Поклик

Океан у цю пору наче втрачає фарби. Низькі хмари майже фізично тиснуть, крики чайок ножами ріжуть слух, сіра вода надихає хіба що на думки про смерть чи невідворотність долі.

Проте зараз я відчував дивний спокій. Просолене старе дерево лави трохи дерло долоню, але погляд майже не чіплявся за залишки старого пірсу поряд, все навколо заохочувало зосередитись на смаку тютюнового диму від звичних вже кілька років “Вінстон”. 

— Довгий був день, еге ж, Томе? — скрикучим голосом промовила істота поряд зі мною. Глухим, як із залізної діжки. Вимова була майже…людською. — Поділишся?

Я передав цигарку. Довгі пальці з рожевими перетинками вправно вхопили її та потягнули до повного конічних зубів рота. Лице істоти теж було людським. Майже. Непропорційне, з грубими скулами та широким підборіддям, а на додачу — великі повністю чорні очі та сіра шкіра. 

Істота якийсь час вдихала дим та випускала його з кількох видовжених отворів на шиї, схожих на зябра. Вона випростала непропорційно-довгі ноги у пошарпаних джинсах, тканина не змогла втримати числені шпичаки. Мій погляд мимоволі затримався на довгих кігтях, якими закінчувалися перетинчасті пальці на ногах істоти, потім — на червоно-білому худі з написом “Портланд Біверз”. Уздовж хребта випирали хижого виду нарости. 

— Нащо тобі палити, Джона?

— Хочу запам’ятати краще щось… приємно-людське. Я мало такого пам’ятаю про життя на поверхні. — пальці рук істоти мали кігті не менші ніж на ногах, трохи скруглені та гострі. Такі залишають дуже погані рани. 

Я завжди вважав пам’ять скоріше прокляттям. Багато віддав би, щоб вимарати зі свідомості події останніх кількох днів, та мимоволі повертався до них знову і знову…

***

18 вересня 1977 року, штат Орегон.

“ВАС ВІТАЄ КОЛДВОТЕР БЕЙ”

Після знака межі міста хайвей ще якись час вів вздовж океану, а потім поринав у густий сосновий ліс. Погода стояла суха. Машина йшла рівно, хоча кермо трохи люфтило навіть після ремонту. Вже майже біля цілі моєї подорожі я помітив, що у салоні накопичується незвична тиша. Радіо мовчало. Я увімкнув його та почув лише шум… І тільки потім зрозумів, що воно досі налаштоване на станції іншого штату. 

Повернутись додому після суворої Аляски було навіть приємно, аби не причина поїздки. Шериф дзвонив особисто, тобто обставини якісь ну дуже особливі і йому довелося порушити нашу багаторічну домовленість. 

Я звернув на автостоянку біля кафе Грейхевен через півгодини їзди. Опівдні тут було нелюдно, тож місця для мого Сі10 вистачало. Низька будівля виглядала як зі старої світлини, неонову вивіску вочевидь лагодили не раз, а потім здалися. Сіль виїла бірюзову фарбу фасаду, і будівля виглядала так, ніби трималася за темний асфальт стоянки останніми силами. 

Відкриті двері пустили у салон вологу та холод. Я служив біля води все життя, але тут це сприймалося по-особливому. Тяжкі хмари не додавали веселих думок. Кафе було недалеко від набережної, подих океану відчувався шкірою. Плащ не рятував. 

Двірний дзвіночок весело озвався, пропускаючи мене у царство запахів їжі та кави. Яскраві жовті світильники додавали теплоти навколо, та й Грейхевен трохи вгамовував всепроникну вологість своїми стінами, але повітря тут було тяжке. Тільки зі стіни навпроти входу дещо сумно позирало опудало морського лева. Скільки себе пам’ятаю, воно було тут. Перший власник кафе вважав себе непоганим мисливцем. 

Я пройшов повз стійку та зайняв дальній стіл у кутку, щоб бачити весь зал. Дочекавшись похмурої чорноволосої дівчини-офіціантки, замовив каву. Згадалось, що от тітка Маделін мене б познала, перекинулась парою слів, і обов’язково спробувала вгодувати у мене шмат свого рибного пирога. 

Дівчина спритно принесла каву, поставивши чашку навіть не дивлячись на стіл. Кафе було майже порожнє, лише випадковий рибалка за стійкою. Я телефонував у офіс шерифа від останньої заправки. Він мав прийти… десь приблизно зараз. 

На автостоянці дійсно запинився Додж у кольорах поліції штату. Гучно і тяжко гримнули двері. Телевізор у протилежному кутку припинив крутити титри чергового серіалу і забелькотів новини. 

Дзвіночок дзеленькнув, телевізор чомусь почав показувати чорно-білий “шум” коли двері прочинитись…

— Шерифе! Шерифе Данн! — низенька жіночка у яскраво-помаранчевій куртці та резинових чоботах виникла нізвідки та вхопила під руку сивого чоловіка якраз коли той вже заходив у кафе. — Ви маєте з цим щось зробити! Маєте зреагувати!

— Я… вас слухаю, міс Вайлд. — голос випромінював люб’язність, що маскувала втому. Очі-щілинки шерифа демонстрували увагу.

— Ви маєте щось зробити з тими кабельниками! — міс Вайлд мало не підстрибувала, сіпаючи високого та кремезного шерифа за рукав форми. — Вже другий тиждень вони щось ремонтують! Сигнал пропадає, фургон ставлять просто на дорозі! А коли починаєш розпитувати — відмовчуються чи взагалі тікають!

— Міс Вайлд, я хочу вас запевнити… — шериф зняв капелюха вільною рукою та притис до грудей і трохи нахилився до жіночки. — Офіс уважно стежить за діяльністю цих… кабельників. Ваша скарга не перша, та законів вони не порушують. Як тільки у мене будуть підстави викинути їх з Колдвотеру — я це одразу зроблю. Перепрошую, зараз я вам нічим не можу допомогти, міс Вайлд. Гарного дня.

