Говори не говори

«Говори не говори, краще місто — Бровари»

— броварська приказка

Розділ перший. Чуєш воду?

Поїзд із Києва йшов до Броварів лічені хвилини, але Лідії щоразу здавалося, що це найдовший відрізок дороги в її житті. Не через відстань. Через те, що в кінці подорожі.

Місто зустріло її так, як зустрічає всіх, хто повертається не з гарного приводу: байдуже. Ті самі дев’ятиповерхівки кольору вистиглого чаю, ті самі тополі, та сама низина, в якій будинки стояли так, наче їх трохи вгрузили в землю по самі вікна першого поверху. Вона забула цей запах, а тепер згадала одразу — мокрої цегли, підвальної прохолоди, чогось солодкуватого й застояного, що тримається в повітрі навіть у спеку. Запах міста, збудованого на висушеному болоті. Бабуся колись казала: «У нас земля сита водою. Скільки її не суши, а вона своє пам’ятає».

Тоді Лідія не розуміла, що це означає, а зараз тим більше. Малою вона ці бабусині перекази любила й боялася, а вирісши — вирішила, що бабуся просто любить страшне: так нудна низина на болоті ставала хоч трохи цікавішою.

Квартира матері була на четвертому поверсі старої п’ятиповерхівки на Грушевського, у тій частині району, де колись, кажуть, було озеро. Лідія піднялася, відчинила двері тим самим ключем, який двадцять років подорожував з нею по різних містах, і ступила в задуху замкненого помешкання. Пилюка. Ліки на тумбочці. Календар, що спинився на травні. І ще щось — на стіні в коридорі, біля самої підлоги, темна пляма, схожа на тінь, тільки тінь не може бути вологою.

Вона торкнулася її пальцем. Палець намок.

— Протікання, — сказала вона вголос, щоб почути власний голос у порожній квартирі. — Сусіди згори.

Над квартирою матері був останній поверх. Над останнім поверхом — дах. Над дахом — небо, сухе й порожнє, без жодної хмаринки. Лідія витерла палець об джинси й пішла на кухню ставити чайник, бо це те, що роблять люди, коли не хочуть думати.

* * *

Дівчинку вона помітила другого дня, з вікна.

Та сиділа навпочіпки посеред двору, біля люка зливової каналізації, і щось туди говорила. Не кричала, не дражнилася — саме говорила, спокійно й уважно, як говорять із тим, хто відповідає. Лідія відчинила кватирку. Знизу долинула лічилка — наспівна, з тих, що переходять від дитини до дитини, і ніхто з дорослих не знає, звідки вони беруться:

«Раз очеретина, два очеретина,

хто її вийме — той князь і дитина.

Тягни, не бійся, води не ковтай —

котру не витягнеш, ту й віддавай».

— Гарна пісенька, — сказала Лідія пізніше, коли спустилася винести сміття і дівчинка трапилася їй на стежці. Зблизька було видно, що їй років вісім, на колінах — садна, в кишені куртки стирчить пластмасова русалка без шматка хвоста.

— Це не пісенька, — серйозно відповіла дівчинка. — Це щоб вода почула, що ти свій. Якщо співати, вона тебе не забере. Мене звати Леся. Я тут усе знаю.

— А що тут знати?

Леся подивилася на неї так, як дивляться діти на дорослих, котрі ставлять очевидно дурні запитання.

— Де вона тонша, — сказала вона. — Земля. Тут от тонка, — вона тупнула ногою біля люка і Лідії на мить здалося, що під підошвою дівчинки чвакнуло, хоч асфальт був сухий. — А під дитячим майданчиком товста. Там можна бігати. А тут вода близько. Чуєте?

Лідія прислухалася. Десь гуло авто, десь грюкнули двері, в тополях вовтузилися горобці. Жодної води.

— Ні, — чесно сказала вона.

— Бо Ви вже велика, — пояснила Леся без тіні насмішки, ніби це був медичний діагноз. — Великі не чують. Дорослі взагалі багато чого не чують. — Вона помовчала. — Ви Ларисина дочка, так? З четвертого? Вона мені цукерки давала. Казала, що в неї теж колись була донька, яка чула воду, а потім перестала.

