Туди і… туди

Наш човник наближався до поверхні Ретсель, і я з дитячим захватом роздивлялася неймовірний океан, що огортав собою всю планету. Його спокійна поверхня сяяла під світлом місцевої зірки, крізь прозору воду можна було бачити кратери на дні. Дивовижні різнокольорові форми життя наповнювали воду. Поки що неможливо було зрозуміти, чи це тварини, чи водорості. Час від часу з кратерів піднімалися великі бульбашки газу, який, як передбачалося, міг бути киснем.

Коли відкрили планету, на якій є вдосталь води і може бути кисень, Об’єднаний Уряд Землі вирішив негайно надіслати туди дослідницький корабель, щоб узяти необхідні проби води та ґрунту, за можливості знайти сушу або печери під поверхнею, де люди могли б облаштувати міста.

Не те щоб життя на Землі стало нестерпним… Я би сказала, що ми вже нормально пристосувалися до того, що синтетична вода подається раз на два місяці. Від її смаку в роті тхне іржавим залізом. Їжа синтезується з повітря, тому всі овочі, фрукти та м’ясо мають копчений смак. Жити можна. Я ще пам’ятаю смак свіжої води, а сучасні діти з вилуплення знають лише цю. Та й таке. Людина – така істота, що до всього пристосується.

– Ти заснула? – гаркнув капітан. – Годі витріщатися! Незабаром занурення, а ти казна-чим зайнята!

Має рацію. Коли мене перемикає, я забуваю про все навколо.

Перевіривши дані на панелі контролю та переконавшись, що все в нормі, я відрапортувала:

– До занурення готова! – і почала обережно спускати човника на поверхню. Космічний апарат хитнувся на місці, і я уявила плюскіт води, як у дитинстві, коли батько брав мене рибалити і ми спускали на воду нашого дерев’яного човника. Спогади та фантазії сильно заважають мені в роботі, але така вже я є. Думаю, що у розвідку до невідомої планети не захотіли відправляти важливих людей. Якщо ми з капітаном загинемо, ніхто не заплаче. А вся інформація і так безперебійно передається на Землю.

Від нашого човника стрілами врізнобіч розлетілися автономні капсули, що збиратимуть проби всього, на що наштиркнуться. Дані одразу фіксуватимуть наш бортовий ШІ та потужний комп’ютер на Землі. Після обробки цих даних нам надсилатимуть подальші інструкції.

Капітан бурмотів собі під ніс. Він постійно був чимось незадоволений. Може, боліло щось? У наш час не всі можуть дозволити собі сходити бодай раз до лікаря. А в його віці ще й такий далекий політ перенести… Підозрюю, що капітан саме заради медичної страховки на ці тортури погодився.

За кілька хвилин від капсул надійшли тисячі даних. Виявилося, що кисень в основному присутній у рідині на поверхні планети, що утворювала киселеподібний океан та була віддалено схожа на воду. Кисень виробляли величезні біоактивні створіння, які було визначено як частково розумні водорості. Смішно. Мій викладач в університеті усіх студентів називав частково розумними істотами. Добре, хоч не водоростями.

У бульбах, що виринали з кратерів, навпаки кисню не виявилося. Там був газ, схожий на продукт життєдіяльності. Хтозна, може, всередині цієї Ретсель хтось живе, а ми припхалися тут зі своїми дослідженнями.

– Слухай, ти… тойво, – пробурмотів капітан, – не сердься на мене. Ми тут самі, тож маємо працювати разом, а ти… ну… Концентруйся давай, бо мені щось не тойво… Недобре мені.

Я глянула на капітана і миттю підскочила до нього. Схопила під руки та акуратно всадила на крісло.

– Дихайте, я зараз.

У задньому відсіку нашого човника був медичний склад. Я прожогом кинулася туди й почала шукати діагностичний апарат. Перерила все, але нічого подібного і близько не було. Знайшла лише старезний пристрій для зняття кардіограми. І на тому дякую!

Я натиснула кнопку, і крісло перетворилося на зручну лежанку. Зафіксувавши капітану голову та кінцівки, я підключила пристрій. Добре, що я взагалі знаю, як він працює! Коли батько хворів, я доглядала за ним сама, на сиділок грошей не напасешся. Тому і кров брати та переливати, і уколи робити, і кардіограму знімати та читати показники навчилася.

