тижні на перевірку, перш ніж з’ясувалось: причина була в звичайній людині, яка вночі ловила рибу з протизаконним обладнанням і лякала перехожих ліхтарем із незвичним відтінком. Ніякої Межі. Просто хтось порушував закон, зовсім не той. Данченко не соромився цієї помилки. Соромитися варто було б швидкого висновку, а не перевіреної й відкинутої гіпотези.

Після наради він мав ще годину до наступної зустрічі — досить, щоб пройтися територією, наче з робочою метою, якою це насправді й було: перевірити стан огорожі біля схилу.

Він піднявся стежкою, якою ходив десятки разів, повз місця, які знав напам’ять настільки, що вже не дивився на них, а просто йшов, як людина йде коридором власної квартири в темряві.

Те, що сталося далі, здивувало його більше, ніж мало б.

На вершині, там, де стежка вигинається й на секунду відкриває вид на місто внизу, у нього промайнуло відчуття, якого він не міг би описати точніше, ніж просто «я тут уже був — саме в цій точці, саме в цьому світлі, саме в цьому русі голови». Не спогад. Радше короткий укол, наче тіло впізнало місце раніше, ніж це встигла зробити свідомість.

Він зупинився на секунду. Озирнувся так, як озирається людина, що почула своє ім’я в натовпі й не знайшла, хто покликав. Нічого не було — ані звуку, ані причини.

Данченко списав це на професійну звичку — за п’ятнадцять років він ходив цією горою в усі пори року, в усіх станах утоми, і мозок цілком міг зіграти з ним звичайний жарт впізнавання, який грає з кожним, хто забагато часу проводить в одному місці. Це було найпростіше пояснення, і Правило, яке він застосовував до чужих свідчень так само суворо, як до власних, не робило винятку для нього самого: спершу перевір, чи це не просто втома. Решта — потім, якщо решта взагалі знадобиться.

Він пішов далі, до огорожі, яку насправді треба було оглянути, і за десять хвилин уже забув про той укол — чи, точніше, поклав його в ту саму частину пам’яті, куди клав усі деталі, які поки нічого не пояснювали, але яких не варто було втрачати.

Розділ 4. Знімок
Наступного дня Данченко приїхав на Старокиївську гору вже без жодного офіційного приводу — просто людина, яка вирішила прогулятися вихідного дня в місці, де щодня буває на роботі. Якщо треба з’явитися десь удруге за два дні без пояснень, найкраще з’явитися так, щоб пояснення взагалі не знадобилося.

Гора того ранку була заповнена звичним літнім набором: три екскурсійні групи, одна шкільна, дві туристичні, гід у кожній розповідав приблизно одне й те саме, з невеликими варіаціями залежно від того, наскільки любив прикрашати. Данченко минав їх повільно, тримаючи в руці телефон так, наче теж фотографував — і теж фотографуючи, коли траплялася нагода, бо звичка документувати не вимикалася разом із робочим днем.

Камінь стояв там, де стояв завжди, — біля оглядового майданчика, з коротким написом, який більшість перекладала собі сама, здебільшого неправильно, і з довшим поясненням на табличці поруч, яку майже ніхто не читав до кінця. Ѿкуда єсть пошла руская земѧ. Гід із найближчої групи саме дійшов до цього місця в своїй розповіді й процитував початок літопису напам’ять, з тим особливим натиском, яким люди озвучують фрази, що самі не до кінця розуміють, але знають, що мусять справити враження.

Хтось сфотографував камінь. Хтось сфотографувався біля каменя. Дитина спробувала на нього залізти, і мати відтягла її за комір із виглядом людини, що робить це вже вдесяте цього літа.

Данченко теж затримався біля нього. Для людини, яка просто гуляє, це було природно; для людини, яка веде розслідування, — ще й зручно. Він навіть прочитав табличку, хоча читав її вже разів двадцять за роки роботи тут. Табличка повідомляла, що неподалік свого часу знаходили залишки споруди, яку дослідник початку минулого століття інтерпретував як язичницьке капище, хоча пізніші дослідження цю версію остаточно не підтвердили. Сучасна кам’яна кладка за кілька десятків метрів була добросовісною реконструкцією — образом того, чого насправді ніхто напевно не бачив.

Данченкові подобалась ця табличка більше, ніж подобалося б людям, які приходили сюди за містикою. Вона казала прямо, що колись дослідники подумали, ніби знають, а потім виявилось — ні. І залишили тут макет здогадки, бо зовсім нічого не залишити було б гірше, ніж чесно позначена помилка.

Він подумав, що це майже формулювання його власної роботи, тільки навпаки. Тут — відома помилка інтерпретації, яку не приховують. Там, куди він насправді йшов, — узагалі не було жодної інтерпретації. Просто камінь, який ніхто не намагався пояснити, бо ніхто навіть не питав.

Він відійшов від туристичного маршруту приблизно тоді, коли остання група повернула в бік музею. Ішов не навпростець — навпростець ходять тільки ті, хто хоче, щоб було очевидно, куди він іде, — а трохи вздовж схилу, ніби просто продовжуючи прогулянку в мальовничому місці.

