Новий сценарій

  Фред Шнайдер у дитинстві, як і більшість хлопчиків, мріяв про успіх, подорожі та пригоди. Але, як це часто буває, життя склалося інакше. За настановою батька вивчився на адвоката, за порадою матері одружився. Навчався він із задоволенням, але з роботою не задалося від самого початку – брати відповідальність за життя інших виявилося важчим, ніж він думав. Невдачі на роботі плюс запальний характер поховали шлюб, який не протримався й року. І щоб не сидіти без діла, довелося працювати у маленькому магазині автозапчастин свого батька в Чикаго. У підсумку, у свої тридцять п’ять років, він сповна відчув, що таке криза середнього віку. 

  Коли отримав повідомлення від Тома Джонсона, з яким виріс і якого не бачив багато років, він навіть не хотів відповідати. Том – археолог і працює в Афінському університеті – він досяг того, про що мріяв. А що Фред, що він може розповісти? 

  Але все ж таки відповів і вони домовилися про бесіду. 

  – Радий тебе бачити, Фредді! – з екрану ноутбука привітала людина з невеликою бородою та в окулярах. 

  – І я радий тебе бачити, Томе. – відповів Фред. – Не питатиму, як там у Греції, не можу дочекатися щоб дізнатися, яка справжня причина дзвінка. – це, звичайно, було неввічливо – перейти одразу до справи, але наступним питанням мало бути: «Як справи, чим займаєшся?», а на нього відповідати зовсім не хотілося. 

  – Ти знаєш, я згоден – у нас ще буде час на розмову про життя. А справа в мене справді дуже цікава. Нещодавно в центральній частині Афін мешканці одного будинку відчули трупний запах і викликали поліцію. Співробітники поліції довго не могли визначити джерело. Вони відкрили одну із квартир, чий господар не виходив на зв’язок, і нічого в ній не знайшли. Але запах у квартирі був сильнішим, ніж зовні, і огляд продовжили. За кілька годин, випадково, було виявлено дві приховані кімнати та потаємний вихід до підвалу сусідньої будівлі. Це дуже дивно, якщо врахувати які маленькі будинки в районі Плака. – пояснив Том. – В одній із кімнат, у кріслі за письмовим столом, знаходився труп власника.

  – Тобі б книжки писати, – зауважив Фред, – вмієш здалеку зайти. Який зв’язок між мною та мертвим греком? 

  – Ага. Книжки писати? Тоді я мушу все повторювати по три рази, – віджартувався археолог. – У таємних приміщеннях було виявлено велику кількість текстів невідомою мовою, і поліція звернулася до мого університету за консультацією. Відправили мене. На перший погляд мова схожа на давньогрецьку, ось тільки ми її досі зрозуміти не можемо. А тепер найцікавіше. – Том дістав аркуш паперу і підніс до камери. – Ти пам’ятаєш малюнки свого дідуся, які він нам показував у дитинстві? 

  На малюнку було зображено диск, що стоїть на дванадцяти людських головах. 

  Фред нічого не сказав. Він ніби потрапив у минуле, коли вперше почув історію про кам’яну споруду на морському дні. 

  – Я тобі зараз на пошту відправлю ще кілька зображень, – трохи повозившись, Том продовжив. – Були проведені експертизи знайдених документів, і найстарішим із них майже три тисячі років! Коли ж я сказав, що вже бачив подібне і розповів усе, що пам’ятав, усі рота розкрили. Мій керівник, Георгіос Ексархідіс, сказав, що ми на порозі неймовірного відкриття! Але є й ті, хто сумніваються. Є версія, що твій дідусь десь побачив подібні малюнки і потім, на великій глибині, йому просто здалося. 

  – Це можна перевірити. Дідусь залишив точні координати того місця. Він мріяв туди повернутись і знову все побачити. Але, на жаль, спочатку не було грошей, а згодом здоров’я. 

  – І ти можеш поділитись інформацією? 

  – Можу. Тільки є умова. Я сам оплачу дорогу до Греції та проживання там. Я поговорю з батьком, щоб дізнатися більше. Привезу всі малюнки та записи. Але я хочу бути присутнім під час пошуків. 

  – Маєш право, – Том ствердно хитнув головою. – Ексархідіс передбачав це. Без проблем.

—

  Том Джонсон влаштувався на бортику невеликого фонтану біля університету, чекаючи свого американського друга. 

  – Фред, коли ти зателефонував із таксі та сказав, що вже приїхав і готовий шукати Атлантиду, я трохи зі стільця не впав. 

  – Треба було зателефонувати ще з готелю. Але я про це подумав лише в машині. 

  – Ми чекали на твій візит завтра. 

  – Я прилетів вранці. Не лягати ж спати? 

  – Ексархідісу сподобався твій ентузіазм – він відклав усі справи і чекає на тебе. 

  Фред трохи замешкався: 

  – А він англійську розуміє, чи через тебе доведеться спілкуватися? 

  – Чудово розуміє. Це Греція – туристична країна. Тут усі так чи інакше знають англійську. 

  – Ага, о-то мене таксист трохи назад в аеропорт не відвіз. 

  Том тільки знизав плечима. 

  – Гаразд. Ходімо. – Але, пройшовши пару метрів, зупинився. – Маю тобі зізнатися. Я займаюся улюбленою справою… Але… Я невдаха. За що не візьмуся, всі мої розкопки та пошуки закінчуються знахідкою пари битих глечиків. Вже й прізвисько дали – Горщик. – Він зітхнув і продовжив. – Я дуже розраховую на твого дідуся. Якщо все буде, як каже Ексархідіс, ця знахідка принесе славу, гроші та повагу. – останнє слово Том вимовив з особливим почуттям. 