Пристрій на кораблі був сучаснішим за мій. Він одразу зміряв температуру й тиск у пацієнта, рівень кисню в крові, зробив кардіограму та вприснув капітану дозу заспокійливого. Кардіограма не показала чогось серйозного, тож я відкотила капітана до його каюти, допомогла лягти в ліжко й повернулася до головного відсіку чекати на відмашку на занурення.

Дивно. За всією цією метушнею я не помітила, що ми вже опустилися у товщу рідини. Глянувши на показники на панелі приладів, я зрозуміла, що ми вже доволі глибоко, хоч наші двигуни і не працювали. Щось засмоктувало нас плавно, але наполегливо.

Автоматично увімкнулися регулятори тиску, компенсуючи різницю зовні та всередині. Кисневий блок почав забір кисню для збільшення наших запасів. Хоч у цьому нам пощастило: не задихнемося казна-де у Всесвіті.

За кілька годин ми опинилися на дні океану. Поверхня між кратерами була вкрита густим слизом замість піску, як на Землі. Я випустила ще кілька капсул для забору даних на глибині. Як показав аналіз, слиз був схожий на первинний бульйон, з якого на Землі зародилося життя. А це вже цікаво! Хтозна, може, за мільйони років тут теж з’являться динозаври. Якщо, звісно, люди не доберуться сюди раніше. Тоді місцеве життя на Ретсель приречене, ще навіть не зародившись.

Ми продовжили спуск, і я зрозуміла, що те, що зверху здавалося кратерами, виявилося величезними тунелями вглиб планети. Тут рідина стала густішою і набула синьо-зеленого кольору. Потік посилився і нас понесло далі з неймовірною швидкістю. Човник було розраховано на витримування перенавантажень гіперстрибків, тож я не хвилювалася, що в надрах планети його розчавить. Але чим далі вглиб ми просувалися, тим слабшим ставав зв’язок з Землею. Спершу з’явилися такі перешкоди, ніби від магнітного поля. Але потім у динаміках стало чутно безперервний гул, який час від часу посилювався та переростав у потужну звукову хвилю, що накочувала та відступала.

Я вимкнула звук, щоб не збожеволіти. Пішла перевірити, як там капітан – той спав під дією ліків, як немовля. Тож поки що я тут за головну.

Щось було не так, але я не могла второпати, що саме. Стало так спекотно. Може, кондиціонери зламалися?

Повернувшись до кабіни керування, я побачила на моніторах, що стінки тунелю, яким ми мчали, почервоніли. Датчик зовнішнього контролю показував суттєве збільшення температури зовнішньої рідини. Може, це від того, що швидкість тертя зросла в рази?

Я спробувала увімкнути двигун зворотної тяги, але це призвело до ще більшого перегріву корпусу. Тоді я знову все вимкнула і просто спостерігала за тим, що відбувається. На моніторах було видно, як до нашого човника простягнулися гігантські щупальця чогось ще більшого, чого не було видно з-за рогу. Це були не справжні щупальця, як у земних тварин. Скоріше відростки, схожі на ліани. Один відросток охопив корпус нашого човника, зробив спробу розчавити нас і отримав добрячий удар струмом. Я бачила, як відросток скоротився та сховався у сусідньому тунелі. Тоді наш ШІ прокинувся і вирішив узяти керування на себе, бо в мене, якщо чесно, з цим не дуже. Човник набрав швидкості і понісся вперед. Спершу ми летіли цим відносно вузьким тунелем, потім нас винесло у широчезний тунель, у якому плавали створіння з щупальцями-ліанами. Одне було погналося за нами, але ШІ застосував лазерну гармату, і створіння відступило. Проте чудовиська не збиралися здаватися. Вони почали оточувати наш човник з усіх боків, і тоді ШІ зробив те, чого я сама не очікувала: увімкнув гіпершвидкість. Човника смикнуло так, що я відлетіла до стіни та добряче вдарилася потилицею. В очах потемніло і я вирубилася.

***

– Триста крабів тобі в печінку, щоб тебе каракатиця в чорнилі викупала, – почула я крізь закладеність у вухах голос капітана. – Що ти наробила, клята залізяко?

Я подумала, що капітан не такий вже і космічний, і спробувала розплющити очі. Спершу зображення розпливалося кольоровими колами, потім зір потроху повернувся. Насилу сфокусувала погляд на капітанові, який весь час намагався відпливти кудись вліво.

