Остання гра

Частина 1

Нині, коли моє волосся давно втратило свій колір, а дні мої хиляться до безповоротного краю, я дозволю собі пригадати — і розповісти те, про що мовчала пів життя. Руки мої тремтять, поки я виводжу ці рядки, але не від старості чи хвороби, а від того глибинного, первісного страху, що живе в душі кожної людини незалежно від віку і статі. Пам’ять моя то вислизає, як вода крізь пальці, то навпаки — повертає все з нестерпною виразністю, і всі запахи, звуки, тіні й голоси оживають, наповнюючи мене вірою: мовчання моє до цього дня було виправданим. Хтось скаже, що то лише хворобливі, навіяні меланхолією видіння старої жінки, яка не відрізняє реальність від снів, але я знаю: є речі, що існують поза розумінням і пам’яттю людства, і час від часу вони простягають до нас свої невидимі руки.
Я не називатиму місто, в якому народилася і виросла. Не з марної таємничості, а з остраху, що хтось, спокусившись моєю відвертістю, піде шукати, і може врешті-решт віднайти те, чому краще залишитися навіки загубленим. Пишучи це, я не прошу ні вірити мені, ні — боронь Боже! — перевіряти правдивість моїх слів. Та й не думаю, що хтось повірить у мою розповідь, бо виглядає вона, як жаханка, якою діти лякають одне одного. Я просто мушу залишити бодай це свідоцтво, бо жах не зникає від мовчання. Він лише пускає коріння все глибше.
Місто мого дитинства завжди жило у двох вимірах і мало безліч облич. У його серці стояли величні кам’яні будинки, що пам’ятали чужинські мови і давні імперії; сповиті ліпниною балкони, на яких кувалися долі вчених і митців; храми з викривленими шпилями і кольоровою мозаїкою, чиї творці прославилися на всю Європу. Там, серед старовинної австрійської бруківки і м’якого світла ліхтарів, що вечорами запалювали як данину традиції, панувала вишуканість і елегантність старих часів. Але варто було пройти трохи далі — минаючи Турецький міст і колишній єврейський квартал — і розкіш поступалася місцем іншим ландшафтам: кривуватим вуличкам із розбитим покриттям, покрученим парканами біля похилених халуп, п’яти- і дев’ятиповерховим будинкам, поспіхом зведеними для розселення робітників невеликого заводу, чиї високі труби киптявили небо. Здавна, ще за часів Імперії, тут селили всіх непевних і юродивих: калік, ромів, блаженних, дрібних шахраїв — усіх, кому не знайшлося місця ні у світлих залах, ні у міських хроніках.
Між цими двома світами здіймався пагорб: з одного боку — крутий схил, порослий травою і старими деревами, що байдуже дивилися згори на все людське із незворушністю століть; з іншого — вузька вуличка колишнього гетто, викладена щербатою бруківкою. Він був наче межею: з одного боку — центр, пишний і аристократичний, де кожен провулок приховував таємні історії; з іншого — напівпромисловий район, куди клубами спускалося важке повітря, просякнуте кіптявою, нечистотами і людським відчаєм. Колись там був навіть міст — занедбана будова з іржавими поручнями і шматками бетону, що обвалювалися під впливом дощу та сонця, відкриваючи вид на іржаві рельси залізничного полотна; його розібрали через загрозу зсуву ще в часі мого раннього дитинства. Тепер замість нього лишилася лише вузька бетонована доріжка, що круто прорізала пагорб згори донизу, наче загоєна рана на тілі землі.
Ми, діти з убогих нижніх вулиць часто збиралися щоб погратись між деревами на тому схилі. Здіймаючи пилюку, ковзаючись подертими сандалями по камінню, ми дерлися з низини нагору — ближче до вишуканих фасадів і розлогих скверів, наче тікаючи з пастки одвічної вогкості і тління. Там, угорі, все виглядало інакше: вулиці дихали тишею і спокоєм, охайні діти перегукувалися дзвінкими голосами, а їхні батьки ступали повільно й поважно, ніби несучи на собі весь тягар власної величі.
Ми гралися то в хованки, то в квача, роздивлялися старовинні будиночки з рельєфною фігурною ліпниною — і тих охайних, випещених дітей, які ніколи не підходили до нас, добре пам’ятаючи батьківські розповіді про нашу дикість і нечепурність. Для них, гарно вдягнених і ситих, ми були наче циркові мавпочки — на нас можна було тицяти пальцем і сміятися досхочу. А для їхніх батьків ми були порожнім місцем. Їхні погляди ковзали крізь нас, не затримуючись, не залишаючи сліду. І в цьому було щось страшніше за відкриту ненависть чи відразу. Бо ненависть і відраза принаймні визнають існування. Вони ж дивилися крізь нас, як люди дивляться крізь туман — не помічаючи, не запам’ятовуючи, не шкодуючи. А якщо чийсь погляд і зачіплявся — вони морщились, як від чогось гидкого. Для них ми були нічим. Брудною плямою на тлі їх бездоганного світу.