  – А якщо нічого не знайдемо? 

  – Тоді все кину до біса! Зроблю безглузду зачіску і піду працювати на телебачення. Писатиму сценарії для науково-популярних передач про палеоконтакт рептилоїдів з амазонками. 

—

  Оскільки розмова мала бути не про футбол або політику, знайомство затягувати не стали і швидко перейшли до справи. Спершу малюнки та записи, а потім інформація, яку зібрав Фредерік Шнайдер. Він багато разів прокручував цю розмову в голові і постарався розповісти все коротко і по суті.

  – Мого дідуся звали Карл Шнайдер. Він служив у з’єднанні спеціального призначення у складі Крігсмаріне. Його група спеціалізувалася на глибоководній роботі, використовуючи нормобаричні скафандри. Події відбувалися між островами Фалконера та Велопула у Міртойському морі. Там 14 червня 1942 року близько восьмої вечора розбився Юнкерс Ю-90. Він злетів із острова Крит у супроводі чотирьох Мессершміттів. Невдовзі після зльоту їх спробували перехопити Британські Спітфаєри. Супровід вчасно вступив у бій, і транспорт зміг піти без ушкоджень. Подолавши ще майже 130 кілометрів, літак впав і занурився на глибину приблизно сто метрів. Причини невідомі. Він перевозив щось дуже важливе, оскільки вже наступного дня підрозділ дідуся літаками перекинули до Афін і кораблями доставили на місце падіння. Було сформовано п’ять пошукових груп, по два водолази у кожній – один працює на дні, другий відпочиває. Завдання було знайти літак, а що робити далі мали повідомити лише тій групі, яка знайшла. 

  – Навіть цікаво, що там перевозили. – зауважив Том. 

  – Робочі зміни були три години. – не відволікаючись, продовжив Фред. – Зміна дідуся добігала кінця, коли він помітив тінь над собою і трохи праворуч. Він посвітив туди з ліхтаря і побачив величезну кам’яну голову. 

  – А яка висота? – поцікавився Георгіос. 

  – Приблизно п’ятнадцять метрів. 

Грек аж присвистнув. 

  – Вона була трохи нахилена назад і вліво. Над головою було щось подібне до даху, і було зрозуміло, що споруда набагато більша. Спочатку він пішов ліворуч і, пройшовши приблизно 30 метрів, дійшов ще до однієї голови. Обличчя було іншим – трохи витягнутим. Тоді він повернувся і пішов подивитися, що справа. Там, через ту саму відстань, стояла ще одна голова. Він хотів зайти під дах, але довго боявся це зробити. А коли наважився, його почали швидко піднімати. 

  – А він не повідомив, що знайшов?

  – Зв’язок був. Звичайний, по дроту. Але майже всю зміну в навушниках був тріск та гул – з поверхнею спілкуватися було складно, а згодом контакт зник зовсім. Власне, оскільки дідусь довго не виходив на зв’язок, його почали піднімати. Він встиг трохи побачити дах і знепритомнів. Отямився лише наступного дня у лікарні. 

  – Так, швидкий підйом – штука небезпечна. – кивнув Ексархідіс. 

  – Це для звичайного аквалангіста. Нормобаричний скафандр, як міні-субмарина, у ньому підтримується постійний тиск. – пояснив Фредерік. – У будь-якому разі дідусь не встиг нічого розповісти. Коли він прийшов до тями, літак було знайдено, вантаж піднято, а підрозділ прямував назад до міста Кіль, у місце дислокації. А коли розповів, то йому не повірили. Більше того, його визнали непридатним для служби та списали. 

  – Він намагався довести свою правоту? 

  – Ні. Йому швидко пояснили, що якщо хоче спокійного життя з молодою дружиною, то має мовчати. Інакше відправлять до піхоти на фронт. А щойно закінчилася війна, він із дружиною перебрався до США. 

  Георгіос продовжував вивчати привезені малюнки та порівнювати їх зі старими. 

  – Мені здається, що Карл Шнайдер не мав проблем зі здоров’ям. Малюнки не схожі на наслідки галюцинацій. І я думаю, що всі малюнки, які у нас тепер є, це зображення одного комплексу. Попрошу помічника домовитись про гідролокаційну розвідку дна, а далі поміркуємо, що робити. 

  – А вас не бентежить відсутність статуї на його зображеннях? 

  – Анітрохи. Він її просто не помітив. 

  – А що це за символ? – Фред ткнув пальцем у старий документ із зображенням кола з двома стрілами, спрямованими в різні боки. 

  – Складне питання. – відповів Том. – Я звертався до різних фахівців – від релігієзнавців до конспірологів. Це символ якоїсь таємної спільноти, про яку є лише одна згадка від 1933 року у мемуарах французького журналіста. Ця спільнота оберігала щось, створюючи хибну інформацію, не даючи дійти до істини. 

  – З такою відповіддю запитань побільшало, – посміхнувся Ексархідіс. 

  – То ви думаєте, це Атлантида? – невпевненим тоном поцікавився Фред. 

  У відповідь керівник університету лише засміявся. 

  – Я не думаю, я впевнений, що це не вона! 

  – Я був на вашій зустрічі з міністром, і ви часто згадували її. Я так зрозумів, що ще трохи – і ми її знайдемо. 

  – Томас, зрозумій правильно. Нині багато дослідників щось шукають, і щоб довести справу до кінця, потрібні гроші. Тому як тільки хтось знаходить кам’яну кладку на глибині хоча б півметра, одразу заявляють, що це справа рук атлантів. Деякі розумники приписують до Атлантиди острови чи навіть міста на суші. Але все це лише для того, щоб привернути увагу туристів та фінансування. 