Щось холодне ковзнуло Лідії попід ребрами, і вона не одразу зрозуміла, що це. Здається це був не страх. Це був спогад, який вона тримала під замком так довго, що вже й забула, як він виглядає.

Колись вона теж чула воду.

* * *

Сусідка з третього поверху, баба Ніна, пережила всіх, кого знала, і тому говорила багато й охоче — їй просто не було з ким.

— Так, Грушевського, — протягнула вона, коли Лідія зайшла спитати про майстра, який би лагодив стіни. — То ж низина, дитино. То ж саме осердя. Тут до війни ще болото стояло, потім осушили, насипали, понабудовували. А воно ж нікуди не ділося, воно під нами лежить і жде. Бачила пляму в коридорі? У всіх вона є. У когось проступає, у когось ні. Хто його зна, чому одних обирає, а інших обходить.

— Обирає? — перепитала Лідія.

Баба Ніна глянула на неї спідлоба, зважуючи, чи варто.

— Та байка це, — сказала вона нарешті, і Лідія зрозуміла, що зараз почує щось, у що стара вірить більше, ніж зізнається. — Стара байка, мені її ще моя баба розказувала. Що тут колись не озеро було і не болото, а море. Велике, синє. І що його хтось у давню недобру годину прокляв — з великого горя прокляв, і воно з того прокляття заросло, поховало себе в драговині. — Вона ворухнула губами, наче перебирала забуте. — А далі не переказуватиму. Бо й сама вже плутаю, а таке плутати — гріх.

— А далі що? — Лідія подалася ближче.

— А далі сама дошукайся, як цікаво, — баба Ніна махнула рукою. — Воно ж усе позаписуване: і по книжках десь є, і в тому твоєму інтернеті, мабуть, знайдеться. Люди ж усе позаписували, тільки читати перестали. — Вона раптом примовкла, подивилася кудись повз Лідію, у вікно, за яким нічого не було, крім тополь. — Тільки одне затям, дитино. Як знайдеш ту байку — не кидайся її перевіряти. Хай лежить, як лежала.

* * *

Уночі Лідія прокинулася від того, що змерзли ноги.

Вона ввімкнула лампу. Підлога біля ліжка блищала. Тонка плівка води — не калюжа, не потоп, а саме плівка, наче хтось провів мокрою ганчіркою, лежала на старому лінолеумі. І не розтікалася, як розтікається пролите, рівно на всі боки, а повільно, проти всякого здорового глузду, повзла в один бік — до коридору. До тієї плями. А діставшись стіни, не спинялася: тонким язиком тяглася по ній угору, у саму пляму, наче пляма її пила.

Лідія сиділа й дивилася, як вода повзе до стіни й беззвучно піднімається по ній, і чомусь не могла поворухнутися. У голові, тихо й невідчепно, крутилася Лесина лічилка: «…котру не витягнеш, ту й віддавай».

А під ранок, коли вона нарешті змусила себе встати й увімкнути світло в коридорі, підлога була суха. Зовсім. Тільки пляма на стіні стала трохи більша, ніж учора. На палець. Може, на два.

Лідія довго стояла й дивилася на неї. Потім зробила те, чого не робила десятки років.

Прислухалася.

І десь дуже глибоко, під чотирма поверхами, під фундаментом, під насипом, під висушеним дном, там, де вже не мало бути нічого, крім ґрунту й бетону, щось тихо й терпляче плескало об берег, якого більше не існувало.

Вона чула воду.

Розділ другий. Суха повінь

Лікарня стояла на пагорбі — чи не єдиному місці в місті, де завжди було сухо. Жінка відзначила це й одразу розсердилася на себе за таку думку.

Матір перевели з реанімації напередодні. «Стабільна, але її свідомість сплутана», — сказала чергова лікарка тоном людини, яка проказувала ці слова стільки разів, що вони стерлися до гладенького камінця. Інсульт? Падіння? Сусіди викликали швидку, бо з квартири три дні ніхто не виходив, а з-під дверей текла вода.