Двері нарешті зачинились, дзвіночок ожив ще раз. Шериф побачив мене, кинув похмурій дівчині купюру та ткнув у щось з меню, написаного на дошці крейдою біля входу. 

Він рвучко пройшов до мого столика та зайняв місце навпроти. Від моменту, коли ми бачились востаннє, час встиг вкрити його лице щільною сіткою зморшок та посрібнити вуса сивиною. Але, я мабуть, виглядаю не краще. Я помітив, що він наче береже ліву руку. 

— Томе…

— Уолтере…

Рукостискання. 

— Що сталося? 

— Вони знову тут.

*** 

Ми йшли по Харбор Драйв і я ледь впізнавав знайомі з дитинства місця. У містечку зробили кам’яну набережну, повністю оновили її та Мейн Стріт, але старі крамнички та невеликий ринок ще трималися. Серед вулиці стирчав недобудований двоповерховий сучасний мол, обліплений написами “Оренда”. Він виглядав чужим — як і сірий камінь набережної, що ще не встиг потемніти від солі серед старих фасадів.

— Мені глянулося, що за останні кілька місяців щось відбувається забагато… зникнень. Когось потім знаходили, та не було підстав запідозрити щось крім нещасного випадку. Падіння зі скелі, на схилах біля маяку, кілька автоінцидентів… Очевидні причини. Але кількість… Кількість зросла занадто швидко. — Шериф припідняв кашкета, вітаючись з перехожим. — Таке тут вже бувало. В мене не залишилося нікого, крім тебе, щоб просити про допомогу.

— Поклик Океану — так це називали. Коли вони піднімаються з глибин. Живуть серед нас. Потім їх стає надто багато, і вони можуть вести за собою інших. Ми так вірили. — З океану налетів шквал, що навіть при сухій погоді виникло бажання завернутись у дощовик. Десь різко крикнула чайка. — Братерства не існує вже давно, Уолтер. Майже нікого не лишилось, щоденник пропав… та й часи змінилися. 

— Але треба щось робити! — шериф витягнувся мов струна та завмер на місці, заставляючи і мене зупинитись. — Вони гинуть, Томе! І я не можу тому запобігти! А ти — можеш!

— Аби ж то було так просто… — я дивився собі під ноги, на підбиті залізом боти з форменного комплекту. — Коли це відбувалося востаннє, нас було кілька десятків дужих чоловіків. І більше за все у житті я не хочу повторювати це знову… 

Шериф якийсь час стояв мовчки, потім витер піт з-під лоба. Я побачив, що руки його трохи тремтять. 

— А якщо в них знову є поселення? Чи вони проникли навколо і тільки питання часу, коли ми знову почуємо той чортів дзвін? — Синьо-жовтий фургон з білою емблемою кабельних мереж вирулив на набережну та раптом гучно загальмував. Я сіпнувся від різкого звуку. — Люди їдуть. Роботи немає. Якщо ще й ті потвори вилазять з океану — місту кінець! Ще й кабельники ці…

— Я… не можу нічого гарантувати, Уолтере. — я знайшов опору у вигляді кам’яних перил набережної та мимоволі почав дивитись на затоку, спостерігаючи за кількома кораблями та птахами над водою. Стало тихо. Навіть океан завмер. — Мені знадобляться повноваження для розслідування. Я на службі, і це не так просто.

— Оформлю все офіційно. Запит на співпрацю, бо кілька нещасних випадків відбулись на морських спорудах, той же маяк на Мерсі-Поінт… — шериф виглядав знервованим. — Мені просто треба знати напевно… Чи вони знову роблять щось… своє. Чи то просто сумне співпадіння…

— Це я можу. Мірою моїх знань, звісно. — руки починали тремтіти як тільки я ризикував відпустити перила. — Але я не буду повторювати Салтвош.

— От і домовились. — шериф поклав мені руку на плече. — Цього достатньо. 

— Я хочу оглянути місця, де знаходили померлих чи підтверджені місця зникнень. Чи хоча б зібрані там матеріали чи зразки… Хоча б звіти. Потім доберемося і до Салтвошу.

Я відчув це раніше, ніж зрозумів та роззирнувся. За нашою розмовою уважно спостерігав великий сірий пелікан. Ні, не він… Шериф завів машину, і ми попрямували в напрямку офісу. Жовто-синій фургон рушив в той самий момент. 

*** 

Десь за добу суха погода змінилася шквальним вітром. Почорнілі хвилі безнадійно намагалися змити все побудоване у затоці Колдвотер. 

Тим гірше, бо нам довелося залізти у комунікації під набережною та продиратися крізь згнивше дерево підпорок під нею. Вологе каміння не пробачало помилок — невдалий крок міг закінчитись розбитою головою. Вода впритул підходила до коробів з електричними кабелями. Мені залишалося сподіватись, що вони відключені. 

Шериф тримався бадьоро, та я бачив, що вереснева погода дається тяжко його суглобам. Це було останнє з відмічених у звітах місць, де знаходили загиблих.

Тіло місцевого рибалки прибило хвилями поряд. Висновки коронера були невтішні — бідолага зламав шию, чи то впавши з висоти, чи послизнувшись десь поряд. Жив за чверть милі звідси, родичів не мав. 

У непевному світлі ліхтарів мене дещо зацікавило. Новісінький розподільчий короб, заповнений пучками дротів, опломбований та навіть закритий на якийсь замок. Дроти тягнулись кудись вверх, до основних комунікацій. Приплив заливав цю нішу доверху, але покриття було стійке до солі та води. Жодних номерів. Жодних позначок. Устаткування виглядало новим. 

