Діра

— Капітане, а якщо його не буде? — пошепки запитав Юрко, хоча навколо на милі не було ні душі, та і вони сиділи в кабіні свого катера. — Третю годину чекаємо. Кава вже в мене навіть закінчилася. Може, ваші перевірені люди нас надурили?

Юхим, капітан поліцейського катера, повільно повернув голову. Він сидів у глибокому кріслі, оточений синюватим сяйвом моніторів. Патрульний катер «Шквал» стояв з повністю вимкненим освітленням, надійно сховавшись у глибокій тіні бетонних опор старого напівзруйнованого маяка, що виступали далеко в море. Темна масивна конструкція маяка повністю поглинала силует катера, роблячи його невидимим навіть для досвідченого ока.

Молодий лейтенант трохи його інколи дратував, але Юхим сам згадав себе в його роки, нетерплячого й енергійного, і тому просто спокійно відповів:

— Юрчику, море не любить суєти. Воно наче старий лихвар: сидить і чекає, поки ти зробиш помилку. А кава — то таке. Головне — вуха тримати відкритими. Чуєш?

Юрко прислухався. Почув тільки одноманітне хлюпання води об борт та далеке і майже людське зітхання дельфіна.

— Нічого не чую, — похитав головою хлопець.

— Отож-бо й воно, — Юхим посміхнувся, не відриваючи погляду від екранів, де сканери в пасивному режимі прочісували горизонт. — Ти прилади слухаєш, цифри на екрані ловиш. А треба воду відчувати, атмосферу, так би мовити. Ну, колись зрозумієш, — махнув він рукою на нерозуміючий погляд молодого напарника. — Я прямо тилом своїм відчуваю, що десь там, біля Діри, хтось дуже старається бути непомітним. Ти думаєш, Свирко дурень? Він хитрий, як сто чортів.

Діра була місцем поганим. Офіційно записана у всіх документах як просторова аномалія під складним номером з цифрами й буквами, вона була ретельно обгороджена трасуючими буями, які постійно виходили з ладу. Це було велетенське марево, що займало частину моря від самого дна і йшло високо в небо. Кораблі могли вільно заходити в це мерехтіння, але куди вони потрапляли — і досі лишалося темою для закритих звітів. Рибалки боялися Діри, бо казали, що там вода тече просто в пекло, а з глибини іноді випливає те, чого природа створювати не збиралася, але Діра постаралася.

Раптом радар у рубці тонко і противно пискнув, розриваючи нічну тишу. На одному з моніторів з’явилася яскрава червона крапочка. Юрко аж підстрибнув на місці.

— Є! — вигукнув він, забувши про конспірацію. — П’ять миль на південь. Йде без вогнів, притискається до скель. Швидкість вісім вузлів. Це він?

— Ага, Свирид, — спокійно підтвердив Юхим, спостерігаючи, як бот порушника обережно виходить із-за дальніх скель, намагаючись триматися в їхній тіні. — Його всі називають Свирко, бо слизький, як той бичок. Тільки він може так нахабно повзати на своєму старому боті прямо біля пащі диявола. Думає, раз ніч, то до Діри ніхто не сунеться. Давай, рушай потихеньку вперед, Юрку.

Двигуни загуділи, катер здригнувся і почав повільно виходити зі своєї схованки під маяком, розрізаючи темну воду. Юрко на панелі виставив максимальне приглушення звуку, і їх не було чути вже за двадцять метрів. Все-таки нові технології творили чудеса.

Через десять хвилин на екранах нічного бачення з’явився силует морського судна, яке патрульні поліцейські так чекали. Це був невеликий риболовецький бот «Чайка». Він виглядав жалюгідно, мав облуплену фарбу та іржаві латки на бортах, що трималися на чесному слові. Але в очі одразу кидалася одна дивина: весь човен неначе приглушено сяяв дивним блакитно-зеленим світлом.

— Ох, схоже, і справді, контрабанда! — вигукнув Юрко. — То це вони? Медузи-світляки? Ноктілюки? Справжні? Їх же заборонено ловити!

— Вони самі, — кивнув Юхим, і в його голосі почулася прихована гіркота. — Пре їх із заповідної зони. Контрабандисти їх там інколи цілими кошами вигрібають. Знаєш, скільки один такий «ліхтарик» коштує? Один світловий жетон на рік життя для якогось столичного багатія. Для Свирка це просто товар, а для моря — велика втрата.