Лідія їхала туди тією самою деренчливою маршруткою, що видряпувалася на пагорб повз ринок і парк — два місця, де в Броварах завжди людно. У відділенні пахло хлоркою й вистиглою кашею, по коридору човгали капцями бабусі в однакових запраних халатах, Ліда затрималася на порозі палати на секунду довше, ніж треба, — набиралася сміливості, перш ніж зайти, бо не знала чого очікувати.

Мати лежала біля вікна, маленька під старою ковдрою, як дитина, що залізла в дорослу постіль. Побачивши Лідію, вона не здивувалася. Це налякало найбільше — не сплутаність, а саме оця відсутність здивування, наче мати чекала на неї весь цей час і дивувалася хіба тому, що та забарилася.

— Прийшла, — сказала мати. — А я думала, ще зарано. Думала, вода тебе ще не докликала.

— Мам. Це я. Ліда.

— Я знаю, хто ти, — мати глянула на неї ясно, майже ображено. — Ти моя донька, яка чула воду. — Вона помовчала, і ясність із її очей повільно витекла, як та вода з-під дверей. — А потім перестала. Я тебе відучила. Я так старалася тебе відучити.

Лідія сіла на край ліжка. Узяла суху, легку, наче пташину, руку.

— Розкажи, що сталося. Ти впала?

— Вона піднялася, — спокійно сказала мати. — Вночі. По стіні. Я встала витерти, щоб ти ніжки не намочила, а тебе ж нема, ти велика, ти поїхала. От і впала. — Вона раптом стиснула Лідину руку напрочуд міцно. — Ти ж не слухаєш її, ні? Скажи, що не слухаєш. Бо як почнеш слухати, то почуєш, що вона кличе. А як почуєш, що кличе — підеш.

— Куди піду?

Мати не відповіла. Вона дивилася повз доньку, у вікно на чисте небо і губи в неї ворушилися — беззвучно, рахуючи: «раз очеретина. Два очеретина».

— Лесі цукерок віднеси, — сказала вона нарешті, зовсім іншим, побутовим голосом. — Хороша дівчинка. Тільки від люка її відганяй. Вона ще мала. Ще воду чує. Тому й треба відганяти.

Лідія верталася з лікарні з тим самим відчуттям, якого не могла пояснити: ніби вона розмовляла не з матір’ю, а крізь матір — із кимось, хто сидів за нею й користувався її ротом, коли мати забувалася. Лікарі казали — деменція після падіння, плутанина, типова річ. Лідія охоче їм вірила. Списати на хворобу — це теж спосіб не чути; і вона списувала, бо так було легше винести й маршрутку, і пагорб, і сухе небо за вікном палати, в яке мати дивилася, рахуючи.

* * *

Коли Лідія повернулася на Грушевського, у дворі стояв натовп.

Не великий — той в’ялий під’їздний натовп, що збирається на будь-яку аварію: кілька бабусь, чоловік у спортивних штанях, двоє підлітків, які знімали все на телефон. Із підвального віконця стирчав гофрований рукав помпи й мляво плювався водою в калюжу, що вже підбиралася до пісочниці.

— Прорвало? — спитала Лідія в чоловіка в штанях.

— У тім-то й річ, що нічого не прорвало, — він сказав це майже з образою, наче аварія порушила домовленість. — Слюсар уже дивився. Стояк сухий, лічильники стоять, з міста нічого не йде. А вода є. Знизу йде. З-під фундаменту преться, уявляєте?

Слюсар із ЖЕКу, молодий, у гумових чоботях по коліно, саме вибирався з підвалу, обличчя в нього було не злякане, а спантеличене, що в дорослого чоловіка виглядає майже однаково.