– Ми що, у невагомості?

– Сама ти невагомість! – гримнув капітан. – Подивися лишень, що коїться. Через цю великорозумну ШІ-їшку ми тепер у такій халепі, що ховайся в жито.

Я намацала під рукою щось тверде і спробувала перевернутися обличчям до моніторів. З третьої спроби це вдалося. Монітори показували синьо-зелену каламуть, тож мені це не надто допомогло зрозуміти, що відбувається. Тоді я перемкнула режим на ультразвук і, що називається, випала в осад.

Ультразвукове зображення беземоційно демонструвало, що ми знаходимося у серці розміром з планетне ядро. У найсправжнісінькому, трясця його матері, серці. Воно ще намагалося качати цю синьо-зелену каламуть, яка, очевидячки, була йому за кров, але велетенська діра в одній зі стінок шлуночка (ага, кумедно звучить: «шлуночок» розміром з океан) сильно псувала йому це завдання.

– Це ми?.. – спитала я, потираючи гулю на потилиці.

– А ти тут ще когось бачиш? – зло спитав капітан. – Я вже битий час намагаюся зв’язатися з Землею, але в етері лише тріщить і все.

– Певно, ми надто глибоко.

– Ми не «глибоко». Ми в самому ядрі планети! І як звідси вибиратися, гадки не маю.

– А що, двигуни не працюють? – спитала я спантеличено.

Капітан глянув на мене як на дурепу.

– Ти притомна? Розумієш взагалі, що сталося?

– Та не дуже, – чесно відповіла я. – Пам’ятаю лише, що ми гіперстрибнули кудись.

– От і дострибалися, – капітан втомлено сів на крісло і витер чоло долонею. – Мало того, що гіперстрибок зжер майже всю енергію двигунів, так іще й дірку яку зробив! Тепер на нас полюватимуть усі істоти цього світу!

– Капітане, гляньте сюди, – я показала на монітори з ультразвуковим зображенням. – Вам це нічого не  нагадує? Ми всередині живого організму. А ті істоти, що на нас нападали, я так підозрюю, місцеві антитіла. Ми їм замість бактерії чи вірусу чужорідного.

– І що? – спитав капітан. – Мені від цього полегшати має?

– Дайте подумати.

Я нарешті спромоглася встати на свої дві, дочовгала до пульту керування і спробувала вивести на екран дані про стан човника.

– Не працює, – пробурмотів капітан. – Я вже намагався. Ця залізяка наробила шкоди і сховалася в надрах комп’ютера! Ми тепер і від наших відрізані, і від неї користі нуль.

Я зітхнула. Вперше за весь час польоту капітанове скиглення почало мене бісити. Хоч я і розумію, що він не винен, але все ж таки – він капітан! Чи ні?

Щоб заспокоїтися, я сказала:

– Відпочиньте, я вам кави принесу, – і пішла до харчоблоку.

Колись в університеті один мудрий викладач казав нам: «У справжніх польотах вас врятують не підручники, а лише практичні навички». Тоді він показав нам один трюк, про який наказав нікому не розповідати за жодних обставин. Особливо не обговорювати це поблизу комп’ютерів.

Я зайшла до харчоблоку, протиснулася до шафи з харчовими контейнерами. На одній шафі збоку була спеціальна клавіша, якої нізащо не побачити, якщо не знати, що вона там є. Я натиснула клавішу, і величезна шафа від’їхала від стіни на потрібну мені відстань. Обійшовши шафу, я намацала в стіні ручку, крутонула її за годинниковою стрілкою та відчинила невелику нішу з купою дротів. Там був лише один роз’єм. Я висмикнула з нього жмут дротів, об’єднаний планкою з написом «ШІ». Отже, тепер доведеться все робити самим, старими дідівськими способами.

Вибравшись з-за шафи та встановивши її на місце, я зробила кави собі й капітанові та пішла його порадувати.

***

– Моя ж ти розумничко! – капітан обхопив моє обличчя своїми величезними мозолистими долонями та ледь не цьомкнув від радощів. Потім залпом випив гидотну космічну каву та заходився щось клацати на панелі керування, наспівуючи собі під ніс: «Добрий вечір, Штефанова, чи вечеря вже готова, чи вечеря вже готова?»

