Ловці Тіней

1

         Блискучий чорний мотоцикл різко вивернув з-за рогу дев’ятиповерхівки по проспекту 200-річчя Кривого Рогу. Перелякавши голубів, вуличних котів і кількох працівників комунальних підприємств, він характерно проторохкотів вздовж низки однаковісіньких під’їздів, майже напевно перебудивши всіх його мешканців. Лук’ян, який був одним із двох пасажирів на байку, ледь не розпрощався зі сніданком, щойно той зупинився.

         — Ти маніячка! — сердито вигукнув хлопець, зістрибнувши на тверду землю. Ноги все ще трохи трусилися, а серце від переляку підскочило до горла.

         Марія зняла шолом і невимушено розтріпала своє коротке чорне волосся.          

         — Я ж попереджала, щоб ти міцно тримався.

         — Ти ледь не врізалася в сміттєвіз!

         — Але ж не врізалася. Тому перестань волати.

         — Волати? Я не волаю! Я хочу прожити довге і щасливе життя, а не покінчити з ним у сміттєвозі через тебе, примарна ти вершнице, — Лук’ян стягнув шолом, застібнув куртку і косо зиркнув на напарницю. — Назад я поїду маршруткою.

         — Удачі.

         Хлопець закотив очі, поки Марія вовтузилася з мотоциклом, а потім зробив глибокий вдих, аби трохи заспокоїтись, і роззирнувся. З вулиці дев’ятиповерхівка, коло якої вони зупинилися, виглядала абсолютно нормально: жодних слідів рідкого брудного туману чи схожих на водорості відростків, що полюбляли вилізати зі стін. Лук’ян кинув оком на кварцовий ручний годинник, а потім дістав смартфон із кишені, аби звірити час: і механічна, і електронна стрілка рухалися синхронно. Хлопець замислено поклав телефон назад і знову глянув на дев’ятиповерхівку, якої ледь торкалися промені вранішнього сонця.

         — А так і не скажеш, що з цим будинком щось не те, — сказав Лук’ян радше до себе, ніж до супутниці.

         — Ну, якщо там нічого немає, то Баунті хоча б припинить скиглити через те, що ти забираєш у нього всю славу з пошуку Тіней, — Марія накинула наплічник, дістала з внутрішньої кишені шкіряної куртки пару енергетичних батончиків і кинула один йому. — Бери. Хтозна, скільки це займе часу.

         Лук’яну подумалося, що це схоже на пропозицію примирення, тому відмовлятися не став.

         — Дякую.

         Вони покрокували до третього під’їзду. Лук’ян вгризався в свій батончик і щосили намагався не зважати на бабусь, що витріщалися на них з вікон першого поверху.

         — Спочатку підемо по ключі до пані Варяг у сто четверту, — сказав хлопець, коли вони зайшли в прохолодний під’їзд і попрямували до ліфту. — Це вона раніше викликала поліцію. І знаєш, було б добре цього разу все зробити тихо, щоб знову не опинитися в каталажці.

          Агенти зайшли в кабіну і рушили на восьмий поверх. Дівчина тримала руки на лямках наплічника і дивилася вгору, а щойно ліфт минув шостий поверх, то тяжко зітхнула:

         — Ну клас. Отже, найближчим часом Бунті скиглити не припинить.

         Лук’ян простежив за її поглядом. Зі стелі до кабіни почали проникати чорні пасма туману, які нагадували клапті павутиння, що ліниво хиталися на вітрі. Ці пасма не становили безпосередньої загрози, однак хлопець все одно дістав смартфон і знову звірився з годинником.

         — Різниця якщо і є, то, думаю, незначна, — припустила Марія перш ніж Лук’ян встиг їй повідомити, що годинник на телефоні відстав від механічного на хвилину. — Ймовірно, накопичує сили і не хоче світитися, допоки не буде мати в запасі вдосталь енергії для перетворення. Кмітливо. Знаєш, а в тебе справді є нюх на цікавих клієнтів.

         — Так, — пробурмотів Лук’ян і присоромлено сховав очі. — Щось таке.

         Думками ж він мимовільно повернувся в позаминулу ніч. Пригадав силует у старовинному сюртуку коло вікна, неприродні очі фіалкового кольору, і голос — тихий баритон, що порадив йому почитати новини про дев’ятиповерховий будинок по проспекту 200-річчя Кривого Рогу.