Вони підійшли ближче, і Юхим натиснув кнопку на пульті. Прожектор з катера вдарив широким променем в море і освітив бот контрабандиста. На даху катера затріщав потужний поліцейський гучномовець, якого всі називали матюкальником, і голос Юхима гучно зазвучав над хвилями:

— «Чайка»! Говорить патрульна служба! Глуши двигуни і готуйся до огляду! Свирку, я знаю, що це ти! Не роби мені нерви, зупиняйся по-хорошому!

На боті з рубки висунулася постать у розтягнутому светрі. Свирко, засліплений раптовим променем патрульного прожектора, увімкнув також свій старий і хрипкий матюгальник, що був прикручений дротом до щогли, і закричав у відповідь, розмахуючи руками:

— Юхиме! Це ти? Та шо ти так лементуєш, наче я в тебе мішок камбали вкрав! Який огляд? У мене штурвал заклинило, я взагалі в Одесу йшов рибу здавати, просто туман такий, шо я рідний порт не впізнав би!

— Свирку, у тебе трюм світиться так, що з берега видно! — крикнув Юхим у свій динамік. — Зупиняйся, бо зараз на абордаж підемо!

— Та то в мене просто совість чиста, от і світиться! — голос Свирка, посилений його матюгальником, знову пролунав над морем.

Старий контрабандист раптом зник у рубці, а за дві секунди бот раптом рвонув вперед. 

— Він що, з глузду з’їхав? — Юрко вхопився за поручні, коли катер хитнуло. — Він же прямо в Діру пре! Туди ж не можна! Він загине!

— Старий лис сподівається, що ми повіримо, що він стрибнув у Діру, а сам навскоси, впритик до аномалки і втече! Такі бували вже випадки. — Юхим стиснув зуби. — Юрку, повний хід! Не дай йому втекти. Ідемо за ним, куди б він не спрямував своє корито. Не думаю, що він пірне в Діру — він же не самогубець.

І почалася погоня. Бот браконьєра і справді мчав спочатку паралельно до аномальної Діри, а поліцейський патруль рухався точно по його сліду і майже впритул. В зоні Діри, всього через милю, вода вже не була чорною, а почала дивно мерехтіти, закручуючись у велетенську сріблясту лінзу, що прорізала океан до самого дна і впиралася в нічне небо. І тут раптом божевільний Свирко на своєму боті повернув прямо в центр Діри, навіть не думаючи нікуди завертати…

***

Перехід був миттєвим і безболісним. Юрка наче вдарило в груди велетенською м’якою хвилею, дихання перехопило, а перед очима все розлетілося на тисячу дрібних іскор. Катер здригнувся, почувся немовбито якийсь скрегіт, і раптом усе затихло.

Юрко розплющив очі й закляк, бо навколо не було звичної ночі. Над головою розкинулося дивне й помаранчеве, наче стиглий гарбуз, небо. А море… Море стало прозорим і набуло якогось дивного фіолетового відтінку.

— Капітане, — прошепотів хлопець, озираючись довкола. — Де це ми?

Юхим повільно підвівся з палуби, бо впав від різкого смикання.

— Гм, очевидно, у Дірі. Схоже, Свирко таки самогубець. А ми — два дурні, що за ним стрибнули. Треба було вимкнути систему автокерування, там бот розрахований на чітке слідування інструкціям, а я ж зорієнтував його на переслідування. От, воно й шмигнуло за Свирком. Тупому автопілоту байдуже, чи в Діру, чи ще куди… Глянь-но! — він кивнув уперед.

За сотню метрів від них на мілині, що була сформована з білого, наче цукор, піску незграбно завалився на борт бот Свирка. Старий рибалка і хитрий та запеклий морський контрабандист вже вискочив на палубу й гарячково роззирався навколо. Від удару об мілину в правому борту «Чайки» якраз на рівні трюму зяяла чимала пробоїна. І саме з цієї дірки у фіолетову воду буквально сипалося яскраве світло. Це медузи втілювалися у фіолетову воду, яка навколо тепер світилася так, що хвилі навколо бота здавалися розплавленим неоном.

— Свириде! — закричав Юхим з палуби патрульного катераа у гучномовець, який, як не дивно, і досі працював.. — Ти що накоїв, старий дурню? Добрався?! Вліз в дірку, й тепер і в тебе у борту дірка? Бляха-муха, ти ж усіх ноктілюк тепер погубив!

