Місто у темряві

— Гаразд, — сказав Господь. — Віддам я он той куточок понад Дніпром, що залишив собі на земний рай. Але то незвичайний куточок: земля там пахне медом, вода — як молоко, а з неба в душу людей ллється пісня. На той куточок будуть зазіхати нечестиві, тому його треба постійно боронити. Як будете такими відважними лицарями, як мені видається, то на тій землі станете і воями, і оріями, господарями, а не рабами нечестивців. — З української народної легенди

 

 

Розділ 1

Олекса перегорнула останню сторінку і з розпачем видихнула. Дівчина знову повернулася до початку. Пучками пальців провела по шорсткому, вже пожовклому від часу папері. Та погладжування чорних літер не допомогло знайти відповідей. З відчаю жбурнула книгу в куток кімнати, та одразу ж схаменулася і побігла рятувати рідкісний фоліант. Застогнала, пригадала скільки сил їй знадобилося, щоб роздобути фізичний примірник, який вже давно витіснила «цифра». Такі залишилися хіба що в музеях чи на полицях приватних колекцій. 

З-за вікна проглядало темне нічне небо. Місяця не було, та й лампа вже починала поблимувати, натякаючи, що заряд сонячної батареї майже вичерпався. Лекса загорнулася в золоту термоковдру, яка зблиснула своєю фольговою поверхнею від останнього спалаху світла. Заплющила очі, щоб якомога швидше заснути. З першим променем сонця на неї чекала важлива робота. Та не тільки це її квапило — вона боялася знову почути Його…

Вже кілька годин, як прокинувшись після тривожної ночі, Олекса займалася ділом. Та на мить дівчина відволіклася і одразу ж зойкнула — з-під нігтя виступила брунатна ягідка крові. «Все ж треба роздобути ту маленьку штуку, а то всі пальці скалічу», — майнула думка. Вона обережно прибрала руку й перевела погляд. На зап’ястку вібрував металевий браслет, висвітивши проєкцію з маленькими цифрами: 8:30.

— Знову запізнююся, — промовила дівчина.

Вона похапцем сховала свої «починки» у потаємну шухляду, що відчинялася лише за відбитком її пальця. Стрімголов натягнула чорні джинси. Поверх футболки накинула куртку з титановими вставками, від яких рука здавалася ніби вилитою з металу. Згребла п’ятірнею довге темне волосся та, скрутивши вузлом, сховала під кепку з написом: «ЗСУ рулить». Схопила наплічник з книгою і вистрибнула у прочинене вікно.

Її буци прилипли до поверхні будинку. Почавкуючи підошвами, худенька Олекса попрямувала донизу стіною. Це потребувало неабияких вмінь, адже сила тяжіння тягнула вниз, і можна було повиснути долілиць, звисаючи зі свого взуття. Та напружуючи м’язи ніг і спираючи вагу тулуба на пластини в рукаві, вдавалося триматися рівно. Це слугувало за ранкову зарядку. У ліфті вона не раз застрягала, варто лише сонцю було зайти за хмари, а спуск сходами-зигзагами зовсім не економив час. Найкоротша відстань — пряма. Тож, подолавши останній поверх, він же перший, дівча зістрибнуло на землю. Лекса сіла на акумуляторний велосипед і помчала щодуху, натискаючи на педалі, з надією приїхати вчасно.

За п’ятнадцять хвилин дівчина вже прив’язувала свого велоката до однієї з груш невеличкого саду. Насадження вигравало на сонці своїми зеленими барвами навпроти бетонного поля для ігрищ студентів. Та лиш вітер ганяв покинуту термопляшку по сірій порожнечі. Дівчина підійшла до маленької, здавалося, сторожової будки. Приклала руку з браслетом до панелі біля ручки. Двері відчинилися, і вона зникла за ними.

Круті сходи вели вниз. Струснула рукою, наруччя засвітилося слабким світлом. Його було достатньо, щоб розмітка відбивачів вказала напрям. Та й Олекса частенько навідувалась в університет. Спустившись під землю, потрапила до круглого холу, який спалахнув сотнями світловідбивачів, що передали, мов ланцюжком, краплю променя від її руки. Стало видно як у день, хоч і не було жодного вікна. Долівка була вкрита чорною плиткою з кварц-вінілу. Стіни також покривав той самий штучний камінь, але світлого кольору з темно-коричневими прожилками. Візерунок переплетінь нагадував мармур. Було тихо, лиш рипіння чобіт порушувало спокій храму наук. «Скоріше, мавзолею», — поправила себе подумки Олекса, прямуючи до одних із багатьох дверей.