Вздовж коробу йшли навскісь чотири рвані борозди, наче сюди вдарило щось розміром з грізлі. Метал було пошматовано, кабелі видрано з ізоляції і пошкоджено. Все навколо було у залишках синьо-зеленого слизу та луски. Слідчі не звернули на це уваги, але я знав куди дивитись.

Піднялися ми мовчки.

На поверхні сіре небо вирішило до вітру додати ще й дощ. Ми забились у шерифів Додж, найближче досяжне зараз тепле і приємне місце. І рушили.

— Вони є, Томе? — Уолтер Данн тепер був не в гуморі. Кава, що ми залишили у салоні, встигла охолонути.

— Є… — я дивився перед собою у стіну мряки за лобовим склом. — Точно як у щоденнику. Я не можу сказати, чи їх багато… Але вони тут є. І з’явилися нещодавно.

— Та чорти всіх вхопіть! — шериф втопив гальма так, що кава перекинулася просто йому під ноги.

— Я теж сподівався, що нічого не знайду, Уолтере. — краплі дощу продовжували сікти скло у мене перед очима. — Мені доведеться відвідати Салтвош. Не знаю, що там на мене чекає…

Шериф завів машину та спрямував її у звивистий спуск поміж схилів. Нарешті ми виїхали на “сто перший” і набрали швидкість.

— Там зараз пустка. Люди так і не повернулися після пожежі. Ти впевнений, що хочеш залишитись там до ночі? По такій погоді?

— Не маю вибору, хіба що заберемо зі стоянки мою машину. Спалю для обігріву трішки пального. На службі я ночував і у гірших місцях. 

***

Далі ми вирушили вже у окремих машинах, шериф їхав попереду. Дорога до Салтвош завжди нагадувала велетенську розгалужену блискавку, що врізалася у навколишні скелі і тепер звивистими променями вела вниз до узбережжя. Пропустити потрібний поворот, ще й не раз, міг навіть місцевий. 

Радіо тріщало та сичало, біля селища музику перервало штормове попередження. Дощ посилився, швидко темнішало. Салон втрачав тепло, довелося ввімкнути обігрів. 

Спостерігаючи за стрибаючими попереду вогниками шерифового Доджа, я поринув у минуле. У події з підвалин моєї пам’яті, які я волів би замурувати назавжди…

20 березня 1927 року, Салтвош, Орегон

Нас вів сам Мерсер. Різкі рухи, розкидані сиві пасма довгого волосся, голос, що не допускав сумнівів. Дехто з Братерства вважав його пророком. 

Коли ми вийшли на останнє розгалуження дороги перед Салтвош, він підняв руку, наказуючи зупинитись. Його рясно посічене зморшками лице виринуло з темряви і він заговорив. Слова наче відлунювали у кожного зсередини. 

— Всі знають що робити. Ми виконаємо свій обов’язок перед нацією. Наш ворог — скверна перед очима Господа, не має лишитись нічого! Будьте вірні своїм словам, вірні настановам Другої Вахти. Вперед! — він нахилився до одного з оточуючих. — Уолте, ти залишаєшся тут. Як побачать полум’я — підженуть пожежників, направиш їх в обхід.

— Зроблю, Ефе. — хлопчина зник у тінях серед навколишніх круч. 

— Нехай ця погань не побачить вранішнього сонця!

Далі ми побігли. 

У більшості були револьвери та смолоскипи, у декого — рушниці та пара дробовиків. Я бачив у кількох ветеранів масивні Браунінги. Ми півколом обступали селище, розбившись на купки по 2-3 людини. Короткі кивки, шепіт, рука на плечі — та рухатись. Ми знали що робимо.

Мені, та ще кільком наймолодшим, доручили спостерігати, щоб ніхто не зміг втікти. Сміт-Вессон холодив долоню та додавав впевненості. Люди Вахти кинулись до десятку дерев’яних темних будівель. Я чув як тріскотіли дошки, долинали чиїсь здавлені крики, лайка, прокляття. Потім з усіх боків поступило гудіння полум’я, а ніч перестала бути темною. 

Крики.

Постріли.

Короткі команди людей Вахти. 

Тягнуло бензином. Я видивлявся у темряві цілі. Все заступало димом, довелося прикласти до рота змочений у морській воді рукав вільної руки.

На мене виринали якісь постаті. Порвана одіж, навіжені очі, розшарпані у крику роти. Силуети більші і менші, лиця не розгледіти. Вони стрибали з диму та помаранчевих відблисків — і я спускав гачок. Вони бігли вже від мене, а може й падали. Ноги грузли у прибережному піску, чіплялись за якісь коряги, дошки, залізячча. 

Повз поспіхом хтось тягнув іншого, не з Вахти. Я прицілився, та зрозумів, що патронів не залишилось. Той, що тягнув не затикався ні на мить, перемежовуючи слова молитви та гучну лайку. Той, кого тягнули просто іноді стогнав. Я почав перезаряджати зброю, та вони зникли у диму. 

А тоді почув дзвін. У селищі була церква, чи не єдина кам’яна споруда. Наближені до Мерцера взяли з собою динаміт на цей випадок. Дзвін наче жив своїм життям. Він окутував, незнайомий ритм викликав щось схоже на запаморочення, наче заповзав у голову, відлунював у черепі. Ритм збивав дихання. Я впустив лоадер і якийсь час довелось вже пальцями доснаряжати револьвер. 

Почувся вибух. Я побачив Мерсера, який дивився на церкву чи на підпалені хібари навколо, а у бік океану, що зараз був ще темним, наче провал у безодню. Край берега можна було вгадати тільки по відблискам у полум’я у воді.

З океану щось насувалось. Хвилі почали розрізати темні кремезні силуети, що нагадували циркових силачів чи борців. Вони повільно але невпинно виходили на берег. Десь десяток.