         Хлопець зусиллям волі прогнав спогад і зосередився на теперішньому. Щойно вони з Марією вийшли з кабіни, то не змовляючись втупилися поглядом у стелю, яка ніби палала чорним вогнем. Тепер це вже був не той безневинний рідесенький туман, який вони бачили в ліфті, а повноцінна проява витвора. Лук’ян заціпенів і зачаровано вдивлявся в неспокійні язики темної енергії, що спліталися у вихори немов танцюючи під бетоном, і очуняв тільки почувши голос напарниці:

         — Різниця в часі набула п’яти хвилин. Якщо вже ми робимо все за правилами, то годі стовбичити.

         Лук’ян кивнув і, підійшовши до дверей сто четвертої, постукав. Через кілька хвилин (помножених ще на кілька хвилин, які викривляла своєю присутністю Тінь), двері їм прочинила старенька зморшкувата пенсіонерка в халаті з великими соняхами.

         — Добрий день, ви пані Варяг? — запитав Лук’ян і погляд його одразу сам собою змістився їй за спину. Стеля і ті кути в квартирі старенької, які вихопили очі, майже повністю просочилися в’язкими чорнильними пасмами. Вони ліниво хиталися в різні сторони, лізли мацаками зі шпалер, килиму, що висів на стіні, та тягнулися щупальцями до решітки холодильника на кухні, ніби прагнули його обійняти. Виглядало це жахливо — ніби зі стін поволі вилізала зграя велетенських пухнастих павуків з мільйонами тоненьких ніжок, тож хлопець жваво зосередився на старенькій і приязно всміхнувся: — Мене звати Лук’ян Лінкевич, а це моя колега Марія Філінковська. Нас направила поліція.

         — Поліція? — пробелькотіла жінка загальмовано. — Ви до того натовпу зі сто восьмої?

         — Так, — Лук’ян помітив, як Марія красномовно постукала пальцем по своєму годиннику і кивнув, зрозумівши натяк. — Нам казали, що у вас є ключі від тієї квартири. Можете дати, будь ласка?

         — Зараз, почекайте, — старенька помаленьку почовгала назад у квартиру, а Лук’ян ледь стримався, аби не надати пенсіонерці прискорення.

         — Розрив сягнув п’ятнадцяти хвилин, — повідомила Марія і схрестила руки на грудях. В чорній шкіряній куртці, чорних штанях, чорних чоботах на високій платформі й наплічником за спиною — вона й сама неабияк скидалася на Тінь і могла кого хочеш налякати до всрачки навіть посеред білого дня. — Простіше було б зламати ті дурні двері.

         — Повторюю ще раз: ми не маємо привертати уваги.

         — В мене є шпильки і відмички, — продовжувала Марія, ніби не чула його. — Поки бабця шукатиме ключі, ми скоренько зганяємо до сто восьмої, ліквідуємо паразита і повернемося назад. Ти тільки глянь на неї, — дівчина кивнула на стареньку, що ледь совала ногами. — Вона вже як мінімум кілька днів перебуває під дією розриву, а це означає, що відновлений потік часу може її вбити за лічені секунди. Ми ж не знали, що витвір сягнув своєю бульбашкою восьмого поверху. Тож технічно з цієї миті можемо діяти на власний розсуд.

         Лук’ян розумів, що Марія мала рацію, та йому в голові все ще чітко бриніли суворі застереження Баунті щодо конфронтації з місцевими органами влади. В поліції були не в захваті, коли їхні справи віддавали якомусь сумнівному агентству, що займалося незрозумілими речами, нахабно нищило чуже майно в процесі, та ще й порушувало закони. З іншого боку правоохоронці абсолютно не розуміли, наскільки цінним ресурсом був час. Паразити могли розтягнути його на вічність, а от ловці, як прості смертні, таких привілеїв не мали.

         Ніби прочитавши його думки, Марія скептично додала:

         — Гадаю, мертва бабця приверне до себе набагато більше уваги, ніж зламані двері. Просто скажи своїй совісті, що ти спробував.

         — Знаєш, чомусь мені здається, що ти просто вмираєш від бажання скористатися тими відмичками.

         — Тобі здається.