Вона тихенько прошмигнула всередину та всілася на лаву, що розміщувалася під стіною. Майже не запізнилася. Професор тільки встиг назвати тему лекції. Перед немолодим чоловіком в окулярах стояла три-де камера. Із запису можна було відтворити голограму і вдома посидіти з вчителем за горнятком кави, слухаючи його. Велося фільмографування рандомної лекції, яка ляже в послідовний каталог курсу. Але зараз це було як лотерея: де попав, то й вихопив. Навчання було онлайн, а для любителів живого спілкування можна було потрапити на запис, як-от зараз, або підключитися до прямого стрімінгу. Лекса не застала тих часів, коли в цих залах відбувалися живі уроки. Офлайн відмінили давно, а приміщення, яке будувалося саме для університету, почали використовувати як студію та сховище даних.

Лекса насупила брови, намагаючись зрозуміти, про що мова. До неї долітали уламки інформації: якісь князі, дзвіниці, собори… Усе кружляло в коловороті подій. Чиїсь воєводства падали, котрісь об’єднувались, інші стиралися з лиця землі. У скронях запульсувало. Перед очима постали ріки крові, в яких усе тонуло; відчуття приреченості тиснуло масивною гранітною плитою. В голові прозвучали шкрябучі слова: «Вам не вибратися звідси». Олекса потягнулася помасувати лоба, та в бік щось штирхонуло. До неї підсунулася її подруга, з якою вони домовилися зустрітися тут. Та тицьнула їй щось у руку. Дівчина не одразу зрозуміла, що за м’яка світла кулька, майже на всю долоню, опинилася в руці. У відблисках поодинокого променя від браслету вчителя розгледіла знайомий золотистий колір. Не роздумуючи, піднесла до рота й відкусила шматок. Аромат ванілі одразу протверезив. Пампушка м’яко танула у роті, залишаючи приємний солодкуватий післясмак. Одразу стало легше, та не від утамування голоду, а від сили, яку вона дала, притлумивши думки.

— Дякую, Марі, — пошепки звернулася до дівчини з золотавим волоссям, що було заплетене в сотні довгих кісок і підв’язане червоною тонкою тканиною.

— Де твій збруч? — зблиснула в півтемряві зеленими очима білявка.

— Напевно, вдома. Поспішала, — дожовуючи м’якуш, відповіла Лекса.

Подруга лиш не схвально кивнула та потягнула її за титановий рукав з аудиторії.

 

 

Розділ 2

Спершись на невисоку яблуньку, Олекса переводила подих. Сонце ласкаво пригрівало через густу крону дерев, а погладжування соковитої трави заспокоювало. Дихалося легше, і дівчина знову відчула себе володаркою власних думок. Було щось незвичне у цьому гайку, що виріс посеред урбаністичного міста. Вона глибоко вдихнула та обернулася до Мар’єни. Та сиділа на свіжоспиляному пеньку і щось шукала в наплічнику. Чудернацько було дивитися на струнку фігуру подруги: обтягнута в чорний брючний костюм з накинутим на плечі плащем із сріблястої термотканини, вона вибивалася з пейзажу дерев та кущів. Їй, напевно, більше пасували б хмарочоси та стрімкі дороги. Мов наперекір цій думці, золотоволоса дівчина схопила з землі якийсь листочок та, пильно розгледівши його, обережно поклала до рюкзака. Лекса й собі підняла яблуко і піднесла до рота, та Марі вихопила його.

— Ти що? Не можна їсти «пам’ятку з архітектури»! Ось, краще візьми, — вона простягнула наплічник, на дні якого було повно пампушок.

Цей садок, як розповідали старші люди, насипали й висадили на місці великої вирви, що багато років тому залишилася від зруйнованої школи. Відтоді ці дерева були як нагадування про нове життя і слугували символом загоєння рани. Марі не могла дозволити подрузі з’їсти частинку монумента. 

Лекса втамувала голод смачнющою булочкою, яку випекла Мар’єна. Зараз ця випічка слугувала за звичайну їжу, про яку дівчина зовсім забула за ранковою справою.

— Ось, вдягни. Доки не знайдеш свого, навіть вдень темрява стає небезпечною, — простягнула червоного одрізка.