Прозвучав ще вибух…І вони кинулись до нас.

Здійнялася шалена стрілянина. Я встиг побачити лідера Вахти на фоні палаючого будинку, він підняв свою довгу гвинтівку та зробив кілька пострілів, що вдарили наче грім. Якась істота закачалася та впала на коліно, якась — сповільнилася. 

Я кліпнув очима. 

Одне зі створінь виросло просто переді мною. Надто широкі плечі, довгі руки, відблиски полум’я на синьо-зеленій лусці, цілі пласти наростів, під панцирем яких жили м’язи. На глибоко посадженій голові вгадувалися рот, ощерений конусами зубів, майже людські ніздрі та величезні темні очі. Потвора рушила просто крізь мене, махнувши зігнутими кігтями, що були чи не довше моєї долоні.

Я зрозумів, що лежу на піску, а ліва нога просякла чимось липким та теплим. Сил повернути голову не було, я міг тільки дивитись, як потвора підлетіла до Мерсера та вдарила його обома руками у груди. 

Тріснули кістки. 

Свідомість полишила мене.

Сьогодення

Від спогадів мене відірвав різкий виск шин, Додж виринув надто близько. Я вдарив по гальмах майже автоматично, тож гучного удару не відбулося, навіть відбійник не зачепив.У салоні стало тихо. Ляскнули двері попереду і почулася гучна лайка шерифа. Вийшов і я.

— …Кляті кабельники! — завершив у темряву шериф.

— Що сталося? — Ні кабельників, ні навіть їх автобусу на перехресті не виднілося. Ніч повністю взяла своє, за конусами світла фар вона стала суцільною. Тільки краплі дощу виблискували.

— Переді мною щойно проїхав той клятий фургон! Я бачив емблему! Що вони тут забули уночі? Ні людей, ні будинків. Ні однісінького клятого телевізора, лише сосни і кручі! Клянуся Богом, я завтра, якщо побачу їх у місті — кину за грати на пару діб. Для підтримання правопорядку. 

— Уолтере, а чи не перенервував ти часом? Бо це на параною схоже… — він різко сіпнувся до мене, підійшовши впритул, я відмітив зціплені зуби та очі, що поступово темніли. – Та брейк, друже! Вони ж не місцеві, так? Затримались по роботі, буває, та й покотили у свою Асторію. Ну, збилися з дороги, буває. То виїдуть собі до маяка, покружать та й зранку будуть удома.

— Заарештую, всім святим клянуся! — він пішов до машини. 

Далі дорога весь час була порожня.

***

Я стояв на березі, що іноді бачив у нічних жахіттях. Люди покинули Салтвош і океан остаточно забрав його собі. Ніхто не ризикував тут оселитись, туристи місцину уникали.

Ми почали пошуки, поступово проглядаючи пісок під ногами, намотуючи кола навколо єдиного орієнтира — заваленої церкви. З допомогою шерифа мені таки вдалося знайти повністю засипану металеву ляду, та відкрити її. Ми спустилися у кам’яний підвал, над яким вже давно не було будинку. 

Колись тут мешкав Калеб Харкер. Старий гнав самогон, ще й возив звідкілясь спирт, та одна з найбагатших та найвпливовіших людей селища у свій час. Після пожежі він зник, а його бізнес став офіційною причиною пожежі для численних судів, що відбулися потім — нелегальні запаси зайнялися та все вибухнуло.

У підвалі, серед численного мотлоху, стояли кілька металевих стелажів, що навіть не заіржавіли, та величезна мідна ванна. Були стільці та стіл, тож ми розмістилися з комфортом. Я дістав з-під куртки фляжку з віскі та передав шерифу.

— На, погрійся, Уолтере. — фляжку він прийняв. Тепер я бачив людину, що дуже втомилась. Тут можна було розслабитись та не тримати “лице” шерифа містечка.

— Дякую. — він зробив кілька ковтків. — це навіть можна пити. Не те що місцевий…

— Місцевий теж непоганий був. — відсьорбнув і я. 

— То що думаєш? — він дивився мені просто в очі, опустивши лікті на стіл та підперши руками голову.

— Продовжуватиму шукати. Вони завжди залишали сліди. 

— Я дуже на тебе розраховую, Томе. — Шериф клацнув запальничкою — полум’я з’явилося не з першого разу. — Буду допомагати. Навіть, якщо знадобиться… не зовсім законна допомога.

— Я вдячний тобі. — я дивився на свої зморшкуваті руки з окресленими кістками на суглобах пальців. — І зараз… І за минулий раз. Ти мене тоді витягнув. Багато кого не вдалося.

— То найменше, що я мав зробити для Варти. 

— Звісно. А зараз… — я підвівся. — Тобі краще їхати додому. Я тут залишусь. У машині переночую. Зранку почну шукати. 

Було видно, що шериф Данн дуже не хоче йти звідси у навколишню темряву. Він повільно вставав, закінчував палити, ще пригостився з фляжки “на дорогу”. Рукостискання теж тривало довше звичайного. Йому треба було знову взяти на себе соціальний тягар “закону у місті”.

Я його розумів. Та, прослідкувавши, щоб його пікап зник у правильному напрямку, я рушив до церкви. 

Мерсер вчив, що ворога треба знати якнайдосконаліше. Його рукописний щоденник, який ми всі мали вивчати, містив знання кількох поколінь його сім’ї, справою життя якої було знищення морських чудовиськ. Братерство Другої Вахти існувало століттями, осередки раніше були по обом узбережжям. Вся остання сторінка була списана роками та назвами. Останнім записом, коли я його бачив, став “Салтвош — 1927”. Все, що ми знали про потвор з глибин, містилося у щоденнику.

Я пам’ятав і про дзвін. То був сигнал, за яким з моря виходили істоти. Він мав чіткий ритм, з церковними дзвонами не сплутаєш, міг викликати різні недуги. У людей, звісно.