Якщо чесно, такої реакції я не очікувала. Думала, що капітан знову буркотітиме, сваритиметься та ще щось на кшталт цього робитиме. А він співає! Ну, добре, що хоч комусь добре. Може, він нарешті придумає, як нам звідси вибратися.

Тим часом екрани моніторів ожили, ніби їм розвиднілося. Капітан з виглядом геніального піаніста навис над клавіатурами панелі керування. Його пальці літали над клавішами, ніби він виконував двадцять перший концерт Моцарта.

Загуділи двигуни та човником пройшла хвиля вібрації.

Монітори розділилися на сектори, кожен з яких демонстрував свою інформацію: відео з зовнішніх камер спостереження, місце знаходження човника в координатах Ретсель, ультразвукове сканування пошкоджених тканин планети. Окремий монітор демонстрував стан самого човника: кількість енергії для двигунів, кількість та якість води, повітря, тиску зовнішнього та внутрішнього.

Запрацювали очищувачі повітря, і я відчула, наскільки легше стало дихати. Здається мені, вимкнути ШІ було справді геніальною ідеєю. Ми надто легко віддали керування човником йому в руки… чи що там у нього, а він ледь не вбив цілу планету і нас заразом.

– То-о-о, – почухала я потилицю, – як наші справи? Ми зможемо щось виправити? Додому дістатися?

Капітан відірвався від клавіш і розвернувся до мене. Його очі сяяли як два смарагди, посмішка розтягнулася від вуха до вуха:

– Дивись сюди! Ось, бачиш: коли ця клята ШІ-їшка закинула нас сюди гіперстрибком, ми не лише розірвали судини та м’язи Ретсель, а ще й зробили часово-просторову дірку. Я обрахував декілька варіантів, як нам звідси вибратися, але всі вони неможливі, якщо ми цю дірку не заклеїмо.

– І з чого стільки радості? Ми що, тут назавжди застрягли?

– Та ні, дівчинко, не на того напали, – капітан обома руками розкуйовдив свою сиву чуприну. – Ніколи не думав, що мені таки доведеться  перевірити теорію свого старого на практиці. Слухай… Якщо нам вдасться зашити цей пробитий отвір наноматерією, баланс часу та простору може відновитися. Енергія стискання часопростору захопить наш човник та викине його назовні за тією самою траєкторією, за якою ми сюди так нахабно влетіли. Дірка схлопнеться, ніби її й не було, розумієш?

Капітан дивився на мене абсолютно безумним поглядом. Я вперше за весь наш політ по-справжньому злякалася, тому вирішила не сперечатися. Ми тут лише удвох, ШІ вимкнений, зв’язку з Землею нема. Хтозна, що ще спаде на думку цьому генію…

– Так, розумію, але є питаннячко, – обережно відповіла я. – Де ми візьмемо цю наноматерію, щоб зашити дірку?

– А це ти придумай, – сказав капітан. – Ти ж нібито в біології розбираєшся. В тебе батько хворів, ти його лікувала. Подумай!

Ну так, звісно, де біологія, а де я з татковим лікуванням. Це все одно, що примусити капітана грати Бетховена на роялі – я ж бо бачила, як він з клавішами на пульті керування вправлявся!

Хоча… Якщо подумати, мені доводилося колись із таткової крові робити плазму для переливання. Після того йому полегшало, а згодом він і зовсім одужав. Можливо, цю наноматерію можна зробити з клітин рідини, що нас оточує?

Дані біохімічного аналізу гемолімфи планети показали наявність білку, схожого з гемоціаніном. Очевидно, він доставляє кисень з поверхневого океану судинами до серця. Якщо є білок, можливо, є також амінокислоти. Можна спробувати створити штучну матерію на кшталт колагену, яка забезпечить загоєння рани. Я не спец з інопланетної крові, проте іншого виходу все одно немає.

Обрахування даних, створення формул, розробка процесу без допомоги ШІ зайняли неймовірну купу часу, але вмикати того, хто нас юди запхав, я не збиралася. Та й капітан значно повеселішав відтоді, як ми позбулися нашого контролера. Цей дядько взагалі всі свої розрахунки робив олівцем на папері, поки я за компом сиділа. Тож кожен з нас пихтів над своєю ділянкою нашого спільного порятунку.

