Перейти Рубікон

 

2036 рік. Війна за незалежність тривала.

Світ утомився від воєн — точніше, від звісток про них. Генеральна секретарка новоствореної Організації «Світової Рівноваги» Гільда Торні ван Гумер домоглася всесвітньої заборони на висвітлення збройних конфліктів та їхніх подробиць на телебаченні, радіо, у мережі й будь-якими іншими засобами зв’язку. Згодом вона переконала держави скасувати всі санкції проти країн-нападниць, зокрема проти нашого сусіда, який тероризував рідний край від 2014 року. Так Гільда посіла перше місце серед ворогів тих, хто називав себе прихильниками справжнього миру.

Діяльність «Світової Рівноваги» спричинила хвилю спротиву по всій земній кулі, особливо на українських землях. Проте нову організацію підтримувала більшість країн — передусім ті, кому тривалі війни давали найбільший зиск від продажу зброї.

Потай від світу ми створили мережу підпільних розвідників, стрільців і першорядних убивць. Вони переховувалися від Світової Рівноваги, зривали її місії, влаштовували диверсії й готували напади. А ще ми розробили засекречені нейроімпульсні чипи, щоб підтримувати зв’язок зі своїм народом і передавати правду про перебіг війни. Нейросинаптор — вживлений у тіло чип, здатний перетворити думку або відомості на зашифрований імпульс і миттєво передати його визначеному адресатові, хоч би де той перебував. Пристрій приживався лише в носіїв із нашим спадковим національним генетичним маркером, інакше він спричиняв смертельний вибух. Якщо ж відокремити вживлений чип від носія, за двадцять чотири години самоліквідатор розривав тіло на шматки.

______

Брюссель. Оперний палац. Літо 2036 року.

Церемонія вручення премії «Ордену Миру».

Високопосадовці й найбагатші люди світу під’їжджали до палацу в панцерованих позашляховиках. Кожного супроводжували щонайменше троє охоронців — у шоломах, бронежилетах, з автоматами напоготові.

Але не Гільду Торні ван Гумер.

У неї був Боро — начальник особистої охорони, відданий їй до смерті, не раз врятувавши від замахів. На урочистостях він не довіряв нікому, крім себе.

Чорна, мов безмісячна ніч, сукня Гільди мерехтіла міріадами дрібних зірок. Волосся було туго зібране на потилиці й вкладене так бездоганно, ніби кожна волосина знала своє місце. Лише тонкі червоні губи та густі чорні брови виказували напруження.

Коли всі посідали та зайняли свої місця, світло в залі згасло. Три промені зійшлися в осерді сцени. Ведучий виголосив урочисту промову, витримав довгу паузу, і зал завмер.

— Гільда Торні ван Гумер!

Грім оплесків прокотився залою.

Гільда підвелася з першого ряду й рушила до сцени. Підіймаючись сходами, вона гарячково добирала слова. Почала промову рівним, упевненим голосом, але раптом опустила погляд і замовкла. Тиша тривала лише мить. А коли Гільда знову глянула в зал, Боро, який не спускав із неї очей, помітив на її лівій щоці сльозу.

«Дивно», — подумав він і примружив почервонілі від безсоння очі.

Після церемонії Боро раптово змінив увесь шлях виходу із палацу. Він пояснив це як можливу загрозу нападу. Вони оминули парадні двері й спустилися до старих підземних ходів, що з’єднували палац із міськими стічними тунелями. Боро відчинив потаємні двері й пропустив Гільду вперед.

Як раптом. 

Глухий удар у потилицю погасив світло.

______

Опритомнівши, Гільда відчула такий біль, ніби череп розкололи надвоє. По шиї текла тепла кров. Підлога хиталася, перед очима пливли чорні плями. Коли зір трохи прояснився, вона розгледіла темні стіни маленького підвалу та постать навпроти. Боро сидів на стільці. У руках тримав биту, до кінця якої була прикріплена колюча металева куля. Гільда придивилася. «Невже булава?». Вона спробувала зв’язатися з центром, але марно — щось глушило будь який зв’язок.

— Ти? — ледве вимовила вона. — Несподівано.

— У нас обмаль часу. Мені потрібна відповідь або я виб’ю її з тебе. Навіщо ти ухвалила цей закон?

— Який саме? Коли прагнеш відповідей, став точні запитання.

— Заборону висвітлювати війни.

— А, цей… Води не даси? Голова розколюється.

— Ні.

