Мелос

Мелос лежав, немов на долоні. П’ять здоровенних платформ, не враховуючи зовнішніх дрібніших. Освітлення ще де-не-де залишалось увімкненим, тому можна було не поспішати.

За годину обидва супутники сховаються за обрій, і можна буде починати. А до того Сквира дозволила собі насолоджуватися зимовим краєвидом міста, радіючи, що її робота має свої естетичні переваги.

Пізніше доведеться спуститися вниз, і на закритих рівнях часу на це не буде. А зараз можна було роздивлятися, як далеко, за десятки кілометрів, на хвилях тихенько погойдуються зовнішні вузлові платформи та, наче в мареві, бовваніють високі пілони, на яких тримаються виїзди. Або слухати із заплющеними очима музику прибою.

Вода в океані вже перетворилася на льодяну кашу, а це значило, що прийшли найхолодніші дні. Попри це холодно не було. Вітер був тихим, а адреналін від підйому все ще пришвидшував серцебиття.

Подальша робота потребувала холоднокровної точності, тому зимовий легіт тільки підігравав. Дівчина зняла утепленого капелюха із заниженими вушними частинами, струснула густим рудим волоссям і знову зібрала його під головний убір.

Навколо все виглядало порожнім. Десь унизу, на відстані кількох десятків метрів, шматки льоду тріскались і булькотіли в льодяній воді. Навіть портові птахи поснули разом із заходом сонця. Мешканці Мелоса настільки не любили свою коротку зиму, що намагалися не потикатися зайвий раз із дому ще на заході сонця.

Це було на руку й Сквирі. Коли місяці зникли з поля зору, було вже далеко за північ. Вона неспішно підвелася, перевірила спорядження та сховала його в наплічник. Дістала з кишені маленький механічний годинник, поцілувала його.

— Ну що ж, друже, — звернулася вона до нього, — час заробляти на життя.

Потім турботливо сховала оберіг до внутрішньої кишені й рушила в бік поодиноких будинків, що були розташовані ближче до центру верхнього майданчика й водночас якомога далі один від одного.

Знайшовши потрібний, озирнулася. На відміну від тісних коробок на інших рівнях, місцеве житло виглядало так, наче було побудоване на твердій землі. Хоча ніхто вже й не пам’ятає, чи вона колись була. Прямокутні просторі будівлі мали два або три поверхи. На кожному — ряд вікон з окремими кімнатами або великими залами. Дівчина достатньо часто бувала в таких маєтках, аби розуміти, як живе міська еліта.
Навколо вже було досить темно. Жоден отвір не світиться, вуличне освітлення вимкнене, а легкий, хай і холодний, зефір лоскоче обличчя. Зима — мертвий сезон для таких курортів, а отже, найкращий для неї. У такі дні навіть охорона не вибирається на патрулювання.

Вона легко смикнула ручку вхідних дверей, і ті піддалися.

Головне — не лишати слідів. Доки власники не помічають, що до них хтось заходив іззовні, то й сусіди не б’ють на сполох. Безтурботність безтурботних.

— Добре, значить, тут на мене ще не чекають, — тихенько сказала сама собі Сквира.

Тільки одягнувши безшумні личаки поверх вуличного взуття, дозволила собі озирнутися. Широкі сходи із закрученими на кінцях поручнями, багато вбрана вітальня — усе те саме, що й в інших літніх будиночках. Якщо планування схоже, то десь ліворуч має бути приватний спуск на нижчий рівень — туди, де зберігається найцінніше.

Тут стало тепліше, а шепіт вітру змінився незвичним штилем.

Зробивши кілька кроків, дівчина раптом зупинилася. Її увагу привернув шум у протилежному напрямку. Двері праворуч від сходів були ледь помітно прочинені, і звуки доносилися саме звідти. Кілька кроків — і вона вже прислухалася, обережно заглядаючи в отвір.

За ним був коротенький коридор, а джерело звуків було трохи далі від дверей. Побіжний огляд виявив, що прохід освітлений дуже слабко. Світло з єдиного джерела линуло звідкись навпроти дверей, біля яких стояла вона.