Лекса зняла свою кепку, яка залишилася їй від батька, і припасувала на вузла з волосся атлас. Вийшов трохи недолугий бантик. Та це її не бентежило. Вона витягла з рюкзака загорнутий у серветку фоліант та розгорнула на позначеній сторінці. На дівчат із вицвілої сторінки дивився малюнок. Кольори поблякли, та чітко проглядалася розкреслена в дрібну клітинку сторінка. Якісь комірки були порожні, декотрі зафарбовані червоним, інші — чорним. Навіть траплялися сірі чи то зелені. Можна було лиш припустити, який з плином часу був початковий колір. Чергування заповнених і порожніх клітинок нагадувало код: дві білі, одна червона, п’ять чорних… Виходило рахувати як по горизонталі, так і по вертикалі ритм зміни. Та якщо оком у цілому глянути на аркуш, то виокремлювалися групи, які також повторювалися. Своєрідне чергування в чергуванні. Мозок вихоплював для себе знайомі обриси квадратів, ромбів та кружечків. Це виглядало як якась писемність. Тільки замість літер слугували фігури та гачки.

— Нічого собі, оце так шифр! — промовила, округливши зелені очі, Марі. — І як його читали наші предки?

— Тут є деякі пояснення, — перегорнула сторінку Олекса, — та я не можу дещо зрозуміти. 

На сторінці був виокремлений фрагмент — якийсь ромб з гачечками, які повторювалися по колу, але одні закручувалися вправо, а інші — вліво. І був підпис, який вона зачитала:

— «Рух за годинниковою стрілкою закликає творчу енергію, світло…» Якесь затерте слово. «Рух проти — оберігає від підземного, руйнівного світу».

— Це схоже на те, що ми шукали — оберіг від темряви! — постукала пальцем по напису Марі.

— Так, але які з цих двох зображень? Проти годинникової стрілки — це як? Які саме гачки нам потрібні: ті, що дивляться вліво чи вправо?

Лекса струснула рукою, і з браслета показалася голограма з цифрами: 11:05. 

— Котра година, я бачу. Але де тут «стрілка»? — запитала Лекса.

— Може, оці дві крапочки, що блимають? — припустила Марі.

— Це, напевно, ще з минулих епох… Я пригадую, ми щось проходили на лекціях про зміну технологій: зараз ера голографії, — розмірковувала вголос Олекса, — та до цього диджиталізація витіснила епоху електроніки, а перед тим була… Щось крутиться на язику, та ніяк не згадаю, — почухала скроню Лекса. — Механіка! — вигукнула вона, — точно, була ера механізмів і стрілка як фізичне явище, напевно, була частиною механізму!

Та їхні роздуми урвав різкий чоловічий голос:

— О, дівчата, а що ви тут розглядаєте? Дайте-но подивитись!

Лекса сховала книгу за спину від їхнього одногрупника, якого сьогодні бачили на лекції. Вони частенько з ним стикалися у стінах університету. Він справляв враження хлопця-зубрили та завжди вітався при зустрічі. Та зараз його обличчя було похмурим, а рука нахабно тягнулася за фоліантом.

— Ану дай-но сюди! Що там у тебе? — майже дотягнувся до переляканої Лекси парубок. Він був хоч і худий, та височенний, і його нахабність насторожувала. Постать загрозливо нависла, та вмить він звернув увагу на відчинений рюкзак із пампушками й безцеремонно вихопив одну.

— Ану прибери руки! — схопилася на ноги Марі.

Та хлопець лиш зблиснув гострою посмішкою, понюхав і відкусив шматок. Насміхаючись, прожував пампушку і проковтнув. Та одразу захитався, схопився за стовбур дерева. Похилив голову і заплющив очі. Дівчата переглянулися і почали задкувати. Через мить він підвів підборіддя, і на них вже дивилася наче інша людина. Обриси обличчя пом’якшали, а в очах читалося зніяковіння:

— Я той… — запнувся молодик. — Прошу вибачення. Щось мені, напевно, зле стало. Зранку, здається, снідав, і сам не розумію, чого накинувся на ваші смаколики, — не знаючи, що й далі сказати у виправдання, замовк.

— Та нічого, їж! На ще, — простягнула декілька пампушок Марі.

Хлопець, не придумавши, куди себе подіти, не відмовився й укинув до рота.

— Дякую, смачно! А що це? Якийсь десерт?

— Це хліб, — коротко рубанула Лекса, ще не отямившись від його нападу.