         Лук’ян зітхнув, зачинив двері сто четвертої, і вони з Марією попрямували до сходів. Прогін дев’ятого поверху скидався на імлисте дно глибокого моря чи океану, де чорні м’язисті мацаки, що росли з підлоги, ліниво хиталися на повітрі мов на невидимих хвилях. Коло одвірку чорний туман набув майже відчутної прохолодної в’язкості і Лук’янові стало зимно, ніби температура раптово знизилася на десяток градусів. Марія дістала з наплічника пояс із відмичками, пару захисних будівельних щитків, якими зазвичай користувалися зварювальники, ліхтарики та моток непрозорої захисної плівки. Потім накинула рюкзак за спину і першою пішла до дверей. Лук’ян уявляв, який вигляд вони мали збоку для звичайних людей: в захисних щитках, з ліхтариками посеред білого дня, вдягнуті так, ніби надворі як мінімум нуль градусів. Проте опинившись у потрібних дверей, він ще пошкодував про те, що не надягнув свої високі гумові чоботи.

         Хлопець ніякого уявлення не мав, що саме їх чекатиме. За вказівкою свого інформатора він понишпорив в інтернеті і знайшов лише кілька коротких статей. В них ішлося про те, що після смерті самотньої літньої жіночки до її квартири почали масово сходитися знайомі й незнайомі сусідам люди. Пильні мешканці неодноразово заявляли поліції про ці дивні масові походеньки з невідомих причин — стара не мала ні дітей, ні будь-яких інших родичів, і роками жила сама. Поліція приїздила на виклики і силоміць виганяла з тієї хати людей, які вели себе так, ніби перебували у стані наркотичного сп’яніння. Жінки, чоловіки, підлітки і навіть діти — вони були втомлені і виснажені, та все одно пручалися і відмовлялися йти геть. Шукачі логіки і раціональних пояснень все списували на виробництво в тій квартирі якихось сильних психотропних речовин та Лук’ян, щойно прочитав статті, зрозумів, що це їхній випадок і що інформатор знову мав рацію.

         Це неабияк бентежило.

         Марія присіла перед дверима — і ніби пірнула в безодню. Хлопець одразу увімкнув ліхтарик: поки напарниця длубалася в замку, Лук’ян глянув на годинник і серце його впало. На вулиці вже була друга година дня! Друга година, коли вони приїхали по восьмій до будинку! Хлопець мимоволі подумав про бідолашну пані Варяг, що досі десь там шукала для нього ключі…

         Лук’ян почув тихеньке клацання.

         — Готово, — тихо повідомила Марія і, так само перебуваючи на присядках, штовхнула двері. Ті, ніби в типовому американському жахастику, прочинилися всередину з моторошним скрипом. Лук’ян відчув нову порцію холодку, що пробігся загривком, а потім одразу розповзся шкірою. Долоні моментально спітніли, легені сперло, ніби від розрідженого гірського повітря, а серцебиття пришвидшилося — паразит перебував десь зовсім поруч. Марія ж зіп’ялася на ноги та обережно зайшла в коридор першою.

         На стінах великими шматтями висіла напівжива темрява: вона рухалася повільно, проте впевнено, ніби бажала заповнити собою усі часточки вільного простору. Десь у квартирі монотонно бубонів чийсь голос, та він був дуже приглушений і Лук’яну не вдавалося розібрати слова. Обриси стін та меблів несподівано виринали з-за холодного чорного туману, ніби хаотично розставлені експонати в зачиненому на ніч музеї. Лук’ян кілька разів ледь не вилаявся вголос, коли на його шляху раптово виникали відра, пороги, каструлі чи ще якісь предмети побуту, яких точно не мало бути на підлозі. До того ж у тому дурному щитку кут огляду був геть ніякий. Лук’янові доводилося вигадувати неабиякі акробатичні номери, аби ні об що не перечепитися і жодним чином завчасно не видати своєї присутності Тіні.

         — Ти щось бачиш? — пошепки запитав Лук’ян.

         — Ні. Тільки чую голос. Ніби жіночий.

         Лук’ян зосередився і майже одразу збагнув, що вона мала рацію. Голос, який він також чув, дійсно скидався на жіночий і його інтонації здавалися знайомими. В пам’яті одразу ж закрутилися уривки голосів медійних осіб. Хто б то міг бути? Може, ведуча з якогось радіоефіру? Телеведуча? Блогерка? Чи може рекламний запис із фейсбуку? ТікТоку?

         Від напруження Лук’ян стиснув смартфон у кишені і його осяяло.

         — Телефонний автовідповідач! Це голос із телефонного автовідповідача!

         Він ледь помітив, як темний силует, яким наразі була Марія, повернувся до нього.

         — Дзінь-дзілінь. То що, побалакаємо з нашою пані?

