Драгонавти

I

Уух!.. Уух!.. Уух!..

М’язи на руках й спині готові розірватися від напруги.

Уух!.. Уух!.. Уух!..

З неба в обличчя летить вода та змішується з потом на губах.

Уух!.. Уух!.. Уух!..

Він хоче це змінити і… прокидається. До ранку лишається ще година. Потім на роботу.

Пройшло півдня.

Бен не вийшов, вивалився з дверей офісного центру. Швидше. Швидше встромити в зуби цигарку!

Курити хотілося немилосердно. Шеф, нестарий ще маразматик, затягнув збори на годину, від чого у всіх тютюнозалежних вуха ледь не буквально почали звертатися в трубочку.

За чоловіком під ласкаве березневе сонечко одне за одним виходили такі самі, як він, його колеги. Начальство їхнє давно славилося подібними садистичними дисциплінарними тім-білдінгами, коли всі мають дивитися, як відбувається чиєсь привселюдне моральне шмагання. Але сьогодні, на Бенів смак, менеджмент переплюнув самоє себе. Екзекутували Нелю, ще зовсім юну кадровичку, за те, що не виконала план з підбору промоутерів серед студентства.

Затяжка! Ще одна! І ще… Потім трохи втягнути брудного столичного повітря. Легке розслаблення м’язів на ногах. От-так набагато краще!

А ще ці сни… В останні місяці, коли у них з Ліною народилася донечка, стало йому значно важче жити. Із старшим такого не було – малий був прекрасним, просто ідеальною першою дитиною, після якого страху перед появи другої у них не виникло ані на хвилину. А дарма.

І от тепер Ліна з Беном переживають один з найважчих періодів свого життя спільного. Та й не спільного – теж. Коли регулярно місяцями не досипаєш, твої інтелектуальні, фізичні та й моральні сили починають, здається, показувати дно. Хочеться лише в люлю. І ні про яке зайве спілкування ані між собою, ані з родичами, ані з тим більше з друзями, не йдеться…

Покуривши, Бен рушив до свого робочого місця на третьому поверсі, де знімала офіс їхня фірма. Коли подолав “6 по 27” сходинок, то чомусь подумав, що можливо краще б було вмерти… Невже він така розвалюха в свої 30?

Бен згадав про те, що вперше встиг побачити у дзеркало ще півроку тому – у нього намічалося черевце. А після зими – і поготів! Не дивно, отже, що їхнє з дружиною статеве життя лишало бажати ліпшого. Це, звісно, краще, аніж ще пару місяців тому, коли Ліна прирікла його на річний целібат після других пологів. Але все ж такої феєрії в ліжку, як була між ними колись, зараз годі було й чекати. Ще й ці сни…

– Бене! До мене! – Тільки цього ще не вистачало! Гарпія. Заступниця шефа вигукнула його прізвисько, розвернулася і попрямувала до свого кабінету. Йому нічого не лишалося, як, втягнувши голову у плечі, плестися за нею. Як цуцу, що напудив на поріжок…

Прилетіло йому не так сильно, як боявся. Так, неприємно. Так, частково винен сам. Так, Гарпія це зробила за напучуванням боса-ідіота. Треба було лише перетерпіти – на руках двоє маленьких дітей, на Сході України прикордонний збройний конфлікт, повістки в поштових скринях, і не сказати б, що на джоб-сайтах достатньо цікавих вакансій.

Та й до вечора п’ятниці лишалось тільки якихось 40 хвилин.

II

Ну а далі повелося як завше – собі і жінці по дволітровій сисці “першої приватної”, а ще трохи якихось ніштяків. Та й черговий тупий серіал з торентів. А потім – спати.

Кошмар цей прийшов до нього знову. І знову під ранок. Це було вже не вперше та не вдруге. Стартувало завжди однаково. Спочатку починали чутися глухі удари. Наче у великий барабан. Бом. Бом. Бом. Бом. Бом.

Темрява. Лише рідкісні зорі на небі. Іноді зза хмари визирає око Місяця. Сильний вітер. Він сидить на лаві на якомусь судні, тримаючи в руках пристібнуте до борта весло. І гребе. Періодично в обличчя летить вода. А у вухах цей клятий тамтам! Бом. Бом. Бом. Бом. Бом…

Потім зазвичай його викидало в реальність. Цього разу Бен побачив, як перше несміливе сонячне проміння шариться кімнатою. Подала голос з люлі мала. Чоловік важко підвівся і рушив до дитини, щоби заколихати, рятуючи всю родину і сусідів від незапланованого екстремального підйома. У скронях трохи судомило, в роті ніби якісь хвостаті волоцюги напісяли…

Коли мала знову міцно заснула, він спробував теж, але Морфей не повернувсь. Ну так, сон алкоголіка є коротким й неспокійним, як казав якийсь зануда… Важко підвівся і рушив на ранковий моціон. Проходячи повз велике дзеркало в холі, мазнув по ньому поглядом і зрозумів, що від побаченого верне. Так! Час зайнятися собою.