Натовп поводився так, як завжди поводяться люди коло аварії, якої не розуміють: голосно й діловито, перебиваючи одне одного версіями. Хтось казав — підземна річка, у нас же тут усе на воді; хтось — прорвало магістраль, винен ЖЕК, треба писати скаргу; молодиця з першого поверху, у якої залило комірчину, плакала, бо в неї розповзлася картонна коробка, де зберігався цукор і борошно. Усі говорили багато й швидко, бо мовчати над цією водою чомусь було лячно. Лідія стояла скраю й мовчала, і це її мовчання було єдине в дворі чесне.

— Ґрунтова, — сказав він комусь. — Високо стоїть. Я такого тут не бачив, а працюю десять років. — Він понюхав долоню, скривився. — І не каналізація. Болотом тхне. Ряскою.

Лідія підійшла до віконця й зазирнула вниз. У підвалі стояла вода — чорна, спокійна, дзеркальна, як невелике підземне озеро. У ній відбивалася гола лампочка, і відбиток не коливався, хоч помпа поряд хлюпала й сьорбала. На дальній стіні, над самою водою, темніла пляма — більша за ту, що в коридорі, з рваними краями, схожа на материк на старій мапі. Лідії здалося, що вона має форму. Що, якби довше дивитися, вона б упізнала, яку саме.

Так не буває з живою водою. Жива вода брижиться від найменшого руху повітря, від кроку, від подиху. Ця ж лежала зовсім гладка, налита по самі вінця підвалу, як та, що не тече більше нікуди, бо вже вдома. І хоч помпа гнала й гнала, рівень не спадав ні на палець — наче внизу хтось спокійно доливав рівно стільки, скільки забирали. Вода лежала, як лежить той, хто вдає, що спить, а сам слухає кроки.

— Не дивіться туди довго, — сказав хтось поруч тихо й буденно.

Леся. Стояла, тримаючись за поручень, у тій самій куртці, з тією самою поламаною русалкою в кишені. Дивилася не в підвал — на Лідію.

— Чого? — спитала Лідія.

— Бо вона любить, коли на неї дивляться, — пояснила дівчинка. — Тоді вона думає, що ви хочете до неї. — Вона нахилилася ближче, майже змовницьки. — Ви вчора слухали. Вночі. Я знаю, бо сьогодні вона піднялася саме під ваш під’їзд, а не під сусідній. Вона тепер знає, що ви тут. Що ви велика, але ще трохи чуєте. Таких вона любить найдужче.

— Лесю, — Лідія присіла, щоб бути з нею на одному рівні, і голос у неї вийшов твердіший, ніж вона почувалася. — Хто тобі це все розказує?

Дівчинка глянула на неї з тим самим спокійним подивом, що й учора.

— Ніхто, — сказала вона. — Я просто це знаю.

* * *

Увечері Лідія взялася збирати матері торбу до лікарні: халат, капці, окуляри, документи. Шукала паспорт і в шухляді під білизною, замість паспорта, намацала зошит.

У тій шафі лежало все материне життя разом з парфумованим милом від молі — старі светри, складені вчетверо хустки, коробка з-під цукерок, повна ґудзиків, інша — повна листів, перев’язаних гумкою для грошей. Лідія перебирала все це з тією дивною ніжністю й виною, з якою діти порядкують у речах батьків, ще живих, але вже не зовсім справних, — ніби крадуть щось, на що права ще не мають.

Тонкий, шкільний, на дванадцять аркушів, з вицвілою обкладинкою, на якій колись був ведмедик. Такі зошити мати чомусь зберігала десятиліттями — у них діти вчаться писати палички й гачечки. Лідія розгорнула.

Перші сторінки — справді палички, гачечки, кривенькі «а» й «о», виведені старанним дитячим натиском, що продавлював папір наскрізь. Її натиском. Угорі першої сторінки материним почерком: «Лідуся, 1-й клас». Вона гортала з тією дивною ніжністю, з якою дорослі гортають докази власного дитинства, аж доки не дійшла до сторінки, де паличок уже не було.