Втім, ми давно звикли до чужого презирства. Награвшись і наслухавшись удосталь глузливого сміху з боку тих, хто вважав себе кращими за нас, ми мовчки, без слів, збиралися докупи, просто відчуваючи, що час повертатися. Сонце хилилося за дахи старезних будинків, і я пам’ятаю, як стояла на вершині пагорба. Я дивилася вниз: на криві дахи, на димарі, на жовтаве світло останніх променів сонця, чиє світло здавалось тепер не теплим, а хворобливим, як очі людини в гарячці – і жалкувала, що вже час повертатися. Внизу чекало все те, від чого ми втекли кілька годин тому, і воно нікуди не ділося.
Дитячий розум дивний: він не шукає пояснень, але відчуває все. Я не могла тоді назвати словами те, що стискало серце щоразу, коли ми поверталися. Це тепер я знаю, що так відчувається відчай, а тоді це було якесь незрозуміле, глибинне знання, що там, унизу, у наших домівках, під цими дахами і за цими дверима, живе щось, що поступово, непомітно з’їдає людину середини. І що ми, малі й беззахисні, теж варимося у цьому. Що схил — це не просто межа між багатими і бідними. Це межа між світом, де є майбутнє, і світом, де його немає.
Ми спускалися мовчки. Дерева стояли по обидва боки доріжки і проводили нас байдужим поглядом. Просто дивилися. І мені тоді вперше — чи то вперше? — здалося, що між тими стовбурами щось ворушиться. Не вітер. Не тінь. Щось таке, що завмерло рівно тоді, коли я повернула голову.
Внизу, вздовж дороги, тісно тулилися халупи із вибитими шибками і скрипучими дверима. По ліву сторону дороги було локомотивне депо, а по праву — напіврозвалена льодовня і скотобійня, що припинила роботу ще років сімдесят тому.
Жителі заводських багатоповерхівок, серед яких мешкала і моя сім’я, давно стали як одна велика родина — правда, неблагополучна. Запах дешевого алкоголю і недопалків просочувався крізь погано причинні двері, крики і сварки звучали для моїх дитячих вух так само звично, як цвіркання цвіркунів у високій траві. Атмосфера нашої квартири була під стать усьому навколо — наче дім і вулиця змовилися між собою, щоб не залишити жодного куточка, де можна було б дихати вільно. Рідні батьки, завжди п’яні, ледве пам’ятали, що в них є діти, не переймаючись ні тим, що ми їмо, ні тим, що вдягаємо. Вечорами, лежачи в ліжку під акомпанемент брудних лайок і п’яних пісень, що лунали з кімнати батьків, мені здавалося, що під моїм старим ліжком розповзається болото — темне, липке, таке, що втягує в себе всю радість і з якого неможливо вирватися. Дух сирості, тліну і приреченості наче мав готувати нас, дітей, до гідного продовження цих величних сімейних традицій. Вже тоді, своїм дитячим розумом, я відчувала: так бути не повинно. Я дала собі слово втекти далеко звідси якомога далі.
Ніні, більш як через пів століття, я розумію: навіть якщо я й втекла з цього міста, тінь того життя залишиться зі мною назавжди. Бо там, на крутому схилі, між старими деревами, назавжди залишилася найчорніша загадка мого життя, яку не в силах осягнути розум, але яка викарбувалася в пам’яті з жорстокою, невитравною чіткістю. Саме там, під кронами дерев, де ми гралися дітьми, я восстаннє бачила свою молодшу сестричку.
Того вечора в нашій бідній, просяклий алкоголем і тютюном квартирі було шумно. Лайки, пісні і п’яний регіт дорослих зливалися в одну важку, глуху масу. Просто хотілося вийти надвір і вдихнути прохолодної темряви, відчути, як вона огортає тебе з усіх боків, мовчазна і байдужа. Ми з сестрою Оленкою втекли тихо. Так уміють лише діти, що давно навчилися бути непомітними. Блукаючи знайомими темними вуличками, де ледве жевріло світло підсліпуватих ліхтарів, ми вирішили піти на пагорб, щоб погратися в хованки.
Він наче вже чекав на нас.
Такий самий рідний і знайомий, яким був і при світлі дня — а проте інший. Трава під ногами була волога і холодна від роси, у повітрі стояв запах землі, прілого листя і нечистот. У темряві здавалося, що дерева були ближчими одне до одного; їхні крони зливалися над головою в суцільну чорну масу, крізь яку зорі проглядали недостатньо й неохоче, наче й самі воліли не дивитися вниз. Та ми ні краплі не боялися. Діти не бояться темряви — вони ще не знають, що в ній може бути щось , чого слід боятись.
Щоб потішити Оленку, я дозволила їй ховатися, а сама стала лічити до десяти, притулившись руками і чолом до холодного бетонного стовпа з ліхтарем, заплющивши очі.