На завтра мала приїхати мама, і це обіцяло їм з Ліною можливість хоча б трішки розвіятися. А для того Бен вирішив вивести з зимівлі мотоцикла. Байком свою “хонду хорнет” він ніколи не називав, бо, по-перше, то не був ані круізер, ані навіть чоппер, а, по-друге, гарне слово спаскудили своїм існуванням богомерзотні роверисти. Тому чоловік всім казав, що їздить на Джмелі. От тільки нормального пасажирського шолома у нього не було.

Не біда. Для чого є ще друзі, як не для того, аби попрохати, позичити, покликати на допомогу? От і зараз час телефонувати БП. І хоч той трясеться над своїми речами, купленими за важко зароблені кревні, чоловік знав, йому не відмовлять. Справедливості заради потрібно сказати, що і в протилежній ситуації Бен повівся б аналогічно. Не так багато в цьому світі було людей, яким він був настільки відданий.

БП, він же Бредпітт, приїхав через пару годин. Як завжди кудись летів за мрією на своєму “кавасакі версус”. По правді сказати, цей Бенів однокласник не був схожим ані на Бреда, ані, тим більше, на Пітта. Але якась внутрішня харизма змушувала людей – і жінок, і чоловіків – ледь не закохуватись в нього після чверті години спілкування.

– Тримай! – Вручив БП мотошолома, дбайливо схованого до спеціальної торбинки на струйовому шнурку-затяжці – Тільки гляди, не впусти, як вмієш.

Натяк був більш ніж прозорим. Колись Бен лише раз взяв до рук піжонського шолома БП… і одразу впустив. Просто новісіньким склом-візором на асфальт… Йому досі було через це соромно.

– Дякую! Виручив! – Бен зараз відчував себе майже щасливим у передчутті такої очікуваної мотопоїздки з дружиною. – А сам куди зараз?
– На драгонбот! – Безтурботно посміхнувся БП.
– Цікаве слово. – Промовив, наче літери на язиці катаючи, Бен. – Це якась гребля?
– Ага. Веслування в каное класу “дракон”.
– Вау! Командний вид спорту? Екзотичний?
– Дуже! – Усміхнувся БП. – А ти що? Все пиво хлещеш?
– Ну да, – Чомусь знітився БП у відповідь на критичний погляд друга. – Але щось це все мені набридати почало…
– Так давай зі мною! Якраз наступної неділі у нас відкриття сезону буде.
– А зараз що?
– А зараз у нас тренажери і потім футбольчик.
– Цікаво, цікаво…

III

На перше тренування команди “Таласархе” Бен й БП вирішили приїхати на метро. Венеціанський острів зустрів їх ранковим сонцем, співом пташок і весняними запахами. Проходячи повз славетну “Гідрозону”, ностальгійно згадали студентські пригоди початку нульових. Потім дорога вивела їх на берег Дніпра, і чоловік аж завмер на мить від краси, яка відкрилася перед очима – праворуч Міст Метро. Просто перед ним піщаний пляж і темно-синя громада легендарної ріки, за якою здіймалася громада правого берега із зеленими схилами, золотом православних куполів козацького бароко та звичною громадою баби із скалкою.

– Тепер ти починаєш розуміти, в чому прикол занять на цій воді. – Розуміюче посміхнувся БП, побачивши відпалу щелепу Бена.

За кілька хвилин вони підійшли до брами бази, обабіч якої уже поступово почали збиратися люди, переважно такі ж, як і вони, чоловіки 25-30 років. БП з усіма звично почав ручкатися. Звідусіль посипалися жартики і сміхуйочки. Видно було, що дехто не з’являвся на загальні збори ще від осені.

Під’їхав старий чорний “ленд-крузер”. Бенові такі машини запам’яталися ще з його дитинства. На них їздили міліціонери, або виживці-рекетіри, що починали вести респектабельний стиль життя, скинувши спортивні костюми і шкірянки. Зсередини виліз коренастий голомозий суб’єкт із суворим проникливим поглядом. “Це Ростислав, наш тренер” – прошепотів БП.