Там, через увесь аркуш, тим самим кривим дитячим почерком, без жодної помилки — наче це єдине, що вона тоді вміла писати без помилок, стояло:

«раз очеретина два очеретина

хто її вийме той князь і дитина

тягни не бійся води не ковтай

котру не витягнеш ту й віддавай».

Лідія не дихала. Вона цієї лічилки не пам’ятала. Вона була певна — цілковито, до спазму в горлі певна, що вперше почула її вчора, з двору, з Лесиних вуст.

А під лічилкою був малюнок. Синім олівцем — багато-багато хвилястих ліній, вода, а в воді — паличкова фігурка з довгим волоссям, що тяглася рукою вгору, до поверхні. І друга, менша, що тягнулася вниз. І над ними обома, старанно обведене кілька разів, аж папір протерся, — одне-єдине пряме стебло. Очеретина.

Лідія торкнулася її пальцем.

Папір був вологий.

Розділ третій. Чого не пам’ятають дорослі

Тієї ночі Лідія не спала. Зошит лежав на кухонному столі, розгорнутий на сторінці з лічилкою, і вона раз у раз поверталася до нього, ніби лишити його самого було небезпечно. Вологий слід під пальцем за ніч висох, але папір там трохи покоробився, як буває з аркушем, що колись намок, тож тепер ніколи не буде таким як раніше.

Десь над північ вона не витримала й зробила те, що радила баба Ніна, — пішла шукати сама. Ноутбук світив у темну кухню, як ополонка. Лічилку Лідія вбила в пошук слово в слово і та знайшлася одразу, у кількох місцях: на форумі краєзнавців, у скані старого збірника «Перекази Лівобережжя», у чиємусь блозі про «містичну Київщину» з рекламою казино посеред тексту. Скрізь — те саме, тільки різними словами.

Колись на місці міста було не озеро й не болото, а море. Ним пливла княгиня з малим сином, і син перехилився за борт — за рибкою, за блиском, чи за чим там тягнуться діти, — пішов під воду і його не знайшли. Мати ж збожеволіла від горя і прокляла море: щоб заросло болотом та очеретом, щоб більше нікого до себе не прийняло й нікого не втопило. Море послухалось і перетворилось в драговину. А першу очеретину, що проросла з прокляття, треба, кажуть, вийняти з дна — тоді чари спадуть і вода нарешті «відпустить». Хто її вийме, додавав один допис, той князь і дитина, як у лічилці.

Лідія сиділа перед екраном і їй було незатишно від того, як легенда — гарна, завершена, давно вичитана — лягала впритул до того, що вона бачила на власній стіні й чула на власне вухо. Тільки книжки писали про це з лагідним фольклорним замилуванням, як про вишивку чи писанку. Жодна не пояснювала, чому ця лічилка звучить радше як погроза, ніж як дитяча гра. Жодна не казала, кому саме та вода віддає тих, кого «не витягнеш», і що буде з містом, коли її таки «відпустять». Це, мабуть, дописували вже не в книжках, а пошепки, на кухнях, такі, як баба Ніна.

Удосвіта вона збагнула, кому це показати. Тій, хто багато пам’ятає і багато говорить.

До баби Ніни вона пішла, щойно почало світати, не дочекавшись пристойної години, бо є речі, з якими годі лишатися наодинці до дев’ятої. На сходах було тихо й вогко, з-під сусідських дверей не чулося ще жодного буденного звуку, тільки десь нижче рівно крапала вода, відлічуючи щось своє. Лідія несла зошит обома руками перед собою, як несуть доказ, який бояться впустити. У ній тріскалася остання перепона між здоровим глуздом і тим, що вона бачила на власні очі: однієї плями на стіні ще можна не помітити, а власної руки, що вивела те, чого не пам’ятаєш, — уже ні.

Баба Ніна відчинила одразу, наче чекала під дверима.

— А, — сказала вона, побачивши зошит у Лідиних руках, ще до того, як та встигла бодай слово мовити. — Знайшла-таки. Мати, значить, зберегла. Я думала, вона його спалила тоді.

— Ви знаєте, що це? — Лідія поклала зошит на стіл між чашками.