Марі похитала головою, попереджаючи подругу. Хлопець розумів, що вкоїв щось не те. Почухав потилицю:

— Ого, той самий, про який розповідали на лекції зі старожитностей? — округлив очі та витягнув аж шию до наплічника з кульками.

Та, побачивши загрозливий погляд Лекси, додав:

— Та мені того… Вже треба йти. Дякую, — вказав на недоїдену пампушку й поспішив геть.

 

 

Розділ 3

Дівчата їхали на велокатах настільки швидко, наскільки дозволяв механізм. Та Лекса не докладала жодних зусиль. Акумулятор зарядився ще, коли вона крутила педалі до університету. Треба було встигнути до дванадцятої години дня. Не тому, що на цей час у них була запланована зустріч, а щоб пересидіти зеніт сонця під укриттям, коли випромінювання радіації перевищить норму. Навіть кепка та плащ вже почали нагріватися і могли не вберегти від опіків.

Зупинилися біля побудованого зі скла хмарочоса, який виднівся на все місто. Закручена догори конструкція нагадувала торнадо, яке спускалося з небес на землю. Прозоре біле скло виблискувало в отруйних променях сонця. На верхівці, яка сягала дев’яносто дев’ятого поверху, розташовувався оглядовий майданчик, що слугував улюбленим місцем дівчат. Тонка кришталева будівля видавалася крихкою бурулькою на тлі старої забудови з товстими монументальними стінами. Та це був стовп, який підпирав небо і засвідчував недоторканість. Ніщо не могло пошкодити вразливу будівлю: її оточувала стовідсотково ефективна лазерна система захисту ППО.

— Вже почалося, — потягнула Марі усередину.

На ліфті з надсучасною системою енергоживлення, яка не залежала від сонячних батарей, дівчата без зайвих зусиль піднялися на вершечок. Панорамна стеля о дванадцятій годині почала затягуватися захисною фільтраційною ширмою. Одразу стало комфортніше: в очі не різало яскраве світло і відчувалося, що стало прохолодніше.

Дівчата підійшли до стіни, яка від плінтуса до стелі була прозорою. Навіть підлога ближча до краю була зроблена із загартованого скла. Під ногами опинилося повітря — вони мов зависли в небесах. Дух перехоплювало, перші хвилини навіть паморочилося в голові. Здавалося, що крокуєш по хмарах. При сильних поривах вітру верхівку вежі розхитувало, і здавалося, що п’яти відірвуться і злетиш разом з птахами. Відчуття невагомості та свободи наповнювало їх. Марі та Лекса часто збиралися тут обговорити щось важливе або просто помовчати та помилуватися краєвидом, який відкривався. Місце і надихало, і лякало одночасно.

У безхмарну погоду можна було розгледіти все місто. Одразу в очі кинулася пустка бетонного поля, з якого вони тільки-но приїхали, і поряд із ним — крапка зелені саду. Поруч Лекса відшукала будинок, у якому жила. Він був у районі ще старої забудови з низьких громіздких коробок майже без вікон, із такою ж кількістю поверхів під землею, як і ззовні. Повіддаль вже виднілися сучасніші скляні будівлі вигадливих форм, але простіші й нижчі за цю башту, також окремо огородженні лазерною системою охорони «земля-повітря». У них розташовувалися квартири, офіси, а також приміщення під комерцію, куди ходили на закупи місцяни. Та зараз на вулицях було безлюдно — усі перечікували в укриттях. 

В іншій частині міста виднівся велетенський помаранчево-глиняного кольору каньйон — дівчина аж здригнулася. Він виглядав моторошно, ніби хтось велетеньським ножем розрізав поверхню землі. Навколо нього був пустир. Коли-не-коли виднілися невеликі, накриті спеціальним матеріалом шатра, під якими розташовувалися одно- чи двоповерхові строкаті будиночки. Ті ділянки були або з пропаленим озоном, або з таким тонким його шаром, що без цього бар’єру там усе вигорало. Земля там коштували дешево. Тому люди скидалися на захисне покриття і зводили різні за стилем недорогі будівлі.

Погляд перемістився в центр міста, де ніби великі колби чи пробірки, були законсервовані під ковпаками зі скла будівлі старого міста: церква, ратуша, напівзруйнований театр… Одна споруда так і магнетизувала Лексу — міська бібліотека. Та без людей усе довкола виглядало порожнім та еклектично-іграшковим.

— Дивись, що то там? — звернулася золотоволоса Мар’єна.