         Лук’ян кивнув. Намацав у другій кишені запальничку і подумки видихнув. Все буде добре.

         Марія і Лук’ян звернули у вітальню і розділилися. Через сильні чорні випари хлопцеві ледь вдалося роздивитися диван та людей, яких ховала мінлива імлиста темрява. Здавалося, постраждалих було багацько: вони мали вигляд манекенів чи химерних ляльок, яких примхлива дитина кинула посеред гри в дивних позах. Лук’ян не мав змоги порахувати чи навіть роздивитися їхні обличчя, та коли обережно приклав руку до шиї одного з найближчих до себе заручників, то відчув дуже повільну пульсацію під пальцями. Тут ще було кого рятувати і це втішало.

         Навпроти дивану скоро знайшовся старий круглий стіл, з якого бурхливим водоспадом на всі боки стікала в’язка й крижана чорнильна суміш. Суміш булькала, звивалася, і розповзалася підлогою десятками відростків і щупалець. Одна частина сягала просто в навколишній простір, інша ж приєднувалася до людей, що лежали в кімнаті, неначе пуповина. Хлопець тихенько дістав із наплічника моток плівки і почав обережно її розгортати, аби накинути на присутніх людей — це мало захистити їхні тіла й зокрема очі від того, що трапиться далі. Лук’ян намагався рухатися обережно та раптом наступив на щось і завмер. Неймовірно пронизливий свист, що розлетівся квартирою, хлопець би порівняв із громом посеред ясного неба, чи з істеричним вереском вуличного кота о третій ночі. Лук’ян затамував подих. Стіл із бурхливим чорнильним димом ожив: десь над головою пролунав злісний крик, від якого волосся на тілі стало дибки.

         — Ці абоненти перебувають поза межами вашої досяжності!

         Лук’ян здригнувся від несподіванки і ледь не перечепився через якогось бідолаху — одного з багатьох, що лежали на підлозі. Ліхтарик випав йому з холодних дерев’яних пальців, упав на підлогу і загубився у надприродному мороці. Хлопець панічно відновив рівновагу і одразу побачив її — зіткану з міріадів чорних перлинок постать жінки в окулярах та діловому костюмі, що залишила свою схованку і з’явилася під стелею у чорному диму, немов дуже зла джинша з арабських казок, яку визволили з пляшки через мільярд років після ув’язнення. Від тулуба в неї відросли кілька широченних, майже твердих щупальців — таких собі «рук», зітканих з тієї ж самої прохолодної чорнильної речовини, що й вона сама. Відростки, ніби у восьминога, звивалися в різні сторони: вони несамовито булькали, диміли й пінилися. Лук’янові довелося добряче напружитись і примружитись, аби розгледіти на столі поміж пасем із чорних водоростей і диму старенький кнопковий телефон.

         А ось і головний приз.

         — О, привіт, а я тебе одразу й не помітив, — Лук’ян широко всміхнувся Тіні, повільно підняв руки догори і завмер, намагаючись не піддаватися липкому страху, що стиснув серце лещатами. — То вони поза зоною, кажеш? Ну так, це очевидно. Вони, гм, мусять тебе слухати?

         Витвір із голосним ревом, від якого дивом не завалилися стіни, стрімко злетіла донизу і вп’ялася Лук’янові у вічі. Навіть через щиток він бачив, як хаотично рухалася схожа на смолу речовина, утримуючи викривлений людський образ.

         — Вони. Мої. Абоненти! — голос паразита знизився на добру пару октав. У Лук’яна виникло відчуття, ніби йому в шлунок брилу льоду запхали.

         — Це я вже зрозумів.

         — Мої. Абоненти! Абоненти! — навісніло репетувала чорнильна жінка в окулярах. — Вони будуть слухати мене так, як слухала моя хазяйка. Бо без мене їм буде самотньо так само, як було їй! Я не покину їх! Я буду з ними завжди! Я їм потрібна!

         — Так, це дуже добре, проте ти впевнена, що справді потрібна? — Лук’ян насилу ворушив язиком і відчув коротке полегшення щойно помітив, як Марія в тьмяному світлі власного ліхтарика наблизилася до стола з протилежного боку і витягла запальничку. Ну нарешті. — Бо знаєш, якщо ти їх не покинеш, то вони взагалі-то помруть так само, як і твоя хазяйка. Ти їх вбиваєш, а не рятуєш, а такий тарифний план, повір, нікому й задурно не треба.