— Знаю, що це твоя рука, — баба Ніна не торкнулася аркуша, тільки дивилася. — Тобі сім було чи вісім. Ти ту лічилку співала на весь двір. Усі ви тоді співали, ціла зграйка вас було — ти, Вітька з другого, близнючки Шевченкові, ще якась мала, не згадаю. Воно ж так і ходить: одне навчить друге, друге — третє. А дорослі думають, дитячі дурниці.

— Я її не пам’ятаю, — сказала Лідія, і власний голос здався їй чужим. — Зовсім. Я цей зошит уперше бачу. Я цю пісню вперше почула позавчора, від Лесі.

Баба Ніна підвела на неї очі і в тих очах не було подиву, тільки втома.

— Бо тебе відучили, дитино, — сказала вона м’яко. — Мати твоя за тобою недогледіла одного разу. Пішла ти до люка, як усі, сіла й давай із ним балакати. А вода тебе вже й слухала, ти ж чула. Мати тебе за комір і додому. Бабі-знахарці возила, у Гоголів. Молитви читали, на віск виливали, водою з трьох криниць умивали, щоб ти розучилася. І ти розучилася. А тоді вона тебе й випхала з міста, тільки-но змога стала. Гадала, врятувала.

— Врятувала від чого?

Баба Ніна довго мовчала, перебираючи край скатертини.

— Та байку ти вже, мабуть, і сама вичитала, — нарешті мовила вона, глянувши на Лідине обличчя. — Я ж казала: усе позаписане, тільки читати перестали. Про княгиню, про море, про очеретину. По книжках воно гарне, кругле. Тільки книжки одного не доказують. Що ту очеретину не просто вийняти треба — її треба вийняти, щоб воду відпустити. Так старі казали. Заспокоїти. Зняти з неї прокляття, щоб вона перестала пам’ятати, що була морем, і стала просто водою, тихою, мертвою. От тоді все й уляжеться, принаймні так люди вірили. — Вона звела палець. — Але вийняти може тільки дитина, що ще чує. Доросла не годна — вода її за свою не має. А таких дітей дедалі менше, бо хто ж тепер біля люків сидить, усі в телефонах. — Вона помовчала й додала тихіше: — Тепер у нас на весь район одна така лишилася. Твоя сусідка мала. Леся.

* * *

Ліда вирішила спуститись вниз і подихати, не хотілось йти додому. На третьому поверсі пахло вологою штукатуркою, на другому — вже виразно болотом.

На кожному сходовому майданчику стіни пітніли — не текли, а саме дріботіли холодним бісером, що проступав крізь стару фарбу й тримався, не скрапуючи, скільки його не витирай рукавом. Той солодкуватий застояний дух стояв тепер на всіх поверхах однаково, і Лідія, на свій жах, уже почала до нього звикати, як звикають до запаху власної хвороби. Будинок поволі переставав бути будинком. Він робився берегом.

Вона не вірила в прокляття. Вона все життя не вірила і зараз вірити не збиралася. Тому зробила те, що зробила б на її місці будь-яка доросла людина: вирішила перевірити сантехніку сама. Бо перш ніж вірити в море під містом, варто переконатися, що у ванній не тече труба чи ще щось.

Жінка заткнула ванну корком і відкрутила кран до повного. Вода йшла рівно — звичайний міський напір, звичайна хлорована вода. Лідія набрала повну ванну, висмикнула корок і стала дивитися, як вона стікає. Вода зникала у зливі так, як і мала. «Ось бачиш, — сказала вона собі. — Труби як труби».

Корок вона лишила витягнутим. Пішла на кухню, поставила чайник, повернулася і спинилася в дверях.

Ванна була повна по вінця. Вода стояла врівень із бортиком, гладенька, чорнувата, без жодної бульбашки коло зливу, наче зливу там і не було зовсім. Корок лежав на пілозі, сухий.

Лідія стояла й дивилася, як по поверхні повільно, без будь-якого протягу, розходяться кола — одне за одним, рівні, терплячі, наче від чогось, що дихає глибоко під водою. Раз. І за мить — два. І за мить — три.