– Де ключ від брами? – запитав тренер у свого ровесника, теж міцного мужчини, візуального старшого за Бена на кілька років, якого БП назвав Зеленим.
– Ой, бля! Забув! – Промовив капітан команди після кількахвилинних бесплідних пошуків по кишенях. – Зараз привезу.
– А чого ми будемо стояти без діла? – Заявив БП. – Давайте хоч пробіжечку зробимо.

Бен сполотнів. В останнє чоловік бігав років 13 тому, ще в академії. Але ж він прийшов сюди не для того, аби жаліти своє тіло!..

Перевдяглися, розімнулися і потрусили островом. Через двісті метрів Бен відчув, що починає пітніти. Через триста трохи відстав. Через чотириста дихати стало важко. А десятку чуваків попереду було хоч би й хни – вони без упину базарили, іржали, весело матюгалися і підколювали одне одного, тримаючи при цьому оманливо неквапний темп. Через вісім сотень метрів посеред ніжно салатових барв листя голоси остаточно стихли, і чоловік продовжував тягнути далі лише на своїх морально-вольових якостях. Яким же він став здихликом!..

Зустріли його позитивом, схвальними вигуками та вітаннями. Бенові хотілось вмерти… Аж ось привезли ключа від брами, і вся команда “Таласархе” посунула на територію комунальної бази озеленювачів, де знімала землю під вагончик і навіс для човна.

О, що то був за човен! Такого великого гребного судна Бен до того вживу не бачив! На носі місце для спеціального стільця, десять парних лав-”банок” і величезне кормове весло, яке Слава збирався прилаштувати позаду.

Усі разом схопили човна і винесли його на воду. Здихлому уже Бенові вручили дерев’яне весло, наказали взяти піджопника – шматок спеціального пінопласта на ремні з кліпсою – і сісти на останню банку. Інші ж мали козирні карбонові засоби, якими мали веслувати по Дніпру.

Бен гадав, що уже втомився. Але він помилявся. Зрозумів це чоловік десь після третього кілометра, коли човен “Таласархе” уже минав дикий пляж з небагатьма ще нудистами. От тоді й прийшла втома. Грести виявилося важко. Як і тягнутися веслом якомога далі. Як і вчасно виймати його з води. Ціла наука! Над ним стояв Ростислав та гарчав “Ррраз! Ррраз! Ррраз! Ррраз! Ррраз!” І команда єдиним, хоч ще досить розфокусованим організмом штовхала судно дніпровою гладдю вперед.

Хотілося здохнути і розсміятися від щастя одночасно…

IV

Після того недільного тренування життя Бена почало змінюватись набагато швидше, аніж він собі міг уявити. Звісно, у фізичному плані наступні три дні було прожити вельми важко. Але вже на середу він не лише підготувався до другого водного тренування в житті, а й навіть прийшов на місце збору майже вчасно. Цього з хлопом не відбувалося майже ніколи, адже пунктуальністю той не страждав. Знову була пробіжка, потім винесення циклопічного човна на воду і, власне, веслування. Цього разу – навколо Русанівки.

Загальний його емоційний фон почав змінюватися. Веніамін – так батьки-протестанти колись записали в його свідоцтві про народження, – відчув це уже після кількох тренувань. Він став значно спокійнішим, нарешті зрозумівши на власній шкурі риторичний вислів-питання: “Ну що таке “трійка” у порівнянні із передозом?” Стало ясно: якщо не можеш змінити ситуацію, то зміни ставлення до неї. Отже, і багато аб’юзерських та маніпулятивних речей офісного рабства повернулися до Бена очевидним боком, змусивши якось внутрішньо заспокоїтися та врівноваживши поривання душі. Не дарма ж драгонбот прийшов до нас з буддійських країв.

В родині теж стало значно менше проблем, бо виявилося, що тяга до пива у Бена скоротилася. Ні, він не відмовився від цього шкідливого дофаміну, але поступово розпочав зменшувати тижневу кількість. А з ним легше пити стала і Ліна. Чоловіку стало простіше прокидатися ночами до дитини, і сон зміцнішав. А ще чоловік навіть почав задумуватися про те, аби кинути паління.