         — Ні! Ні! Замовкни! — оглушливо зарепетувало створіння й хлопець поморщився. — Вони завжди будуть зі мною! Вони потребують мене!

         — Аж ніяк.

         — Ти, — вона злетіла вище і нависла над Лук’яном, мов чорна могильна плита з людськими рисами. Її крижані щупальця почали обплітати його з усіх боків, викликаючи дрижаки по всьому тілу. — Ти сам прийшов до мене. Ти теж станеш моїм абонентом!

         — Та нє, дякую, мені якось не хочеться, — процокотів зубами Лук’ян, подумки підганяючи Марію. Він намагався не дивитися в її бік, та Тінь, вочевидь, щось відчула.

         — Що там? Ні! Не роби цього! — голосно скрикнула вона, озирнувшись на дівчину. Десятки чорних щупалець облишили Лук’яна, за секунду з’єдналися в одну єдину потужну хвилю і відкинули Марію геть так стрімко, що хлопець навіть не встиг простежити за їхнім рухом. Він тільки почув, як напарниця гучно вдарилася об шведську стінку і впала на підлогу. Скориставшись нагодою, Лук’ян дістав із кишені запальничку і щодуху чкурнув до столу. Тремтячими від холоду пальцями клацнув коліщатко і пожбурив у телефон, з якого струменів надприродний чорний водоспад.

         — Зупинись! Я їм потрібна! Потрібна своїм абонентам!

         Крихітний блакитний вогник кілька нестерпно довгих секунд торував собі шлях крізь чорні згустки енергії і часову бульбашку, як ніж крізь масло, а коли нарешті зустрівся з джерелом Тіні, то спалахнув сліпучим білим сяйвом. Навіть у щитку Лук’ян заплющив очі і відсахнувся в бік, а істота істерично заверещала. Сяйво за секунди розрослося, на шаленій швидкості пронеслося кімнатою, і вилетіло за межі будинку, по дорозі поробивши тріщини в стінах і гучно вибивши шибки. Хлопець знову об когось перечепився і впав. Від сильного удару об підлогу з очей бризнули сльози. Тінь істерично верещала в агонії ще мить, а потім в просторі над головою характерно бахнуло — ніби згоріло одночасно кількасот лампочок — і все стихло.

         Минуло не менше хвилини, перш ніж Лук’ян зважився підвестися. В квартирі все ще панувала темрява, та вже по цілком природним причинам. Хлопець обережно стягнув щиток і роззирнувся. У вухах дзвеніло, кінцівки трусились від холоду, однак ні в просторі, ні на стінах слідів чорних димних кілець, пасем чи мацаків уже не було. Стіл теж позбувся свого димного водоспаду. Дуже смерділо хіба що смаленим пластиком, та оскільки вікна лишилися без скла, запах мав скоро вивітритися.

         Десь на вулиці відчайдушно верещала сигналізація, що перемежовувалася з чиїмись нерозбірливими вигуками і гавканням собак. Хтось із жертв голосно застогнав, а хтось почав помалу ворушити кінцівками Лук’ян подумки поспівчував усім постраждалим — перебувати під дією паразита майже так само виснажливо й болюче, як мати важке похмілля мінімум п’ять днів поспіль. Та принаймні вони вижили.

         — Ти як? — схвильовано запитав хлопець у напарниці, щойно її дістався. Марія з помітним зусиллям зняла щиток і здмухнула пасмо чорного волосся, яке залізло їй до рота.

         — Житиму. Піди перевір бабцю в сто четвертій і організуй «швидку». А з ними, — дівчина кивнула на постраждалих, які поступово приходили до тями, — я впораюся. Поквапся.

         Лук’ян кивнув і на хитких ногах пошкандибав до виходу з квартири. Годинник, коли він згадав поглянути на нього, показував десяту двадцять чотири вечора. Так, це був ще один достобіса довгий робочий день, та принаймні понаднормові оплачувалися.

2

         Пів року тому.

         «ШУКАЄМО ПРАЦІВНИКІВ!
         Вік — лише повнтолітні. Стать, освіта — неважливо, всього навчаємо. Робота з клієнтами, денні й нічні зміни, вихідні плаваючі. Графік можна встановити самостійно, та в тижні має бути не менше п’ятдесяти відпрацьованих годин. Можливі понаднормові години, виїзди і недовгі відрядження на вимогу клієнтів. Додатково оплачуються, як і витрати за проїзд.
З/П — 60000 грн. до оподаткування, виплачується двома частинами в місяць.
Працевлаштування офіційне, з оплачуваними лікарняними та відпустками. Страхування також входить у соцпакет.
За необхідності надаємо житло недалеко від офісу.
Офіс розташований на пл. Захисників України 1К, перший поверх, вхід від дороги, магазин «Букіністика».
Наявність хорошого фізичного стану і почуття гумору вітається.
За всіма питаннями звертайтеся за телефоном +380564… з 8.00 до 18.00».