Вона не хотіла. Рука сама опустилася у воду по зап’ясток.

І в ту секунду, коли пальці пішли під воду, вона почула в голові чи десь у кістках зап’ястка, як велика неспішна морська хвиля накочується на берег і відкочується, накочується і відкочується, рівно дихаючи там, де ніякого берега бути не могло.

Вона висмикнула руку. Краплі побігли по пальц. Машинально, як роблять у дитинстві, вона облизала тильний бік долоні.

Сіль.

Лідія стояла над ванною, дивлячись на власну мокру руку, і дуже спокійно, дуже виразно думала одну просту річ: цього не може бути. Сіль не береться з броварського водогону. Море за сотні кілометрів. Під нею — фундамент, насип і давно висушене болото. Солоній воді просто не було звідки тут узятися. Усе це вона перелічувала подумки, ретельно, як перелічують докази, і всі докази свідчили, що цього не може бути, а язик свідчив, що це є. І коли двоє таких свідків розходяться в показах, доросла розважлива людина опиняється сама, без опори, посеред власної ванної, з присмаком моря на губах.

Вода у ванні була солона. Морська. У місті за сотні кілометрів від найближчого моря, на четвертому поверсі, з міського водогону.

* * *

Лесю вона побачила з вікна і згадала материне: «від люка її відганяй».

Унизу, у дворі, посеред витоптаного п’ятачка біля люка, сиділо навпочіпки коло дітей. Шестеро чи семеро, різні, з сусідніх під’їздів. Вони не гралися — принаймні не так, як граються діти. Сиділи тісним колом, голова до голови, і по черзі простягали руку до середини, де хтось поклав щось довге й тонке. Очеретину. Просту суху очеретину з тих, що ростуть обабіч зливових ровів.

Найдужче вражало не те, що вони робили, а як. Без галасу, без штовханини, без жодного «чур я перший», без яких не буває дитячого гурту. Старші й зовсім малі сиділи впереміш, подавшись до середини, і обличчя в усіх були однаково зосереджені, поважні; навіть між рядками лічилки ніхто не перебивав одне одного. Так не граються. Так роблять справу. І від цієї дорослої серйозності на дитячих обличчях Лідії стало моторошнішно.

Співали те саме, наспівно, по колу. Раз очеретина, два очеретина. На кожне слово палець старшого хлопця тицяв по черзі в кожного, як у звичайній дитячій лічилці, котра вирішує, кому водити. Лідія вже бігла сходами, перестрибуючи через дві, коли крізь вікно сходового майданчика долинуло останнє:

— …котру не витягнеш, ту й віддавай!

Палець спинився. Вона не бачила, на кому, але коли вилетіла у двір, гурт вже розходився, діти підводилися, обтрушували коліна, гомоніли про якісь свої справи, наче нічого й не було. Усі, крім однієї.

Леся лишилася сидіти. Спокійна, ясна, з очеретиною в руці. Вона підвела на Лідію очі й усміхнулася так, як усміхаються коли нарешті зрозуміли довгоочікувану хорошу новину.

— На мене випало, — сказала вона буденно. — Знов на мене. Воно завжди на мене падає, хоч скільки рахуй. — Вона повертіла очеретину в пальцях. — Баба Ніна каже, я остання, хто ще вміє. То, мабуть, скоро вже.

— Що скоро? — Лідія присіла, узяла дівчинку за плечі. Кросівки на Лесі були мокрі наскрізь, потемнілі від води, хоч асфальт навколо лежав сухий і теплий від сонця, дощу не було вже тиждень.

— Скоро я її вийму, — сказала Леся й глянула вниз, під ноги, туди, де під тонкою землею щось терпляче плескало об берег, якого не було. — Вона мене вже давно просить. Тільки сама не дотягнуся. Глибоко. — Дівчинка знову всміхнулася і Лідії стало холодно від тієї усмішки дужче, ніж від солоної води. — А ви велика. Ви мене підсадите.