До кінця роботи ми встигли двічі поспати, разів п’ять поїсти. Думаю, за земним часом минуло доби дві, не менше.

– Ти, тойво, поквапся, – сказав мені якось капітан. – Дивися: дірка заростає потроху. Якщо рана закриється природнім для планети шляхом, моя теорія не спрацює. Ми лише зробимо нову дірку і вистрибнемо з іншого боку Ретсель.

Я глянула на монітор, що показував зображення з камер спостереження. А й справді: дірка в серцевому м’язі вже більше нагадувала велике море, ніж нескінченний океан. І м’язова тканина вкривалася грубезними рубцями розміром з мільйони Кордильєр.

Несподівано я відчула, як на якусь мікроскопічну мить світло в кабіні та на моніторах згасло світло. Ніби оком блимнула.

– Що це було? – спитав капітан.

– Секунду.

Я вивела на екран дані про кількість енергії – наш запас було майже вичерпано. Трясця, і справді час тікати звідси, поки ще є шанс.

Капітан глянув мені через плече і важко зітхнув:

– Якщо нам енергії не вистачить, всі мої розрахунки котові під хвіст. Так і не дізнаюся, чи правий був мій батько. Та й ти теж… замолода, щоб помирати. Давай, що там у тебе?

Я докладно розповіла про свої обчислення, і ми з капітаном почали готуватися.

Для виготовлення наноматерії ми утворили за допомогою активації силового поля навколо човника таку собі капсулу розміром з Запоріжжя. Я почувалася так, ніби мене зменшили та запустили в людину, як у прадавньому мультику про тілобудову. На екранах моніторів розгорталася неймовірна битва титанів: клітини речовин, назви яким жодна людина не вигадає, повільно стикалися одна з одною, вибухаючи неймовірними кольорами, скручуючись вихорами, утворюючи потрійні спіралі, застигаючи прозорим желе з величезними бульбашками газів всередині. І тут сталося неймовірне: желе почало розкручуватися довгими нитками в бік рани, тягнучи за собою наш човник. Нитки хапалися за краї рани та запліталися  між грубезних рубців, руйнуючи шрами на м’язовій тканині. Це було так чарівно, що я не могла відірвати погляду.

– Час! – гаркнув над вухом капітан. – Зараз або ніколи! Вмикаю двигуни!

Утворився єдиний контур: м’язова тканина серця – наноматерія – енергетичне поле двигунів човника. Згідно капітанової теорії серце пам’ятає, яким воно було до травми. Якщо правильно розрахувати час когерентності, то з високою вірогідністю можна буде відтворити інтерференцію випромінювання. Грубо кажучи, повернути серце до його попереднього стану.

Наноматерія розросталася з неймовірною швидкістю, зцілюючи краї рани та затягуючи собою огидну діру. Човник застряг у центрі, наче муха в павутинні, з тією лише різницею, що для планети він був неїстівним. Я боялася одного: якщо наноматерія десь порветься, нас відкине назад у шлуночок і ми вже ніколи не зможемо все повторити. Енергії навряд чи вистачить ще хоча б на кілька годин.

Величезне серце ожило та зробило свій перший відчутний поштовх. В динаміках я почула той гул, який збентежив мене ще на початку занурення. Ось воно: чужопланетне серцебиття!

Другий удар. Третій. Вражене хворобою, серце ніби намагалося надолужити згаяне, тому серцевий м’яз скорочувався частіше необхідного.

– Входимо в резонанс! – гукнув капітан. Частота енергетичного поля двигунів підлаштовувалася під ритм чужого серця. Мені здалося, що моє власне серце доєдналося до цієї космічної симфонії.

– Увага! – голос капітана звучав ніби з іншого кінця Всесвіту: – Поле інвертовано! Запускаю зворотній імпульс!

Востаннє я побачила на моніторах, як безмежна тканина нанопавутиння вигнулася всередину серця, запустила човник ніби з рогатки у протилежний бік, а потім простір згорнувся до розміру мого кулака. Перед очима закрутилися калейдоскопом останні дні нашої подорожі, ніби хтось порізав плівку фільму та склеїв кадри абияк. Жахливий гул, наче від двигунів літака над вухом, стиснувся у комариний писк, і час рвонув у зворотному напрямку.

