Набір на телепатичну службу відкрито

До космічного корабля вони вийшли, коли зоря спустилась за обрій. Незнайомі між собою, не домовляючись попередньо, вони стояли трикутником на різних кінцях галявини і з підозрою дивились один на одного. Всі троє занедбані, подерті життям і дорогою лісом, прагнули розвитку свого таланту і кращого життя.

Оголошення, яке вони однаково добре вловили, продовжувало транслюватись. «Набір на телепатичну службу відкрито».

Вони не прислухалися, для них воно стало фоном, як дихання дитини уві сні.

«Телепат на корабель до Глізе 581, висока оплата, кріозбереження».

Увагу приверне лише зміна тексту або тиша. Поки трансляція триває, наймачі сподіваються на більший конкурс і треба чекати.

Поклали руки на кобуру, як попередження, але підійшли, ніби давні приятелі. Кожен хотів бачити, що робить інший — «тримай друзів близько, а ворогів ще ближче». Без жодного слова зробили те, що роблять всі втомлені подорожні, рятуючись від холоду вночі: назбирали гілок, розпалили багаття.

Якби могли читати думки одне одного, то побачили б, що однаково вважають таке поєднання дивним. Вогнище з кривих патиків та сухої трави, яке палили перші розумні форми життя тисячі років тому, а за кілька сотень кроків — титановий корабель з бездоганно рівними отворами під сенсори і локатори, з двигуном, який легко може пролетіти два десятки світлових років. Наочна пряма еволюції, на якій вони хотіли б знаходитись не на початку, а в кінці.

Але телепат не може прочитати думки такого, як він. Парадокс, та найбільш незбагненними і незрозумілими лишаються вони самі.

Трійця сіла навколо вогнища, так, щоб сторона до корабля була вільною.

Відблиски полум’я вихоплювали з ночі гострі носи, примружені та напружені очі, щетину на засмаглих обличчях. Кожен розвернув до багаття ноги — щоб зігрітися і показати найдорожче в екіпіруванні: укріплені черевики. На цій планеті за ними довелось побігати, а потім заплатити велику частину статків. Чоловік справа поклав праву ногу на ліву, щоб сховати дірку на цінному взутті.

— Плануєте їсти, панове? — чоловік зліва перший порушив тишу. — Конкурс буде завтра, пан або пропав. Тож сьогодні можна і з’їсти все. Маю пакети з питвом.

Середній зітхнув, сягнув до свого наплічника, витяг куб, обгорнутий силіконом:

— Канапки з м’ясом.

— Печені корнеплоди, — відгукнувся Правий.

Кожен спочатку відкусив, а потім передав іншому частину своєї страви. Жували повільно, кидаючи погляди на корабель, який був темніше зоряного неба, і один на одного.

— Звідки ви є? — Лівий стримав позіхання тильною стороною долоні. — З гір, степів чи примор’я?

— Немісцевий, — відрізав Правий.

Боялись спати і боялись бовкнути про себе зайве. Помовчали, по черзі поворушили багаття, підкинули хмизу. Деревина згорала із запахом розплавленої смоли, різнотрав’я і мила.

— Ніхто більше не прийде, — Середній виплюнув жорстку овочеву шкірку. — Ми останні.

Вони не були дурні, знали це. Якщо вони останні телепати, то і шанс полетіти — останній. Немає чого коментувати. Один полетить, два залишаться.

На світанку трансляція на хвилину замовкла. Вони підвели немиті й нечесані голови, як буває роблять, коли вчувається дим. За мить прийшло нове послання:

«Заходити по одному. Інструкції всередині. Заходити по одному. Наступний, коли перший вийде. Заходити по одному».

На сірому корпусі корабля виокремився прямокутник і опустився вниз, утворивши трап. Металеві сходинки вели до чорного отвору, де через брак світла і велику відстань не вдавалось нічого розгледіти.

— Я піду перший, — колишній Правий різко підвівся і рушив до трапу. Дірка на взутті втратила прикриття і можна було добре розгледіти її краї, художньо стягнуті червоною ниткою.

Але Лівий і Середній, який щойно став Правим, не дивились на черевики, які по черзі занурювались у траву. З тим самим виразом, ніби намагаючись зрозуміти, чи далеко пожежа, вони спостерігали, як скорочується відстань між кораблем і конкурентом.

Годинник на руці Лівого показував одинадцяту ранку, коли з двох сторін корабля відсунулись прямокутні панелі. Одна знову перетворилася на трап, а з іншої на втоптану траву впало тіло.

Вони добігли до нього за дві хвилини. Вже не було Лівого і Правого: над тілом схилились два чоловіки; від одного сильніше пахло шинкою, від другого — вином.

Чоловік, який назвався немісцевим, розділив з ними їжу та претендував на їхню роботу, вмирав. Кров витікала із симетричних маленьких ран, червоних дірок, які він вже не намагався прикрити. Був ближчим до мертвих, ніж живих, і як ніколи далеким від сили телепатів.

Вони притулились чолами до нього. З поваги до помираючого, оплакували змарнований дар. Зрештою, ще один з них може так лежати сьогодні, а другий схилиться, щоб віддати борг.

Тоді вони побачили і відчули. Шипасті л-подібні лещата, що насуваються, і які треба зупинити силою думки. А до того смерековий ліс, жовте поле, шум припливу, візерунки нитки, яка в’ється за голкою; дзеркальне вугілля, що блищить у простому багатті; гіркий аромат помаранчевих квітів-чорнобривців; літак-велетень; тисячі людей, що тримаються за руки — все те, що переповідали старі люди, допоки вони остаточно не загубились між зірок.

Кожен з них шкодував за цими втраченими скарбами, коли слухав розповіді у дитинстві. Разом з останнім подихом почули ім’я: Радомир. Лівий подивився на Правого, Правий подивився на Лівого — тепер вони зрозуміли один одного.

— Я Лев, — сказав Лівий, який пах вином.

— Улас, — кивнув Правий, який пах шинкою.

Корабель, не отримавши очікуваного пошукача, випустив своє знаряддя тестування-катування. Самохідні лещата, образ яких вони ледь встигли зловити, квапились ловити їх.

— То ти не засмутишся, якщо не станеш офіційним телепатом? — Лев повільно піднявся і витяг із кобури бластер.

— Посада капітана або заступника мені більше подобається, — Улас вже цілив у кріплення конструкції. — Бачиш ті прозорі цятки? Там центри керування, я відчуваю.

Лазери влучили. Лещата розпрямились у рівну лінію, розпушивши вістрями м’який ґрунт. Єдиний подарунок флорі від технологій далеких планет.

Останні телепати на планеті піднялися на борт. Звичайний транспортник, повністю автоматизований, без екіпажа. Лев скрадався коридорами повільно, спочатку у приміщення зазирала зброя.

— Уласе, йди сюди, подивись.

— Що там?

У модулі анабіозу стояла самотня кріокамера.

Наступний модуль виявився командним. Лев тицьнув на панель керування, розгорнув мапу. На ній підсвічувалася ціль автопілота — Глізе 581 в сузір’ї Терезів.

— Ти вмієш цим керувати? Куди полетимо?

Улас не дивився на мапу, в уяві він бачив мешканців цієї планети, яким ніколи не розповідав про почуте від предків. Він має розповісти, навіть якщо доведеться витратити мільйони слів.

— Ми лишимось, місце лише одне. Пішли, віднесемо до кріокапсули Радомира. Треба відправити його на Землю