По вигорілій, майже червоній дорозі, щось рухалося. Нагадувало автомобіль, але велетенський: навіть з цієї відстані можна було побачити темно-зелену обшивку кузова. Це був, напевно, якийсь старий, бо новітні, навіть пасажирські автобуси, були оснащені або сонячними панелями або вітровловлювачами. На цьому таких масивних пристроїв не спостерігалося.

— Куди це він у заборонений час? — провела поглядом транспорт Марі до однієї з накритих темною колбою будівель на окраїні міста. — Це ж чорні тунелі! Що їм потрібно на закинутих заводах? Ти мене слухаєш? Про що задумалася? — штовхнула Марі подругу.

Лекса відвела погляд від накритої ковпаком у центрі міста будівлі. То була споруда в неоготичному стилі зі стрільчастими вікнами, гостроверхим дахом та з залишками вітражів, і подивилася на автомобіль, що зникав з очей.

— Ні, не кажи, що ти знову хочеш туди потрапити! Минулого разу ти й так ледь ноги звідти винесла, — насупила брови білявка, побачивши, куди дивилася Лекса.

— Якщо я змогла там відшукати цей фоліант, то щось і про годинникову стрілку також, може, знайду.

— А не простіше нам запитати в професора? Він повинен знати про старі технології.

— Так, але він працює на державну установу — невідомо, куди може завести його цікавість, — відказала Лекса. 

Мар’єна хотіла ще щось заперечити. Та увагу дівчат привернуло якесь нав’язливе гудіння. Вони переглянулися та почали роззиратися довкола, шукаючи джерело звуку. Вібрація ніби перекочувалася хвилями з ніг до голови, викликаючи неприємні відчуття. Олекса підняла одну ногу, потім іншу, пильно придивляючись до своїх підошв. Може, то механізми присосок розрядилися? Та начебто ні: все було в порядку, коли вона нахилилася перевірити індикатор батареї. Буци почали темніти, і залою розпливлася темінь. Лекса не второпала, що за бісівщина коїться. Наче щось нависло над ними і кинуло тінь. Дівчата повільно підняли очі. В небі звідки не візьмись насунулася чорна грозова хмара, яка затулила диск сонця. Місто опинилося у темряві…

— А це що таке? — не встигла промовити Марі, як її почало трусити.

Лекса кинулась до неї, та вібрація, яку відчули хвилину тому, проникла в глибину тіла. Холод і поколювання пройняли відкриті ділянки шкіри, неприємне відчуття забилося холодною отрутою під рукави і комір. Щупальця чогось опинилися під шкірою, провокуючи тремтіння рук, яке переростало в судоми по всьому тілу. Та, як не дивно, голова була твереза, і не відчувалося на шкірі обличчя, ані вібрацій, ані потойбічного холоду.

— Ось воно що, — вигукнула Олекса, — збруч!

Збруч оберігав ясність голови, отже, їхній стан був пов’язаний із впливом Його — Темного.

Неслухняними руками вихопила з наплічника Марі останню пампушку і розділила навпіл. Вкинула до рота і допомогла Мар’єні. «Аби тільки цього вистачило», — з надією проковтнула м’якуш. Декілька миттєвостей нічого не відбувалося, та враз заціпеніння зникло, і дівчата осіли на долівку.

— Що то було? — з великими очима запитала Марі.

— Темрява, — лиш змогла вимовити Лекса, переводячи подих.

— На пампушках ми так довго не протягнемо — щось вже й удень з’явилися її ознаки.

— Напевно, це через ту хмару. Зачекай: і в університеті, коли стало зле, було темно.

— Але раніше вона з’являлася лише вночі, під покровом справжніх сутінок.

— Напевно, щось змінилося. Вона якось сильнішою стала, раз діє в затінку, — відповіла Лекса, розмірковуючи. — Щось спонукає її розростися.

— Навіть збруч вже не такий ефективний, а на пампушках, хай як би я їх не любила, можна й погладшати, — помацала рукою свій плаский живіт Марі.

— Треба швидше закінчити з костюмом, — сказала рішуче Лекса і додала: — Мені знову треба потрапити туди, — вказала пальцем на готичну будівлю під ковпаком із написом «Бібліотека».