***

Я сплю в капсулі в очікуванні виходу з гіперстрибка. І сниться мені, що я дивлюся на себе, як я сплю в капсулі… А сон такий реалістичний, буцімто я й справді стою навпроти капсули. Тільки зображення якесь двоїсте: ніби обриси кожного об’єкту, кожної форми накреслено двома паралельними олівцями. Лише я нормальна – і в капсулі, і поза нею.

В сусідній капсулі спить капітан. Він теж нормальний, не роздвоєний. Спить собі і ні про що не думає.

– Гей… – почулося з-за спини чиєсь тихе «гей». Такий собі гіперреалістичний стереосон. Потім чиясь рука потягнула мене за одяг і витягнула до кабіни керування. Тут усе також було двоїсте, але зображення на екранах моніторів не співпадали.

Я розвернулася і побачила перед собою капітана, який куйовдив свою чуприну та перелякано дивився на мене.

– Слухай, ти цей, розумієш, що тут відбувається? – спитав цей капітан. Він, до речі, як і я, не був роздвоєним.

– Звісно, – спокійно відповіла я. А чого, власне, нервувати? – Ми спимо і бачимо сон. На диво яскравий стереосон.

Капітан застогнав. Потім потягнув мене за руки та всадив за пульт керування човником. Сів поруч і подивився мені в очі:

– Ти пам’ятаєш, що сталося?

– Пам’ятаю. Ми вирушили досліджувати планету, на якій є вода і може бути кисень.

– А потім що трапилося?

Я намагалася бути ввічливою, але ці питання починали мене дратувати.

– Нічого не трапилося. Ми туди ще не долетіли. Ми спимо у гіперстрибку.

Капітан сховав обличчя в долонях і тяжко зітхнув. Потім почав розглядати моє обличчя, наче я була порцеляновою лялькою, а він – покупцем. Тільки в очах його стояли сльози.

– Нічого не пам’ятає, – сказав він, встав і заходив туди-сюди. – Що я накоїв? Що я накоїв… І як тепер це виправляти? Я прорахувався, десь помилився в розрахунках і тепер усе… Кінець.

– Слухайте, капітане, я не знаю, що там у вас сталося, але я дуже хочу спати. Цей сон мені не подобається. Я пішла в капсулу.

– Ні, стій! – крикнув капітан. – Не відкривай капсулу!!! Ти ще гірше зробиш!

Я більше його не слухала. Мені так хотілося спати, що очі самі злипалися. Я підійшла до своєї капсули, спробувала взятися за ручку, але моя долоня ковзнула по ній не зачепившись. Оце мене глючить! Я з силою розплющила очі, вп’ялася поглядом у ручку на дверцятах капсули, піднесла руку і відчула сильний удар ніби великим розрядом струму. На якусь частку секунди помітила, що мої пальці оголилися до кісток, а потім знову наростили м’язи та шкіру. Спати більше не хотілося – мозок наче блискавкою прошило.

Цієї миті я згадала все: Ретсель, її серце, мою наноматерію, наш зворотній стрибок у часопросторі. Поглянула на капітана. Тепер я розумію, чого він на мене так дивився.

Я підійшла до нього і несподівано для себе обійняла його.

– Я згадала. Все. Не хвилюйтеся, ми щось вигадаємо.

Капітан зітхнув з полегшенням і ми повернулися до пульту керування.

– В чому я прорахувався? – бідкався капітан, переглядаючи свої записи. – Час когерентності був правильним, ми вчасно увійшли в резонанс з серцевим ритмом. Що не так? Забракло енергії двигунів?

– А що мало статися за вашими розрахунками? – спитала я. – Бо, якщо чесно, я й досі не розумію, куди ми мали дістатися тим стрибком.

– Мій старий колись мав теорію, що за умов хорошої тяги можна пройти свій шлях у зворотному напрямку до певної точки і звідти рушити в інший бік за бажання. А можна і повторити все як було, якщо не хочеш нічого змінювати. Я думав, що це мій єдиний шанс перевірити його теорію, бо коди ще в мене буде стільки енергії для хорошої тяги? Та, певно, двигуни таки заслабкими виявилися.