Разом із змінами фізичними Бен відчув, що з’явилася надія на зміни внутрішні. Та й з жінкою пора було трансформувати поступово деякі алгоритми поведінки з тих, які йому особливо сильно не подобалися. Може, це весна так вплинула, але вони розпочали з Ліною проводити набагато більше часу на свіжому повітрі, гуляти з візочком і малим на ровері поряд. Власне, Коли ти відчуваєш, що, здається, якась велика криза позаду, то і дихати стає уже набагато легше. А ще пропали нічні жахи…

Хлопці в його команді виявилися всі як один досить позитивними, хоч і дуже різними. Як любив говорити самопризначений піарник “Таласархе” Дем’ян, “тут зібралися бізнесмени, викладачі, лікарі, професійні спортсмени, студенти, коротше, весь зріз суспільства”. І хоч більшість з них були молодшими за Бена, із гіршою освітою, він відчував зовсім іншу атмосферу, набагато здоровішу за ті оточення, крізь які проходив в останні роки, якими б розумними (чи зарозумілими) не були ті люди.

Тренування з драгонбота навесні йшли накатаним шляхом. Процесом керували колишній “академіст” Ростислав або ж екс-каноїст Зелений, його одногрупник по спортивному технікуму. Стало зрозуміло, чому БП запропонував Бенові долучитись до команди, хоча він не мав нормальних для хорошого спортсмена антропометричних даних. Людей не те щоб катастрофічно, але не вистачало. І нестачу відсутніх на своїх тілах відчували ті, хто приходив і змушений був уп’ятьох-шістьох витягати/затягати човна там, де для цього треба було задіювати мінімум вісьмох. Але що поробиш? Часи капіталізму змушували людей знаходити час не лише для спортивного розвитку, а й для роботи та сім’ї.

Тепер він чітко ділив тиждень на “до тренування в середу” і “після”. На відміну від недільного, ці зустрічі після роботи майже суцільно завершувалися в темряві і холоді, але користі від них було мабуть більше, бо це якраз та рутина, яка кувала – Бенові хотілось у це вірити – майбутні перемоги. Компанія видалася хорошою. Іноді навіть над його жартами сміялася. А ще завдяки Веніаміну до однокласника приклеїлося прізвисько БП.

І одного дня, коли на тренування неочікувано прийшли майже всі, і вони вкотре рушили весняним Дніпром, цього разу на південь, раптом у вечірніх сутінках просто посеред тренування розпочалася злива.

Він гріб і переживав deja vu. Відчуття, ніби потрапив в цю ситуацію не вперше: темрява, вітер, піт, бризки в обличчя, весло, гарчання керманича “”Ррраз! Два! Трррри! Штири! Ррраз! Два! Трррри! Штири!”

Бен кліпнув, і раптом ці слова, цей лік у його вухах змінилися на якесь протогерманське “En! To! Tre! Fire! En! To! Tre! Fire! En! To! Tre! Fire!” Він випадково опустив голову і побачив, що між його ніг на дні судна… лежить меч в обтягнутих шкірою піхвах. Його меч…

V

А потім все зникло. Так вони, наскрізь мокрі й змерзлі, і причалили до бази, витягли човна і рвонули до “Очеретяного кота” грітися та зігрівати нутро. Це саме тоді Бен почув від Ростислава славетну фразу: “Якщо спортсмен киряє самотньо, то це порушення режиму, але якщо це відбувається цілою командою, то має місце тім-білдінг в його первинному значенні”.

Додому трохи п’яненький Бен їхав ще з парою таких самих своїх нових товаришів. І один з них, Діоніс, раптово прохопився:
– От сьогодні я наче потрапив до свого сну…
– Якого сну?! – Миттю протверезів Бен. Інші двоє теж нашорошили вуха. Діоніс знітився.
– Ну, мені ще з минулого року регулярно снилося, що я гребу в холодній мокрій темряві, а от тепер я наче потрапив до власного жаху.
– Ого! Мені теж щось подібне сниться. – Випалив гіперактивний Олек, який сидів праворуч перед Беном.
– І мені! – П’яно додав Овнер, молодий менеджер середньої ланки, що гріб всередині човна ліворуч.

Зійшлися на тому, що це просто якийсь збіг обставин і колективне deja vu, на яке є сенс забити, якщо немає чіткого пояснення природи цього явища…

Весна того року видалася дощовою. Тому було й не дивно, що наступне середове тренування виявилося таким самим, як і попереднє – солоним від поту, темним майже без зорь та хмарно-дощовим. Дивно, що в човні були зайняті всі місця. А ще для чогось тренер напередодні наказав Шуріку, нашому найлегшому, встановити стільця на нос і тулумбаса. Так і вийшли на воду на інтенсивне тренування. В якусь мить стіна зливи сховала від Бенова погляда темну імлу берега, а коли знову стало щось видно, то Ростислав швидко спрямував човна на пісок.