 

Розділ 4

Марі та Лекса не стали чекати закінчення комендантської години. Щоб не потрапити під активне сонячне випромінювання, вони спустилися в метро. До башти примикала чи не найбільша станція. Дівчата ступили на рухомі сходи, які, як і століття тому, перевозили тисячі пасажирів. Пахло машинним мастилом, специфічний запах якого ні з чим не сплутаєш і ніде більше не зустрінеш. Під масивними арками відчувалося, ніби занурюєшся не під товщу землі, а в минулу епоху. Лампи розжарювання, наче виставлені музейні експонати, розхитувалися в потоках вентиляції. На стелі та стінах розсипані бісеринки мозаїки складалися в панно, кам’яні лавки під колонами запрошували відпочити, а жовті смуги вели до краю платформи. Технології також залишилися незмінними. Заживлені від системи автономного енергозабезпечення ліхтарі підсвітлювали викарбовані в граніті літери: станція «Героїв Перемоги».

Можна було їздити від зупинки до зупинки тільки для того, щоб розглядати унікальні оформлення, ліпнину та декор. Відчувалася якась неосяжна атмосфера, яка пронизувала до самої підсвідомості. Стіни, які всотували минулі події та приймали на себе удари, захищаючи десятки тисяч людей, так само зараз мовчки та терпляче спостерігали за сьогоденням. Та, напевно, простоять ще багато часу, вищерблюючи на стінах події майбутнього.

Лекса і Марі підійшли до краю платформи. З тунелю посилився вітер — незмінний вказівник наближення потяга. Характерний стукіт залізних коліщат і гудок сповістили про прибуття вагона. Синього кольору двері розчахнулися, і дівчата заскочили до вагона. Людей було більше, ніж в інші години дня, бо зараз пересуватися містом можна було лише так.

— Ей, обережно! — обурилася Марі, поправляючи кіски, коли якийсь молодик штовхнув її.

Не минуло й кількох секунд, як бабця катомкою наїхала на ногу Олексі та, оком не змигнувши, наче так і треба, пішла вагоном углиб.

Дівчата лиш переглянулися та схопилися міцно за поручні, адже дещо все ж змінилося, і це була швидкість. Потяг рвануло уперед, навіть заклало трохи вуха. Вітер з прочинених вікон приємно лоскотав, чого не можна було сказати про чийсь лікоть, що вп’явся при зупинці. Лекса хотіла була щось відповісти. Та коли підняла очі з-під козирка кепки, постать уже вискочила на перон. У вагон нахлинула хвиля пасажирів і знесла дівчат майже в куток. Хтось почав голосно сперечатися за місце. Дівчата не хотіли вникати в суперечку та мимоволі роззирнулися: похмурі, сердиті, невдоволені обличчя оточували їх. Відчувалася важка натягнута атмосфера — достатньо було раптового повороту потяга, щоб спалахнула, як сірник від сухих дров, колотнеча. 

Дівчата вискочили з вагона на наступній зупинці і перейшли до іншого, порожнішого.

— Ти бачила їх? — спитала пошепки Марі.

— Небезпечно, — тільки й мовила Лекса.

До наступної станції і в цьому вагоні виникла сутичка. Подруги вже навіть думали виходити та десь перечекати до виходу на вулицю. Та до вагона зайшла молода жіночка, десь за тридцять років. В гарній темно-зеленій сукні до підлоги, з тканини, яка була рідкісною в обігу. Щось натуральне — виднілися грубі переплетіння волокон. На талії був мотузковий пояс-джгут, а в волоссі — червоні живі квіти з чорною серединкою. Пригледівшись, дівчата побачили на шиї якийсь мішечок, напевно, з трав, бо від молодички віяло приємними солодко-свіжими пахощами свіжоскошеної трави. Та ще й на обох зап’ястках виднілися сплетені браслети зі стебел. До цієї романтично-загадкової леді ніхто не смів наближатися — її оточувала якась особлива аура. 

Дівчата чи то з цікавості, чи приманені спокоєм наблизилися до незнайомки й опинилися в її захисному колі. Та лиш приємно всміхнулася. Так мовчки і простояли. Хоч вагон і наповнювався все новими потоками людей, та ніхто з посіпак не наближався в це магічне кільце. На одній з зупинок зайшла дівчинка. Роззирнувшись своїми блакитними переляканими очима, одразу попрямувала до них. Притулилася, та від цього легкого доторку м’якого дитячого волосся не було жодної відрази чи невдоволення. Відчувалася якась приємність. Ще через якийсь час до їхньої компанії органічно влився дідок з усмішкою на два зуби та чоловік у бізнес-костюмі. Стало приємно, що ми вже не одні і можемо відчути один одного й без жодних слів допомогти.