Я згадала, як ми готувалися до вильоту. Ні, сили двигунів нам вистачало. Що ж тоді? Перед очима з’явилося серце Ретсель – як воно збирало сили для нових поштовхів, як наноматерія стягувала дірку у серцевому м’язі. І раптом пам’ять підсунула в цю картинку одну мікроскопічну деталь, на яку мій мозок тоді не звернув уваги: тієї мити, коли наноматерія жбурляла нашого човника у зворотному напрямку в часі, від напруги вона розірвалася в кількох місцях. Розриви були настільки малими, що я не помітила їх, коли дивилася на монітор. І лише зараз це спливло в пам’яті.

– Куди саме ми мали потрапити за вашою теорією? – спитала я капітана.

– Та сюди ж, – відповів чоловік. – Хотів, щоб ми повернулися до виходу з гіперстрибка, щоб завернути нашу місію до того, як ми долетимо до Ретсель.

– Вам це майже вдалося, – сказала я бадьорим голосом, щоб підтримати капітана. – Гляньте навколо: ми не долетіли буквально кілька мілісекунд. Ще б трішечки, і все співпало б!

– То де ж я помилився?

– Це не ваша провина, капітане. Моя наноматерія не витримала такого навантаження, розірвалася, і наш імпульс згас раніше, ніж треба було.

– І ти думаєш, ми тепер тут застрягли? А як же Ретсель? Наша бляшанка знову її дірявитиме?

– Сподіваюся, до цього не дійде, – відповіла я. – Дивіться, у нас зараз фактично вдвічі більше енергії, ніж раніше, бо у нас не один, а цілих два човники. Наш ШІ вимкнений, але ШІ на човнику, що летить вперед, працює. Ми можемо це все якось задіяти?

– Маю подумати, – сказав капітан. – Потрібна кава.

– Ви не боїтеся пити каву, яка рухається в часі в різні боки? – напівжартома спитала я.

– Хех, – відповів капітан, – маєш рацію. А то ще рознесе мене і не зберуся потім докупи.

Ми засміялися, і капітан сів за нові розрахунки. Я ж вирішила поблукати човником і пошукати, чи є місця, де контакт таки відбувся.

Опинившись у житловому секторі, я відчула якусь дивну вібрацію в повітрі та побачила дрібне тремтіння стіни, за якою знаходилися резервуари з водою. Так, ніби зображення розривалося електричними розрядами. Ось воно: вода! Як я одразу про це не подумала? Частинки води з обох напрямків руху перемішалися між собою. Можливо, це нам допоможе?

Я повернулася до капітана та побачила його засмучене обличчя: очевидячки його розрахунки не сходилися.

– Ну що ви тут? – спитала я обережно.

– Фух, – тяжко видихнув капітан, – все виявилося складнішим, ніж я спочатку думав. Ми не зможемо використати  енергію двигунів другого човника, тому що нема за що зачепитися для об’єднання. А часу майже не лишилося: скоро буде вихід з гіперстрибка, і тоді нам доведеться співіснувати з нами ж з минулого. Невідомо, як вони це сприймуть.

– У мене є ідея, – сказала я. – Вода в резервуарах не обмежена контурами. Мені здається, там уже зараз відбувається складна реакція. Наша вода пам’ятає і те, де ми були та що бачили, і те, куди мали потрапити після вашого експерименту. Якби нам вдалося трохи підштовхнути воду вперед у часі, вона б могла вирівняти обидві позиції човника і ми б не проскочили цей момент у кілька мілісекунд.

– Мала, ти маєш рацію, – капітан почухав потилицю, – якщо ми перестрибнемо трошки далі, так і застрягнемо на все життя і будемо тягатися всюди парами за тими, що зараз сплять. І ще – в нас є лише один шанс. Ми використаємо залишки енергії човника з нашого боку часу, і якщо раптом щось не вдасться, іншої можливості не буде.

– А що треба, щоб не промахнутися?

– Бажано було б стабілізувати часові коливання, але де взяти такий великий метроном? – напівжартома відповів капітан.

– А якщо використати кварц? – спитала я. – Його частота коливання стабільна. Якщо розрахувати цю частоту та синхронізуватися з нею, можна зробити найточніший стрибок з усіх можливих. У нашому бортовому комп’ютері є повно кремнію в мікросхемах. Кремній підсилить коливання кварцу, розрахує наші імпульси та синхронізує його частоту з частотою енергії наших двигунів.

Капітан розхвилювався і почав міряти кроками кабіну керування польотом.

– Чудова ідея, чудова… Може вийти. Але, – він зупинився так, ніби спіткнувся об щось, – де нам узяти стільки кварцу?