         Двадцятитрирічний безробітний Лук’ян Лінкевич ще раз прочитав зазнімковане оголошення, написане кимось від руки фарбою кольору іржі, і зітхнув. Вчора він зопалу домовився про співбесіду, а зараз стояв на площі Захисників України, невпевнено тупцяючи на місці й вагаючись. Ну справді, чим він думав? Дивне оголошення висіло буквально на стовпі, що за робота йому так до пуття і не пояснили, ще й їхати довелося дві години на інший кінець міста двома маршрутками і метротрамом в страшенний березневий дубак. Лук’ян подихав на долоні і трохи походив зупинкою, ще раз ретельно зважуючи усі «за» і «проти» на уявних терезах. З одного боку безробіття, повна відсутність власних грошей і матір вдома з постійними докорами, з іншого — величезна зарплата й незрозуміла робота на протилежному кінці міста. Хлопець зупинився і ще раз зиркнув на будинок з оголошення — той на позір абсолютно нічим не вирізнявся з-поміж інших. В самому його куті, трохи вище над усіма іншими магазинними вивісками першого поверху, кріпилася потемніла від часу металева табличка з суворою совою, що поважно сиділа на слові «Букіністика». Зрештою Лук’ян подумки плюнув на все — однаково він вже тут, та й якщо щось не сподобається, то завжди можна піти — дістався ґанку і штовхнув важкі двері крамниці. Над його головою пролунав тихенький мелодійний дзвін, а очам постало маленьке приміщення, вщент забите шафами і столами з книгами. Навіть підлога була заставлена вицвілими стосиками різноманітної макулатури, на перший погляд переважно радянської доби.

         — Агов? — покликав він невпевнено, коли нікого не побачив у магазині. — Є тут хто?

         Лук’ян обережно крокував вільною від книжок вузенькою стежкою, подумки знову починаючи злоститися на самого себе. Ну хіба це не повна маячня? Якась в біса незрозуміла організація, офіс якої розташований в букіністичному магазині, винаймає працівників для таємничої допомоги клієнтам за оголошеннями на стовпах… Лук’яну раптом сяйнула думка, від якої він похолов: а що як це работорговці чи торговці органами шукають таких от довірливих молодих людей, аби членувати їх і продавати нутрощі на чорному ринку олігархам?

         Яскраву картинку з розчленуванням несподівано обірвав приглушений звук зливу бачка унітаза, а потім в дальньому кутку суміжної кімнати крамнички, яку Лук’ян і не помітив одразу, прочинилися пошарпані світлі двері. Звідти, тихо мугикаючи, вийшов високий молодик із пишною гривою темного скуйовдженого волосся, якій би позаздрила будь-яка притомна дівчина. Одягнутий він був у теплу картату сорочку зелено-жовтих кольорів, світло-коричневі штани-кльош і масивні чорні чоботи на високій платформі. Лук’ян не жив у 80-х, але йому чомусь здалося, що цей персонаж чудово би пасував до тієї епохи.

         — Йоу, вітаю! — приязно вигукнув незнайомець, щойно побачив Лук’яна, і помахав. — Радий бачити в «Букіністиці», чуваче! Чимось можу помогти?

         Хлопець одразу впізнав і цей голос, і характерну манеру розмови. То був секретар, з яким він учора розмовляв — Антонич.

         — Я стосовно роботи? — невпевнено пробелькотів Лук’ян. Це не мало бути запитанням, та чогось прозвучало саме так і він поспіхом додав, аби приховати зніяковіння: — Ми говорили вчора. І пан Станіслав, з яким я потім спілкувався, сказав прийти на одинадцяту.

         Антонич раптом пирхнув і заржав.

         — Ой, сорян, чуваче, ти сказав «пан Станіслав», а це як той жарт про агрогнома. Чув, нє? — після того як Лінкевич обережно похитав головою, хлопчина почав пояснювати: — Значить, там було так: як можна назвати фермера-карлика? — Антонич витримав ефектну паузу, як справжній стендап-комік, і підморгнув. Лук’ян спантеличено кліпнув.