Двері Мар’єниної квартири прочинилися. В око одразу впав немалого розміру раритетний апарат — електрична піч. Щоб живити цього гіганта в три тисячі ват та ще й протягом годинного циклу випікання, жодна квартирна сонячна панель не витримувала. Тож від цього залізного рудименту минулої епохи йшли товстенні кабелі на невеличкий балкон. Там паралельно були під’єднані декілька віконних сонячних пластин, а також вітровловлювач, який Марі встановила на свій страх і ризик. Бо лопаті діаметром у три метри за сильного пориву вітру, які були частими гостями, могли відірвати старенький балкон, що вже пообсипався. Якщо зникало сонце, процес залежав від сили вітру. Та якщо потужності не вистачало, коровай, скоріш за все, не виходив. І робота відкладалася до наступного прогнозованого сонячного та вітряного дня. 

Мар’єна важко переносила невдачі, нарікаючи на прогнози погоди, які все частіше не справджувалися. Клімат мінлився, а напади темряви частішали. В таких випадках вона зачинялася і не виходила з кімнати по декілька днів, вишукуючи інформацію на чорних ринках, де б роздобути заміну зіпсованим інгредієнтам: борошну та цукру. Дріжджі вона навчилася зберігати консервуючи закваску. Чим неймовірно тішилася. Залишилося ще б бути автономною щодо інших складників. Та це була її мрія, поки що недосяжна.

— То який в нас план? — запитала Марі, запрошуючи подругу на канапу.

— Треба швидше дізнатися про напрям годинникової стрілки, та убезпечивши себе костюмом, шукати причину Темряви, а поки триматися на підручних засобах.

— В тому то й справа, що їх в нас також небагато, — Марі заходилася відкривати шухлядки кухонного гарнітура. 

Щось собі бурмочучи під ніс і час від часу відкидаючи кіски за плечі, попереглядала в усі свої схованки. По сусіках дівчині вдалося назбирати з пів пакета різного сорту залишків борошна та знайти зі склянку якихось біло-жовтих маленьких прозорих кристалів, що Марі звала цукром. Обережно поставивши на пластикову поверхню столу свої скарби, промовила:

— Ось і все, з цього різнобою багато не вийде, хіба що один круглий буханець сірого хліба.

 

 

Розділ 5

Лекса заворожено дивилася на Мар’єну. Починалося дійство. Дівчина зібрала золоті кіски під шовковою хусткою, що залишилася у спадок від бабусі. Старанно вимила руки та протерла стіл. Увімкнула інфрочервону дезінфекцію поверхні — білий пластик освітився та через десять секунд згас, вбивши мікроби. Зігнувшись, донесла до столу велику дерев’яну посудину, яку звала діжею. Закасала рукави та взялася сипати з пакету на велике сито різнобійне борошно. Жовтий, білий, сірий порошок часточками падав через сотні отворів. Наситившись киснем та розбивши грудки в однорідну пухку масу, спадав сніжинками вже на потемніле від віку дерево. Лекса тільки-но хотіла запитати:

— Звідки взявся цей старий дідуган?

Та Марі лиш шикнула. Олекса стиснула плечима та всілася зручніше на софі. Настала тиша. Білявка продовжувала чаклувати над опарою — влила води, олії, насипала білих кристалів та поклала закваску. Набравши побільше повітря в груди, почала замішувати. Ох і знадобилося їй міцності: спочатку долонями, потім кулаками крутила-вертіла м’яку масу. Щось бурмотіла і, навіть здавалося, підтанцьовувала. У цей момент подруга здалася їй жрицею, покликаною оживити минуле через забутий ритуал. «І звідки в цієї тонкої дівчини стільки сил?» — дивувалася про себе Лекса, перебираючи в руках кепку.

Нарешті видихнула і, наклавши магічний знак пальцями в повітрі над майбутнім буханцем, накрила тісто прикрашеною візерунками серветкою, яку подарувала Лекса. Обережно обтрусила з себе залишки мелива та мовчки поманила за собою подругу до іншої кімнати.

— Фух, треба перепочити, — сповзла на стілець біля балкону. — Є годинка часу, можемо зскласти план. 

Дівчата енергійно обговорювали, сперечалися, щось доводили одна одній. Знову розглядали книгу, зіставляли вже відомі факти з невідомими. Врешті-решт втомилися і перейшли на лайтові теми. 

— А той Стефан нічого собі: високий, розумний, — мрійливо промовила Марі. 