На мить Сквира здригнулася, подумавши про привидів, полтергейст та іншу містичну мішуру, що про неї розповідали на ринкових майданчиках, де вона в дитинстві тягала їжу з яток. Лише через кілька секунд їй вдалося взяти себе в руки й сказати собі: «Що за маячня?»

Заспокоївши дихання, вона обережно ступила в перехід, однак про всяк випадок міцно стиснула талісман. Тільки тоді вона помітила, що коридор веде ще до трьох дверей. Двоє з них були зачинені, а ті, що навпроти, лише трохи прочинені — вони й були причиною її занепокоєння.

Чим ближче вона підходила, тим зрозуміліше ставало, що за тими дверима спілкувалися двоє — жінка та чоловік.

— … У цей чудовий вечір, — лагідно говорив він. Голос видавався впевненим, хоч і трохи нахабним.

— Мені теж, — тихо відповіла його супутниця після невеликої паузи.

Раптом обидва голоси замовкли, і через деякий час із-за дверей почувся звук м’якого поцілунку. Сквира обережно зазирнула всередину, як тільки дісталася дверей. За ними дійсно були чоловік та жінка з плоті й крові, які стояли посеред кімнати, схожої на кабінет. Вони обіймали один одного, довго не відриваючи вуст. Обоє у вечірньому одязі й настільки захоплені, що навряд чи помітили б її, якби вона зараз надумала увійти та підійти до розпаленого каміну, аби трохи зігрітися.

Ледь посміхнувшись, Сквира вже збиралася продовжити шлях до тутешньої скарбниці, як раптом у кімнаті дещо змінилося.

Чоловік спробував нижче опустити руку, якою обіймав свою супутницю за талію, однак та різким рухом відкинула її вниз, мабуть, разом з усіма його подальшими претензіями. Тоді він почав діяти нахабніше й із силою притиснув її до себе. Це сподобалося жінці ще менше.

— Жане, ні! — скрикнула вона і спробувала відсахнутися. Він посміхнувся у відповідь.

Наступної миті вони вже не цілувалися, а боролися. Чоловік намагався притиснути супутницю до себе, не шкодуючи її вишуканого одягу, а жінка пручалась із усіх сил, упершись обома руками в його груди.

Останнє було схоже на спробу відштовхнути нападника подалі, однак дуже кволу. Зрештою він повалив жінку на стіл і повернувся до Сквири спиною, затуливши огляд.

«Не втручайся, — увесь цей час, доки продовжувалася сутичка, думала дівчина. — Зірвеш свій план і залишишся голодною. У кращому випадку». Проте незчулася, як ноги самі понесли вперед.

Кількома безшумними кроками вона подолала відстань, що відділяла від них, схопила стілець, який попався дорогою під руку, і, розмахнувшись, вгатила по верхній частині спини нападника. Ніжки частково дістали й по голові, однак на позір не завдали суттєвої шкоди. Несподіваний напад призвів до того, що чоловік припинив розривати одяг бідолашної жертви й розвернувся до Сквири. Очі його, два червоні вогники, були сповнені подиву і безмежного гніву, що погрожував мало не розірвати дівчину на частини.

— Якого біса? — заревів він.

Нападник переважав її на зріст і пихкав ніздрями так сильно, що походив скоріше на якусь велетенську тварину, ніж на людину.

Не тямлячи, що робить, однак холоднокровно вона зняла наплічник і вгатила чоловіку по голові. Дзвін спорядження, складеного всередині, та глухий звук падіння тіла змішалися, а легкий струс підлоги відбився по всьому приміщенню.

Кілька секунд ніхто не рухався, доки жінка, що стала жертвою нападника, не підвелася на ноги, витираючи сльози та розмазану косметику з почервонілого обличчя. Усе ще схлипуючи, вона спробувала обтрусити пошматоване плаття, яке все ще спадало деякими частинами до підлоги, проте, розгледівши дівчину, зупинилася.

— Як ти? — Сквира поклала рюкзак і простягнула жертві руку.

Жінка заклякла, а її очі розширилися.