  – І все-таки, чому ви сумніваєтеся у її існуванні? – наполягав Фред. 

  – Ну, наприклад. За Платоном розмір Атлантиди становить трохи більше 500 на 300 кілометрів. Це майже як штат Іллінойс, з якого ви обидва родом. Що мало статися, щоб такий шмат землі зник під водою в один день і одну ніч? 

  Ніхто не відповів і професор продовжив. 

  – Найстаріші цивілізації Землі – китайці, єгиптяни, шумери. Їм від 4000 до 5500 років. А Атлантида, за легендою, старша за них на 6000 років. Чим займалося людство весь цей час? Як зберігало інформацію про те, що сталося без писемності? Платон не був істориком, він був філософом. Він вигадав історію так само, як сучасні фантасти пишуть про далекий космос або вигадують дурниці про віртуальне життя. Не варто звертати увагу на таку нісенітницю. 

  Вони ще довго обговорювали творчість Платона та можливі неточності перекладу його праці, але зрештою зійшлися на думці, що потрібно планувати експедицію.

—

  Плани планами, а відхід дослідницького судна у море довелося відкладати. Рідкісне явище для кінця червня – шторм. А коли вже вийшли, з’ясувалося, що у Фреда морська хвороба – тільки його впертість не дозволила повернутися. Але нічого, до вечора йому полегшало, і наступні кілька днів він почував себе нарівні з усіма. Перший день пошуків пролетів швидко, але марно – на дев’яти квадратних кілометрах знайшли лише останки якогось човна. Спочатку через це засмутилися. Потім ще раз засмутилися, адже шукали за чотири кілометри від потрібної точки. Наступного дня довелося все повторювати, змінивши місце. Дослідники планували задіяти ще підводного робота для огляду дна, але той опинився у несправному стані – зламався гвинт. І це було на краще – на борту закінчувався запас прісної води, і треба було повертатися. 

  У кабінеті кафедри стояла тиша. Том вмостився на дивані, зі своїм телефоном, а Фред, сидячи за столом, мовчки розглядав чашку, в якій щойно була кава. 

  Тишу порушив вічно позитивний Ексархідіс, який увійшов до приміщення. 

  – Ну що, друзі мої, розповідайте, що у вас вийшло і що не вийшло. 

  – Нічого не вийшло. Ми нічого не знайшли. Я все вам по телефону повідомив, – не відволікаючись від свого заняття, пробурчав Том. 

  – Ось флешка з даними та кілька роздруківок із зображенням дна. 

  Професор скептично глянув у бік дивана. 

  – Гаразд. Тоді, Фредерік, ти розповідай, що тут у нас. 

  – На першій роздруківці вся ділянка дослідження розміром 5 на 3 кілометри. На другій – велике зображення того місця, яке вказав дідусь. Тільки замість кам’яного комплексу там щось схоже на кучугур. І на третій зображено літак приблизно в тому місці, де і передбачалося.

  – Так. Справді схоже на кучугур. – погодився Георгіос. – Наче хтось щось засипав. А що підводний робот? Я так зрозумів, ви його не використовували. Чому? 

  – Капітан Олександрос Гарсіа сказав, що у робота зламаний маневровий гвинт. 

  – Що? – перепитав Ексархідіс. – Коли мій помічник Янніс домовлявся про оренду судна, його запевнили, що все справно та будь-якої миті готове до роботи. Ми не вперше з ними працюємо і ніколи такого не було. Це безвідповідально! 

  На деякий час запанувала тиша. 

  – Гаразд. Вам все одно доведеться повернутися та оглянути все роботом. 

  – Навіщо? – почулося з дивана. 

  – Томас, ти талановита людина, але тобі складно доводити розпочате до кінця. – посміхнувся профессор. – Потрібно все побачити. І як мінімум оглянути літак. Можливо, залишились реєстраційні номери. Цю інформацію потрібно передати німецькому Червоному Хресту – вони розшукують зниклих воїнів. 

  – Я думаю, що у них така інформація є, – зауважив Фред. 

  – Нема. Надійшли відповіді з архівів. У німців нічого немає про це – ні про катастрофу, ні про бій, навіть про те, що Юнкерс Ю-90 бував на Криті в той час. Натомість є у британців. Там знайшли згадки про невдалу операцію з перехоплення вантажного літака. 

  – Мене все дужче цікавить літак, – пробурмотів Том. 

  – У будь-якому випадку, ми маємо документи, яким 3000 років, і це доведено двома експертизами. Хто знає, що ми дізнаємось, коли зможемо їх прочитати. Томас, як просувається робота в цьому напрямку? 

  Джонсон хотів було щось сказати, навіть рота відкрив, але зрозумів, що відповісти нічого, і промовчав. 

  – Я так і думав. – тихо промовив профессор. – Дзвонила Елені Василіу і просила привезти ще записів. Зроби це якнайшвидше, Томас. 

  Той мовчки сховав телефон і пішов по документи.

  – А я тим часом навідаю старого друга Іліаса Ніколау – він працює у Колегії підводних старожитностей. Хочу дізнатися його думку про цей “кучугур”. І заразом домовлюся про підводний робот. З капітаном Гарсія працювати ми більше не будемо. 

  – А що мені робити? 

  – Фредерік! Ти ж у Афінах. Тут є куди сходити та на що подивитися.

 —

  Провівши цілий день з кам’яними пам’ятниками історії та з власними думками, Фред раптово зрозумів, що розраховував на щось інше. Він думав, що коли приїде, вони швидко все знайдуть, привітають один одного і будуть роздавати інтерв’ю. Сам Фредерік буде дякувати дідусю за стійкість духу, Тома за розум і інтуїцію, і звичайно ж самому собі за хоробрість. Але все пішло не так. Дні проходили і ще невідомо, чи знайдуть вони хоч щось. Бракувало руху – подій. 