         — Агрогном?

         — А ти січеш! — хлопчина підійшов і ляснув розгубленого Лук’яна по плечу, а потім продефілював до столу не згірше професійної моделі. Там він узяв слухавку стаціонарного телефону і почав крутити диск, підсміхаючись.

         — Йоу, пане Станіславе, — Антонич намагався говорити серйозно, але все ще продовжував стримувати сміх. — До вас тут прийшли на співбесіду. Чуваче, ти Лук’ян Лінкевич? — отримавши від хлопця мовчазне підтвердження, він знову заговорив у слухавку. — Ага, це він. Ага, пане Станіславе, — Антонич завершив говорити, і підморгнув змовницьки. — Ща він прийде за тобою.

         Все це було дуже дивно і Лук’ян починав шкодувати, що приїхав. Та коли за кілька хвилин із глибини крамниці несподівано вигулькнув невисокий лисіючий чолов’яга років сорока у м’ятому костюмі з дещо змученою широкою усмішкою, Лук’ян навіть не встиг нічого збагнути, як той вже схвильовано вітався, вхопившись за його долоню.

         — Доброго дня, пане Лінкевичу! Ви пунктуальний — це дуже добре. Ми з вами вчора спілкувалися, я — Станіслав Райчик, так би мовити менеджер по кадрам, бухгалтерії, господарської частини і всяким іншим організаційним і не дуже питанням. В нас, як я вже згадував учора, неймовірна біда з кількістю підхожих кадрів, — Станіслав озирнувся на пирхаючого в кутку Антонича і скрушно похитав головою.

         — Не зважайте, йому трохи клепки бракує, — знизав плечима Станіслав, ніби в цьому не було нічого особливого, а потім махнув рукою вглиб букіністичного. — Ходіть за мною, пане Лінкевичу, я вам усе покажу. Обережніше зі сходинками.

         Станіслав повів його прямою стежкою між рядів пошарпаних книжок у другу велику прохідну кімнату, де повернув до непримітних дверей у кутку з написом «для персоналу». Відчинивши, він завів Лук’яна у невеличку й погано освітлювану комору, де скромно тулилися до стінки віник і швабра, а ще тут містився громіздкий на вигляд стелаж з різним приладдям для прибирання і миючими засобами. Лук’ян вже збирався запитати, нащо вони сюди зайшли, та питання відпало, щойно Станіслав узявся за край стелажу і потягнув його в бік. Лінкевич кліпнув, побачивши акуратну прямокутну діру в стіні, одразу за якою починалися сходи, що вели кудись у напівтемне провалля.

         — Ви ж не маєте клаустрофобії? — запитав Станіслав і, зауваживши красномовний вираз обличчя Лук’яна, поспішив додати заспокійливо: — Не бійтеся, я не якийсь там маніяк, просто з певних причин наш офіс розташований під землею. І, будь ласка, не хвилюйтеся, там все стерильно і цивілізовано, ніяких тарганів, мишей чи пацюків, прости Господи. Навіть їдальня є, а це, знаєте, не так вже й легко було зробити… Ну ж бо, не бійтеся, йдіть за мною.

         Станіслав пірнув у темний прохід зі зграбністю людини, що робила це сотні разів. Лук’ян же завагався: навіть попри слова нового знайомого, думки про розчленування стали лише чіткішими в уяві.

         — Ще раз повторюся: я не якийсь там сорокарічний збоченець, що розчленовує трупи маленьких дівчаток чи хлопчиків під книжковим магазином. Запевняю, ви потім зрозумієте, нащо це все, — Станіслав з ентузіазмом сплеснув у долоні, однак його привітна усмішка не стала ні на йоту менш моторошною, ніж до того. — Ну що ж, пане Лінкевичу, поки будемо йти, проведу вам невеличку екскурсію. Ми зараз із вами спускаємося тунелем старого бомбосховища — будинок над ним був зведений майже одразу після визволення Кривого Рогу і закінчення Другої Світової…

         Лук’ян не дуже уважно слухав розповідь Станіслава, бо набагато більше його турбував рівень землі над головою, який помітно збільшувався з кожним кроком донизу. Йому здавалося, що чим нижче вони спускалися, тим важче йому ставало дихати. Однак хлопець забув про всілякі примарні спазми, які стискали легені, щойно вони дісталися сучасних металевих дверей, схожих на вхід до банкового сховища. Глибоко вражений Лук’ян спостерігав, як Станіслав  приклав картку до чорного маленького терміналу. Почувся тихий писк і щось гучно клацнуло глибоко всередині механізму люка. Лук’ян раптом відчув погане передчуття, що заворушилося під ребрами. В яку халепу він втрапив?