– Ого! – Гукнув раптом довготелесий Тара. – У що це ми одягнені!?
– Швидше давайте! – Гаркнув тренер. – Витягайте човника і гайда під навіс.

Вмовляти нікого не довелося. Витягнувши драгонбот, спортсмени (а чи спортсмени ще?!) рвонули під дивну очеретяну стріху на орнаментованих стовбах.

Хтось нагадав, що в човні, який на диво теж видозмінився, зробившись сильно схожим на середньовічну лодью без вітрила, щось лишилося на дні. І пара людей побігла та принесла купу списів, мечів і легких щитів.

– Ну що, хлопчики мої!? – Раптом десь збоку почувся зичний глибокий голос, і під навіс ступив високий худий, схожий на міфічного чарівника дід з довгим прямим сивим волоссям та такою самою бородою.
– Ш-шановний, а в-ви хто т-такий? – Зелений починав ледь заїкатися, коли хвилювався.
– Звіть мене Хароном. Ласкаво прошу на мій острів.
– Це острів?!
– Харон? Якісь недобрі асоціації…
– Що це на нас?! – Промовив Колямба, розглядаючи свої легкі шкіряні обладунки. – Ми що, аргонавти?!
– До аргонавтів ви ще не доросли. – Неочікувано і дуже відкрито розсміявся дід. – Але хто сказав, що драгонавти їм не рівня?

VI

– Ми що, вмерли? – Висловив загальний не виказаний ще страх Дудар, що гріб ліворуч одразу за овнером.
– Ні, – розсміявся знову Харон. – Але якщо не будете достатньо швидкими і жвавими, то цілком собі можете.
– Як нам повернутися додому? – Вигукнув дещо знервований Дем’ян.
– Усе просто. Принесіть мені одну річ, і знову повернетесь до свого Києва. – Розвів руками дід. – Миттю!
– А я-якщо не с-схочемо? – Із викликом запитав Зелений.
– Тоді не повернетесь.
– Для чого ця зброя? – Промовив загрібний Толя. – У нас немає навичок для її використання.
– Це ви так думаєте. – Відказав чаклун. – Тим більше у вас буде день для тренувань.
– День?! – Вигукнув Бен. – Ви що, знущаєтесь?!
– Аж ніяк. – Промовив Харон і раптом тупнув своїм посохом, і на іншому боці галявини щось блимнуло.

Всі повернули голови туди, а коли знову захотіли подивитися на свого співбесідника, то виявилось, що той незбагненним чином кудись зник.

Команда обурено загуділа. Але Ростислав, переглянувшись із Зеленим, командирським риком гаркнув:
– Ану замовкли! Ліві і праві, розбивайтесь на п’ятірки. Чатуватимете по півтори години. Першою на вахту заступає ніс лівих, потім ніс правих, потім корма правих, за нею – корма лівих.
– Тренере, а хто засіче час? Жоден наш гаджет не працює! – промовив кандидат наук Толя. – У нас якесь тут intermundus чи interdimensionalitas.
– Так! Не умнічай мені тут! У Попика механічний годинник має працювати…

Ніч пройшла спокійно, якщо не рахувати зойків якихось нічних тварин. Ніхто не постраждав ані від холоду, ані від нічних паразитів. Зранку хтось із хлопців, оголивши меча, зрозумів, що якимсь незбагненним чином вміє ним користуватися.

Та поки інші сонно волочилися галявиною, Бен вирішив посидіти на вочевидь теплому піску. Над водою метрів в п’яти від нього стояла суцільна стіна туману. За деякий час біля однокласника приземлився БП.
– Про що думаєш?
– Про це місце. – Бен підняв шматок кори невідомого дерева розміром з долоню і почав його роздивлятися. А потім жбурнув до річки – Чи воно реальне, чи змодельоване на чиємусь комп’ютері?
– Ти “Матриці” передивився? – Кора раптом попливла, віддаляючись від чоловіків.
– Та ні, фентезі люблю. І там якраз такі сюжети, коли звичайного героя або героїв кидають в незвичайні обставини, є еталоном жанру.
– І які в тебе висновки? – Кора зникла за кулісою сірого мороку.
– Бачиш цю воду? – Кивнув Бен. – Мені здається, це лише рідина, яка сполучає виміри, світи. А ми є просто своєрідними гладіаторами для Харона і його коханців.
– Тобто, гадаєш, ми не маємо іншого виходу, окрім як спробувати перемогти?
– Напевне…

Невдовзі по тому з’явився Харон і вказав на кілька полотняних баулів, що незбагненним чином матеріалізувалися за його спиною неподалік. В сумах, виявляється, були харчі – питна вода у міхах, хліб, сир, якесь смажене м’ясо, сіль, перець та цілком собі земні томати й огірки.