  Сумуючий турист прямував тихою вулицею до свого готелю. Аж раптом його увагу привернула людина, яку Фред вже бачив раніше. Це був високий худорлявий хлопець із горбатим носом та довгим хвостом чорного волосся. Одягнений у шорти та розстебнуту гавайську сорочку. Все тіло від вух до п’ят покрите татуюваннями. Це був таксист, який віз його до університету вперше і мало не відвіз невідомо куди. Здавалося, що він когось виглядає. Шнайдер швидко вигадав безліч причин не повертатися до себе, а ще трохи погуляти. І коли дійшов до вулиці Піррас, повернув праворуч, у протилежний від готелю бік. У відбитку заднього скла припаркованого автомобіля він помітив, що хлопець пішов за ним. Негативних думок у голові побільшало. 

  “Потрібно з ним поговорити і бажано з позиції сили. Ось тільки він на вигляд міцний і на голову вище…” 

  Фред знову повернув праворуч – на маленьку вуличку Мілонос. За десять метрів розташовувалась відкрита парковка на першому поверсі будівлі, там він і причаївся. Незабаром почулися кроки, що швидко наближалися. Підловивши момент, Шнайдер вискочив і сильно штовхнув людину, що біжала – той впав, випустивши пістолет. З землі злобно дивився міцно складений чоловік із короткою стрижкою у джинсах та чорній футболці. За п’ять метрів зупинилися ще двоє, а третій тільки вибіг з-за рогу. Останній щось вигукнув іспанською, і всі заворушилися. 

  “І що тепер робити? Битися з ними? Спробувати втекти? Чи просто слізно вибачитися?” 

  Відповідь прийшла сама з великим квітковим горщиком у руці. Таксист спритно розбив його об голову одного іспанця, другому потужно в’їхав кулаком у щелепу, а третьому міцно дав ногою під дих. Фред, у свою чергу, двічі птнув свого опонента, поки той діставався до зброї. На цьому ідеї, що робити, у нього скінчилися. І коли високий незнайомець потягнув його за плече, він кинувся слідом, не згадуючи, з чого все почалося.

—

  Запитання Фред почав ставити лише після того, як сіли в жовту Шкоду таксиста. 

  – Вони за нами? – все, що він зміг сформулювати. 

  – Я б сказав – за тобою. 

  – А ти? 

  – Якщо спіймають, то й за мною. 

  – А що вам потрібно? – давно Шнайдеру не доводилося бігати, тим більше тікати, він ніяк не міг прийти до тями. 

  Машина різко виїхала на дорогу, не зважаючи на обурені сигнали решти автомобілів. 

  – Якщо побачиш чорний Пежо, то це за нами. 

  Ще б американцю знати, на що схожий той Пежо, у США таке не продають… 

  Переслідувачі не змусили чекати і незабаром з’явилися в дзеркалах заднього виду. 

  – Не боїсь, чувак, тут квартали маленькі – швидко зникнемо з поля зору і відірвемося. Головне – це робити акуратно. 

  І буквально на наступному ж перехресті мало не збили поліцейського, який переходив дорогу. 

  Потрібно віддати належне таксисту – він знав, що робить, вже через кілька хвилин переслідувачі зникли. 

  Але на Фреда чекало нове потрясіння. 

  – У тебе татуювання. Ти один із них. – сухо промовив він. 

  – У мене багато татуювань. Навіть на дупі є! Пред’явити? 

  – На зап’ясті. Коло з різноспрямованими стрілами. Ти із той спільноти. 

  – Добре, що ти знаєш про це. З тобою буде простіше. – і засміявся сміхом, який налякав би будь-кого. 

  Раптом сміх змінився на добродушний регіт. 

  – Ех, бачив би ти свою пику. – і трохи помовчавши, додав. – Тієї спільноти вже не існує. 

  – Тоді що тобі потрібно від мене? 

  – Я й сам не знаю. Ти мав дуже цікаву розмову по телефону минулого разу. Я був дуже вражений, коли почув, з чим ти приїхав і що зібрався шукати. Я навіть випадково дорогу переплутав. 

  – Так ось що ви приховуєте – Атлантиду! 

  Молодий хлопець знову зареготав. 

  – Атлантида – це вигадка! Вона вигадана, щоб люди шукали не те й не там! – він різко осікся, ніби сказав зайвого. 

  Після недовгого мовчання Фред запитав: 

  – І все-таки, чому ти прийшов? 

  Таксист глибоко зітхнув. 

  – Це важко пояснити. Мій дід цим займався, а мені це було цікаво, поки я був підлітком. Він хотів, щоб я продовжив його справу, але я відмовився. Нещодавно він помер. Я не маю права претендувати на його спадок і забирати документи. Але моя цікавість змушує мене спостерігати за вами. Що то за люди були, я не знаю. Але знаю, що вони були в твоєму номері в готелі. – він трохи помовчав і додав. – Якось так. 

  – Ти думаєш, я в це повірю? 

  – Ну, ти ж віриш в Атлантиду! 

—

  Фред розумів, що чим раніше він звернеться до правоохоронних органів, тим краще. Але грецької він не знав, а сподіватися на правильність перекладу не хотів – будь-яка помилка може принести багато проблем, це він знав як юрист. 

  Молодий хлопець одразу ж відмовився їхати до поліції. Він навіть своє ім’я не назвав. Отже, треба їхати до Тома – він розумний і давно живе в Греції, він допоможе. 

  Таксист швидко доїхав до Кіпселі, але від будинку Джонсона зупинився у двох кварталах, пояснивши це тим, що йому ближче не можна. 