— Допомогти? — дівчина зробила пів кроку до неї, але та знову злякалася. Швидко розвернувшись, похапцем схопила зі стола канцелярський ніж і підняла його між собою та рятівницею. В очах застиг шалений страх разом зі здивуванням.

— Хто ти така? — тремтячим голосом запитала вона.

Сквира зам’ялася. Зізнатися, чому вона тут, — і проблем не уникнути. Не зараз, а пізніше, коли посилять охорону. Можливо, навіть на сусідніх платформах. Збрехати правдоподібно буде складно.

Був іще один варіант: позбутися свідка й підлаштувати так, ніби це зробив той доходяга, який зараз валявся долі. Проте вона рятувала цю жінку не для того, аби самій позбавити її життя.

— Послухай, — почала дівчина, спробувавши ще раз наблизитися до постраждалої. Та знову відреагувала агресивно й махнула ножем перед очима Сквири. — У тебе зараз шок. Тобі варто опустити ніж, присісти й заспокоїтися…

— Жодного кроку!— страх в її очах почав переростати у гнів. — Як ти сюди потрапила?

Дівчина знову не знала, що відповісти.

— Якщо не хочеш, аби я наближалася, то навпаки, відійду, — із цими словами вона почала повільно задкувати.

Сквира віддалялася, а порятована жінка слідувала за нею, хоча й не так швидко. Коли вони зробили кілька кроків, між ними вже була значно більша відстань, ніж на початку.

— Як тебе звати? — спробувала змінити тему дівчина.

— Хто ти така? — продовжувала порятована. — Як сюди потрапила? Що тут робиш?

Тільки зараз, коли відстань між ними збільшилася, а ніж у витягнутій руці маячив трохи далі від очей, рятівниця змогла як слід розгледіти жінку. Довге темне волосся, зелено-карі очі з тонким прошарком жовтого біля зіниць, пропорційна фігура та високі ноги. Крізь шпарину прочинених дверей вона видавалася старшою. Тепер на заплаканому обличчі не було помітно жодної вікової зморшки, а шкіра на руці, якою вона тримала імпровізовану зброю, здавалася гладенькою та молодою. Якби не розтріпаний вигляд та не змучене обличчя, вона виглядала б ненабагато старшою за Сквиру. Можливо, всього на кілька років.

— Послухай, — знову почала дівчина, — якби я хотіла нашкодити тобі, то навіщо мені рятувати тебе від цього бевзя? — вона швидким рухом очей вказала на чоловіка, що досі лежав на підлозі непритомний. — І навіщо мені взагалі було заходити до цієї кімнати?

Сквира почала повільно підіймати обидві руки відкритими долонями вперед, показуючи, що не має лихих намірів, а потім продовжила:

— Я не хочу тобі нашкодити, — вона облизнула губи, намагаючись показати, що схвильована не менше. — Так. Я прийшла в цей дім без запрошення, однак я спокійно могла би відібрати в тебе цю штучку й зробити все, що планувала. Натомість я намагалася допомогти і, якщо захочеш, зможу допомогти тобі ще.

Увесь цей час порятована стояла як була, міцно стискаючи пальцями канцелярське знаряддя. Тільки під кінець монологу Сквири щось почало змінюватись у погляді. Рука зі зброєю почала ледь помітно тремтіти, а в очах знову з’явилися сльози.

— Ти ні в чому не винна, — дівчина обережно зробила напівкрок уперед і цього разу не побачила спротиву.

Рука жінки повільно опустилась і зронила ніж. Сльози на очах змінилися частими схлипами, її голова опустилася, а постава зсутулилася.

Сквира зробила ще один крок і опинилася на відстані витягнутої руки.

Плечі постраждалої обвисли, а схлипування стало гучним плачем. Вона щосекунди намагалася витерти залиті сльозами очі, але це не допомагало, адже їхнє місце одразу займали нові й нові. Світ навколо неначе пішов під воду.

— Ти ні в чому не винна, — ще один крок, і дівчина обійняла порятовану.

Та поклала голову на всипане рудими пасмами плече, а потім обійняла рятівницю у відповідь. Сльози встигли змочити комбінезон Сквири.

— Ти ні в чому не винна, — промовила вона, коли рідина навернулась і на її очі.