Цілісінький день по тому веслярі випробовували свої раптово віднайдені збройові знання на практиці, а ближче до вечора всіх зібрав Харон, який до того мовчки та уважно спостерігав за виправою.

– Справа ваша розпочнеться наступного ранку. Буде важко, тому виспіться. Вашим завданням буде водою пройти на своєму “драконі” милю на схід і висадитися на ще одному острові. – Дід обвів всіх глузливим поглядом. – Не бійтеся, шматок землі у тому напрямі лише один, не загубитесь.
– А що далі? – Запитав Арс, ще один лівий веслувальник.
– А далі заглиблюйтесь углиб острова, де знайдете Вежу й охоронців. Звідти вам треба привезти мені арфу.
– А потім?
– А потім ви опинитеся вдома.
– Поклянись іменем матері! – Вигукнув Москальчук, наймолодший і найталановитіший спортсмен “Таласархе”.
– У демонів не буває матерів. – Буркнув Ліберал. Харон образливо розсміявся…

VII

Наступної ночі мало хто з двадцяти двох веслярів спав. Попереду ж бо був перший бій. Але не Бен. Ще з дитинства він знав, що без сну наступний день піде на смарку, тому якось забувся у напівдрімоті. Прокинувся з першими променями сонця невідомого світу. Табір теж поступово скидував із себе Морфеєві чари. Умилися, сходили по вітру, щось перехопили з баулів Харона і трохи розім’ялися.

Потім поступово всі сповзлися до згарища, на якому напередодні смажили м’ясо, курили люльки та навіть трішки – у Харона в баулах і питво знайшлося – хильнули за успіх справи. Тепер же всі снідали зосереджено. Навіть балакучий Батя не знайшов для компанії жодного жартика. Бен спіймав себе на думці, що всі люди виглядали десь так само насуплено, як їхній Інгвар, молодий ще, але найсуворіший весляр команди.

За деякий час, коли буквально все, що можна зробити в таборі, було зроблено, Ростислав скомандував перевірити востаннє зброю, і ватага “Таласархе” відчалила. Туман розсіювався. Веслували неспішно, наче намагаючись зберегти сили для битви. У човні майже не було чутно розмов та сміху. Кожен думав про своє, про рідних, про загрозу своєму життю, про дивну пригоду, в яку втрапив поза власною волею…

За кількадесят хвилин попереду замаячила громада землі. Їхня мета наближалася, щохвилини збільшуючись і закриваючи весь огляд попереду. Бен іноді повертав голову і бачив, як Ростислав раз-у-раз розгортав пергамент мапи, яку разом з чотирма горнами отримав від Харона. Ще трохи, і ніс каное-лод’ї ткнувся в гальку пляжа, з якого вгору вилася стежина. Тихо і швидко всі звільнили човен.

Ростислав ще раз уважно поглянув на мапу і скомандував:
– Розділяємося навпіл. Лівих очолять Зелений і Вайана. Правих – БП і я. – Потім поглянув на десятки очей, спрямованих на нього, промовив, передаючи їм дудку. – Арс і Батя лишаються охороняти човна. Дудіть, якщо щось станеться, і до вас рвоне по одному з кожної п’ятірки.
– Але…
– Хтось хоче, бува, їх замінити? – Дехто потупив очі, але всі промовчали. – Ні? Тоді рушили… З нами боги.
– Вікінги знайшлись… – Дещо обурено пхиркнув за спиною Бена Серьога, ще один їхній з БП однокласник.

Стежина з пляжа невдовзі розділилася, і ліві тихо рушили західним шляхом, а праві – відповідно східним. В п’ятірці БП, крім Бена і Серьоги, були Ежен та Інгвар. Цей хлоп єдиний мав досвід служби в українській армії, тому напевно він і потрапив в їхню команду.

Пройшовши кількасот метрів і побачивши нарешті Вежу – мету їхнього рейду, вони раптом почули горн. Ростислав мовчки вказав мечем на Серьогу та Олека, і ті рвонули швидко, як могли, у бік води.