Свирко раптово підняв голову і, побачивши патрульних, аж присів від несподіванки.

— Юхиме! Та шо ти за мною як хвіст волочишся? — закричав він у відповідь, розмахуючи руками. Як не дивно, його було добре чути і без гучномовця. Повітря тут було якесь дивне, чи ще щось. — Чорт забирай, я на це не розраховував!

— Та ти подивись, куди ми вляпалися! — спохмурнів Юхим. — Тут вода незвична. І все не таке, як у нас!

— І вода не солона, вона наче сироп! — захоплено вигукнув Юрко, облизуючи губи. — А ще в нас двигун, схоже, накрився! Добре, що хоч немає наче пошкоджень у катері.

Юхим похитав головою і спробував запустити систему керування катером, але смарт на його зап’ястку лише жалібно пискнув.

— Маєш рацію, таки «вмер», — буркнув капітан. — Повний капець. Юрко, перевір фільтри. Може, цією фіолетовою рідиною забило.

Юрко кинувся до технічного люка, але раптом завмер. Вода біля катера почала пузиритися. З глибини повільно піднімалося щось велике й металеве, схоже на довгу й гладеньку рибину з дзеркального металу, що переливалася на помаранчевому сонці.

— Капітане, це ті, хто живуть у Дірі? — перелякано спитав Юрко, бо ще пам’ятав шкільні страшилки.

З металевої «рибини», яка вже погойдувалася на фіолетових хвилях, безшумно відсунулася частина корпусу, і з неї вийшли троє дивних істот. Вони були схожі на людей, але й зовсім інші, мали сріблясту шкіру і дивні дзеркальні очі. Юркові вони були схожі на інопланетян із якоїсь дитячої книжки.

Один із них, очевидно старший, підняв руку, і в повітрі пролунав короткий мелодійний звук.

— Кхм-кхм, — прокашлявся Юхим. — Вітаю вас, шановні! — капітан пройшов на ніс катера, намагаючись зберігати спокій. — Ми тут… е-е-е… патрульна поліція. Ми з того боку Діри. Тобто, аномальної зони. Нас… е-е-е… техніка трохи підвела. Ми з миром прийшли!

Видно було, що Юхим рідко (читай: ніколи!) спілкувався з нелюдськими расами, бо почав запинатися і спотикався через слова.

Сріблястий інопланетянин нахилив голову, розглядаючи український катер, а потім перевів погляд на бот Свирка. Побачивши яскраве світло, що видавали медузи, які розпливалися з пробоїни «Чайки», інопланетяни раптом напружилися. Старший знову видав звук, і тепер він був різким і тривожним.

Сріблясті істоти раптом кинули у воду кілька металевих дисків. Ті почали обертатися, створюючи навколо обох суден водяні кола. Юрко зненацька почув, як двигун їхнього патрульного катера здригнувся і сам по собі рівно і впевнено загудів.

— Ого, це вони наш двигун полагодили?! — Юрко аж рота роззявив.

У цей момент Свирко на своєму боті зробив дивну річ. Він підняв обидві руки вгору, розчепіривши пальці, і видав дивний мелодійний свист. Сріблясті патрульні спочатку завмерли від несподіванки, а потім почали швидко перегукуватися зі Свирком різкими звуками, і Юрко міг би заприсягтися, що вони про щось сваряться.

— Капітане, дивіться на Свирка! — вражено вигукнув Юрко. — Він наче свій серед них. Геть нічого не зрозуміло!

Але мешканці позаДіри не встигли вияснити стосунки зі Свирком, бо старший вказав рукою кудись убік, де з фіолетової гладіні моря почала раптом підніматися величезна темна спина якогось чудовиська довжиною з добрий авіаносець.

— Юхиме! — заверещав раптом Свирко, і в його голосі вперше почувся справжній жах. — Моркатунікас на світло медуз іде! Він зараз усіх нас проковтне! Маєш зброю? Стріляй, Юхиме! Зроби шо-небудь, бо місцеві не мають зброї! Треба його трохи відволікти!

Темна тінь з моря тим часом піднялася вище і повільно почала розвертатися в бік бота з яскравими медузами. Пробоїна в корпусі Свирка, з якої випадали ноктілюки, працювала як маяк для хижака.