Так вони стояли довго, доки випадковий тріск одночасно не наполохав обох. Дівчина озирнулась на двері — перевірити, чи на шум боротьби не прибігла охорона, а жінка, що досі тріпотіла в її обіймах, кинула переляканий погляд на свого нападника. Однак у двері ніхто не ввійшов, а збитий із ніг чоловік лежав долілиць непритомний.

— Маємо забиратися звідси, — запропонувала Сквира.

Випустивши жінку з обіймів, підібрала рюкзак і поклала руку на її плече. Та стояла, наче в ступорі, дивлячись у бік розпластаного на підлозі. Помітно було, як вона розривається між бажанням якнайшвидше піти та наміром вдарити безпорадного тепер нападника.

— Він живий? — тихо запитала вона.

Дівчина зітхнула, розуміючи, що доведеться перевірити це попри нелогічність такої турботи. Знову поклала на підлогу сумку, нахилилась до чоловіка, взяла за кисть правої руки, аби пошукати променеву артерію, і помітила, як щось зблиснуло в слабкому освітленні кімнати на його безіменному пальці.

Сквира знайшла ледь чутний кров’яний ритм у руці й розгледіла золоту обручку. Це викликало таке здивування, що вона не втрималась і хмикнула.

— Що там? — із-за спини запитала жінка.

— Здається, живий, — дівчина непомітним гвинтовим рухом стягнула обручку і заховала її в долоні.

Потім підвелась і впевнено попростувала до виходу, не забувши захопити своє спорядження. Як тільки проминула нову знайому, обережно поклала перстень до кишені, сподіваючись, що це не тільки окупить вилазку, але й допоможе зберегти репутацію жертви.

— Ти зі мною? — не повертаючись, кинула їй, виходячи з кімнати. — Щось захотілося подихати свіжим повітрям.

Не дочекавшись відповіді, Сквира вийшла в коридор, із якого нещодавно спостерігала за побаченням, що перетворилося на драму. Прислухалась і, почувши позаду непевні кроки, заспокоїлась.

Мовчки повернулися до вітальні й вийшли назовні, на огорнутий морозними сутінками дах платформи. Не розмовляли навіть коли простували ним під чистим передранковим небом.

І лише сидячи на краю платформи та спостерігаючи, як тонка лінія світанку на сході віщує початок дня, дівчина з низів запитала жінку з міської еліти в розірваній вечірній сукні та з важким багажем свіжих спогадів, як її звати.

— Діана, — відповіла та, — хоча можеш звати просто Ді.

— Сквира, — дівчина подала руку сусідці, і та потисла її.

Світанок продовжував захоплювати небо, й вони довго мовчки спостерігали за льодяною кашею внизу, за тим, як прокидаються портові птахи, та за далекими пілонами заміських шляхів. В якийсь момент навіть стало можливо розрізнити обвислі на них ванти та пошарпані борти платформ, а прибій продовжував звучати так само мелодійно, як і кількома годинами до того.

— То ти давно займаєшся грабунками? — нарешті порушила тишу Діана.

— Довше, ніж хотілося б, — на мить Сквирі стало ніяково. — Хоча тепер надовго про це доведеться забути.

Жінка посміхнулася. На її щоках з’явилися маленькі ямочки.

— О, так! Жан всім про це розпатякає, — прокоментувала вона. — Ще й багато чого вигадає.

Обидві розсміялися так, що сполохали ранню чайку, яка залетіла на самий верх платформи. І коли насміялися досхочу, Діана підвелась і зібралась іти назад до будинку.

— Ти куди? — запитала дівчина, і в її очах з’явилась нотка суму.

— Я змерзла, — відповіла її нова подружка. Зупинилась і, озирнувшись, додала: — Ходімо, відведу тебе вниз, немає сенсу спускатися на мотузці. Все одно всі давно вже розбіглися після вечірки.

— Це тієї, з якої ви втекли із Жаном? — Сквира підвелась і прудко наздогнала Діану.

— Тієї самої… — встигла відповісти вона, доки вранішній вітер не заглушив від сторонніх решту їхньої розмови.