Після цього тренер відправив Бена і Дем’яна на розвідку. Веніамін рушив, огинаючи широкою дугою Вежу, дивлячись під ноги та оглядаючи дерева і зарощі в пошуках секретів. Він повільно йшов і подумки моливсь, щоб жителі об’єкта їхньої атаки не збудилися від звуку прибережного горна. За деякий час хлоп почув шелест і завмер. Підвів голову і побачив штучну дерев’яну платформу, влаштовану десь на рівні двох людських зростів. Його плеча хтось злегка торкнувся. Це був Москальчук з команди Зеленого зі списом у руках. Потім жестами показавши, що йде до Ростислава, він майже безшумно зник за зеленою стіною лісу. Згодом з’явився знову і прошепотів: “Маємо п’ятнадцять хвилини, аби зняти цього шльоцика”.

Ну, і зняли його. Москальчук вдало метнув списа так, що чатовий, перевалившись через перила платформи, зваливсь їм під ноги.

Просто Москальчук був дуже хорошим спортсменом.

VIII

Бен поглянув на мету їхньої місії. Голова вежі стирчала над вершинами незнайомих листвяних дерев помірного клімату. Висота, видавалось йому, була десь на рівні даху радянської п’ятиповерхівки. Низ будівлі теракотового кольору губився серед гілок. Під зеленим куполом античної споруди по стіні вився відносно широкий балкон, яким туди-сюди походжали воїни в обладунках, знайомих ледь не кожному хлопчаку з підручників історії Стародавнього Світу. Тільки зараз це не легенди, а реальність, якою б химерною вона не була. Веніамін ще раз переконався в цьому, вщипнувши себе за плече. Боляче… І не допомогло.

– Ростислав просив передати, щоби ми пересунулися ближче до стін і чекали на сигнал. – Стиха проговорив БП. – Потім маємо рвати кігті до входу і намагатися заблокувать їм двері, доки до нас не добіжать інші.

Тихо, як могли, п’ятірки БП і Зеленого посунули на вихідні позиції для ривка. На щастя, цього сонячного дня птаство навколо було особливо голосним. Кущі раптом скінчились, і перед ними відкрився низ вежі. Зблизька стало зрозуміло, що в діаметрі башта має близко десяти метрів. А ще в наявності два входи із розчиненими важкими створками червоних дверей. Ще у півсотні метрів від неї об’єкт опоясувався двометровим водяним ровом із двома не надто широкими містками над ним. Ще через пару десятків кроків розпочиналися зарощі, де, власне, вони усі в той момент і сиділи.

Бен встиг побачити, що між стіною і ямою грівся під сонцем гімнастичний майданчик, на якому тренувалися до десятка беззбройних юнаків. Міст охороняли два воїна у шоломах, латах й сандаліях із списами та важкими прямокутними напівсферичними щитами.

Зелений скептично роздивився свою “праву носову” та БП-шну “ліву кормову” п’ятірки.

– Так! – Четверо найважчих… Я, Дудар, БП та Ежен маємо відтіснити з моста чатових. Троє найшвидших: Москальчук, Бен, Шурік, ви – наші рейдери. З усієї моці маєте летіти до дверей, щоб їх заблокувати. Всі інші мусять зайнятися оцими шльоциками. – Помовчавши, він додав. – Нікого не жаліти! Нам треба виконати завдання і повернутися, бажано живими… Шнурки всі поперев’язуйте наново! І не забудьте волати якомога страшніше.

Загудів горн Ростислава, і наші тарани зірвалися з місця із списами навперейми, скаути – за ними.

Такого подиву Бен ніколи не бачив. Охоронці, побачивши, яка ватага несеться на них, просто пороззявляли роти! Гімнасти теж несказанно здивувалися, але потім рвонули до дверей…

Дудар з розбігу встромив свого списа просто в центр захисту правого чатового, змусивши того зійти з містка на грішну землю і відступити на три-чотири кроки. БП, який летів за Дударом, потім встромив списа в обличчя ворогові. Зеленому зі своїм опонентом повезло не так сильно, той крутанувся навколо себе, і капітан “Таласархе” пролетів повз, заледве втримавшись на ногах. Але справу довершив Ежен, відкинувши чужий важкий щит могутнім стрибком ногами вперед. Всім іншим тільки те й треба було. Драгонавти із риком кинулися навздогін панікуючим атлетам.

Ретельно вибудований Зеленим план одразу пішов прахом – бо перша трійка гімнастів заскочила всередину вежі, і створки схлопнулися, лишивши беззбройну п’ятірку ворогів сам-на-сам із мечами драгонавтів.

– Заткніть їх! – Гаркнув роззлючений капітан. – Ніхто не має привести підмоги.
– Суки! – Психанув Шурік, стукнувши кулаком зпересердя по старій червоній фарбі дверей.
– Наші всередині! – Крикнув Ежен, не давши засумувати.