Я прокопирсався у церкві добрих дві години, поки не знайшов сам дзвін. Повісити його на старе місце не було ніякої можливості, сходи до дзвінниці завалились остаточно. Однак я змайстрував систему з дошок та строп з машини і примудрився повісити його на перекладину під дахом, сподіваючись, що у приміщенні гучності буде достатньо. 

БАМММ! Бам! Бам! БАМММ!

Гучно, навіть занадто. 

Я повторив послідовність тричі. Дивно, але ніякого погіршення самопочуття я не відчув. Лише якась неправильна тиша.

Раптово шторм вщух, почали проглядати зорі та місяць. Я вийшов із церкви та відійшов кроків на п’ятдесят до берега. Океан заспокоївся. Знайшовши дивом вцілілу дерев’яну лаву, я всівся та почав виглядати можливих гостей. Пара магазинів патронів з твердосплавним сердечником додавала впевненості. 

Десь півгодини нічого не відбувалося. Я сидів, спиною відчуваючи чийсь погляд. Кручі навпроти змикалися чорною стіною. Я відчував, що там хтось є, але не ті, кого я чекаю. І дійсно, я побачив блиск чогось схожого на бінокль у тій частині схилу, де дорога робить крутий поворот. 

Отакої! 

Як тільки я повернув голову, відблиск зник, але запрацював двигун (якби не було так тихо, я б не почув його), блимнули фари, та машина на кручі рушила у темряву з червоним мерехтінням позаду. То точно був не пікап шерифа, але ж хто? Я згадав слова Уолтера…

І майже пропустив появу гостей… точніше, одного гостя. На берег, хитаючись повільно вийшла фігура, що віддалено нагадувала тих чудовиськ з моїх спогадів.

Але інша. Істота йшла непевно, виставивши перед собою подовжені руки. Голова розхитувалась у всі боки, наче шия не могла її втримати. Статура була, скоріше худорлява. Пропорції — майже людські. Потвора вперто йшла до місця, де у церкви колись був вхід, рухаючись наче поламана.

Дивно. Тим не менш…

Я підстеріг її коло церкви та вдарив руків’ям пістолета у потилицю. Істота тихо осіла. 

***

Мідна ванна у підвалі Харкера знадобилась. У щоденнику значилося, що морських істот іноді вдавалося захопити живими. Полоненого треба було занурити по шию у воду, щоб він міг говорити.

Потвора була надто легкою, важче виявилося тягати воду від берега. Нарешті я впорався і сів відпочити, пристебнувши лежачого у ванні гостя кайданками до стелажу. 

Коли я підвів голову, очі істоти вже були відкриті. Два темних провали дивились на мене.

— У тебе є ім’я? — я вмостився зручніше, поставив на стіл фляжку, запалив Вінстон, полум’я смикнулось. — Ти мене чуєш?

— Агрррлх… — прохлюпала істота.  — Я… Джона.

Я кивнув. Він повторив рух.

— Ти мене розумієш? — я теж починав відчувати зацікавленість. 

— Ро…зу… — істота захлинулася і якийсь час мовчала, відкашлюючи воду. — Розумію.

Чітким чоловічим голосом, з трохи незвичним тембром, наче з металевої діжки або з поганого телефону. 

Я бачив, як під шкірою та лускою обличчя і шиї м’язи приходять у рух. Навіть рука у кайданках, наче лежачи спокійно, ставала схожою на людську все більше і більше, хоча і не до кінця. Він намагався стати людиною! Чи наблизитись до цього. Може… Він нею і був колись?! 

— Ти… був колись людиною, Джона?

— Був. — відповів той. — І є. Але й не є. 

— Давай без філософії! — я внутрішньо вилаяв себе за допитливість за межами справи. Так і до співчуття до ворога недалеко. — Скільки вас тут?

— Я один. — відповів Джона. — Всі інші… Заглибились.

— Поселення є? Може, ви серед жителів Колодвотер-Бей тепер живете? Кажи!

— Нема інших. Всіх звідси забрали. Потому — нема. — він помовчав. Ніхто не виходив на берег. 

— Нехай… — я допалив та почав наступну. — Давай по-твоєму, а останні дні, тижні… люди звідси… не заглиблювалися до вас? Ви їх звали?

— Тижні… — Джона, здається, намагався збагнути, про що мова. — Складно. Що є “тижні”?

— Час. Сім днів. — Я подумав, що такі тривіальні речі мені ще не доводилося пояснювати, і я просто не знав, як.

— В нас нема днів і тижнів. Є… цикли. Існування. Ти — є. І тебе нема. — Джона витягнув другу руку з-під води і спробував влаштуватись зручніше. — Я повільно згадую. Це — мине. Я згадаю, що таке “тижні” і тоді відповім.

— Добре. — Я слухав далі. — Почекаю. Але недовго.

— Довго — те саме що і тижні? — Джона, здається намагався посміхнутись. Виглядало жахливо, серед спухлих фіолетових губ з’явились трикутні рожеві зуби.

— Те саме. — погодився я. Фляжка спустіла. — Тобі щось треба, щоб… Ну, не знаю. Не померти?

— Я не помру. Я вмію адаптуватись. — Джона трохи припіднявся, але кайданки тримали руку і викручували лікоть. — Незручно. 

— Поки буде так! — чомусь гаркнув я.  — Чекай тут, скоро повернусь.

Я різко підвівся і вийшов.

***

Виспатись не вдавалося. Я крутився на задньому сидінні аж до поки схід сонця не звів мої зусилля на нівець. Уникнути розмови з шерифом неможливо, але без кількох порцій дуже міцної кави я був на неї незгодний. 

Ранок видався похмурим, тож Грейхевен виглядав майже затишно. Цього разу тут було багато людей і кави довелося чекати. Я набрав офіс шерифа та залишив йому повідомлення, що чекаю його там, де й минулого разу. 