Другий камінь не мав таблички. Не мав навіть протоптаної стежки до себе — лише сліди того, що хтось усе-таки іноді сюди підходив, здебільшого діти чи закохані пари, які шукали місце подалі від груп із гідами. Офіційно, якщо хтось колись і питав про нього в адміністрації заповідника, відповідь була одна: фрагмент фундаментної кладки невстановленої споруди, датування приблизне, наукової цінності для окремого дослідження не становить.

Данченко присів навпочіпки поруч, як людина, що зав’язує шнурок, і подивився на камінь довше, ніж дозволила б собі людина, яка справді просто зав’язує шнурок.

Він бачив цей камінь щонайменше разів десять за останні роки. Пам’ятав його положення так само машинально, як пам’ятав розташування меблів у власній квартирі, — не завдяки увазі, а завдяки простому факту повторення.

За секунду до того, як розум сформулював причину, тіло вже знало: щось було не так.

Розділ 5. Поворот
Данченко не одразу зрозумів, що саме не так. Спершу було тільки відчуття — те саме, професійне, яке в нього викликала будь-яка річ, що стояла не так, як мала б стояти, навіть коли він не міг би сказати, звідки знає, як вона мала б стояти.

Він присів нижче, вже не вдаючи, що зав’язує шнурок — поруч нікого не було, останні туристи звернули до музею хвилин десять тому.

Перше, що він побачив, — лишайник. Той самий сірувато-зелений лишайник, яким за багато років обростає будь-який камінь, що довго лежить в одному положенні під одним і тим самим кутом до сонця. На цьому камені лишайник ріс густо з одного боку і майже не ріс з іншого — це було нормально, це завжди так, північна сторона й південна старіють по-різному. Ненормальним було те, що межа між густим і рідким лишайником проходила не там, де мала б проходити з огляду на те, як камінь стояв зараз. Вона йшла під кутом, наче хтось узяв малюнок, намальований для одного положення, і наклав його на камінь, повернутий на кілька градусів убік.

Данченко провів пальцем по цій межі, ніби міг намацати різницю, хоча насправді просто хотів переконатися, що очі не обманюють.

Друге, що він побачив, придивившись до основи каменя: земля навколо була не такою, як мала б бути після років спокою. Не свіжо перекопана — це помітив би будь-хто, — а саме злегка потривожена, ущільнена по-новому, з тонкою, майже непомітною лінією, де дерен приріс уже після того, як його поклали назад не зовсім так, як він лежав раніше. Дев’ять років роботи привчають око зупинятися саме на межах — там, де стара поверхня стикається з новою. Спеціально такого не шукаєш. Просто вже не можеш пройти повз.

Він відступив на крок і подивився на камінь цілком, намагаючись уявити, яким мало бути його попереднє положення. Виходило — приблизно на п’ятнадцять, може, двадцять градусів інакше. Небагато. Досить мало, щоб жоден інспектор, жоден комунальник, жоден випадковий перехожий цього не помітив би за жодних обставин. Досить багато, щоб лишайник цього не пробачив.

За кілька метрів, у траві, він знайшов те, чого напівсвідомо шукав, відколи побачив зсунуту межу моху: невеликий вицвілий шматок сигнальної стрічки, зачеплений за кущ, і поряд — слід від металевого кілка, який хтось витяг, залишивши в землі акуратну ямку. Такими кілками позначають межі робіт. Робіт, які тут, судячи з усього, велися відносно недавно — місяців зо два-три тому, не більше, якщо орієнтуватися на те, наскільки трава встигла піднятися навколо ямки.

Данченко про це навіть не здивувався. Він уже чув про заплановану реконструкцію території — щось про новий люк, щось про перенесення старої комунікації, розмову, яка велася на нараді ще навесні й здавалася йому тоді нецікавою, як здається нецікавою будь-яка розмова про труби, коли ти сам туди не спускаєшся.

Він сів на траву, вже не вдаючи прогулянку, і вперше за два дні дозволив собі думати не як реставратор, а як людина, яка знала дещо про камені такого штибу. Не багато. Але достатньо, щоб пам’ятати правило, засвоєне ще на початку, задовго до випадку з мостом і риболовом: такі камені не можна рухати. Вони не декорація, а частина замка. А замок не питає дозволу, перш ніж перестати працювати правильно.

Він не знав ще, що саме цей замок замикав. Знав тільки, що хтось — не зі зла, найпевніше навіть не розуміючи, що робить, — узяв замок і повернув його, щоб не заважав прокласти трубу. І тепер треба було з’ясувати, що саме відкрилося натомість.

Данченко дістав телефон, зробив кілька знімків — камінь, межу лишайника, ямку від кілка, — не для звіту, який ніхто б не попросив, а для себе, для тієї частини архіву, яку не бачив штатний геодезист. А потім набрав номер, якого не було в жодному службовому довіднику заповідника.