  Фред подякував, попрощався і пішов пішки. І тільки-но повернув на потрібну вулицю, у нього трохи серце не встало – біля будинку Тома стояли поліцейські машини з включеними маячками. Але швидко відлягло – друг спілкувався із співробітниками поліції біля однієї з машин. 

  Шнайдеру дуже хотілося розповісти, що з ним сталося, але цікавість перемогла. 

  – Що трапилося? – спитав він, підійшовши до Тома зі спини. 

  – Тебе де носить, ідіот? Телефон недоступний, в готелі все догори дригом. І ти тут такий: А що трапилося? 

  – Телефон сів, просто. – несподівано несміливо відповів Фред. 

  Ще б не сів – гуляти містом півдня з GPS-навігатором, не зарядивши попередньо батарею. 

  Виявилося, хтось проникнув до університету та виніс усе, що стосувалося підводного комплексу. Сталося це вночі, але крадіжку помітили лише вдень. Поки Том Джонсон відвозив Елені Василіу робочий матеріал для перекладу, зламали його квартиру – і також взяли лише записи про комплекс. Після цього співробітники поліції відвідали готель, де зупинився Фред – у номері безлад, а господар не виходить на зв’язок. 

  Ніхто з подібним, в університеті, раніше не стикався. Якби вони вже встигли б щось знайти, то було б зрозуміло. Може, річ у німецькому літаку? Але тоді навіщо малюнки кам’яної споруди? Запитань багато, і після розповіді Шнайдера їх побільшало. 

  Приїхав Ексархідіс. 

  – Я поговорив з Ніколау, найближчим часом ви двоє, – він звернувся до Фреда і Тому, – поживете у нього, на дослідницькому кораблі – там команда бойова, до того ж поліція виставить цілодобове спостереження. Я домовився. І про всяк випадок, попросив берегову охорону приглядати за цікавим для нас місцем. 

  – А як же ви і професор Василіу? 

  – Поліція вже займається нею. А я буду як приманка. – він усміхнувся і поплескав Тома по плечу. – Ви краще думайте про підготовку до експедиції. Про решту подбаю я. 

—

  Порівнювати судно капітана Гарсії з білим красенем Колегії підводних старожитностей просто некоректно. Першим керували всього двоє, а у вісімдесяти метрового велетня одна лише команда становила 34 особи. Фред не втримався і обійшов корабель вздовж і поперек, принагідно познайомившись з усіма членами екіпажу, навіть з тими, хто погано розмовляв англійською. А родзинкою був семиметровий батискаф на чотири особи. І коли він заліз всередину і влаштувався за пультом керування, то знову відчув себе дитиною. 

  Том теж час даремно не витрачав: він відпочивав, провівши весь день у компанії двох… чи трьох… чи… пляшок вина. 

  На другий день Фред помітив знайомий високий худорлявий силует з довгим хвостом волосся, що гуляв біля парку Пірей, поряд з портом. Шнайдер підійшов до двометрового здорованя на ім’я Христос, щоб обговорити ситуацію. Христос у минулому був військовим та навіть встиг побувати у Французькому Іноземному легіоні. Але одного разу він вирішив, що бігати по всьому світу зі зброєю і доводити щось – це марна трата свого життя, і повернувся на батьківщину вивчати історію. 

  Скориставшись метушнею на пірсі, вони залишили територію порту. А за п’ять хвилин вели таксиста на корабель. Той не рішуче намагався вирватися, але без шансів. Коли він побачив полісменів біля пірсу, в очах з’явилася надія. Христос щось їм сказав грецькою, і вони разом посміялися, після цього хлопець заспокоївся і підкорився своїм конвоїрам. Його привели в кают-компанію, де в обіймах з кавомашиною сидів Том і намагався прийти до тями після вчорашнього відпочинку.

  – Друже, тобі б пивка, – порадив таксист, але у відповідь почув лише нерозбірливе бурчання. 

  Христос швидко оглянув кишені: знайшов лише кредитку та ліцензію водія, скріплені резинкою. 

  – Яніс Влахос, 23 роки. 

  – Хто? – почулося з-за кавоварки. – Влахос? 

  – Так, так. Це той, про кого я розповідав. 

  У голові Джонсона закрутилися думки, але, судячи з його обличчя, це було йому важко. 

  – Давай-но для початку, ти розкажеш, хто ти і що тут робиш, – суворо звернувся Христос. 

  – Все, що потрібно було, я вже розповів. Навіть зайвого ляпнув. 

  – Ну, тобі ж самому цікаво, що відбувається! – зауважив Фред. – Ти збираєшся й далі ошиватися поблизу? А якщо тебе спіймають іспанці? 

  – Це надто нудно. Немає настрою згадувати всю цю нісенітницю. 

  Христос глянув на Яніса, потер лису голову і вийшов. Повернувся з ящиком пива і всім роздав по пляшці. 

  – Я бачу, з вами можна вести справи. 

  Він спритно відкрив пляшку і залпом спустошив. Взяв ще одну, відчинив і влаштувався на диван. 

  – Гаразд. Запитуйте. 

  – Розкажи про вашу спільноту. – попросив Фред. – Чим воно займається? 

  – Нічим не займається, його вже не існує. 

  Невелика пауза. 

  – Добре. А що воно намагалося приховати від людства? 

  – Уявлення не маю. 

  – Це не серйозно. – зауважив Христос. 

  Таксист глибоко зітхнув, ковтнув пива та продовжив. 