Данн влетів у кафе десь через годину. Відмахнувся від кави, нагримав на дівчину за стійкою. Врешті-решт, вийшов власник закладу, трохи молодший за Данна, та й втихомирив його. Одночасно, юрба відвідувачів почала розходитись по справах. 

Я чекав шерифа за тим самим столиком і майже доїв рибний пиріг. Непоганий. Але, кави мені доливали втретє. Данн тяжко впав на сидіння навпроти.

— Пам’ятаєш міс Вайлд? Вона впала з набережної. Прямо на каміння. І знаєш коли? О п’ятій ранку! Свідки кажуть, що вийшла вона зі свого будинку десь о третій. А чому не спали? Бо кабельне дивились! Ще й якусь програму “для дорослих”, не інакше. Тобто, вона дві години повільно йшла, щоб просто перелізти через огорожу і впасти. Черговий “нещасний випадок”, хай йому грець! 

— Можливо, у нас буде певний прогрес. — почав я обережно.

— Прогрес…Вона дві години просто йшла, Томе. Який до біса прогрес?! – шериф й не намагався втримати себе у руках. – Одне добре — я таки відловив той фургон та заарештував кабельників.

— А позову не боїшся? — я допив свою чергову каву десь до половини.

— Не висувають. Навіть не спитали, а за що, власне, їх затримали. Хлопець та дівчина, то їх чи не перша робота, я думаю. Інші на їх місці чи істерику закочують, чи ще якось комунікують, просять батькам подзвонити чи ще комусь. В компанію. — Шериф на автоматі відсьорбнув каву з мого кухля. — А вони вказали для дзвінка один і той самий номер, причому — платний. На тій стороні ніхто слухавки не взяв. Я чекав адвоката, якщо чесно. І сидять собі далі. Дані їх ще не перевірили.

Він нарешті трохи розслабився. Та, дивлячись мені в очі промовив:

— Це місто їде з глузду. Повільно, непомітно. Я втрачаю контроль…

Телевізор у кутку заскреготав, канал новин пішов смугами, потім зображення просто зникло. Різкий високий звук з динаміка заставив всіх чи схопитися за вуха, чи навіть вилаятись. Нарешті дівчина за стійкою вимкнула його, дотягнувшись шваброю.

Я продовжив.

— Так от. Ми маємо… — я потягнув шерифа вниз рівно за секунду до того, як у стіну поряд з місцем, де ми сиділи, в’їхала вантажівка з написом “Морожені Морепродукти”, і скло вистрілило усередину.

Місто охопив хаос. Офіс шерифа стояв на вухах, міські служби та волонтери падали з ніг, намагаючись впорядкувати безлад. Техніка виходила з ладу. Радіо і телевізори починали транслювати “сніг” із звуками різної тональності. Водії раптово втрачали свідомість і здатність керувати транспортом. Аварії були всюди. Люди виходили на дорогу просто посеред вулиці та прямували кудись з порожніми очима. 

П’ятнадцять хвилин — і все прийшло у норму. Шерифу Данну якраз закінчили бинтувати посічене склом обличчя. Але його чекала і погана новина — кабельників відпустили у його відсутність, бо підстав їх затримувати не знайшлося. Їх таки забрав адвокат. Всі документи у порядку, як сказали разом помічник Данна та його секретарка. 

Ми домовились, що шериф доєднається до мене у Салтвош пізніше. Я попрямував до Джони, побоюючись, що вже не знайду його там. 

— Привіт, Томас! — Джона був на місці. Але від буденності його слів я заціпенів, напіввідкривши ляду. — Я хотів попросити… витягнути мене з води і знайти… одежину, як у вас зараз ходять. 

— Ти, здається, багато чого згадав — я спустився дуже повільно. Ні, кайданки на місці. — То маєш що сказати?

— Маю. — Джона кивнув кілька разів. — Питай. 

Він і далі змінювався, стаючи все більше схожим на людину. Якщо його доведеться звідси кудись везти, прохання мало сенс. 

— То останнім часом… люди до вас не заглиблювалися?

— Ні. — відповів Джона. — Я б про це знав. Я був… поряд з узбережжям кілька місяців. Жодного нового… співвітчизника я не зустрічав. 

— І ти говориш правду?

— Правду? — Джона виглядав збентежено. — Це щось… надто людське. Я завжди кажу, як є. 

— От… Люди іноді так роблять. 

Я всівся на стілець поряд. 

— То, що взагалі… ваші… роблять на узбережжі? — наважився я.

— Живуть. — просто сказав Джона. — Як і ви. Але зараз — нє. Вас стало багато. Машини, технології… Глибинники вирішили піти далі в океан. 

— Глибинники?

— Народ глибин. Ті, що від початку живуть в океані. Схожі на мене, але не такі. 

— Ті, що виходять, коли їх кличуть дзвоном?

— Це… складно. — запнувся Джона. — І по-людські сумно. Але так. Ті, що вийшли на берег, коли я… переродився? То глибинники. 

— І вони тягнуть людей у океан? — Щось у мені пручалося щодо цих питань, але я мав знати.

— Ні… — Джона помовчав. — Нікого не можна тягнути силою. Неможливо. Якщо у тобі від початку нема… внутрішньої частки… роду глибинників… Ти просто не почуєш нічого. Це як запрошення — ти або його чуєш, або ні

Наступні слова я сказав не одразу. Дозволив сигареті догоріти майже до фільтра.

— Тобто, люди, що гинули нещодавно у містечку… Не твоїх рук справа?