Один.

Два..

Три…

Я повільно рахувала і чесно не підглядала, як колись мене навчили, слухаючи шум вітру у кронах над головою. Деякі стовбури з роками прихилилися один до одного, наче в пошуку опори, і коли вечірній вітер зненацька налітав і дув сильніше, вони терлися одне об одного, народжуючи звук, який нам, дітям, скидався на плач.
Старші казали: то просто дерева — старі, важкі, втомлені часом. Вони надто близько виросли одне до одного, і тепер їх старі, грубі гілки, чудернацько переплетені, труться одна об одну і видають такі звуки. Вдень цей скрип справді здавався чимось буденним, невиразним. Я чула його і раніше. Всі – діти і дорослі — чули його мимохідь. Але того вечора, стоячи із заплющеними очима, відрізана від навколишнього світу всім, крім слуху і власного дихання, я почула його інакше. У сутінковій тиші він виринув ближче, ніж будь-коли раніше, і здавалося, що між старими стовбурами хтось плаче: натягнуто, болісно, без надії на відповідь. Так, я знала, що це за звук і від чого він. Та того вечора цей плач набув глибини, якої не має жодне людське голосіння — тієї темної, беззвучної глибини, що живе не в горлі і не в грудях, а десь значно глибше. І вже було незрозуміло: чи то справді дерева терлися одне об одного, коли вітер зненацька налітав,чи хтось невидимий, сплетений з тіней і повітря, гірко скаржився на щось давнє і невисловлене. Звук той здавався відлунням із глибин, куди не сягає людська пам’ять. Він торкнувся мене — і я мимоволі здригнулася. Ні, я не злякалася тоді. Але він розбудив у моїй душі щось старіше за страх. Якесь потойбічне знання, що в темряві все змінюються і тіні можуть спотворювати знайоме. Ту тривогу, яку людство носить у собі з покоління в покоління, не наважуючись назвати на ім’я.

Дев’ять…

Десять!

З радісним криком я обернулася — і одразу побачила сестру. Вона стояла далеченько від мене, в тіні дерева за кроків п”ятнадцять-двадцять, визирала з-за стовбура і махала мені рукою, безтурботно сміючись. “Чому вона не заховалась? Вона ж знає правила!” — з легким роздратуванням подумала я і побігла до неї, маючи намір пояснити, що великі дівчатка у п”ять з половиною років вже мають розуміти що до чого.
Але коли добігла — між деревами вже не було нікого. Спантеличено зупинившись на мить, я зазирнула за дерево, де щойно стояла Оленка.

Порожньо.