         Станіслав прочинив масивні округлі двері, і, озирнувшись на Лінкевича, всміхнувся та жестом вказав проходити. Лук’ян обережно увійшов до невеличкого яскраво освітленого приміщення, що лише трішки перевищувало комірчину та радше скидалося на якийсь стерильно-медичний бокс: тут був білий письмовий стіл, пара стільців, такі само білі кахельні стіни, чиста підлога молочного кольору і ще одні сталеві двері звичайної форми і розміру з кнопковим терміналом для входу. Лук’ян на мить втупився в них поглядом. Певно, саме за ними розташовувався загадковий основний офіс.

         — Що ж, перш ніж пройти далі, ви маєте дещо підписати. Формальність, — невимушено сказав Райчик. Він сів за стіл і вказав на стілець з протилежного боку. — Будь ласка, сідайте, пане Лінкевичу.

         Лук’ян сів. Станіслав тим часом витягнув на стіл кілька папірців форматом А4, на яких було щось надруковано дрібним шрифтом, а потім дістав дуже стару на вигляд пошарпану книгу, тоненький пензлик і справжнісінький каламар із фарбою кольору кіноварі. Лук’ян чомусь одразу подумав, що оголошення на стовпі було написане саме з його допомогою.

         — Це угода про нерозголошення, — Станіслав посунув йому звичайні папірці з друкованим текстом. — Якщо коротко, то все, що ви тут побачите і почуєте — державна таємниця. Звісно, якщо ви розбовкаєте комусь про це місце вам навряд хтось повірить, але це все одно становитиме загрозу існуванню цього офісу. Та й ви самі станете об’єктом небажаної уваги, тож мовчання за обопільною згодою є найприйнятнішим варіантом для нас обох, як гадаєте?

         Він підморгнув, а потім заметушився.

         — Ой, забув. Ці папери можна підписувати нормально, — Станіслав витягнув із внутрішньої кишені піджаку звичайну ручку і протягнув спантеличеному Лук’яну, в якого після слів «державна таємниця» пересохло в горлі. Такого він геть не чекав.

         — Що тут відбувається? Це якийсь розіграш? Я не розумію.

         — Такі правила: ви мусите підписати це, навіть якщо не будете в нас працювати. Бо, як ви певно вже зрозуміли зі всього, що побачили — ми не звичайна організація.

         Лук’ян перевів погляд з обличчя Райчика на папери. Вдихнув і заглибився у читання, намагаючись нічим не видати ні свого страху, ні хвилювання. Загалом в усіх пунктах йшлося про те, що за розповсюдження інформації про це місце третім особам, він буде нести кримінальну відповідальність. Знервований Лук’ян у цілковитій тиші розписався на всіх відповідних бланках, аби лише мати змогу якнайшвидше піти.

         — Щиро дякую за розуміння, — Райчик усміхнувся, забрав папери, а потім акуратно підсунув йому старезну пошарпану книгу без назви, пензлик і каламар із рідкими чорнилами. — А тепер розгорніть, будь ласка, книгу і напишіть на титульній сторінці своє прізвище, ім’я та дату народження.

         — А це нащо? — запитав Лук’ян спантеличено, та Станіслав лише загадково махнув рукою і всміхнувся як до малої дитини.

         — Побачите.

         Якусь мить вони дивилися один на одного через стіл, а потім, почуваючись цілковитим бовдуром, Лук’ян узяв пензлик, вмокнув у фарбу і завмер. Однаково ж нічого непоправного трапитися не могло, правда?

         Хлопець заніс руку над сторінкою і запитально поглянув на Станіслава.

         — Можна написати де завгодно?

         Той кивнув.

         Лук’ян зітхнув і знову втупився у чистий аркуш. Як же в біса дивно. Під пильним поглядом Станіслава він акуратно вивів пензликом прямісінько у центрі сторінки брудно-червоною фарбою «Лук’ян Лінкевич» і кілька цифр, а потім підняв голову.

         Райчик і далі всміхався сердешно, майже по-батьківськи. Та тепер за його спиною Лук’яну привітно махало безголове вугільно-чорне тіло.