Юхим миттєво оцінив ситуацію.

— Юрко, до сигнальної установки! — скомандував капітан. — Заряджай червону! Треба відвернути увагу!

Юрко кинувся до носової частини катера, і вистрілив червоної ракету, що пролетіла біля очей монстра і змусила його відсахнутися, трохи відпливти.

Свирко ж зробив те, чого ніхто не очікував. Він вискочив на борт свого бота, і Юрко побачив, як старий рибалка одним різким рухом скинув свій розтягнутий светр. Під ним виявилося міцне тіло, що в блідому світлі сонця відсвічувало чистим сріблом. Свирко, не роздумуючи, ластівкою стрибнув прямо у фіолетову воду.

— Я не зрозумів?! Він що, місцевий?! — вигукнув Юрко, застигши на місці. — Капітане, це що ж це робиться?!

Свирко рухався під водою неймовірно швидко, бо за кілька секунд він уже був біля самої морди монстра. Срібляста постать рибалки на мить зависла перед оком потвори, він підняв руку, і раптом від нього розійшовся потужний прозорий імпульс. Фіолетова вода здибилася велетенським кільцем, а по тілу монстра пройшла сильна судома. Велетень видав приглушене ревіння, різко розвернувся і кинувся геть на глибину.

Свирко ж, під ошелешеними поглядами українських патрульних, спокійно підплив до їхнього катера і спритно видерся на палубу.

Запанувала тиша. Інопланетяни тим часом на своєму судні підпливли майже впритул до «Шквалу», і старший приклав руку до грудей, видавши довгий звук, схожий на звук сопілки.

Свирко, котрий вже зовсім не був схожим на самого себе, мав сріблясту шкіру й великі й дзеркальні очі, як у тих, на металевій «рибині», промовив:

— Зараз допоможемо дістатися вам до Одеси, Юхиме. Дарма ти поплив за мною. Як бачиш, я із цього світу. І я не повернуся, бо мій час вийшов. Просто застряг у вас колись, як ця «Чайка» на мілині. Звик до бичків, до Привозу, до ваших жартів… Дуже вже гарно і цікаво у вас в Україні. Але повернутися додому не міг, аж поки не вирахував, що яскраві ваші медузи можуть були сигналом. Отож сьогодні і мав повернутися додому. І мої хлопці прийшли за мною, — вказав він на трьох сріблястих чоловіків, що мовчки спостерігали за їхньою розмовою. — Бувайте, хлопці! І не згадуй мене лихим словом, Юхиме, адже було в нас багато з тобою цікавих пригод. 

Свирко одним легким стрибком перемахнув через борт і опинився на сріблястому кораблі поруч зі своїми. Юхим мовчки дивився на старого знайомого, з яким стільки років грав у кішки-мишки на лимані. Потім важко зітхнув і кивнув Юркові:

— Юрку, бери бот на буксир. Ми повертаємося.

Сріблясте судно інопланетян почало повільно розвертатися, вказуючи шлях до мерехтливої стіни Діри.

*****

Коли катер «Шквал» випірнув у чорну одеську ніч поблизу маяка, то патрульним навіть не вірилося, що це і справді відбувалося з ними. Хоча запах рідної солі здавався тепер трохи чужим після фіолетового «сиропу». Вдалечині блимали вогні великого міста…

— Послухай, Юрку, — сказав Юхим, дивлячись на зорі, — напишемо в рапорті, що бот знайшли порожнім. Дрейфував біля аномалії. А Свирко… Ну, скажемо, що просто зник, напевно. Не бачили ми його. Хай вважається безвісти зниклим. Не треба людям знати, що за контрабандними медузами припливають сріблясті хлопці з іншого світу.

Юрко стояв на кормі й розглядав Діру.

— Знаєте, капітане, — раптом посміхнувся хлопець. — Я тепер розумію, чому він так любив наші жарти. Тільки в Одесі можна бути інопланетянином двадцять років, торгувати медузами і щоб ніхто нічого не запідозрив!

Юхим гмикнув:

— Та він ще й на податках економив, паршивець сріблястий.

— Йдемо додому, капітане, — тихо сказав Юрко. — Тепер ми точно знаємо, що по той бік Діри нам не вороги. Просто, гм, вони теж люблять одеських бичків.

І катер повільно пішов до вогнів Одеси…