— Гаразд… — Гільда прокашлялася і продовжила — війна перетворилася на видовище й торг. Наслідки ударів показували наживо, руйнуючи задуми, які військові вибудовували роками. Потім з’явилися платні мережі безперервного спостереження за боями. Наступним кроком мали стати закриті торги в даркнеті — ставки на країну, місто й навіть конкретну ціль наступного удару. Розрахунок такого бізнесу проєкту лежав на моєму столі ще торік. Заборона була єдиним способом зупинити це божевілля.

Боро відклав булаву, підняв рушницю й навів цівку їй у чоло.

— Не гарячкуй. Ми знайомі десять років, Боро. Ти чий? РСААД? Інтерпол? КДБ? «Вільна течія Азії»?

— PHLAST.

Гільда скосила погляд на булаву.

— Авжеж. Мала здогадатися. Отже, ми на одному боці.

Боро схопився й притис дуло до її обличчя.

— Не смій! Ти годуєш війни, фінансуєш наших ворогів і скасовуєш проти них обмеження!

— Не все так просто.

— Замовкни!

Його долонь з розмаху тріснула її по щоці. 

— Хай тобі грець! Тільки не в обличчя, бовдуре! У мене завтра надважлива зустріч… Я з MiF26.

Боро завмер.

— Що ти сказала?

— MiF26. План 2026 року, який розробив керівник відділу незалежної таємної розвідувальної спілки Михайло…

Боро затулив їй рота.

— Тс-с. Я знаю, хто розробив MiF26. Знаю всі три етапи задуму. 

— Ти помиляєшся. Їх чотири… Я отримала термінове повідомлення з дому, відпусти мене!

Він відступив на крок.

— Та сльоза під час промови… Яку звістку ти почула з дому? У тобі нейросинаптор? Але як? Я знаю кожен шрам на твоєму тілі з медичного опису. Я б помітив слід від вживлення.

— Військові нейросинаптори мають особливе розширення і технологію вживлення. Саме так ми виграємо війну — завдяки асиметрії та технологіям. План MiF26 передбачає чотири етапи. Перший — роботизація фронту. Другий — дистанційне управління дронами. Третій — автономні системи зі штучним інтелектом. І зараз ми нарешті на четвертому — нейросистемні розширені чипи для військових. Миттєва передача шифрів і відомостей, яку неможливо перехопити. 

— Отже, у тебе є чип?

— Так.

— Якого рівня доступу?

— Достатнього, щоб отримати термінове повідомлення під час церемонії про «Товстуна-2», якого завтра вночі наш сусід збирається скинути на Київ.

— Чому я маю тобі вірити? У тебе навіть шраму немає.

— Бо чип сховано глибше.

— Ти брешеш. У мене наказ тебе ліквідувати. Нарешті… Я чекав дозволу всі десять років. 

Клацнув запобіжник.

— Зачекай. Ти робиш помилку. Це наш єдиний шанс… Я отримала запрошення. Від «бункерного». За всі свої вислуги перед ним. Завтра маю бути на його таємній нараді. В бункері, розумієш? Там, де він віддасть наказ запустити «Товстуна-2». Я все розрахувала. Зараз восьма година вечора. Звільни мені одну руку. Я доведу, що кажу правду. 

Боро все ще вагався, але розв’язав ремінь на її правому зап’ястку.

— Тільки рипнися.

Гільда піднесла долоню до правого ока, і нахилила голову. Боро не бачив, що вона робить, аж доки вона не підвела обличчя. Замість правого ока була порожнина — глибока пуста рана яка давно загоїлась. А на її долоні лежало штучне око. Під ним тремтів крихітний закривавлений пристрій. Між тонкими жилами пробігла синя іскра. Гільда судомно вдихнула.

— Відлік почався. За двадцять чотири години самоліквідатор перетворить мене на живу бомбу з радіусом двадцяти метрів ураження. Я маю встигнути на літак, і бути в цей час в бункері. Асиметрія й технології, пам’ятаєш?

Боро дивився на неї, не годен збагнути побачене. Жінка, яку він ненавидів десять років, але мав захищати заради доступу до інформації, виявилася нашою останньою надією. 

— Не звинувачуй себе, — сказала Гільда. — Так і мало бути. Але ніхто не повинен знати, — вона повернула праве око назад, натиснувши на повіку. — Як тільки ти вийдеш звідси твої дізнаються що тут сталося. 

Боро дивився в підлогу і мовчав. Нарешті підвів очі. 

— У тебе двадцять чотири години, — прошепотів Боро.

— Так.

Він розв’язав всі ремені. 

Випростався. 

Поклав рушницю їй до рук, і впевнено дивився у ліве око.

— Ніхто не повинен знати, Гільдо. Асиметрія та технології.

І глухий постріл повалив його на підлогу.