Заплутаність

Ія йшла тінистою алеєю центрального парку та насвистувала веселу пісеньку. Коли батьки в дитинстві віддали її в музичну школу по класу зеленого свисту, Ія капризувала, не хотіла відвідувати заняття. Але зараз із задоволенням згадувала ті щасливі безтурботні роки і свистіла та свистіла майже повсякчас, викликаючи захоплені хрюки оточуючих. Назустріч Ії доріжкою крокував високий молодий чоловік. Він чомусь призупинився, здивовано дивлячись на неї маленькими темними очима. Щоби не втратити мелодії, Ія лише посміхнулася у знак привітання, але він навіть не хрюкнув у відповідь, тож вона пішла далі, не припиняючи переливчасто свистіти.
Олег прокинувся до будильника. Яскраве літнє сонечко лоскотало обличчя, намагаючись зазирнути під опущені повіки. Він примружився, сів у ліжку. Який смішний сон. І такий реалістичний, що аж згадав свої думки. Не усвідомлюючи уві сні, що спить, він було подумав, що молодь надто вільно поводиться з наркотичними речовинами. Хоча може це звичайний підлітковий бунт: дівчина, яку він зустрів в парку, тобто не зустрів звісно, бо виявляється вона йому наснилася, але дівчина була дивною. Довге зелене волосся безперечно пасувало до величезних зелених очей, але все ж, куди дивляться батьки, школа – щоб у підлітковому віці так фарбувати волосся. І очі такі зелені, що мабуть це контактні лінзи. А коли вона посміхнулася, йому навіть здалося, що і зуби в неї зеленкуваті, але напевно то відбилися сонячні бліки на зелених листях у парку. Стоп. Які батьки, яка школа? Це ж лише сон. Це його підсвідомість видала таку картинку, а він шукає якусь логіку, наче це відбулося насправді. А ще вона насвистувала якусь мелодію, наче знайому, але зараз, вранці, Олег ніяк не міг її пригадати. Заспівав будильник. Чоловік мотнув головою, проганяючи залишки сновидіння, і встав. Пора було збиратися на роботу.
Ія теж прокинулася із здивованою посмішкою. Це ж треба – який яскравий сон. Але потрібно було поспішати до батька у квантову лабораторію, де вона працювала лаборанткою.
Завалений робочими справами, Олег до вечора зовсім забув про зеленоволосу дівчину зі сну. І лише у ліжку раптом згадав, посміхнувся тихенько і заснув.

Вона сиділа на лавочці під крисатим деревом на зеленому бульварі.
– Привіт! Здається ми вже зустічалися раніше.
– Здається так, – привітно посміхнулася Ія.
– Можна я присяду? – без всякої надії спитав Олег.
– Звісно, –- ще ширше посміхнулася дівчина.
“Це сон” – думав Олег, сідаючи на лавку – “Це не може бути справжня дівчина. Я сплю і зараз прокинуся”. Але прокинувся він не одразу. Вони сиділи і теревенили про все і ні про що, як давні знайомі. Дівчина виявилася напрочуд розумна і дотепна, і в той же час дуже смішна. Вони наче і не говорили зовсім, а продовжували думки один одного.
Раптом вона посміхнулася і встала:
– Вибач, мені вже час.
І розчинилася в сліпучому сонячному сяйві.