— Ні… — відповів Джона. – Я нікого на кличу. Це не так просто зробити. А померлі… Це щось людське. Від нього навіть боляче. У воді ми відчуваємо все інакше. Не вухами. Не очима. Наче кольори, яким люди ще не дали назв. Електричний струм, його коливання. Радіохвилі. Глибинники тікають від нього, бо шум… занадто сильний. Ми, що частково люди, можемо це терпіти. Навіть навчитися розбирати… інформацію. Трохи.

У роті чомусь пересохло.

— Ти хочеш сказати, що ви чуєте радіо? Телевізор? — ця новина мене майже лякала.

— Складне. – сказав Джона. – Мало хто може. Тільки останнє покоління, у кого людського ще багато. Можемо намагатись… Якщо перетворення запуститься, то матимемо нові вміння. Ми — адаптуємось. А глибинники чи давно-вже-не-люди не хочуть. Вони вже просто існують. Живуть. Океан — то спокій…

Ми трохи помовчали. Джона не відводив погляду та не моргав. Я зрозумів, що не бачив, як він моргає за весь цей час. 

— А скажи… – почав я. – Звідки ти знаєш моє ім’я?

— Я тебе пам’ятаю. Я бував у Колдвотері. – він запнувся. – Хотів підзаробити, щоб у Портленд поїхати. Вчитись.

— А всі інші? Що були у Салтвош, коли ми… прийшли? Вони всі мали ту… частину глибинників?

— Не всі. Тільки самі старі місцеві роди мають. Що жили на узбережжі поколіннями. Вони знали, як покликати глибинників. При небезпеці. Та й ти знаєш, ваш… лідер те у свою книгу записав. 

— При небезпеці?

— Щоб дати шанс … спорідненим вижити в океані. Бо люди… вбивають.

Я не міг підібрати наступне запитання. Тиша поступово густіла разом з димом вже другої цигарки. 

Ляскот ляди, яку відкрили ззовні, вдарив по вухах сильніше, ніж мав би. У підвал спустився шериф та так і залишився стояти, побачивши у світлі мого ліхтаря Джону. Нарешті він видавив:

— Це… воно? — незграбно переставляючи ноги, Данн підійшов до столу, тримаючи руку на кобурі. — Скільки їх тут?

— Інших нема. — відказав я. Чуття мені підказувало, що загрозою зараз був не Джона.

— То покінчимо з цим. — шериф потягнув з кобури револьвер. Курок гучно клацнув. 

— Зажди! — Я перехопив руку та притис зброю зверху, не даваючи механізму закінчити хід. Данн подивився на мене, наче на божевільного. — Це не його рук справа! Коли той гармидер сьогодні стався, він вже сидів тут. 

— Сьогодні… це було боляче, — сказав Джона. Шериф сіпнувся від звуку його голосу. — Наче все містечко випромінювало… розум, який загубився. Схоже на Поклик, але інше… не наше. Людське. Механічне. Дуже інтенсивне.

— Цій істоті можна вірити? — шериф прибрав руку зі зброї та прошкандибав до іншого стільця. — Ти вже з ним говорив?

— Говорив. Наче не бреше. — Про те, що я вперше чув останні слова Джони, я промовчав. — Та вони… відчувають світ по-іншому. 

— Чого ти хочеш? — шериф вперив тліючі очі у Джону.

— Знайти своїх, якщо вони залишилися. Забрати, якщо захочуть піти. І повернутись у океан.

— То ваші “свої” тут є?! У містечку?!

— Я не знаю. — Джона похитав головою. — Я не зустрів тут нікого за півроку. Але бачив людей, що ставили у прибережній зоні апарати. Коли їх включали, ставало погано. Я намагався їх ламати… Але їх дуже багато на суші. Людям від того теж погано.

— Про що він, чорт забирай?! — шериф перевів погляд на мене.

— Той короб біля набережної. Думаю, він не один. — Мої здогадки мені не подобалися. — Хтось їх встановив. Вони якось пов’язані зі спалахами дивної поведінки. Можливо, ти був правий, заарештовуючи тих кабельників. Всі інші — місцеві, та й ти всіх знаєш. То хто інший?

— Воно як хвиля. Радіо. Чи звук. — проговорив Джона. — Раптово вмикається і різко зникає. Моє людське дизорієнтується та не може думати. Моє глибинне хоче бути звідси якнайдалі. 

— Щось таке мені казали і водії після аварії… Раптове запаморочення… — шериф наче заспокоївся і виглядав скоріше зосередженим. — То всі ці смерті… Спричинені технологією? Це якась змова? Терористи? Шпигуни?

— З’ясуємо. — я підвівся, дивлячись на Уолтера. — З чого почнемо?

— Фургон, що я бачив… Так, він майже опівночі їхав кудись у бік маяка на Мерсі-Поінт. Там ще був військовий вузол зв’язку, на випадок надзвичайних ситуацій. Система оповіщення була прокладена по всьому Колдвотеру. Якби ми хотіли вплинути якимись хвилями чи звуком на все місто — то це звідти. 

— Тобто, ми знаємо, куди їхати. Баритися не будемо.

— А цей? — шериф хитнув головою у бік Джони. — Відпустиш?

— З собою візьмемо. Знайдеш якісь старі лахи, щоб випадкових перехожих не довести до інфаркту?

***

В’їзд на територію маяка зустрів нас відкритими навстіж воротами-сіткою. Темніло швидко, та шериф примудрився доїхати до місця, не вмикаючи фари. 

А потім раптово їх увімкнув, коли Додж влетів на клапоть бетону за воротами. 

Перед маяком дійсно стояв фургон з відчиненими задніми дверима, перед якими заклякли хлопець та дівчина у комбінезонах кабельного сервісу. У руках обидва тримали якісь прилади, кабелі яких тягнулись у кузов. Там також було повно приладів, мерехтіли екрани, блимали лампи, масивний силовий кабель тягнувся кудись у бік до землі та зникав у глибині за округлим темно-зеленим металевим люком. 