  – Насправді серйозно. Спробую пояснити. На початку двадцятого століття спільнота, яка не має назви, активно діяла. Але вже до середини століття почала розсипатися: люди почали йти, а нових вербувати не виходило. У людей з’явилася можливість отримувати інформацію через телебачення, подорожувати літаками та пізнавати світ. Почали ставити запитання: що ми бережемо та навіщо? А відповіді не було. Декілька малюнків та пара текстів, у яких немає відповідей. Навіть натяків. Я не впевнений, але, на мою думку, мій дід був останнім. Він хотів, щоб я продовжив його справу. Мої батьки працюють фізиками в Норвезькому університеті та не заважали. Коли я був підлітком, мені ця ідея подобалася. А коли став старшим, настав час думати, як самостійно заробляти гроші на життя. Тоді я вирішив залишити всі ці казки. Це призвело до того, що ми з дідом сильно посварилися. Я зібрав речі та поїхав до Франції вчитися. Повернувся тільки, коли дізнався, що дід помер. Батьки думали, що він божевільний, і були тільки раді, що його записи забрала поліція. – він ще ковтнув пива і тихо додав. – Але щось мене не в те русло понесло. 

  – Тобто вам зовсім не відомо, що це за місце і де воно? – зі щирим подивом запитав Том. 

  – Дід нічого не казав. У текстах є шість цифр – всі не пам’ятаю, але остання 42. Для чого вони ніхто не знає. Було припущення, що це координати. Один варіант – це поле біля Відня в Австрії, а другий знаходиться біля Курильських островів. – Яніс трохи замислився і продовжив. – Пам’ятаю одну вказівку: “Зійди на Рожевий пагорб та йди на зустріч сонцю, він тебе зустріне”. Хто має зустріти, я не знаю. Може, мали на увазі статую на картинках. А пагорб, як казав мій дід, вже давно під водою неподалік Монемвасії. 

  – А ти можеш допомогти з перекладом текстів? Може, ми разом зможемо їх розгадати? 

  – Там нема чого розгадувати. Я добре знаю цю мову. Її називали Іншою Мовою. Що тобі перекласти? 

  Том кинувся кудись і швидко повернувся з маленьким шматочком паперу. 

  – Ось! Що тут написано? 

  – Борошно, олія, цукор, яйця, молоко, яблука. Це рецепт яблучного пирога. 

  У Джонсона щелепа відвисла. 

  – Не зрозумів.

  – Дід використовував іншу мову в побуті постійно, щоб не забути її. 

  – І багато таких записів у його архіві? 

  – Майже все. Там є переклади Шекспіра, Дюма, Шевченка. Багато чого є, але до справи стосунку це не має. 

—

  У цей момент до каюти зайшов Ексархідіс із помічниками, які заносили стопки паперів та журналів. 

  – Їх ще вчора спіймали та знайшли наш архів, – Георгіос продемонстрував усім папку у своїй руці. – А ось найголовніші документи. 

  – І хто вони? 

  – Поліція не знає. Їх випадково виявили. Позавчора хтось на чорному Пежо збив поліцейського, на жаль, на смерть. Один із поліцейських, будучи у себе вдома, у сусідньому дворі помітив автомобіль, що підходить за прикметами та з характерними ушкодженнями. Затримали двох. У будинку виявили наші документи. 

  – А вони не кажуть, навіщо їм ці записи? 

  – Нічого не кажуть. Вже. Сьогодні вранці їх виявили мертвими за досить дивних обставин. 

  – Це за яких? – не втерпів Том. 

  – Вони знаходилися в одиночних камерах. Обидва лежали на своїх ліжках, витягнувши ліву руку вздовж тулуба, праву поклавши на груди і повернувши голову на лівий бік. При цьому ніхто до них не заходив і шуму не було. 

 – Дурниці. Нічого дивного. – втрутився Яніс. – Просто лягаві помстилися за свого. 

  Всі подивилися на нього, а він лише знизав плечима і допив пиво. 

  – А щось чути про капітана Гарсіа? – поцікавився Фред. 

  – Нічого. Навіть у портових журналах немає згадки про корабель під назвою «Санта Ментіра», наче й не було ніколи. Хоча ми не один рік із ними працювали.

  – До речі, – хлопець знову подав голос, – з іспанського «Санта Ментіра» перекладається як «Свята брехня». 

  – А це взагалі хто? – запитав Георгіос, вказуючи на таксиста. 

  – Це Яніс Влахос. 

  – Хто? Влахос? 

  Сам же Влахос, не звертаючи уваги, підійшов до столу і взяв ще пива – розмова обіцяла бути довгу. 

—

  Ніхто ні на що не розраховував у другій експедиції. Те, що здавалося легкою прогулянкою зі щедрою винагородою, перетворилося на суцільний головний біль. 

  Тільки Фред залишався в піднесеному настрої і шукав у всьому позитив, хоч би для себе. Як ні як, а круїз, та ще й другий за два тижні. До того ж, є шанс покататися на батискафі! Принаймні капітан пообіцяв. 

  Корабель прибув на місце близько першої години дня, і відразу почали готувати підводний робот до роботи. Шнайдер дуже хотів поспостерігати за процесом керування, але Том сказав, що у хлопців є проблеми, і довелося тримати себе в руках, щоб не заважати. 

  За дві години цікавість знову перемогла. 

  – Не заважатиму? 

  – А, це ти, – байдуже промовив Христос. – Я на тебе чекав набагато раніше. Звісно, ​​заходь. 

  – Мені сказали, що є проблеми, і мені не хотілося заважати… 

  – Проблеми? Тільки труднощі, – усміхнувся здоровань. – Приміром, ми не знаємо, на якій глибині знаходиться дрон. Якщо судити з кабелю, він вже на глибині 120 метрів. Є ще спеціальний датчик, але він показує то 20 метрів, то 500. Наступна неприємність: швидкість реакції робота на керування становить кілька секунд. Наче він не в ста метрах, а за сто кілометрів. Плюс, як ти бачиш, картинка з камер забита перешкодами та шумами, а в навушниках тріск і якийсь гул. 