— Так, і ще він накинувся на твої булочки й майже не зіпсував мені книгу.

— Ну, це свідчить, що в нього гарний апетит, — загадково протягнула Марі.

— Ага, і потьмарення на додачу.

— Але це не його провина, — обурилася Мар’єна.

Лекса лиш промовчала.

— Ой, — схопилася на ноги білявка, — треба перевірити, як виріс хліб.

Подруги, затамувавши подих, нахилилися над діжею. З-під квіточок серветки виглядало рознішеся тісто. Розтягнуті волокна нагадували гриб, налитий вологою після довгоочікуваного дощу. Від опари віяло насиченим запахом дріжджів. Дивувало закодоване дихання, яке відбувалося всередині. Елемент Землі з перемелених колосків, зустрівшись із Водою, Повітрям та людською енергією Вогню, дав життя. Життя, яке містило в собі силу боротися з темрявою.

 Марі обережно, з якимсь невідомим їй благоговінням випустила повітря, обм’явши сходинок. Переклала до глиняної миски для ще одного підходу і заходилася готувати піч. Перевірила підключені кабелі та пішла на балкон вмикати систему.

Дві гладенькі пластини темно-коричневого кольору кріпилися присосками до вікон балкона. Дроти, які від них відходили, спочатку йшли у вирівнювач, а потім чорними кабелями струм заходив в накопичувач енергії — акумулятор. До кожної панелі був окремий. Невеличка на вигляд коробка важила майже тридцять кілограмів, що робило неможливим тендітній Марі її переносити. Тож де робітники залишили її рік тому, так вона й стояла. До неї згодом, коли роздобули електропіч, додався й інший такий самий важезний коробок. Дві сонячні панелі — дорівнювало два акумулятори по тридцять кілограм плюс забиті пальці ніг через загороджений вихід на балкон. Та це було не єдине рівняння. Якщо сонце ховалося — батарея швидко розряжалася, а коли цикл випікання ще не був завершений, це все потрібно було перепідключити до «Вітрячка», як його ласкаво називала дівчина. На щастя, за день трохи назбиралося енергії, та цього заледве б вистачило на пів години роботи: як-не-як, стара технологія печі передбачала неекономне споживання трьох кіловат. Тож Марі ввімкнула безперебійне живлення з сонячної панелі в надії, що сьогоднішня хмара не з’явиться знову.

— Погнали! — натиснула кнопку.

Поки усе перевіряла, вже й майбутній хлібець підійшов на дві треті глиняного полумиска. Обережно, навпочіпки, ніби боючись, що піч не запрацює, натиснула на живлення. Червоний індикатор-ліхтарик засвітився, і Мар’єна з полегшенням видихнула. Увімкнула попередній розігрів та обережно поставила сходок після сигналу, промовляючи:

— Свята палянице, печися, як сонце будь, силою наповнюйся! 

Так само навпочіпки вийшла.

— Здається, нічого не забула, — скоріш до себе промовила, ніж до Лекси.

— То як там?

— За годинку буде готовий.

— Тоді я одразу після тебе піду до бібліотеки, сім нуль п’ять — ще не пізно.

— Не вийде. Це він тільки спечеться, ще треба, щоб він охолонув і волокна остаточно сформувалися — вистоялися. Гарячий хліб небезпечний.

— Ой, ні, — простогнала Лекса та почала ходити взад-вперед, — а якщо я…

Та її урвав гуркіт, наче хтось викинув з вікна холодильник, якими вже з чверть століття ніхто не користувався. А зараз через непотрібність згадали та вирішили позбутися в оригінальний спосіб, бо ж, напевно, ліфт знову не працював. Тінь предмета, що пролітав за вікном, не зникла, натомість пролунав ще один гул. Наче хтось викинув і старий посуд. Брязкіт металевих каструль, що розсипалися по бетону, на мить стих на останній ноті кришки, яка відкотилася вглиб подвір’я.

— Це що, хтось переїзжає? — припустила Марі.

Лекса не встигла відповісти, як почало звучати дрібне цокотіння об бруківку чогось уже меншого.

— Столове приладдя? — припустила Лекса, піднявши брову.

Та цей столовий сервіз не закінчувався. На тлі дрібного барабанного дробу лунали ноти каструль і рідше важкі звуки холодильників. Цей оркестр починав лякати, а поодинокі мигтливі тіні й зовсім перетворилися на суцільний присмерок.