Заголовок

Вечір ритуалу наступив занадто швидко. Сонце вже ховалось за темний горизонт. Узбережжя без імені було повністю порожнім, лише біла кам’яна плита з темним колом, якого вже не було видно, під шаром солі. Люди стояли тут вперше, за трохи більше, ніж сто років. З того самого дня, як було проведено перший ритуал.

Марісса стояла на кам’яній плиті, в руках був той самий золотий кубок, тьмяний від старості і солі, проте від нього відчувалась велика сила. Краєм її простої білої сукні, грав вітер. За спиною стояли четверо. Рада. Кожен носив в собі кров Правителів чотирьох Королівств, що стали частиною Імперії. Імператор був далеко, по його праву руку стояв Суддя припливів. Вони обидва дивились на Маріссу. Ритуал вимагав, що ніхто сторонній не повинен ступати на Узбережжя без імені, під час ритуалу. Але двоє чоловіків знали, як тільки щось піде не так, їм буде без різниці, як на правила, так і на ритуали.  Щось важке стискалось в грудях Імператора, кожна частинка його тіла кричала про те, що це помилка. Але він списав це на хвилювання за сестру.

Море було спокійним.

Ритуал розпочався. Кожен з членів Ради мав підійти до Марісси, і розрізавши долоню, наповнити темне дно чаші, своєю кров’ю. Троє вже виконали свою частину ритуалу, залишився останній. Він підійшов ближче. Його рухи були обережні, коли він тримав ніж. Занадто обережні. Принцеса не дивилась на нього, її погляд не відривався від моря:

– Я знаю, – тихо, ніби сама до себе, промовила дівчина, а чоловік завмер на мить. А потім різко ударив.

Лезо увійшло в живіт швидко і глибоко, змусивши задихнутися. Біль прийшла не відразу. Світ похитнувся, чаша випала з рук і з гучним звуком вдарилась о кам’яну плиту, що стрімко почала червоніти. Як і біла сукня Марісси.

Хвилі піднялись, море відізвалось глухим, глибоким звуком. Налетів вітер, піднімаючи пісок, вода різко надійшла на берег. Імператор зробив крок вперед.

– Що там відбувається?

Але ніхто не відповів, бо море вже ревло, сильніше ніж в день шторму. Гігантська хвиля піднялася з темної води і вдарила берег. Вона накрила тих, хто стояв біля Марісси. Всіх чотирьох членів Ради просто змило, ніби їх ніколи і не існувало. На піску залишилась лише дівчина у білій сукні. Вона стояла на колінах, притискала рану на животі, але кров все одно просочувалась крізь пальці. Сукня швидко темніла.

Імператор вже біг. Суддя припливів біг поруч, пісок розлітався під їхніми ногами. Вони опустились біля неї майже одночасно. Брат схопив за плечі, доки коханий притискав руки до рани.

– Ми віднесемо тебе до палацу, – голос брата був сповнений тривоги, а страх в очах був неосяжний. – Там цілителі. Ти будеш жити. Ти не помреш тут. Я не дозволю.

На губах, що швидко блідли, з’явилась легка посмішка, погляд був спокійним. Пальці торкнулись його щоки, залишаючи кривавий слід. Він накрив її долоню пальцями, притискаючись губами до запʼястя, відчував –  пульс стає повільнішим.

– Я не помираю. Ти ж знаєш… – кожне слово давалось все важче, а погляд ковзнув від обличчя брата, до чоловіка, який не зводив погляду зі своїх рук. Він намагався все сильніше притискати рану, але кров проходила крізь пальці. Його руки були червоні. Коханий відчув, що вона дивиться і підняв погляд. Його очі були темними…і повними відчаю.

– Не йди від мене, – зірвався він. Марісса простягнула праву руку, ліву все ще тримав брат. Торкнулась обличчя, провела до губ, злегка натиснула на кутик, ніби змушуючи посміхнутися. Море затихло, воно давало час попрощатися. 

– Я не йду. Я повертаюсь, – він міцно схопив її за руку, ніби це могло змінити долю, та покачав головою, показуючи, що не підтримує її слів.

– Віднесіть мене в море.

– Ні, – в унісон пролунали два чоловічі голоси.

– Будь ласка. Я не боюся.

– Я боюся.

Тиша тривала секунди, але для двох чоловіків вона відчувалась, як декілька століть. Вони дивляться один одному в очі, а після Імператор опускає голову. Його обличчя вологе від сліз і морської води. Він бере Маріссу на руки і йде до моря, міцно притискаючи до себе. Так само, як вісімнадцять років тому, коли виносив колиску, що пережила шторм, з води. Сестра йде з його життя, так само як і з’явилася.  Хвилі підіймались навколо них, вода торкнулась її руки, дівчина видихнула, біль відступив. Вода змішувалась з кров’ю. Марісса знала, вона нарешті дійшла туди, куди йшла весь цей час. Останній погляд.

– Не бійтеся моря, – прошепотіла вона і хвиля накрила їх, обережно, не збиваючи з ніг, а наче обіймаючи. Коли Імператор відкрив очі, Марісси вже не було. Хвиля забрала її. Море стало тихим. Два чоловіка, що тільки-но втратили частину свого серця, ще довго сиділи на березі, вдивляючись в горизонт. М’яка хвиля, прийшла несподівано і обережно торкнулась їх рук. Суддя припливів відчув, під його долонею, щось з’явилося. Тонкий ланцюжок з перлиною. 

З того дня, моряки почали розповідати історії, що у тиху темну ніч, коли шторм тільки починає зароджуватись за горизонтом, у хвилях можна побачити постать. Темне волосся, світла сукня і очі, в яких живе саме море. І тоді шторм минає стороною. Бо море слухає своє серце. Свою Маріссу.