Олег прикрив очі долонею, а коли опустив руку, сонце так само немилосердно світило в очі. “Треба жалюзі повісити чи що”. Він ривком сів на своєму ліжку. Серце гучно калатало. Що за маячня? Що це за сни такі, серійні? Він завжди скептично ставився до розказней про подібне, вважав вигадкою. Ще згадався анекдот про пацюків, в яких завтра футбольний фінал. Хотів посміхнутися, але усвідомив, що і так шкіриться на всі 32.
Ввечері, вкладаючись спати, Олег уявляв нову зустріч зі своєю “русалонькою” з дивним іменем Ія, розмірковував, що скаже їй сьогодні. Але сьогодні вона не наснилася. Олегу взагалі нічого не снилося або він зовсім не запам’ятав. Прокинувся не від сонечка – від завивання будильнику. На дворі було похмуро, дріботів дощик. У не менш похмурому настрої він відправився на роботу. Але робота не клеїлася, папери губилися, клієнти дратували. Ввечері аби розслабитися, налив собі холодного пива. Але це не допомогло і наступного ранку Олег прокинувся ще більш похмурим, з важкою головою та кислим присмаком у роті.
І так продовжувалося ще декілька днів. Олег ходив роздратований та неуважний, робив помилки в документах. А коли вже майже зневірився, вона наснилася йому знов. Така ж легка і весела, із заливистим сміхом, що часом переходив у миле похрюкування. І він забув усі негаразди.
Так вони зустрічались ще кілька ночей, коли поспіль, коли ні, в тих самих місцях або в нових. Іноді Олегу здавалося, що він впізнає сквери та бульвари рідного міста, іноді – ні. Але це ж сон, уві сні навіть знайома вулиця може змінитися до невпізнаваності.
Він давно хотів запропонувати їй зустрітися вживу і от нарешті наважився. Вона радісно погодилася:
– Давай у парку, де ми побачилися вперше.
– У Парку Слави?
– У Парку Слави, – луною повторила Ія. – Ополудні.

Назавтра, у суботу, Олег знов прокинувся раненько, від сонечка, і все не міг дочекатися призначеного часу. Прийшов завчасно, із посмішкою повільно блукав тінистими алеями, намагаючись зорієнтуватися, де саме був минулого разу. Зачудовано дивився на зелені схили зі сходами, широкий синій Дніпро, мружився на золоті відблиски Лаври, знову заходив у тінь старих дерев. О дванадцятій став оглядатися, крутив головою, переходячи з алеї в алею, виходив до стели та знов занурювався в парк. Бігав вже майже по колу, налітаючи на розлючених мамусьок з візочками. Зупинився. Віддихався.
– І-я!
Прозвучало жалібно, наче якесь підвивання. Розсердився сам на себе. Врешті сів на парапет біля оглядового майданчику, примружився і підставив обличчя пекучому сонцю. Він тут на виду, вона помітить його, коли прийде. Вона не прийшла.
Ія гуляла по парку, весело насвистуючи, аж поки сонце не стало хилитися долу. Улюблені пісеньки вдруге закінчилися, і вона замовкла. Зеленкувата ріка, що текла внизу, теж воркотіла не так бадьоро, як вранці, дерева відкидали все довші тіні. Він не прийшов.

Олег не знав чи хоче він лягати спати, і говорити з нею не хотів, і одночасно хотів спитати “чому”. Крутився-крутився та і заснув.
– Чому? – спитали вони одночасно, зустрівшись на тому місці, де мали зустрітися вдень. Але дуже швидко зрозуміли, що прийшли обидва.
– Я не знайшла тебе, – зітхнула Ія.
– Ідемо, я покажу де чекав.
Олег повів її до стели, яка чомусь виявилася циліндричною. Глянув униз – це не Дніпро, річка вузька та геть зелена, підняв очі – немає лаврських куполів, лише зелені пагорби і все. Схопився за голову:
– Де я?
І прокинувся у холоднім поту.

– Це називається квантова запутаність, – путано пояснювала Ія. – Ну, це коли схожі місцини чи люди перетинаються, находячись дуже далеко одна від одної. От я з Зеленої планети, а ти з Блакитної. Вона ж так називається?
– Земля. Моя планета називається Земля.
– Але вони схожі, як сестри. І між ними можливий такий зв’язок. І у нас з тобою всередині такі кванти-сестри, що колись виникли одночасно, але потім розійшлися на сотні світових років, але все ще зберігають однаковий стан. Розумієш?
Він підняв очі вгору, на нього дивилися чужі зірки.
– Ні, – скрушно помотав головою Олег. Він нічого не розумів.
– Мій батько досліджує такі зв’язки, і коли він…
– То ти знала?! Знала про цю заплутаність? Знала, що ми на відстані сотень світових літ?
– Ні, не знала! Він мені тільки сьогодні сказав, коли я йому про тебе розповіла, – у величезних зелених очах Ії бриніли зеленкуваті сльози. – Він спеціально мені не казав раніше, щоби я не зіпсувала експеримент.
– Експеримент? – промимрив Олег, відчайдушно намагаючись прокинутися.
Ія тим часом просіяла:
– Тепер це буде тема моєї магістерської роботи!