Розділ 6. Архів
Будівля, куди Данченка пустили за півгодини до офіційного відкриття, називалась у документах науковою бібліотекою профільного інституту — і насправді нею була, з читальним залом, каталожними шафами й немолодою бібліотекаркою на вахті, яка перевіряла перепустки так само прискіпливо, як перевіряла б їх у будь-якому іншому державному закладі.

Те, що цікавило Данченка, лежало не в читальному залі, а за ним, у приміщенні без таблички, куди вела бібліотекарка сама, попередньо переконавшись, що коридор порожній. Звали її Ірина Матвіївна, і Данченко знав її вже років десять, жодного разу не чувши, щоб хтось звертався до неї інакше, навіть ті, хто теж знав її вже давно.

— Камінь номер… — вона звірилася з коротким записом, який Данченко продиктував їй по телефону, — сорок сьомий за старою нумерацією, гора.

— Той, що без таблички.

— У нас табличок немає в жодного, — сухо відповіла вона, не як жарт, а як констатація факту. — Показуй, що знайшов.

Він показав фотографії — межу лишайника, ямку від кілка. Ірина Матвіївна дивилась довго, мовчки, з тим виразом обличчя, з яким досвідчена людина дивиться на річ, яку сподівалася не побачити ще років десять.

— Повернутий, — сказала вона нарешті, і це прозвучало не як питання, а як діагноз. Камінь ніхто не знищив і не пошкодив. Його саме повернули.

— На скільки це небезпечно?

— Залежить, що він тримав.

Вона дістала з полиці течку — паперову, стару, з номером, написаним чорнилом, які вже встигли вицвісти до сірого. Данченко чекав, поки вона гортала аркуші, і думав про те, як мало насправді існувало людей, здатних відрізнити цю паузу мовчання від байдужості. Ірина Матвіївна не була байдужою. Вона просто читала повільно, тому що читала уважно.

— Цей вузол пов’язаний із маршрутом переходу, — сказала вона зрештою, — а не з проживанням чи договірною стороною. Маршрут, яким користується один конкретний нелюд.

— Який саме?

Вона назвала слово, якого Данченко раніше не чув. Воно стосувалося категорії, яка йому особисто ще не траплялася в польовій роботі: Зовник.

— Функція проста, — продовжила вона, побачивши, що йому потрібне пояснення, а не просто назва. — Він розшукує тих, хто вже має слід переходу — люди, які колись перетнули Межу й були повернуті назад, — і виводить їх на правильний бік, якщо вони знову опиняються не там. Не полює. Не заманює. Він ідентифікує.

— За іменем.

— За іменем, — підтвердила вона. — Ім’я для нього не звертання. Спосіб упізнати того, кого шукає.

Данченко подумав про Тетяну Панасівну, про голос її чоловіка, якого не було поруч, і про те, що вона не озвалась.

— Це ж не Мара, — сказав він, скоріше собі, ніж їй.

— Ні. — Ірина Матвіївна на секунду підняла погляд від паперів, ніби ця плутанина траплялась і раніше, і їй набридло її виправляти. — Мару плутають із цим постійно, бо збіг зовнішній: голос, ім’я, темрява. Але Мара діє на живих, довільно, і відгук для неї — це вже подія, яка запускає шкоду. Зовник не працює з довільними людьми. Йому взагалі байдуже до тих, хто нічого не має. Він шукає конкретний слід. Якщо сліду немає — голос пройде повз, і людина навіть не зрозуміє, що щось було.

— А якщо слід є?

— Тоді відгук — це підтвердження особи. Не прокляття. Ідентифікація.

Данченко мовчав, складаючи це з тим, що вже знав. Легенда точно передала лише половину правила — не озивайся, — і жодним словом не пояснила чому, бо ті, хто колись сформулював цю пораду, або самі не пам’ятали причини, або мали для того ж свої підстави мовчати.

— Хто мав слід переходу біля цього каменя? — спитав він.

Ірина Матвіївна закрила течку, не поспішаючи.

— Це вже не в цій папці. Реєстр Повернених ведеться окремо, і, якщо чесно, — вона глянула на нього так, як дивляться люди, що збираються сказати щось незручне, — я не певна, що весь той реєстр за останні тридцять років у нас взагалі систематизовано як слід. Тобі доведеться підняти особові справи вручну.

— Скільки їх приблизно.

— По цьому вузлу? Небагато. Може, кілька за все своє існування. Але, — вона зробила паузу, яка Данченкові не сподобалась більше, ніж будь-яка з попередніх, — камінь стояв правильно століттями. Хтось повернув його два-три місяці тому. Якщо серед тих кількох Повернених є хтось живий і досі в місті — Зовник вже почав його шукати. Просто раніше не потрапляв.

Данченко подивився на течку, потім на полиці за спиною Ірини Матвіївни, де в темряві стояли ряди таких самих паперових коробок, кожна з яких, найпевніше, містила чиюсь давно забуту дитячу історію про кілька хвилин, яких ніхто не міг пояснити.

— Мені потрібен реєстр, — сказав він.

— Знаю, — відповіла вона й пішла по драбину.