Виявляється, половині команди Ростислава фартануло більше, з їхнього входу не було гімнастів. І тепер всі кияни рубалися із захисниками в тісному приміщенні першого поверху вежі. П’ятірки БП і Зеленого приєдналися до них.

А далі все пішло дещо легше. За годину майже без жертв з боку атакувальників – спрацювала раптовість нападу – зачистили від захисників другий, третій і четвертий рівні вежі. Але арфи не знайшли…

До того ж, захисники запалили приготоване “тривожне багаття” на вершині вежі. Треба було поспішати. Попереду був спуск вниз.

– А раптом там Мінотавр? – Виказав загальні страхи начитаний Толя.
– В’яжіть факели і розбивайтесь попарно. – Скомандував Ростислав, не звернувши уваги на заувагу науковця. – Треба закінчувати цю бодягу.

Внизу дійсно виявився лабіринт, хоч і був він не таким величним, як можна собі уявити. Але легких і середніх поранень команді додалося… Отримав своє і Бен. Ліве плече, повз яке пройшов доторком ворожий спис, пекло, хоча, здається, м’язи, нерви та кістку ворог не задів.

Все скінчилося ще за годину, коли півтора десятка роззлючених драгонавтів увійшли до центральної кімнати лабіринту на кілька рівнів нижче земної поверхні. На невеличкому п’єдесталі під тьмяно освітленою факельними тінями стелею стояла маленька арфа в третину людського зросту. А під нею очікували четверо мовчазних воїнів у важких обладунках з клинками навперейми.
– От халепа! – Видихнув Колямба.

Жодна особа не сумнівалася у передбачуваному фіналі цього епізоду історії, але ніхто не сказав, наскільки це буде важко. Доки “Таласархе” здолала захисників, півдесятка драгонавтів отримали поранення різного ступеню важкості, а Вайана навіть знепритомнів.

Коли усе скінчилося, Ростислав підскочив, стягнувши не вельми поштиво арфу вниз.

– Покладіть Вайану на щит, а щит – на списи, і вшиваймося звідси! – Скомандував Зелений. – І не втрачайте пильності.

Назовні вже готувалося вечоріти. Зранена, але задоволена команда рушила до свого човника. Хтось згадав про горн, яким наші чатові сповіщали про небезпеку. Ватага прискорилася.

Уже крізь віття було видно воду, як Арс, що йшов поряд із Беном, впав, наче підкошений. З його шиї стирчала стріла. Декілька хлопців рвонули в хащі, а потім притягнули звідти лучницю, немолоду вже жінку, що дивилася на них всіх із ненавистю.

– Кінчайте її! Немає часу гратися – Рявкнув Ростислав. Невідомо ще, що там із нашим човном.

З човном все було більш-менш, а от з Батьою, одним з його охоронців, не дуже. Дуже не дуже. І тут було видно почерк покійної вже снайперки – та ж стріла в шиї.

Мовчки всі завантажили тіла Арса і Баті, а також важко пораненого Вайану до човна і відчалили.

– Дякую, друзі! – Райдужно всміхнувся Харон, отримавши арфу.
– Щоб ти здох! – Процідив Ростислав.
– На жаль, це неможливо. – Розвів дід руками. – Демони не лише не мають матерів, а і не вмирають. Бон Вояж!

Ніхто не зрозумів, як відчаливши в молочну муть позаземного тумана, команда за недовгий час опинилася вдома. Просто раптом в кількох метрах від драгонбота виросла опора Моста Метро… А далі пам’ять наче відрізало.

… Прокинувся від дитячого невдоволеного плачу. До болю знайомого плачу. Розплющив очі і на автопілоті зробив із дитям усе, що від нього вимагалося. Потім вийшов на кухню. Уже було світло. Бен заварив й налив собі до кухля першого ранкового чаю та втупився у вікно. Що це з ним… з ними напередодні сталося?!

– Що це таке? Раніше у тебе такої плями не було! – почувся з лівого боку голос Ліни. Вона торкнулася його плеча, де замість бойової рани красувалося щось, схоже на помаранчеву комету.
– Та не знаю… – Збрехав Бен. – Оце вискочила днями. Треба буде з понеділка показатися дерматологу… Зачекай. Дзвонять. Хто це?… Альо.
– Чуваче! – Почув він голос Баті. – Чекаю тебе на нашому із Арсом святі.
– На якому такому святі?
– ГГ… На другому дні народження…
– Обов’язково буду!
– І весло не забудь…