– Нам не треба його багато, – відповіла я. – Вистачило б маленького камінця, який ми розмістили б у контейнері з водою. Вода посилить дію і кварцу, і кремнію.

– Дуже добре. Але головне питання – де взяти хоч і маленький кварц? В тебе є кварцовий годинник?

– Ні, в мене атомний, – сказала я і тепер сама почухала потилицю. Ми з капітаном уже як родичі – ще трохи, й рухатимемося як близнюки з відомого фільму. – Зачекайте! Ідея! Ходімте зі мною.

Я потягнула капітана до житлового сектору.

– Гляньте, – показала я на стіну, якою прострілювали енергетичні хвилі, – резервуар ізольовано, щоб вода не промерзала, а ізоляція – з кварцових волокон! У нас ціла стіна кварцу!

– Мала, ти – геній! – вигукнув капітан і міцно обійняв мене. – Якщо ми врятуємося, якщо повернемося на Землю, я тобі… я для тебе…

– Давайте спочатку доберемося туди, – сказала я та обійняла його у відповідь.

***

Капітан вимкнув комп’ютер, я розбила три монітори, вирвала з системи якомога більше плат з кристалами кремнію.

У житловому секторі ми вдвох насилу відірвали шмат обшивки. Було важко, бо часові пересмикування боляче стріляли по руках. Я переймалася, як зарядити енергією весь процес, але зрозуміла, що енергія тут вирує аж за край! Кварцові волокна світилися з обох боків – і нашого часового рівня, і попереднього, і вібрували, мов гітарні струни.

Спершу я гадала, що кремнієві кристали доведеться знімати з плат, але передумала, побачивши цю «красу»: здається, ще трохи, і все тут вибухне до дідька. Варто було мені піднести плату з кремнієм до теплоізоляції, як кристали ніби хто з автомату вистріляв – повпивалися в ізоляцію та зависли в ній коштовними краплями. Те саме сталося і з іншими платами. Тепер кремній сяяв чудернацькими сузір’ями на кварцових нитках.

Вода ніби лише на це і чекала. Ми з жахом дивилися на те, як за обшивкою почалася найсправжнісінька буря на молекулярному рівні. Все навколо затремтіло так, що в мене зуби ледь не розкришилися. Повітря нагрілося, предмети навколо почали плавитися. Обшивка стала прозорою, і ми бачили, як вода ходить хвилями між двома часовими рівнями.

Капітан почав задихатися від спеки. Я витягнула його до кабіни керування і повернулася. Цієї миті кварцові волокна обох часових рівнів увійшли в резонанс, і я побачила, як кожен кремнієвий кристал роздвоївся і нові кремнієві сузір’я з’явилися на кварцових волокнах, паралельних нашим. Це справді було схоже на подвійні зірки в Космосі – настільки яскраво вони запалали.

Потім кварц та кремній з нашого часового рівня смикнули всю нашу реальність вперед, з’єдналися зі своїми парами, Всесвіт навколо нас вибухнув і зник.

***

Наш човник вийшов з гіперстрибка та наближався до планети Ретсель, вкритої неглибоким океаном з прозорою водою. У воді плавали чудернацькі різнокольорові форми життя – чи то тварини, чи то водорості.

Я зачаровано роздивлялася красиву планету на екранах моніторів. Здавалося, вона дихала шкірою, ніби велика печерна саламандра.

– Ти заснула? – гаркнув капітан. – Годі витріщатися! Незабаром занурення, а ти казна-чим зайнята! Кави принеси!

От так завжди. Невже не можна нормально спілкуватися?

Я принесла каву собі і капітану й мовчки всілася у крісло за пультом керування. Зробила великий ковток і глянула на капітана. Він випив уже пів чашки і сидів з приголомшеним виглядом та скляними очима. Що це з ним?

І тут я побачила те саме, що і він: мільярди капілярів, артерій та вен, якими біжить синьо-зелена кров до величезного серця, що пульсує у своєму спокійному ритмі та несе крізь Космос невідоме людині життя!

Ми синхронно поставили чашки. Капітан розвернувся до мене і самими губами промовив: «Вимкни ШІ».

Після цього ми надіслали на Землю звіт: «Планета Ретсель до життя не придатна: кислотний океан. Наближення неможливе через отруйні гази».