  – Дідусь теж згадував тріск і гул. 

  – Так, я ось тільки згадував твою розповідь. Але нічого, якщо він зміг, ми також зможемо. 

  І тут картинку струснуло, і щось запищало. 

  – Схоже, врізалися. Мабуть, дісталися дна. 

  Майже на дні. Але поруч ще щось. Камінь? Дрон почав повертатися, і відразу камеру затрясло. 

  – Зачепились. Потрібно відійти назад. 

  У процесі віддалення в об’єктив камери попадало все більше і більше. 

  – Це палець? 

  – Палець! 

  – Так. 

  Робот ще трохи відплив і трохи піднявся. Але статуї не було, лише стопа. 

  – А чому тільки чотири пальці на нозі? – здивувався Христос. 

  – Може, це Анубіс. – відповів Яніс, що тихо стояв за спиною біля входу. 

  – Єгипетський бог у морях Греції? 

  – Тоді ми знайшли некрополь. Охороняє місто мертвих.

  – Не думаю, – заперечив Христос. – Надто складний комплекс для чиєїсь гробниці. 

  – Це, звичайно, все дуже цікаво, але давай повернемо праворуч і просунемося вперед. Судячи з малюнків Влахоса, найцікавіше там. – Насправді цікаво було все, але Фреду не терпілося побачити дещо інше. 

  Робот повернувся і почав повільно просуватися. Через пару хвилин стала помітна світла пляма попереду. Тільки коли воно зайняло весь екран, почали з’являтися риси обличчя: великі очі, округлі ніс та щоки, пухкі губи. Складалося враження, що це жіноче обличчя. 

  – Знайшли… – ледве чутно промовив Шнайдер. 

  І відразу по внутрішньому корабельному зв’язку рознеслася звістка про знахідку. Через хвилину каюта була набита людьми. Крім захоплених вигуків, можна було почути теорії, чому гідролокація нічого не побачила. Хтось припустив, що винна підвищена щільність води, яка інакше пропускає хвилі. Вона ж заважає дрону переміщатися. А може, електромагнітне поле… Але найімовірніше, капітан Гарсія щось підкрутив заради обману. 

  Тепер Фред розумів, яка різниця між ним та професіоналами. Йому так сильно хотілось потрапити всередину комплексу, що він місця собі не знаходив. 

  – Необхідно переконатися, що все не обвалиться, як це сталося зі статуєю. Адже ми хочемо оглянути все з батискафа? – пояснював Христос. – Отже, треба потерпіти. 

  Ех, терпіння. Бог дав людині все, щоб той зміг досягти успіху. Все, крім терпіння – його необхідно виробити самому, щоб досягти чогось. 

  Тільки через шість годин зважилися рухатися вглиб. За час підготовки виміряли розміри комплексу, а також виявили, що тіло статуї, що обрушилася, на дні відсутнє. 

  Але рух уперед був складним випробуванням – перешкод на екранах ставало дедалі більше. Щоб хоч якось орієнтуватися у просторі, робот рухався над освітленим ліхтарями дном. Подолавши таким чином приблизно 25-30 метрів, вирішили піднятися та оглянути стелю. 

  – Ідеально рівна поверхня. – коментував Христос. – Навіть маю сумнів, що це камінь. Я можу зрозуміти, як було створено голови – таке зустрічається часто. Але як блок діаметром 120 метрів та товщиною 7 змогли поставити на опори? 

  – А ви уявіть, як ми це все будемо суспільству пояснювати, – це зауваження Тома оживило усіх. 

  – Зупини та вимкни світло. – раптом попросив Фред. 

  – Навіщо? – запитав оператор, але світло погасив. 

  Через кілька секунд вдалося розгледіти тьмяну горизонтальну пляму вздовж лінії стелі. 

  – Опустись. Світло не вмикай. Намагайся тримати пляму в полі зору, – скомандував Іліас Ніколау, який здебільшого мовчав і просто спостерігав.

  Пляма збільшувалась і ставала яскравішою. Було зрозуміло, що світло йде зсередини. 

  – Там широкий прохід, і, мабуть, є повітряна кишеня. Спробуй спливти і подивитися, що там. 

  Христос без зайвих обговорень почав виконувати. Але, на жаль. Чим ближче було світло, тим щільнішими ставали перешкоди. Зуміли лише заміряти, що діаметр отвору приблизно 20 метрів. Після чергової спроби заглянути всередину робот втратив керування. Знову взяти його під контроль вдалося лише за кілька метрів від дна. Після короткого обговорення було вирішено повертатися та думати, що робити далі. 

—

  Понад дві години точилися суперечки про те, як знахідку представити науковому світу і чи продовжувати дослідження. Занадто багато треба було переглянути в офіційній історії. Настільки багато, що які б не були докази, їх назвали б обманом. 

  Можливо, це є містифікація? Наприклад, німці збудували комплекс для своєї пропаганди. Літак, що спочиває на дні, мав скинути обладнання, але з якоїсь причини впав. А через неузгоджені дії одне відомство розпочало пошуки без згоди з іншим. Це пояснює, чому свої ж погрожували Карлу Шнайдеру. 

  А світло? У стародавньої цивілізації, яка збудувала комплекс, був генератор, і він працює досі? Хтось просто забув вимкнути. Якщо це справа рук інженерів з Німеччини, то всередині повинні бути старі акумулятори. І не обов’язково, щоб світло горіло весь цей час. Через вплив вологи, нарешті, щось закоротило і ввімкнулося освітлення. І це сталося буквально вчора. 