Лише темні стовбури, переплетені гілки і земля, втоптана чужими кроками. Повітря стояло нерухомо, наче й вітер завмер, прислухаючись.
Я покликала сестру пошепки, потім голосніше. Називала по імені, сміялася, думаючи, що вона просто жартує, що сховалася краще, ніж я очікувала. Мені й на думку не спало, що щось може бути не так. Діти не мають того страху, який мають дорослі, того темного досвіду, що підказує: деколи зникнення буває справжнім. Що іноді хтось іде у тінь — і тінь не віддає його назад.
Зрештою, я образилася. Вирішила, що вона просто втекла додому, не дочекавшись, поки я її знайду. Тому і сама швиденько чкурнула назад.
У хаті було ще гучніше, ніж до того. Хтось сміявся, хтось сварився, а хтось уже просто спав, розкинувшись на брудній підлозі. Повітря, що здавалося важчим від смороду тютюну, спирту і грубості чужих голосів, душило мене і не давало дихати. Хотілося розсунути його руками. Я підійшла до матері і тихо спитала, де сестра. Вона подивилася на мене ковзким каламутним поглядом — ніби крізь мене — і криво посміхнулася.
— Анько, ти що, п’яна? — сказала вона, гикнувши. — Вона давно спить. Іди собі, не крутися під ногами.
Я пішла в кімнату, проте Оленки там не було. Її ліжко було застелене. Я тоді не побачила в цьому щось тривожне. Нас з сестрою іноді забирала до себе то моя вчителька зі школи, що жила через дві квартири від нашої, то одна добра дівчина, що жила на п”ятому поверсі, працювала на швейній фабриці і завжди пригощала нас сололдкими пиріжками. Це було регулярним явищем, коли наші батьки запивали. Сестричка могла бути у когось із них. Тому я швидко переодяглася у стареньку, подаровану сусідкою від своєї онучки, піжаму, і швидко чухнула під брудну ковдру. Лежачи у темряві я ще довго слухала, як за тонкою стіною йде людське життя — шум, гам, гуркіт посуду. Потім врешті-решт заснула.
А вранці сестри не було, хоча зазвичай о цій годині ми вже давно були вдома, хто б з сусідів не забирав нас на ніч. Я тихенько обійшла всю квартиру, обминаючи сплячих батьків, заглянула під ліжка, у комору, навіть у темний закуток за шафою — туди, де ми інколи ховалися від батьків. Потім вийшла надвір і покликала її по імені — спершу потиху, потім голосніше і голосніше, аж поки собаки, що вільно бігали біля під”їзду, не загавкали мені у відповідь. Я не знала, що робити далі. У моїй дитячій голові заворушився липкийстрах: “Виходить, це я загубила сестру? А раптом мене посадять у тюрму?” Це слово я чула раніше — від батьків, у сварках, у погрозах — і воно в моїй уяві здавалося чимось настільки жахливим і поганим, гіршим за будь-яке покарання, що я могла собі уявити.

Першими її відсутність помітили навіть не мама і тато, а сусіди.
За кілька днів.

Вони походили по квартирі, збудили п’яних, невдоволених батьків, про щось голосно говорили між собою, а потім хтось із низ викликав поліцію. Почалися довгі і безладні пошуки, з великими службовими собаками і людьми, чиї погляд обдавали мене сумішшю огиди і фальшивого співчуття. Мене також спитали, коли я бачила сестру востаннє. Але я була дитиною, я боялася: крику, покарання, тюрми. Тож я мовчала. Соціальні працівники списали моє мовчання на стрес і залишили мене в спокої.
Поліція прочісувала район, опитувала сусідів і перехожих, ходили навіть шукати на схилі — та все марно. Моя сестра Оленка, п’ятирічна дівчинка в брудній кольоровій сукенці з двома неохайними косичками, пропала — тихо і безслідно, як пропадає звук, коли вітер раптом стихає.
Зрештою, під п’яні сльози матері і нечіткі лайливі погрози батька мене забрали з дому, посадили у велику машину і відвезли за місто — до великого сірого будинку, інтернату, де мені належало жити далі.
Коли машина рушила й знайомі мені будинки почали поволі відпливати назад, я востаннє подивилася в той бік, де здіймався пагорб — туди, де ми востаннє гралися вдвох із сестрою. На мить мені здалося, що між деревами спалахнула знайома пляма кольору — ніби клаптик її сукенки. Я припала до вікна, притиснувши лоба до холодного скла, вдивляючись до болю в очах. Та за кілька ударів серця, коли ми проїжджали повз, я розгледіла: то було лише старе вицвіле шмаття, зачеплене невідомо ким і коли на кущі, яке час від часу зрушував вітер. Я відсунулася від вікна.
Коли я оселилася в інтернаті і старе життя лишилося позаду, то почала думати про це так, як думають лише діти: ми з сестрою грали у хованки, але я її не знайшла. Мабуть, колись я все ж маю знайти її, або що настане день, коли вона вийде зі схованки й шукатиме вже мене. Тоді я ще не вміла боятися цих думок, а просто дозволила їм, темним і безіменним, осилитися у мені,пустити коріння в душі і рости разом зі мною.

Минуло багато років. Більше, ніж дитина здатна уявити, і менше, ніж вистачає, аби щось справді зникло з пам’яті. Те, що сталося тоді в дитинстві, і те, що наздогнало мене за більш як два десятки років потому, виявилося частинами однієї і тієї самої історії. Лише тепер, з відстані прожитого, я зрозуміла: тієї ночі на схилі гра не скінчилася — ми просто розійшлися надовго в різні боки. І тепер я знаю точно: той моторошний звук, що я чула між деревами — не просто скрип старих стовбурів і не вигадка переляканої дитини. Це щось темніше, щось, що навчилося звучати так, аби його не впізнали. Воно ніколи не спить. Повільно снує між деревами, чіпляється за гілки, обдає холодом випадкових перехожих — і незримо нагадує про свою присутність. Для нього це — лише гра. Стара, нескінченна гра,у якій правила знає лише воно одне.