Кабельники наче розгубилися. Ми вислизнули з салону, ховаючись за відкритими дверями машини та користуючись тим, що надто сильне світло ховало нас від потенційних зловмисників. Джона залишився. 

— Що тут в біса відбувається?! — гаркнув шериф Данн. — А ну кидайте той брухт на землю — та руки перед собою, щоб я їх бачив!!

Вони не поворухнулися. 

— Швидше! — скомандував шериф. 

— Вони не виконуватимуть ваших наказів, шерифе Данн. — новий чоловічий голос звучав з темряви десь поряд з місцем водія фургону, у мертвій зоні наших фар. Крижано-спокійний. — Давайте ми всі опустимо зброю, я вийду на світло та покажу посвідчення? Це зніме всі ваші питання.

— Повільно, трясця! — шериф починав закипати. 

У конуси фар вийшов чоловік середнього зросту, одягнутий у суворий чорний костюм і такі ж брюки. Охайна зачіска, чорне волосся, лице без видимих ознак. Накрахмалений комір сніжно-білої сорочки. Холодні як океан у вересні сірі очі. 

Він дуже повільно дістав з кишені документи та звичним жестом розгорнув книжечку. 

— Вперше такі бачу! — випалив шериф.

— Не дивно. — чоловік посміхнувся самими кутами блідих губ. — Це федеральна програма. Достатньо, що вона плід співпраці кількох структур, включаючи Військово-морський флот та босів вашого друга Томаса Кріда. Ми майже завершили… випробування тут. 

— То це ваші чортові машини зводили всіх з розуму?! — шериф не думав опускати револьвер.

— Не драматизуйте, шерифе Данн. — чорна постать розвела руками. — На кону добробут цілої нації. Маю додати, багато хто з-за океану того добробуту нам не бажає. Доводиться рахуватись і з можливістю…супутніх втрат.

— Ах ти покидьок! — сьогодні курок клацнув вдруге. — Маєш хвилину, щоб відмовити мене зробити один дуже бажаний рух пальця!

— Яка прикрість, що озброєний супровід не входив у смету операції… — “чорний костюм” похитав головою. —  Ми знайшли щоденник Мерсера. Щось у рукопису зацікавило дослідників, щось військових. Мене зацікавила здібність тих морських істот впливати на мозок людей. Голосом, чи може радіохвилями, коливаннями певної частоти… Ми мали те дослідити. 

— Ви почали копирсатися у свідомості місцевих? — подав голос я.

— Не одразу, пане Крід. Від мене вимагали результати, працюючу технологію… громадського контролю, скажімо так. МК-Ультра провалилась. — він посміхнувся, тепер широко. — Ми — ні.

— І як це має мене зараз зупинити? — шериф втрачав терпіння.

— Ви ж бачили, на що здатні ті створіння, шерифе? Пам’ятаєте, як переховували поранених та помираючих? Брехали під присягою, щоб захистити дрібку тих, що колись звались Другою Вартою? Перше, що дали мені досліди — можливість загнати тих чудовиськ глибше у океан. Зробити так, щоб вони ніколи не стали загрозою жодному жителю узбережжя. — він перевів подих. — А це — побічний результат, незапланований. Певні резонанси змогли найти шлях і у людську свідомість. Поки що — непідконтрольно, та перспективи дозволять… взяти під контроль все. ВСЕ, ви розумієте мене, шерифе? 

— Розумію. — промовив Данн. — Та йдіть до біса!

Далі все відбувалося дуже швидко.

Оживає динамік надзвичайного сповіщення десь у нетрях маяка. Звук накриває, я повністю втрачаю орієнтацію та намагаюсь хоча б не випустити зброю з рук. Голова паморочиться, ноги підкошуються. 

Кабельники за постаттю у чорному рвучко жбурляють додолу свої прилади та вихоплюють пістолети. Звук з динаміка їх абсолютно не зачіпає. 

Шериф осідає, хапаючись вільною рукою за двері Доджа. Йому гірше, ніж мені, але лунає постріл. Другий. Третій. 

Я стріляю у бік фургону. Ще раз. І ще. Не можу сказати, чи попав, але постать у чорному починає завалюватися вліво, а потім осідають і обидва кабельники. 

Мене відкидає назад, я б’юся головою об кузов Доджа шерифа. В грудях — гаряче. Втрачаю пістолет. Не маю сил підвестися. У роті повно піску. 

Джона тягне мене під руки у салон Доджа. Притискає щось до ребер. Складає мені руки, затискаючи рану. 

Зникає. 

Я провалююсь у темряву.

***

Джона допалив цигарку до фільтра. 

Болю не було, але туди, де темнів від крові одяг, дивитись не хотілося.

— Джона, що ти зробив, коли я втратив свідомість? 

— Я вимкнув болючий людський Поклик. Шерифу вже не можна було допомогти. Я усунув всі загрози.

— Усунув, значить? — я дихав дуже часто, але рівно. При такій рані я б не зміг зробити і однієї затяжки.

— Так. Люди не змогли мене зупинити. Я пройшов до джерела і покликав. Якщо тут ще залишились споріднені, і вони хочуть у океан — вони мають прийти. А потім я все зламав.

Я мовчки слідкував за польотом двох чайок, що шукали здобич.

— Ти ж руку не міг підняти.

— Я — адаптуюсь.

— Як ми тут опинилися?

— Складно. Я прибрав твій біль та змусив сісти за кермо. Ти цього не пам’ятаєш. Згадаєш згодом. Якщо виживеш.

Джона піднявся з лави та пішов до лінії берегу.

— Джона… — У роті страшенно пересохло. — Забери мене з собою. Поклич. 

Він зупинився, наче вагаючись. 

— Це неможливо, Томе. У тобі немає глибинної частини. Ти — чистісінька людина. 

Я чув плескіт його кроків. Скоро зник і він.