  Ще додали своїх версій любителі фантастики. Хтось припустив, що це посадковий майданчик. І справді, з верхнього боку в центрі було щось схоже на закритий люк. А може, плоский циліндричний об’єкт і є позаземним апаратом, що стоїть на опорах? Але навіщо тоді статуя єгипетського бога? Або це не Анубіс, а просто істота з чотирма пальцями на всіх кінцівках? Зруйнувати її могли під час зльоту чи посадки. Але подолати величезну відстань, щоб у щось врізатися? Безглуздо. Але Яніс як таксист запевнив, що це звичайна справа. 

  Зрештою, вирішили, що потрібно спробувати оглянути об’єкт зсередини. 

  Групу із чотирьох осіб обрали швидко. Христос є єдиним, хто вміє керувати батискафом. Яніс, який не хотів лізти в “консервну банку”, але тільки він знав іншу мову, якою напевно будуть написи всередині. І двох американців, від яких ніякої користі. Том, великий шанувальник фантастики, заявив, що якщо його з’їдять, це буде на совісті команди. Але команда вирішила, що якщо когось і мають з’їсти, то це має бути керівник експедиції. Ну, а Фред просто попередив, що прив’яже себе до батискафа, якщо його не візьмуть. 

—

  До місця призначення дісталися швидко. Далося взнаки те, що управління на батискафі здійснювалося жорстким механічним способом, а електроніка по проводах тільки допомагала. А ось виходити довго не наважувалися – хвилин двадцять, через ілюмінатори, виглядали “зустрічаючих”. 

  Перший рівень був приблизно 50 метрів у діаметрі, і нічого цікавого там не помітили. По його стінах, з обох боків, плавно здіймалися доріжки нагору.
  Перше, що кинулося у вічі під час підйому: стеля другого поверху з дивним малюнком – восьмикутник із групами смужок. 

  – Схоже на символ Дхарми. 

  – Ще індусів тут не вистачало. 

  – Символ означає моральні правила та закони, які ведуть до кращого життя, – додав Том, але на це ніхто не звернув уваги. 

  У центрі стояло чотири крісла, повернуті в різні боки, оточені столом із чотирма проходами. Усі стіни були ідеально гладенькі, тільки з одного боку була карта. Придивившись, зрозуміли, що це Земля, але з незвичайного ракурсу – її центральною частиною був Північний полюс. 

  – Погляньте на позначки на карті. Ось Греція та символ, як на стелі. Ось Іспанія, а це Бермуди, штат Монтана, Монголія. Все приблизно на рівній відстані від центру карти. 

  – Окрім однієї, яка десь між Фіджі та Таїті. 

  – Може, в Іспанії своя станція та своє суспільство, яке її захищало? 

  – Відповідей ще не знайшли, але запитань додалося. – Том підійшов до крісел і вирішив сісти в одне з них. 

  – Не варто! – крикнув Христос, але було вже пізно. 

  Все приміщення залило червоним світлом. Те, що здавалося кам’яним, почало світитися – столи перетворилися на пульти керування, а стіни на монітори. Почв блимати напис. 

  – Збій. Відновлення. – переклав Яніс. 

  З’явилися зображення: Гітлера, Муссоліні, Сталіна. Потім кадри бомбардувань міст, ядерні вибухи у Японії, жахи концтаборів. Загибель військових та цивільних, смерть старих та дітей… Новий напис. 

  – Тут написано: критична ситуація. Вжити заходів для порятунку. 

  – Що? Кого? 

  Раптом усе почало заспокоюватися. На екранах з’явилися зображення наукових досягнень у медицині та фізиці, автомобілі та літаки, знімки з Місяця та Венери. Були кадри з військовими, але позитивного було більше. 

  Яніс переклав ще один напис. 

  – Відновлення спостереження та аналіз того, що відбувається. 

  І знову червоний колір став переважати. 

  На екранах почали з’являтися обличчя лідерів США, Росії, Китаю та когось у тюрбані з бородою. До них додалися лицемірні та брехливі мільярдери. А далі кадри воєн та руйнувань: Афганістан, Югославія, Чечня, Сирія, Україна… 

  Маленьке коло в кутку екрану заповнилося, і з’явився писклявий звук, а на екрані новий текст. 

  – Провал експерименту! Залишити планетарну систему! Підготовка до відкату часу для зміни сценарію. 

  – Якого до біса сценарію?! 

  – Я перекладаю. А думайте самі! – огризнувся Яніс і продовжив. – Або введіть код і відкладіть стрибок у часі.

  – Стрибок на який час? На 100 років? На 200? 

  – На 13000 років. 

  У Тома почався нервовий сміх. 

  – Ну ось, Фреде, ти хотів знайти Атлантиду, а тепер зможеш її заснувати! 

  У всіх в голосах відчувалася паніка. 

  – Навіщо новий сценарій? 

  – Для коригування подій в історії людства. – припустив Фред.

  Яніс погодившись кивнув головою.

  – Заспокоїлися! Зібралися! – Христос підійшов до Влахоса. – На скільки можна відкласти стрибок? 

  – На 1 годину та 48 хвилин. 

  – Небагато. Але все ж таки. 

  – Скільки можна повторювати відстрочку? 

  – Без поняття. Напевно, скільки буде потрібно. 

  Молодий хлопець продовжував дивитися на все нові жахи людства, які з’являлися на екранах. 

  – Я вважаю, що для суспільства краще одразу запустити новий сценарій. Воно його заслуговує.

  – А у нас є пароль? – Христос навiть не звернув уваги на сказане. 

  Останній охоронець давньої таємниці сів до одного з крісел. 

  – Є. – і з усмішкою додав. – Але я його не пам’ятаю.